О, Схід це Схід, Захід це Захід, і ніколи не поєднатись їм,
Аж поки не постануть Земля і Небо на Божім Суді Страшнім.
Та нема Сходу й Заходу, й роду, й кордону, і рас взагалі,
Як стрілись два сильних лицем в лице, хай вони і з різних кінців землі.

Камал зник із двадцятьма людьми і напрям до Кордону обрав,
Й кобилу полковника, що більш, ніж гордість його, із собою забрав:
З конюшні дверей він вивів її перед світанком самим,
Повернув їй шипи на підковах і розтанула в тьмі вона з ним.
Й вийшов і мовив син полковника, що розвідників водить загін:
“Невже з молодців моїх ніхто не знає, де Камал, куди подався він?”
Й вийшов Мохамед Хан, син ресальдара, вперед і сказав:
“Хто знає шлях туману ранкового, знає і місце його застав.
Проскаче він затемна Абазай, Борер же – як розсіється тьма,
Й повинен теж проминути форт Букло, бо іншого шляху нема.
Й коли помчиш до форту Букло, мов птах – Бог тобі помагай! –
То можеш його наздогнати ще до входу в ущелину Джагай.
Якщо ж промине він ущелину Джагай – вертайсь назад поскоріш:
Скрізь, куди б не подавсь у долині тій – люди Камала там лиш.
Й там скеля зліва, і скеля справа, а поміж – поросль колюча жде
Й чути, як затвор рушниці клацне, – людей же не видно ніде.”

Й коня взяв полковника син, скакуна свавільного гір і рівнин,
Що з пеклом в серці він: морда – як дзвін, мов шибениця – шиї згин.
Й, наче вітер, до форту примчав; там ждуть його їжа й привіт, –
Та хто злодія хоче впіймати, тому засиджуватись не слід.
Скоріш на коня й геть від форту Букло швидше пташиних зграй,
Поки не помітив кобили батька вже в ущелині Джагай;
Поки не помітив кобили батька й Камала верхи на ній.
Й коли розрізнив її ока білок, натиснув курок мерщій;
Й вистрілив раз, й вистрілив два, й свиснули кулі, – та де їх сліди?
“Стріляєш, мов солдат, – Камал сказав, – покажи, який ти в їзді.”
З кінця в кінець ущелини пилюка вихором здійнялась:
Мов олень, жеребець мчав, і, наче серна, кобила неслась;
Закусив жеребець вудила й поводив навкруги оком злим,
Кобила ж вуздечкою грала, мов дівча опахалом своїм.

Й там скеля зліва, й там скеля справа, а поміж – поросль колюча жде,
Й тричі він чув, як десь клацнув затвор, – людей же не видно ніде.
Місяць низький зігнали з неба вони, стук копит вистукав рань;
Мов ранений бик, нісся жеребець, кобила ж летіла, як лань.
Й спіткнувсь жеребець і впав, де стрімкий гірського потоку біг,
Й Камал повернув кобилу назад і вершнику встати поміг.
Й він пістолета вибив з рук його, й мало місця вступать у двобій.
“Мені лиш завдяки, – він крикнув, – ти лишався так довго живий!
Нема тут скелі на двадцять миль, не знайдеш жодного деревця,
Де б не було – з рушницею, на коліно припавши, – мого стрільця.
Якби ліву я руку підняв і потім різко її опустив,
Швидконогих шакалів славно б я в цю ще ніч пригостив;
Досить голову на груди схилити й нею з боку у бік хитнуть –
Й шуліка вгорі цей наївсь би так, що не зміг би крильми змахнуть.”
Й відповів полковника син: “Птаху й звіру була б тоді благодать
Та прикинь, в що тобі обійшовся б обід, перш аніж гостей звать:
Якщо прийде сюди тисяча шабель по кості мої на торг,
Чи зміг би тоді за бенкет для шакалів конокрад повернути борг?
Коні столочать посіви, солдати і в засіках почнуть грабіж,
Хліви, соломою криті, спалять, а худоба піде під ніж.
Якщо ціна прийнятна тобі і жерти захотілось братві:
Шакал і пес – порода одна; отож напарників своїх зви!
Якщо ж тобі ціна зависока – зерном, і добром, і людьми –
Верни мені кобилу батька, й тоді мирно розстанемось ми.”

Камал йому руку стиснув, ворожості вираз – де й дівсь:
“Ні слова про псів більш, – він мовив, – як вовку вовк зустрівсь.
Хай їстиму падло, як шкоди завдам тому, хто дюжини варт:
Й де лиш такі беруться, що здатні і перед смертю на жарт?”
Й відповів син полковника щиро: “Честь роду – вчинки мої:
Бери ж кобилу, батька мого дарунок – вершник бо вартий її.”
Кобила ж до нього підбігла й торкнулась мордою грудей.
“Молодший їй люб, – на це Камал, – хоч двоє тут сильних людей.
Хай вертається й носить із бірюзою узду – конокрада дари:
І в оздобі сідло, й срібні стремена, й вишиваний чепрак бери.”

Й полковника син пістолет взяв за дуло і йому простягнув:
“Ти у ворога вибив його, – він мовив, – а тепер тобі друг вернув.”
“Дар за дар, – Камал відповів, – я кревне замість кревного візьму:
Батько твій послав сина свого мені – то ж пошлю і свого йому!”
Й свистом знак він дав сину єдиному, й той із гори скотивсь,
На долини моріг миттєво збіг – немов олень молодий, явивсь.
“Ось твій хазяїн, – Камал сказав, – що розвідників водить загін,
Й ти мусиш ліворуч бути з ним поруч, куди б не відправивсь він,
Аж поки я чи смерть твоя не знімуть цих уз: в час мирний і в бою.
Життя його – запорука твого: поклади за нього й голову свою.
Й вже їжа тобі – Королеви хліби, вже і твій – його ворог з цих пір;
Й воюватимеш проти батька свого, лишень був би на Кордоні мир.
Й мужнім кавалеристом ти станеш, й визнання тебе знайде,
Й дослужишся до ресальдара – а мене зашморг в Пешаварі жде.”

Й подивились один одному в очі, й не було лукавства в них,
Й братерську клятву склали вони на солі і хлібах квасних;
Й братерську клятву склали вони на вогні й на лезі ножа,
Й на свіжезрізанім дерні, й на йменні Божім, що дивами вража.
Й стрибнув на жеребця Камалів хлопець, й на кобилу – полковника син,
І вдвох вернулись у форт Букло, звідки раніш відправивсь один.
Й лиш до казарм наблизились – двадцять шабель осяяли двір,
Й кожна б рада себе освятити, збризнувшись кров’ю жителя гір.
“Назад! – син полковника крикнув. – Назад! Шаблі в піхви вкладіть!
Вночі я за злодієм гнався – нині ж друга в загін прийміть!”

О, Схід це Схід, Захід це Захід, і ніколи не поєднатись їм,
Аж поки не постануть Земля і Небо на Божім Суді Страшнім.
Та нема Сходу й Заходу, й роду, й кордону, і рас взагалі,
Як стрілись два сильних лицем в лице, хай вони і з різних кінців землі.