звісно, (ми) заглиблюємося у Ваш лабіринт
парадоксально, атож непросто, примушує до рефлексії, і до інтроспекції
а там і до чергової, мабуть, переоцінки всякого (кому як)

коли нас почали навчати психології (почали із загальної)
то в мене одразу виник, як Ви точно зазначаєте, певний дискомфорт
оскільки та загальна психологія, що нас її навчали, надто безапеляційно
розправлялася із будь-якими тонкощами (загальна жеж)
а мені чомусь настійно приходила ідея про те, що психологія
мала би бути індивідуальною, окремою щодо будь-кого
оце як, знаєте, якщо говорити про суржик ~
у всякого, хто ним послуговується, свідомо чи ні
є свій індивідуальний, власний суржик, і тут нема правил
але потім, авжеж, навчання перейшло до соціальної психології
і стало трохи цікавіше, ну і т. д.
щось таке саме, як заглиблення в лабіринт

(ми) живемо в добу, коли не лише нав’язуються певні норми фейсконтролю
водночас просувається теза про неоднозначність
водночас ця ж теза набуває критичного забарвлення
або й політично-маніпуляційного
а тому відлунює недовірою

воно-то начебто все вірогідно, але щось у цім недосказано якби
недовідомо

із одного боку ось імперативне ~ із іншого боку нема правди якби взагалі
або, як ото (ми) жартували свого часу, мовляв, що вже цей весь цинізм
будьмо послідовними і переходьмо вже нарешті до остаточного нігілізму

тобто, пошуки якоїсь золотої, чи ні, середини у всім цім
не сильно приваблюють
загалом (sic), вимагають надзусиль
і атож, війна
усе тяжіє до чорно-білого
так легше, вписатися у якусь однозначну роль
& віддатися всяко обраній ролі
чимось це також нагадує дитячі ігри із розділенням на два протилежні табори

а ще дуже жваво згадуються численні моменти, коли навіть дуже дорослі особистості
прокламують, що начебто, досі залишаються дітьми, і пишаються цим навіть
особливо поети))

розмисливши, те і се, за деякий певний час
мені здається, що «синдром рятувальника»
усе ж є компенсацією, здебільшого

якщо Ваша пацієнтка може дивуватися із цього
і не вірити, в той самий момент, коли
їй прийшлося нарешті зіткнутися із такою ідеєю

не означає, однак, що вона жеж не може дійти до
виявлення якихось власних, глибинніших мотивів чи
підстав згодом, поспіль, запізно, (або і в жодному разі не)

адже не всякий є одразу ж готовим
до визнання власної зацікавленості, бо насправді
є, існують, ідеалістичні матерії в житті багатьох

і не завжди особистості, які вклали чимало
власного ресурсу в ідеалізм
здатні одразу прийняти, що це є психіатрія по суті

імовірно, такі пацієнти дуже непрості
оскільки споруджують якби "стіну" з ідеалу/ідеалів
що опосередковує для них самих т. зв. реальність

чомусь ще подумалося про Жанну д’Арк
списати все її життя на тимчасове потьмарення
на фоні ідеалізму, знову таки, дуже спокусливо

досить непересічна історична ситуація, вжеж
і все ж існують об’єктивно фанатики всякого штибу
наскільки реальна допомога в цих кейсах?

& чи потрібна допомога таким індивідуумам узагалі?
якщо дехто з них упевнений, що мав щастя
сягнути сенсу в житті, на відміну від інших багатьох

якщо навіть їм видасться прожити довге життя
яке, можливо, не буде нічим особливим, зрештою
а осьця мить, ідеалістична, чи жертовна

являтиметься якби моральним апогеєм, осердям
усяких ціннісних домагань & здобутків
& хто ми такі, щоби про це судити, зі сторони?

можливо це все, що взагалі можна було взяти від життя
якщо для когось є любов, або творчість, або винаходи
але для інших є слугування й слідування якби ідеалам

хіба щось не так із ними?