Я так розумію, що для занесення особистості до осяйної когорти української еліти потрібна строга відповідність чеснот цієї особистості певному переліку найсуворіших вимог.

До таких вимог я би відніс:
1_1. Потужний вплив на суспільство;
1_2. Очевидне розширення українських обріїв;
1_3. Дієвий патріотизм;
1_4. Найвища повага оточення;

Що ще?

І кого запропонували б ви?

---

Щодо вже занесених до списку імен "Наші сучасники, що відповідають всім критеріям визначення", потрібно зазначити, що осягнення значимості Ліни Костенко і Мойсея Фішбейна в нас, на ПМ", вже відбувалося і можна оглянути відповідні сторінки. Дещо менше говорилося про академіка Мирослава Поповича і кардинала Володимира Гузара, але про них стільки сказано позитивного в ЗМІ, та в Інтернеті, що по новому відкривати обговорення навряд чи є сенс? Утім, якщо виникне необхідність, то можемо і дослідити актуальні питання.
Наразі, скажу коротко про, ймовірно, найважливіше:

• Володимир Гузар - висвячений Верховним Архієпископом Йосифом Сліпим на єпископа, Верховний Архієпископ Києво-Галицький УГКЦ, а з 2001 року і Кардинал з титулом Санта-Софія а Віа Боччеа.
Лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка (2001).
Моральний авторитет найвищого рівня впливу. Обстоює необхідність створення єдиної Української Помісної Церкви. Між діяннями Володимира Гузара і рівнем проблематики у сфері його діянь різниці не зауважено.

• Мирослав Попович - сучасний український філософ, доктор філософських наук, професор, академік НАНУ. Є впливовим моральним авторитетом для публічних і наукових сфер країни. Очолює процеси відновлення і зростання сучасної української філософії.

• Ліна Костенко - українська письменниця-"шістдесятниця", поетеса, Лауреат Шевченківської премії (1987). Моральний авторитет найвищого рівня впливу. Фактично очолює і продовжує формувати, передусім, "світоглядно жіночу" складову українського мистецтва поезії.

• Мойсей Фішбейн - український поет і перекладач. Продовжувач традицій шкіл Миколи Бажана, Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Леоніда Первомайського. фактично очолює ці школи, і далі збагачуючи їх і творчими світами кращої світової поезії. Один із найкращих сучасних композиторів українського поетичного слова, формує подальші обрії вищої енергетики українського мистецтва поезії.

• Андрій Содомора - український перекладач, письменник, науковець. Один із найкращих знавців і тлумачів античної літератури, а з цим і потужний відтворювач глибинних зв’язків поколінь у процесі гармонізації в духовній сфері найширшого поля "народних" традицій. Один із тих, що пробиває найглибші пласти для розуміння українства в контексті світової культури.

Серед діячів літератури та мистецтва: Богдана Бенюка, Тараса Федюка, Михайла Слабошпицького, Андрія Куркова...
Дуже важлива і цікава тема національних еліт. Варто задуматися і обговорити. Дякую редакції за актуалізацію.

Отже, говоримо про сучасників. Я вважаю, еліта повинна бути активною, тому пункт "Дієвий патріотизм" дуже важливий! Патріотизм - і це вже переводить нас у політичний вимір, але ж еліта і не може займатися виключно "мистецтвом для мистецтва", навіть якщо це митець, а не політик. У нас в країні у теперішній час представник еліти повинен займати чітку політичну позицію - патріота.

Одразу на думку спадає Олесь Доній.

"Найвища повага оточення" - маю сумніви...
Якого саме оточення? Більшості? Меншості? більшість обрала нам Януковича.

До розгляду в якості кандидатів я додав би таких, як на мене, високошановних достойників:

Мирослав Маринович,
Іван Вакарчук,
Ігор та Ірина Калинці,
Роман Іваничук,
Андрій Содомора,
Тарас Возняк,
Леся Романчук
Оксана Забужко,
Юрій Андрухович,
Віктор Неборак...
..................................
Звичайно, є й інші високодостойні кандидати і ми повинні їх називати.

Богдан Ступка

Вам це "не бачив, але засуджую" нічого не нагадує?
Богдана Ступку "неукраїнцем і непатріотом" може назвати тільки повний кретин.
Він був одним з тих, для кого "патріотизм" виходив за рамки націонал-шовінізму.

Ось дещо про нього
http://file.liga.net/person/435.html

Взгляды и оценки. По словам Б.Ступки, мечта его жизни - чтобы украинская культура была известна во всем мире. Жизненный принцип - порядочность и толерантность. Самое приятное в работе - общение с разными людьми. В людях более всего ценит ум.

Іван Марчук, народний художник України
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%87%D1%83%D0%BA_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
http://www.epochtimes.com.ua/articles/view/10/245.html

І ще одна непересічна постать сучасності -
Ярослав Грицак
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D1%86%D0%B0%D0%BA_%D0%AF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Отже, за "вислугою літ" і за всіма відомими на цей час нам критеріями, пропоную внести перекладача, письменника, та науковця Андрія Олександровича Содомору до числа тих, кого "Поетичні Майстерні" бачать сучасною українською елітою.

