Напевно саме в такий час ми доростаємо до розуміння дійсності усім собою, з надією ...

Дякую...

Ще трохи дошліфував, за тиждень зможу тверезо оцінити )

Це таки скорше "балада" вийшла, як мене переконують. Можливо.
А щодо іншого маю вам заперечити, бо згідно темпоритму твору в нас тут саме "по́кій" (мир, спокій), а не "покІй" (кімната, світлиця). Вочевидь, і "покІй" таки походить від "по́кою".
Та й "тишина" - гарне наше слово, не варто звужувати багатство нашої словесності до мертвої латини.

Дякую, Тетяно, відходжу від прози. Поезія достатньо ревнива богиня, як виявилося. )

Та й тут, як у житті.

О, так, дякую за цікаві зауваження. Вони, безперечно, мають своє місце. Особливо вартісно це чути від того, хто з гітарою в дуже близьких стосунках.
Але я справді не остерігався певних повторів - так як, загалом, це все проходить більше під поетичним ракурсом - з тими повторами основного куплету. І тут вже, змушуючи нейроінструменти грати в потрібному стилі і потрібні мелодії, я свідомо йшов на поєднання неповторності звучання від Річі Блекмора і акцентування основної мелодики в стилі Гері Мура. Та ще й ставлячи гітари в дещо залежне становище від основних ідей, не даючи їм повної свободи. Тож і відеоряд теж тримається цими обставинами.
Тобто, усе ж тут на перше місце свідомо поставлена ідеологія, яку відтак вже мала би підтримувати музика. І це завжди буде достатньо штучна конструкція. Але ж вийти за межі штучності дозволяє лише живе виконання. яке відразу в більшій мірі і врахує ваші, Олександре, спостереження. Та ось справа лише в тому, що навряд чи в Україні є нині така група, що це здатна зіграти на рівні Річі і Гері.

загалом, згоден
хоч тут і є моментики своєрідні

Мур і Блекмор не зовсім подібні, само собою, що не тотожні
цікавий момент, який взагалі не знаю, чи критика ~
якби щось таке було, як критика стосовно покійного Мура
це хіба те, що "він надто ірландський"

тобто, його блюзовий стиль радше нестямний
різкий, шалений, неочікуваний
ось ще Рорі Галлагер, теж гітарний герой, дещо поміркованіший
але втім, досить-таки "ірландський", тобто
оця дихотомія "англійське-ірландське" вона безперечно цікава

я не говорю про Блекмора у "Deep Purple"
бо "Deep Purple", із якого Блекмор весь час намагався піти геть
йшов, повертався, йшов знову ~
"Deep Purple" для мене радше Джон Лорд, як базис і душа групи

а Блекмор в основній частині своє кар'єри це
"Blackmore's Night", от послухайте їхню музику
і це аж ніяк не Гарі Мур

в Україні нема і не було гітаристів із "ірландським" запалом
як не шкода, поки що я не чув (може й були)
я не претендую, і не можу претендувати на занаття всього і всіх
хоча був знайомий із гітаристами, навіть непересічними

я так розумію, якщо ми не говоримо суто про хард-н-хеві
то українських гітаристів радше чарував Карлос Сантана

хочте-вірте-не-хочте-не-вірте)

мені ще здається, щодо власне англійського стилю
зрілого, вищого, усвідомленого, етц.
це міг би радше бути Дейв Ґілмур, особливо у 21-му столітті
але і в 90х, навіть, послухайте на хорошій апаратурі
пінкфлойдівські The Division Bell або P.U.L.S.E.

але Ґілмур дедалі більш недосяжний, оце проблема, власне

Це ще та тема! Вони б тут награли - і кожен по своєму обіграв би. ) І навряд чи вийшов би ансамбль. )
Тож я змішував техніки і строгу дисципліну деяких повторів, та , загалом, спробую в майбутньому дати більшу свободу гітарам, і можливо, вокалу під "фіолет" в інших композиціях. Бо виглядає цікавим таке накладання ...

о, це нескінченні теми, я Вам трохи заздрю
на жаль, я сам наразі більше в тексті, так чомусь вже вийшло

музика це музика
& нема більш нічого такого, як музика

ще секунду, я боюся стати нав'язливим, але це мабуть уже трішки вікове . . .
щодо Сантани

у нас в кінці дев'ностих на роботі був один інженьор, який входив у пул "комп'ютерники"
тоді тільки з'явилися мп3
то він весь свій час поки був біля компа, ставив на повторі Samba Pa Ti
цілими днями
ми всі якось нарешті так само, Ви знаєте, прониклися

І я сам зараз в прозі 6-го роману. ) А музика, чи її спроби, дійсно розвіюють. Мої студентські роки в 1980-85 були і справді більше під Сантаною. В нього стиль романтичних повторів ще виразніший, і трохи менше динаміки. Блекмор десь виглядає посередині між цими романтиками (Сантана - Мур) і фіолетом "Дееп Перпл". І певно, "Дееп перпл" суто по формі і найбільш відповідні часу війни - хоча сам Блекмор трохи в це не вписується. Але ж ми, українці, романтичніші навіть в смерті, тож звідси і важкі питання вибору стилю. Але , схоже, і справді найбільш відповідний цьому всьому Джон Лорд.