Парадокс: на мене тут ображаються, видимо, саме Душі. Ті, хто себе рад накреслити з Великої Літери... Чи завше є підстави? Про підстави я й говорю. Без лукавства. Як розумію.
Автора Ви, пане Вакуленко, пам'ятаєте. Як і пан Шарль Бодлер:). До речі, рада, що Дмитро Дроздовський з'явився з аналітикою.
Одне зауваження. У мене теж є душа. З малої літери. Штатна. Вписана в якийсь розряд і статистику світу сього. Їй іноді боляче. Переважно через сліпоту тих, хто найкраще міг зрозуміти.
Павле, познайом з Аматерасі, якщо я ще його (її) не знаю.

Соррі, таки "його".

Відповідаю самому авторові.
Хууу… Трррри дні думаєш… Таке от загальне враження від Вашого виступу, Арімане. Годі його назвати полемічним, навіть „думками з приводу”, я бачу щось загальніше – виклад власної критичної концепції. Ментальну карту, на якій треба обводити кружальцями головні форпости і…
Довга назва мені сподобалась. Звідти і починаються „тррри дні” й тривають аж до кінця. Спотикаюсь, прошу: простіше висловся… Коли часто буду говорити „або я чогось не розумію” – не дивуйтеся. Я людина поверхова. Знаю те, що бачу. Коли надибаю глибокий зміст, ношуся з надибаним, як дурень із писаною торбою. Така натура. Ось і відповідь пишу поза другу ночі – глибокі змісти і таємні сутності спати не дають.
Тепер до того, в чому вбачаю головні форпости.
1. „Не всі твори є однаково прозорими і не всі твори призначені для загалу. Тут є, має бути, мусить бути певна езотерика, містика, відчуття твоєї причетності до унікальності, до певного переживання.” Безперечно! Чим був би наш світ без таємниці? Нудним і нецікавим стовпищем пліткарів, двовимірною країною Флатландією, де кожен у кожного на очах. От тільки я не розумію, чому автор у такому разі виставив свій твір на загал – противився його призначенню? Адже хотів і загалові щось сказати, коли опублікував? Вам, певно, пощастило. Судячи з усього, Ви знаєте автора, а то й чули вірш „Клеопатрі” в його виконанні. А мені ні! Автора я особисто не знала, тож натоді все, що я мала, - це текст, певний дар емпатії, арсенал філологічних обценьок і двадцятип’ятирічна довбешка з певним життєвим досвідом та об’ємом мозку. При тому досить твердолоба довбешка, яка часом невправно працює з широкими як море узагальненнями. При тому довбешка, порядно ушкоджена російською т. зв. революційно-демократичною критикою про різних Базарових, стилем І. Я. Франка, С Д. Павличко та формалізмом 20-х років минулого століття. Я таки справді людина факту. Не знаю логіки факту – конструюю свою логіку. Ну й ведуся як слон у ятці з порцеляною. Але й ходити за автором і просити автограф на кожен пожовклий аркуш – не найкращий тип поведінки. Ну так мені видається. Знаю, окрім названих тут, ще Мішеля Фуко та Ролана Барта. Ті казали, що письмо відокремлюється від автора, як тільки лягає на папір. Колись усерйоз ними захоплювалася. Ну і вони також говорять про необмежений семіозис, про множину інтерпретацій, кожна з яких є припустимою й хибною водночас. Втім, Еко, який їх злегка обламав тим же Оккамовим висловом, подобається мені більше. Просто я натоді позабувала всі ті теорії. А жаль.
2. „Продуманість проглядається, коли вже твір завершений, продуманість – це і є написання. Коли людина пише – вона думає. Можна сказати: треба думати, а тоді писати. А я скажу – ні, думання і є писання, а те, що потім, механічне записування.” Знали б Ви, скільки людей – серед поетів, науковців, публіцистів – не думають ні до процесу записування, ні під час, ні після! Кожен пише по-різному: той у стані такого афекту, що пальці димлять і ручка плавиться, той на холодну голову й після того, як „три дні думав”, той – ніби розкидає пасьянс думок і паралельно дивиться, що з записаного на щось придатне, викреслює, додає, міняє… У першого продуманості нема, є голе почуття, часом прикрите фразеологією; у другого – аж забагато, це тип сухого логоцентрика, мудрагеля-всезнайки. А треба, як на мене, золотої середини. Можливо, то міф, хисткий баланс між холодною головою та гарячим серцем, але чого варті „чацькі” полеміки, які вимотують душу?