Коректні зауваження, вкупі із аргументованим фактажем, приймаються до спільного розгляду в будь-який час земного життя "ПМ".

Ще хотілося би звернути загальну увагу на особистість і труди Рафаї́ла Турконя́ка, (також Раймо́нд (Роман) Павлович Турконя́к, в миру отець Рафаїл) архімандрита Греко-Католицької Церкви, доктора богослів'я і доктора літургіки, біблійного перекладача, ієромонаха Студійського уставу, лауреата Шевченківської премії за переклад Острозької Біблії українською мовою (2007), почесного професора і завідувача кафедри богослів’я Національного університету "Острозька академія".

Перш за все важливо зауважити найглибші знання Рафаїла Турконяка древніх мов, якими писалася Біблія (а таких знавців в Україні не більше 3-4 науковців), і відповідну цим знанням працю.

За цим посиланням до вашої уваги пропонується перша повна Біблія у старослов’янській мові. Перекладена з грецької мови і видрукована старннями князя Константина Острозького. Подано тут оригінальний текст та український переклад.

Попри всю феноменальність трудів Рафаї́ла Турконя́ка, і їх видатного значення, потрібно зауважити, що Отець Рафаїл і строго притримується традиційних нашій Церкві поглядів, які, в своїй основі мають як Непогрішиму, так і, можливо, погрішимі (фактори нашої свідомості) сторони.

Щоби максимально зменшити нашу можливу "погрішимість" у питаннях перекладів, не завадило би, напевно, і найточнішим чином співставити наші переклади зі звучанням оригіналів?

Хотілося би вважати, що отцю Рафаїлу таке могло би вдатися, бо ця праця таки виглядає і незмірно принциповішою за ту, яку вже вдалося йому зробити. Можливо, саме ця, нова праця, могла би додати нових позитивних тенденцій і всій українській спільноті.

Остання історія багато чого пояснює, насправді!

Олег Медведєв

Ліна Костенко не Ян Табачник. У неї не грають "Мурку" – ніхто з ПР і не прийшов. У Януковича готують удар "під дих"

Свій творчий вечір Ліна Костенко прямо назвала "зібранням опозиції". На Табачника так і сказала – "нечиста сила". Але це не означає, що наша жива українська легенда не заслужила того, щоб від цієї влади бодай Герман підняла сідниці та на знак поваги спустилася з вертолітних небес Януковича на грішну землю Костенко. Лише кілька десятків сходинок вниз відділяють Банкову від театру Івана Франка, який набився вщент шанувальниками творчості великої українки.

А щодо дискомфорту... Там кожному трохи було ніяково, бо Ліна Костенко критикує не лише владу, а всякого з нас. Бо заслужила судити, і несудимою бути.

Однак, регіоналам там було би нудно. Ліна Василівна не Ян Петрович: з нею "Мурки" не злабаєш. Костенко чужа нашій муркотливій владі, так само як чужа цій владі і Марія Матіос, яку вони також днями проігнорували, і яку вона, тобто Ліна Костенко, назвала вчора своєю улюбленою сучасною українською письменницею.

А на сьогодні у Януковича приготували потужний удар по українській культурі. Рада має розглядати закон регіоналки Бондаренко про скасування 50-відсоткової квоти на український культурний продукт на формально українських телебаченні та радіо.

Не дивно, що мовчить Мінкульт. Не дивно, що неначе води в рота набрала Герман – це ж не над Тимошенко хизуватися на ток-шоу.

Дивно лише те, що заціпило перебіжчикам до Гуманітарної ради Януковича – Стусові та Драчеві. І взагалі, для чого та Гуманітарна рада з нікчемними членами, які мовчать навіть у таких критичних ситуаціях?

http://blogs.pravda.com.ua/authors/medvedev/4d47a659ede63/

А ось і вся та шахер-махер братія, "члени" і "членкині" якої за жодних умов не будуть названі нашою елітою

ЗАТВЕРДЖЕНО
Указом Президента України
від 2 квітня 2010 року № 469/2010

СКЛАД
Громадської гуманітарної ради

ЯНУКОВИЧ Віктор Федорович – Президент України, Голова Ради
ГЕРМАН Ганна Миколаївна – заступник Глави Адміністрації Президента України, секретар Ради
БЕБИК Валерій Михайлович – проректор з політичних комунікацій Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» (за згодою)
БІЛЕЦЬКИЙ Михайло Іванович – експерт Київського центру політичних досліджень і конфліктології (за згодою)
БОКОТЕЙ Андрій Андрійович – ректор Львівської національної академії мистецтв (за згодою)
БОНДАРЕНКО Віктор Дмитрович – перший заступник Голови Вищої атестаційної комісії України
БОНДАРЕНКО Костянтин Петрович – директор Київського інституту проблем управління імені Горшеніна (за згодою)
БУБКА Сергій Назарович – президент Національного олімпійського комітету України (за згодою)
ГРИЦЕНКО Олександр Андрійович – директор Українського центру культурних досліджень (за згодою)
ГУБЕРСЬКИЙ Леонід Васильович – ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка (за згодою)
ДЕНИСЕНКО Валерій Миколайович – завідувач кафедри теорії та історії політичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка (за згодою)
ДРАЧ Іван Федорович – письменник, голова Товариства зв'язків з українцями за межами України «Україна – Світ» (за згодою)
ЄМЕЦЬ Ілля Миколайович – директор Науково-практичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії Міністерства охорони здоров'я України (за згодою)
КАПЕЛЮШНИЙ Валерій Петрович – завідувач кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (за згодою)
КРЕМЕНЬ Василь Григорович – президент Національної академії педагогічних наук України, академік Національної академії наук України (за згодою)
КУТУЄВ Павло Володимирович – професор кафедри політології, соціології та соціальної роботи Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» (за згодою)
ЛУБКІВСЬКИЙ Роман Мар'янович – письменник (за згодою)
МИХАЙЛЕНКО Максим Валерійович – директор з досліджень Центру соціальних та правових досліджень (за згодою)
ОЛІЙНИК Борис Ілліч – голова правління Українського фонду культури (за згодою)
ПРИМУТ Микола Васильович – завідувач кафедри політології Донецького національного університету
РЕЗНІКОВИЧ Михайло Юрійович – генеральний директор – художній керівник Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (за згодою)
СКОРИК Лариса Павлівна – професор кафедри архітектурного проектування Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (за згодою)
СМОЛІЙ Валерій Андрійович – директор Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, академік Національної академії наук України (за згодою)
СТУПКА Богдан Сильвестрович – художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка (за згодою)
СТУС Дмитро Васильович – публіцист, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України (за згодою)
ТОЛОЧКО Петро Петрович – директор Інституту археології НАН України, академік Національної академії наук України (за згодою)
ТОЛСТОВ Сергій Валер'янович – директор Інституту політичного аналізу і міжнародних досліджень (за згодою)
ФРАНЧУК Олена Леонідівна – голова правління благодійної організації «Фонд Олени Франчук «АНТИСНІД» (за згодою)
ШУЛЬГА Микола Олександрович – заступник директора Інституту соціології НАН України (за згодою)
ЩЕРБАК Світлана Ігорівна – науковий співробітник Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (за згодою)
ЯКУШИК Валентин Михайлович – професор кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» (за згодою).

Глава Адміністрації Президента України С.ЛЬОВОЧКІН

І ще раз про еліту.
Вчора читала інтерв’ю з Любомиром Гузаром, яке він дав ZN,UA востаннє перед тим, як скласти повноваження. Думаю, не перебільшу, якщо скажу, що це - одна з наймудріших постатей сучасності.
Потышилася збыгу думок у відповідях на деякі питання, зокрема про "українського Гавела", якому б я беззаперечно віддала свій голос.

— Знову постає питання, до якого ми зверталися неодноразово: чому досі немає українського Гавела?

— Я вам скажу — чому. Трагедія нашого народу в тому, що від кінця XVIII ст. — від знищення Київської лаври і Січі — ми є поневолені. Нам нищили мозок. Всі, хто нас окуповував, нищили мозок нації. Наш поступ сьогодні не треба вважити заповільним. Ми ж не маємо еліти — її нищили. Що сталося з блискучим відродженням 20-х років — з Холодним, Зеровим? Їх знищили. Що сталося у 30-х роках з селом? Хто були ті „куркулі“? Люди, які вміли працювати на землі, мали вплив у своїх громадах. Їх знищили. Так само знищували інтелігенцію — весь час. Не дивуймося, що не маємо сьогодні еліти. Пішов до школи, трохи вивчився, має освіту — це ще не є еліта, цього замало. Еліта — це люди, це інтелігенція, яка думає не лише інтелектуально — думає серцем. Та сама Ліна Костенко. Інші письменники. Еліта — вона не тільки інтелектуальна. Еліта — духовна. Все це було в нас знищено — не одноразово, воно винищувалося протягом поколінь. Треба дивуватися не тому, що ми повільно розвиваємося, а тому, що ми взагалі ще стоїмо. Що стоїть наше село, де кожен розумний був знищений. В містах — науковий світ, культурний світ — сотнями, тисячами вистрілювали. А інтелігенція — це не гриби, що ростуть після дощу. Скільки треба років, щоби виховати людей — науковців, мислителів, культурних діячів — здатних мислити широко, мислити категоріями держави, народу, нації?

Ми якось дискутували про Чехію — порівнювали її з Україною. Як вже прийшла свобода, СССР пропав, Чехія мала те щастя, що могла позбутися комуністів і комуністо-вихованих людей, бо мала, ким їх заступити — мала людей, які мислили демократично, категоріями гідності людини. В нас такого не могло відбутися, бо в нас таких людей не було і бути не могло — нам те знищили. Назвіть мені одного політика в Україні, думаючого державно. Немає. Не тому, що ми придуркуваті — потрібен час, щоби їх виховати.

http://www.dt.ua/newspaper/articles/75318#article

Тарас Возняк. Ех ungua leonem cognoscimus, ех auribus asinum

Вчора минув рік, як місто Лева і цей світ покинув Ярослав Дашкевич.