3. „Мені цікаво, чому цей вірш треба розуміти, як сварку або „ніби „відхідне” від першого удару”. Це монолог. Монолог, який передбачає іншого, але монолог, який може цілком обійтися без того іншого. Тобто коли Я (Хтось) читаю вірш, не знаю автора, то це монолог, і Клео поза мною, як і автор, а Я не ліричний герой і не автор. Я читач, який відчуває потік думок, потік, якому в даний час автора не треба, бо той потік на папері і поступово переходить в Мою свідомість. Потрібний лише Я!” Перша половина – резонно. З багатьох причин: і через те, що поезія ліричного жанру – монологічна, і через те, що критик не має права ототожнюватися з автором, бо його задача – об’єктивність. Але не може монолог, оскільки він був виголошений, обійтися без продовження! Кого б не пригнітила можливість постійно говорити в простір і не чути відгуку? Бахтін говорив про діалогізм та поліфонічність художнього твору. А я візьму ширше: контекст літературного твору, тобто оте, чим ми зараз зайняті, чим би воно не було – полемікою, дискусією, обміном думками з приводу, - оце все по своїй суті діалог і поліфонія. А першопочаток, тобто твір, на цей діалог і поліфонію поглядів внутрішньо налаштований. Як і наші виступи. Це як чат, де топіки переходять один в один і не мають завершення, а іноді будують цикли. Та це те, про що Ви говорили самі, - бо твір попросту має багато змістів, і деякі геть не поверхові! Комусь бачиться один, комусь інший. Часом виникають баталії, суперечки. Це довга історія, де все взаємопов’язано. Як, скажіть мені, і навіщо отак цілком відсікати Я від усього контексту? Дистанціюватись для увиразнення погляду – свята річ. Але шеренга монологів без взаємозв’язку та взаємодії – безкінечне qui pro quo. Взвод одних-у-полі-не-воїнів. Ну Ви ж рахуєтеся з іншими суб’єктами, займаючи якусь позицію. Хоча б на підставі того, що в чомусь мені опонуєте та говорите про унікальність автора, причетність до переживання...
”По-перше – не Клеопатра! А Клео!” „Что в лоб, что по лбу”. Принаймні стосовно всього, про що говорите далі. Якби не чуттєві враження, передані в останньому реченні, я сказала б анонсовану фразу: ”Напевно, я чогось не розумію…”
4. А „психоаналіз останньої строфи [...] якось зовсім не дійшов” до автора „Дрижи і бійся, бо він і не міг дійти. Та й чому тут доходити. Звичайний комплекс Електри чи то Едіпа. І він тут не тому, що є у Клео, ліричного героя чи, найбезглуздіша думка, автора, а тому, що він найбільш популярний, відомий, він – метафора. Бо загалом, коли людина взнає причину свого комплексу, вона звільнюється від нього, хоча б частково. Так, принаймні, стверджує Фройд. Тут осяяння досягає своєї кульмінації, воно переростає в катарсис, тобто очищення, звільнення.” Не дійшов „звичайний” психоаналіз не тому, що я тупенька зроду й не знаю, що таке фройдівські комплекси, а тому, що сам Фройд окреслював їх як царину несвідомого. Що можна відчути, те не завше можна і треба формулювати. А момент самоаналізу на предмет комплексів тим більше не міг – таки вже справді не міг – до мене дійти. Бо це приватне. Я й далі не скажу ні слова більше. Тільки ось ще сковзкий пункт. Нехай візьмемо поета-метафориста, який без ніякої тобі причини й катарсису зробив зі свого твору гербарій комплексів. Сумніваюся, чи це вагома підстава для популярності. Тобто тут уже я вимагаю багатошаровості змісту. Метафора, символ, міф, суб’єктивно пережита історія. Все в одному. Тоді влучно. І катарсис – не лише в суб’єкта творчості, а – поголовно. Весь амфітеатр плаче.
5. Зауваги про форму мають у собі частку істини. Сама б не додумалась. Маю на увазі „золоте січення” та інші спостереження. Але щодо суто версифікаційних норм! У перших строфах римуються не тільки перший та третій рядки. В інших просто так звана асонансна рима. Вибиваються з розміру не тільки четверті рядки (не всі), а й інші. Випадкова невипадковість, невипадкова випадковість… Кострубатість розміру – явно не вада, в тому справді якась музика. Але я про ритм говорила! Якщо передати наголоси як (о), а ненаголошені (-), то четвертий рядок третьої строфи пишемо: о - о - - - - о - - -о. Нікодемовіч і Лютославський – файні люди, але вставте кілька тактів Нікодемовіча в якогось Шуберта й послухайте. Питання різноритмових творів десь уже на потім. Саму дістало рахування складів. А питання цікаве.
Мій аналіз не завадив „Клеопатрі” анітрохи. У коментарях до вірша відображені різні думки – добрі й не дуже. Це само по собі доводить не те, що вірш вартісний або ні, а просто те, що вірш читали різні люди. Ну, Ви – оптиміст!:) Кожна писанина створена для того, аби щось важити, а як на ділі – ще побачимо.
Момент – замість коди, чи парадоксу, чи випадкової приємності з невипадково-символічним підтекстом.(От як наловчилась говорити красиво! Роблю успіхи…) Вечір, темна вулиця. Латинська катедра. Ми з автором вірша стоїмо і довго дивимось на змерзлу квітку в пластиковій пляшці. Хтось викинув на вулицю. Автор пробує фоткати ту квітку. Говорить мені про зміст квітки – той самий, не поверховий.
Тоді вчишся символізму. Квітка лишилась надовше, ніж шістнадцять рядочків.
Можливість наразитися мені на ніцшеанський гарапник залежить від Вашої міри настирливості. Номер телефону Ви бачили в коментарях. Зрештою, пишіть.