Попри вчорашню політичну метушню львів'яни, саме львів'яни, а не метушливий офіціоз, провели пропам'ятну академію.

Над містом з сміттєзвалища поверталися хмари вороння. Символічно? Не знаю.

Але у старій будівлі Наукового товариства імені Тараса Шевченка зібралася повна зала. Справді ті, кого можна назвати львівською громадою.

Я не був учнем академіка.

Я не у всьому з ним погоджувався в дискусіях.

Я дуже фрагментарно його знав.

Мої знання є знаннями палеонтолога.

Однак, гадаю, досить на мить побачити лапу лева, щоб зрозуміти, з ким ти маєш справу – ех ungua leonem cognoscimus, ех auribus asinum – лева видно по пазурах.

Вистачало жити в одному місті – місті, яке не даремно називають Містом лева, – щоб осягнути весь огром цієї постаті.

Інтелектуальний контекст Львова десятиліттями, якщо не половину століття, вибудовуватися в опорі на такі реперні точки, як академік Ярослав Дашкевич. Але й на інші, що відійшли, – Ярослава Ісаєвича, Карла Звіринського, Романа Сельського, Михайла Флінти, Магріт Сельської, Станіслава Людкевича, Миколи Колеси, Романа Крип'якевича. Саме вони і були Львовом.

Буде банальністю, якщо скажу, що їх нам дуже бракує – нам, місту і людям. Тому, напевно, так осміліло різного роду шумовиння. Марнотні часи – часи марноти.

Але чому ми, для нього молоде покоління, могли вчилися у Ярослава Дашкевича? Бо ж не кожен з нас історик, не кожен знавець вірменської історії – улюбленої теми Ярослава Романовича – чи історіографії. Не кожен був і є адептом його вкрай цікавої та оригінальної політичної публіцистики.

Мені особисто Ярослав Дашкевич дав урок особистої гідності і шляхетності.

Досить глянути на фото академіка, щоб побачити справді левину гриву. Але і королівську поставу. І причина цьому не лише метафорична – бо був справді шляхетського, королівського походження. Може останній серед українців, що походив з роду Корибутів.

Батько – генерал-хорунжий армії УНР Роман Дашкевич, мати Олена Степанів – хорунжа Українських січових стрільців та Української галицької армії.

Але мав надзвичайно могутній внутрішній стержень, який годі було зігнути. Не можна було зігнути при совєтах, коли його переслідували – і мали рацію – він був їхнім запеклим і затятим супротивником. Але так само його не могли зігнути і в часи незалежності. Таку Україну, яка була ці двадцять років, він не сприймав.

Але разом з тим його незламність супроводжувалася і шляхетністю. А що є шляхетність інтелектуала? А як мислитель він був інтелектуалом найвищої проби. Ярослав Дашкевич умів не лише слухати, але і чути свого vis-à-vis. Він не лише мав переконання, але й розвивав їх у наукових і політичних дискусіях. Він був по-короліськи широким, а не по-сектантськи замкнутим у своїх переконанях. Незламність без широти поглядів зрештою стає простою глупотою, тоді як незламність з вирозумінням – мудрістю. А він був мудрим.

Так він виховував наступні генерації львівської інтелектуальної молоді.

Бо ж розумів, що навіть прочитання всього компендіуму наукових публікацій не виховає гідності та шляхетності. Як писав мій улюблений чілійський поет – людина йде від руки до руки. Тримаючи нас за руку, він вводив у гідність. Вчив мовчазному стоїцизму, вчив бачити те, що істотне, і те, що минуще і дрібничкове. Особливо в сучасній українській політиці. Його мовчання було промовистішим, ніж марнослів'я всієї нашої пишучої братії. Не всі відчитували і відчитують ці його мовчазні послання.

Особливо гіркими були останні роки. І не лише тому, що вітри історії похилили його голову. Зустрівши його на старій львівській вуличці, чомусь завжди в одному і тому ж місці, все одно не можна було не розуміти з якої високості він дивиться на все, що відбувається. Гіркоти додавала неадекватність розвитку України.

Але пам'ятаю і миті блиску.

Дашкевич і Шарль Азнавур. Львів, відкриття Вірменської катедри, але і вірменський коньяк. Двоє достойних чоловіків у гідному місті.

Дашкевич коло Гробу Господнього. Єрусалим. Напевно кожного справжнього лицаря, а він був таким і по духу і по крові, його життєва дорога мала привести сюди. І привела. Бо кожен лицар є лицарем Іменем Його. Про це забуває голота сьогодення, що рветься до новітнього шляхетства.

Дашкевич – Галицький лицар – з якою справді королівською поблажливістю він прийняв це визнання галицької громади у Львівській опері будучи справжнім лицарем крові – бавтеся дітки. Поблажливість це теж чеснота королів – це їх доброта.

Тоді як незалежна Україна вшанувала його орденом "За заслуги" аж III ступеня. Воістину діамантове кольє на свині є діамантовим кольє на свині, а жіноча підв'язка, що злетіла з чарівної ніжки, на шиї короля стає найвищим орденом Імперії.

Це ті кігті лева, по яких відважуюсь судити.

Ех ungua leonem cognoscimus, ех auribus asinum.

http://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/4d68ecdbbe5c8/

Дресировані українці

Брати Капранови, для УП _ П'ятниця, 13 травня

"Величезною завадою у боротьбі –
[є] відсутність чекістів-українців".

Ф. Дзержинський 25 червня 1920р.

Щось забагато в оточенні українського президента наших знайомих. Їй Богу, за Ющенка такого не було. У Гуманітарній раді, Шевченківському комітеті, прес-службі... Звичайно, це не близькі друзі, але багато кому з них ми не гребували потиснути руку, а інколи навіть було і чаркували.

Навіщо всі вони Януковичу? Чому кадровики Банкової за перевіреним рецептом не скомплектували усі ці органи за рахунок донецьких?

Відповідь на це питання нам підказала цитата з листа Дзержинського власному заступнику – Ксенофонтову. Цитату цю ми зустріли випадково, читаючи біографію Махна, сказати чесно, найбільше нас вразила дата – червень 1920 року. Що, тоді і справді не було українських чекістів?

Наскільки нам відомо, Всеукраїнська ЧК була створена ще у вісімнадцятому. А це означає, що за два роки ані розстріли, ані шантаж, ані залякування не примусили українців служити карателям. Звучить дивно, особливо як на нинішню українську самооцінку.

Звичайно, ми розуміли, що йдеться не про повну відсутність українців–"по пачпорту", а скоріше про жорсткий дефіцит чекістів "від пуп’янка" місцевих.

Це теж вдавалося дивним, а проте підстав не вірити керівнику ВЧК ми не мали. Тому вирішили приймати це як доконаний факт. І факт цей подарував нам новий погляд на історію минулих та хроніку поточної окупації України.

Як знають усі, саме у двадцятому році українські повстанці дуже успішно тримали фронт проти більшовицьких карателів, попри те, що на тих цілодобово працювали Тульські зброярі, а українці постачалися хіба здобутим у боях. І здається, корінь цього успіху саме у цитаті, винесеній у епіграф.

А й дійсно. Військові окупаційні хвилі котилися потужно і безжально, але карателі ішли далі, а випалена і розстріляна Україна піднімалася знову. Саме у такий спосіб боролися найбільш успішні повстанці – Холодноярська республіка та армія Нестора Махна.

І протистояти цьому перманентному відродженню комуністи змогли тільки за рахунок зміни національної політики, яке забезпечило залучення на бік окупантів хоч якоїсь частини корінного населення – найбільш зневірених та заляканих.

Наступна спроба всеукраїнського повстання було подавлена голодом у тридцять третьому. Тоді вже чекістів-українців було доста і саме це гарантувало успіх карателів.

Тому коли у сорок четвертому стало питання упокорення нових українських земель, цей рецепт був застосований одразу ж. "Істрєбітельниє отряди", прозвані в народі "стрибками" були наріжним каменем чергового етапу окупації – нащадки Дзержинського вміли робити висновки з власних помилок.

Але зверніть увагу, що слід за військовим упокоренням незмінно йшло упокорення культурне. "Поступившись принципами" і дозволивши розквіт національної культури у двадцяті, вже на початку тридцятих більшовики ретельно перетворили українське відродження на розстріляне, залишивши живими лише культур-чекістів.

У сорокові ж услід за озброєними "стрибками" у ідеологічний бій одразу було кинуто "стрибків" гуманітарних.

Звичайно, не усі ланцюгові інтелігенти мали шанс стати вишнями і галанами – хтось через брак агресії, хтось – через атавістичну і ретельно приховану совість. Та роботу знаходили всім. Не вмієш проклинати ворогів – прославляй вождів. Ну а якщо з прославлянням не аж як виходить, тоді просто легітимізуй. Усім своїм виглядом і творами удавай перед очі влади покірність народу, а в очах народу підтверджуй "рідність" влади. Ну і, звичайно, її справедливість і всемогутність.

Історик Олександр Палій у своїй "Історії України" зауважив, що окупаційний режим завжди встановлювався руками колонізованих народів. А ми додамо, що ідеологічним авангардом виступали у цій справі ретельно відібрані і добре видресирувані діячі місцевої культури.

Тепер, підкріпившись авторитетом Залізного Фелікса, спробуємо проаналізувати відповідний авангард сучасної хвилі окупації. Пам’ятаєте, у 2004-му в оточенні Януковича було троє публічно україномовних – політик, журналістка та архітектор. Результат ви пам’ятаєте також.

Що ж. Тепер мізансцена виглядає зовсім інакше. Президент оточений легіоном дресированих україномовних. Подивіться хоч би запис недавнього засідання Гуманітарної ради. Всі вони вміють натхненно вихваляти і публічно сподіватися на світле майбутнє. Ні, вершин радянського дуполизтва ще не досягнуто, але ми не сумніваємося, що цим рекордам ще дадуть нові дзвінкі імена.

Функції новітніх "стрибків" – ті самі. Вихваляти та легітимізувати. Та й нагорода така ж – тридцять срібняків у всіх сенсах цього історичного образу. Але якщо хтось думає, що у президента дарма витрачають гроші на дресированих аборигенів, то ми мусимо категорично заперечити. У інформаційну чи то постінформаційну добу саме цей фронт стає головним, далеко випереджаючи військово-каральний напрямок.

Аргументи? Та дуже прості. Ви ніколи не замислювалися, чому за умов перенаселення нашого телебачення талант-шоу лідерство тримають проекти телеканалу СТБ? А ми замислювалися. І знайшли відповідь, яка має навіть конкретне ім’я – Ігор Кондратюк.

Україномовний до останнього патрону, яскравий, компетентний. Хто сказав, що один у полі – не воїн? Ще й як, якщо у журі шоу-конкурентів суцільні зайди. А люди ж тягнуться до свого, попри те, що у журі поруч – зовсім вже третьосортні персонажі. Самим фактом свого екранного існування Кондратюк робить позичені формати нашими, "рідними".

Не знаємо, чи аналізували Банківські політтехнологи саме цей феномен, але висновки зроблено абсолютно вірні. Дресировані україномовні культурні діячі – перевірений шлях легітимізації будь-якої, а особливо окупаційної влади. (Попередня влада теж, до речі використовувала цей простий прийом, просто тоді контраст не так кидався у очі).

Зверніть увагу, що серед дресированих найбільше україномовних з такої породи, яка почувши під час українського ефіру російську мову тут-таки радикально міняє лінгвістичну орієнтацію. Проте авторитет цього різновиду теж не аж який високий – навіть якщо вони у перервах старанно танцюють дикі танці. Принципово україномовні котуються значно вище.

А Кондратюк чим вам не догодив? – спитає уважний читач. – По-вашому, національна інтелігенція взагалі не повинна співпрацювати ні з телеканалами ані з владою? Це ж те саме, що просто віддати всю гуманітарну політику зайдам. З відповідними наслідками.

І ми замислимося, бо відповідь на цей закид не така проста.

Звичайно, закликати усю інтелігенцію іти у підпілля і відмовлятися від спроб впливу на державну політику ми не можемо. Саме тому й жодного разу не висловилися у різкому тоні стосовно вибору Дмитра Стуса, Дарки Чепак або візиту на засідання Гуманітарної ради Ольги Богомолець чи Мирослава Поповича.

Проте кожен, хто сідає грати з шулером повинен розуміти, що противник має специфічний погляд на правила. Так само це має усвідомити і той, хто береться співпрацювати із владою.

Згадаємо того-таки Кондратюка. Пам’ятаєте минулий сезон "Україна має талант", коли за рішенням журі замість бандури до фіналу шоу вийшла балабайка? Та ще й з низькопробним попурі на теми совєцьких пісень? Це при тому, що глядацьке голосування дозволяло втілити і менш ганебний сценарій.

Звичайно, пан Ігор скаже, що ці номери були в різних півфіналах, що він голосував інакше, що такі правила гри – виправдань знайдеться купа. Але факт залишається фактом – під цим паскудством стоїть підпис україномовного патріота, який таке рішення визнав і не знайшов у собі сил поставити питання руба.

І інший приклад. Свого часу при Ющенку членом Гуманітарної ради була Ліна Василівна Костенко. З нею у 2007 році спробували такий самий фокус – протягти голосуванням рішення, з яким вона не була згодна. І чим, як ви гадаєте, усе закінчилося?

Правильно. Ліна Василівна прямо під час засідання написала заяву і вийшла зі складу цього поважного органу. Бо у культурі не буває демократичного централізму. Кожне рішення ухвалює не безлика більшість, а конкретні особистості з конкретною репутацією. І саме від таких рішень ця сама репутація і залежить.

Кожен з тих, кого влада запрошує до співпраці має знайти в собі мужність коли буде треба гацнути дверима. Кожен повинен бути готовим втратити не тільки посаду, а й дещо більше. Бо інакше і не помітите, як будете носити "апорт" і подавати "голос", коли скажуть.

Чи наважиться хтось зі складу сучасного українського владного кордебалету на такий різкий крок? Сумніваємося. Поки бачимо, як Шевченківський комітет, не зморгнувши оком, дозволив витерти об себе ноги і проігнорувати в указі президента власне рішення щодо Шкляра. Другим номером було колективне підлизування на Гуманітарній раді...

Цікаво, а якщо організувати тоталізатор з питання – піде хтось з "привладних українців" у відставку на знак ідеологічної незгоди, чи ні? Які коефіцієнти даватимуть тоді букмекери?

І чи знайдеться в Україні хоч одна людина, яка поставить гроші на "Так"?

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/05/13/6193820/

Сергій Борисович Кримський - один з титанів філософської думки в Україні. На жаль, торік він пішов, але саме такі люди і є справжня еліта.

http://zn.ua/articles/83353

"Я ничего не имею против экономики, но ни в одну эпоху, ни в одной стране нация не выходила из кризиса благодаря исключительно экономическим факторам. Только благодаря культуре, религии, идеи государственности и национальных интересов."

Цікаво слідкувати і за барвистими досягненнями нашого автора - музиканта, композитора, журналіста, Романа Коляди.

«Кілька тижнів відкрило нам дуже багато», − Блаженніший Любомир (Гузар)

— Слава Ісусу Христу! Мене звати Мар’яна, я хотіла б поговорити з вами про Майдан.

— Слава навіки! Я — Любомир, теж хотів би поговорити про Майдан.

Так почалася наша розмова з Блаженнішим, про яку ми домовлялися від початку Євромайдану. Екс-глава УГКЦ має дуже сміливу позицію. Попри вік, він виходить на сцену, пише звернення до молоді й зберігає віру в позитивне вирішення ситуації. Блаженніший Любомир розповів, що молиться особливо за тих, хто нині застосовує силу, бо ці люди особливо нещасні. Але про все за порядком.

— Блаженніший, ви пам’ятаєте той момент, коли наша влада вирішила призупинити перемовини про підписання Угоди про асоціацію з ЄС? Що ви тоді відчули?

— Добре це пам’ятаю, бо відчув розчарування. Тривалий час ми тільки про це й говорили, минув понад рік після так званого парафування угоди. А тут ні з того ні з сього уряд зупиняється на цьому шляху. Коли президент летів до Вільнюса, я думав, що він підпише угоду. Бо чого ще було їхати? Це була хвилина розчарування, прикра хвилина. У тому значенні, що ми готувалися до того, що от-от це станеться, але раптом усе змінилося. Гадаю, що Майдан — це дуже гідна відповідь народу на дії влади. Вийшовши на вулиці, люди заявили, що це для них є дуже великим розчаруванням.

Слід визнати, що молоді люди зробили щось дуже добре. Було дуже багато негарних жестів з боку влади, а вони все ж витримали це й маніфестують далі.

— Чи ви підозрювали, що українці можуть розпочати акції протесту?

— Щиро скажу, ні. Особисто про це не думав. Може, ті, хто добре знає психологію нашого народу, чи учасники подій 2004 року здогадувалися про такий сценарій, але я був заскочений. А пізніше дуже радий з цього.

— Ви опублікували лист до молоді. Чому вирішили звернутися саме до наймолодших представників Майдану?

— На мою думку, вони є головною групою. Молодь це все почала, відчула й зрозуміла, що треба діяти. Я відчув, що її треба привітати. Слід визнати, що молоді люди зробили щось дуже добре. Було дуже багато негарних жестів з боку влади, а вони все ж витримали це й маніфестують далі. Тут розходиться про одну річ (я так це бачу): молодь не «проти» чогось, а «за» зміни в Україні. Дехто думає, що це — заклик до Європи, немовбито рай на землі, але це не так. Студенти висловили бажання стати ближче до Заходу головно тому, щоб перевести мудрі й виважені зміни в українській системі життя. Мені подобається цей виважений підхід. Дехто каже: «Європа й Україна», але це неправильно, є Західна Європа й Україна. ЄС — це не вся Європа. В підсумку ми побачили чудовий жест молоді. Не хочу применшити вкладу дорослих, які підтримали молодших, щоб змінити країну.

— Чи зрозумілі в такому разі для вас дії влади? Чому 30 листопада вирішили влаштувати силовий розгін? Це була демонстрація сили, яка насправді засвідчує слабкість?

— Влада абсолютно скомпрометувалася. То прикро сказати, але вона має кров на руках. Як мені казали, там били молодь, били безпідставно. Взагалі слід задуматися, чи це колись потрібно? Пролита кров не залишається без помсти. Маю на увазі помсти не людської, тут уже порядкує Господь Бог. Бо помста вже належить не до людей. Ця подія залишиться в нашій пам’яті, навіть я, коли про це згадую, розумію, що ця дата залишиться чорним днем у нашій історії.

Зараз не пригадаю конкретного випадку, коли сила була б доречною. Напевно, тоді, коли на «Беркут» нападають, але тут молодь не шукала війни. Тепер ці події інтерпретують вчено й мудро, роблять великі дослідження, проте мені здається, що вони дуже сумнівної якості. Це залишиться дуже гіркою хвилиною.

— Коли стоїш на Майдані, що кілька хвилин можна почути телефонні розмови: «Мам, усе доб­ре, не переживай. Коли приїду, ще не знаю». Як можна заспокоїти батьків, які хвилюються нині за своїх дітей?

— Цілком природно, що батьки хвилюються. Але мені здається, що повторів 30 листопада не слід очікувати. Влада вже так себе показала негативно й нещасливо, що навряд повторить такі дії. Нині намагаються причепити комусь ярлик відповідальності за скоєне. Я часами теж думаю: ну, що то за люди в «Беркуті»? Це мусили бути чоловіки дуже низького інтелектуального рівня, бо нормальна людина так не повелася б. Мені аж дивно. Тим паче, що вони били не чужих, а своїх. Також там були присутні польські журналісти, і в Польщі дуже засудили таку поведінку.

— Багато людей тепер боїться бути учасником Майдану, бо до їхніх друзів приходили з СБУ, міліція викликала на розмову. Як розвіяти сумнів тих, хто нині наляканий?

— Іван Павло ІІ часто нагадував: «Не бійтеся!». То є система диктатури, яку ми успадкували від Радянського Союзу, бо там також людей тримали у страху. Так виходить, що наша влада діє дуже короткозоро, по-дурному, і це аж прикро. Мені неприємно говорити про те, що наша влада так знеславилася. Навіть у Львові до студентів УКУ дзвонять із СБУ. То до чого ми докотилися? Чи це повторення Радянського Союзу? Не дивуюся, що люди бояться, до вас можуть прийти й можуть бити. Мені цитували жахливу річ: на чоловіка напав «Беркут», він отримав 63 удари!

Останні кілька тижнів відкрило нам дуже багато про Україну. Від цього можна тільки плакати, бо на весь наш народ падає тінь. Не знаю, як люди виправдовуються за скоєне зло. Не дивно, що вони бояться, бо сила страху в незнанні, у тому, що ми питаємо: «Якби що…». Слова Івана Павла ІІ «не бійтеся» інколи легше сказати, але треба зібрати в собі всю силу, щоб страх подолати.

— Навколо української влади нині дуже багато негативу, люди її просто ненавидять. На плакатах можна побачити навіть порівняння з Чауческу. Наскільки така агресія небезпечна?

— Це — реакція на таку поведінку. Не означає, що все робить президент, але на нього як гаранта Конституції падає відповідальність. Кожна людина може помилятися, проте ми все-таки хотіли б, щоб поведінка глави держави була доволі бездоганна. Звісно, ці порівняння неприємні.

Треба поважати людей, які роблять жертву задля того, у що вірять. Кажу про тих, хто свідомо пішов на Майдан, а не тих, які поїхали шукати пригод.

Не можна ненавидіти людину, але й не можна замовчувати правду. Треба співчувати, що у влади є така поведінка, яка людей провокує на такі порівняння (йдеться про порівняння з Чаушеску, — «Газета»). Треба ґрунтовно змінити напрям дій. Не віднині й не відучора українці мають недовіру до влади. І тепер, коли сталося стільки неприємних речей, президент і влада мусять зробити кроки, які будуть дуже видними й щирими, щоб загоїти недовіру. Ми як українці хотіли б бачити якнайкраще, але нині кожному з нас прикро.

— Наскільки важливо для революції мати сильного лідера?

— На Майдані, цілком природно, люди хотіли б бачити сильну особистість, яка давала б надію. Шукають людину, яка мудро й спокійно повела б народ. Ми не шукаємо революції і крові, а прагнемо здорових змін. Схоже, політичні провідники не мають достатньої довіри, щоб провадити людей. Вони говорять добрі речі, але особистість не дає достатньої довіри. Може, вони зуміють піднестися на понадпартійний рівень, підростуть духовно, побачимо.

Брак єдності — ось проб­лема, яка нині є серед людей. Це — наслідок політики, яка тривала довго. Ми не бачили свідомих дій, які дали б відчути, що ми — один народ. Різного роду політики свідомо підкреслювали різницю походження та проживання. Людей класифікували як фашистів, щоб загострити незгоду між ними. Тепер їмо плоди короткозорої політики.

— Блаженніший, якби ви були молодшим, то вдягли б теплу куртку й пішли б нині на Майдан?

— Я ж не знаю. Це дуже теоретично, можу твердити, сказати те, що треба сказати, але чи справді пішов би? Дай Боже, щоб мав моральну силу піти. Мені тепер, старому чоловікові, зробити це дуже складно. І не хочу робити із себе дешевого героя. Якби були такі обставини, хотів би зробити те, що слід, але не хочу вдавати… Це була б не щира відповідь, а лише гарні слова без достатніх доказів. Я не мав у житті нагоди показати геройство.

— Й останнє, про що я вас запитаю: що порадите людям, які стоять на Майдані, і тим, котрі вагаються, чи їхати туди?

— Треба поважати людей, які роблять жертву задля того, у що вірять. Кажу про тих, хто свідомо пішов на Майдан, а не тих, які поїхали шукати пригод. Вони там у дуже нелегких обставинах, але зберігають рівновагу духу. Легко зламатися, коли почуєш про напади. Проте люди стоять, я подивляю наш народ! Щиро скажу, що молюся, щоб Бог підтримував їх у бажанні нес­ти тягар задля загального блага. Таким людям належиться пошана, і певний, що милостивий Господь їх нагороджує. Від себе кажу щирий привіт і найкращі побажання, щоб люди це витримали. Надіємося на щасливе закінчення.

Розмовляла Мар’яна Вербовська
gazeta.lviv.ua