Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що і так десь замешкалась,
Загубилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так при
Неминуча зима, що і так десь замешкалась,
Загубилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так при
2026.11.14
10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
2026.11.14
08:39
Сиротливо слову на папері,
Поки інші бродять у думках, -
Варто, може, прочинити двері
Та вказати на потрібний шлях?
Щоб слова злетілися, мов птиці,
В рими повні, в речення стрункі, -
Хочу з серця, наче із криниці,
Вичерпати строфи гомінкі.
Поки інші бродять у думках, -
Варто, може, прочинити двері
Та вказати на потрібний шлях?
Щоб слова злетілися, мов птиці,
В рими повні, в речення стрункі, -
Хочу з серця, наче із криниці,
Вичерпати строфи гомінкі.
2026.11.13
20:39
Я втішена тобою, я втишена тобою,
Як світ після відбою усіх земних тривог.
У нас з тобою, ні, кохання не запоєм,
А тихі почуття, розділені на двох.
Так юність не змогла б, у неї інша вдача -
Шаленство та азарт і ще сліпі дощі.
І хто б тоді зумів? І
Як світ після відбою усіх земних тривог.
У нас з тобою, ні, кохання не запоєм,
А тихі почуття, розділені на двох.
Так юність не змогла б, у неї інша вдача -
Шаленство та азарт і ще сліпі дощі.
І хто б тоді зумів? І
2026.11.13
13:49
Недремні очі у сліпої власті
і особливо пильні при вогні.
Розпалює суґестія у масці
зеленої і крапленої масті
вендету судочинства і брехні,
та намагання викурити трясця,
задіяне у внутрішній війні
супроти новоявлених династій,
і особливо пильні при вогні.
Розпалює суґестія у масці
зеленої і крапленої масті
вендету судочинства і брехні,
та намагання викурити трясця,
задіяне у внутрішній війні
супроти новоявлених династій,
2026.11.13
10:23
Тут важлива місія —
Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.
Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.
2026.11.13
06:27
Зоря спалахує й згасає
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
2026.11.12
23:32
дощ пішов по обіді
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
2026.11.12
22:33
Пророкам було велено воскресати
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
2026.11.12
20:29
Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
2026.11.12
20:24
Мені не дасть спокою цей плач,
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Редьярда Кіплінга
Редьярд Кіплінг Томлінсон
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Редьярд Кіплінг Томлінсон
Заснув сном вічним Томлінсон в будинку на Берклі-сквер
Й Дух за волосся вхопив його й потяг до вишніх сфер;
Вхопив його Дух за волосся й у вись кудись поволік,
Й Молочний Шлях поряд ревів, мов здутий дощем потік;
Й Молочного Шляху рев затих внизу, зблід його жар,
Й до Воріт прибули вони, де сторожем Петро-ключар.
“Предстань же, предстань, Томлінсоне, й мов чітко й прямо тепер,
Що доброго встиг ти зробити людям, перш ніж помер, –
Що доброго ти зробив на землі, де сльози й серця щем?”
Й сполотніла душа його, немов кість, вибілена дощем.
“О, друг мій оставсь там, – він мовив, – наставник і духівник,
Й про мене все розказав би, якби він сюди проник.”
“Врахуєм: ближній тебе любив – та це все для нижніх сфер:
Ти ж держиш звіт біля Раю Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч друга з ліжка піднімемо, ждати похвал від нього дарма:
Завжди змагається один з одним, а не двоє із двома.”
Й Томлінсон вниз і вгору глянув, та мало там було втіх:
Глумились над ним зорі й душу його брали на сміх;
Й вітер, що дув поміж світами, був, мов ніж під ребро,
Й продовжив Томлінсон звіт свій про зроблене ним добро:
“Про це я читав, – він мовив, – а про це був також поговір,
Й про це думав теж, як вівся про графа московського спір”.
Безгрішні душі, стовпившись, благали, щоб шлях їм звільнив,
Петро ж побрязкував ключами і розбирав його гнів:
“Читав, чув, думав, – він буркнув, – усе це діла чужі, –
Ради плоті, що колись ти мав, свої чесноти вкажи!”
Вперед і назад глянув Томлінсон із видом сумним, –
Й мало втіх: за спиною Морок і Ворота перед ним.
“О, це я знав, а це – так вважав, а про це чув поговір,
Що хтось читав про норвежця, що орав на схилах гір.”
“Читав, вважав, знав – ну й ну! Й пертись зразу до Воріт Святих?
Тиснява яка, глянь – ми ж час марнуємо в балачках пустих!
Божих щедрот не мати з-за чеснот сусідів, друзів, рідні,
І в Раю не бути, якщо не здобуть їх самому, о ні!
Відійди ж, відійди до Князя Тьми у Мороку полон
У пеклі тепер, Томлінсоне, шукай вже для себе схрон!”
Й та ж рука мимо сонць униз його за волосся тягла
Аж до поясу Порочних Зір біля Пекла жерла,
Де зорі від гніву червоні або ж білі вони від страждань,
Чи від гріхів такі чорні, що їм уже не до палань;
Й долають свій шлях чи ні – не спом’яне ніхто й на мить,
Й палають чи стигнуть – завжди їм у Мороці Вічному скніть.
А вітер, що дув між світами, наскрізь пронизав його
Й вогню із Пекла жадав він, немов із каміна свого.
Диявол сидів біля входу, де грішних душ не злічить,
Й він шлях загородив Томлінсону й почав манерам учить:
“Знай, що Адаму я родич, якщо уже так загордивсь:
З Богом я в сварці з-за нього із дня, як на світ він явивсь.
Присядь же, присядь на огарки й мов чітко й прямо тепер,
Що злого вчинив ти синам людським до того, як помер?”
Й Томлінсон вгору глянув і бачить там в пекла жарі
Черево криваво-червоне щойно розп’ятої зорі;
Й Томлінсон вниз поглянув, де зіяло Пекла жерло,
Й бачить там у муках зорі молочно-біле чоло.
“О, я мав коханку, – він мовив, – що в ній вся моя вина,
Й коли могла б сюди явитись, про все розказала б вона.”
“Перелюб твій люб, бо шлях це до згуб, – та вже не гріх тепер:
Ти ж держиш звіт біля Пекла Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч свиснули б любці твоїй, з ліжка не піднять її нам,
Бо за гріх, вчинений двома удвох, платиш один і сам!”
А вітер, що дув між світами, мов ніж, його потрошив;
Й продовжив сповідь Томлінсон про те, як в житті грішив:
“Раз я любов зневажив й двічі насміхався зі смерті уз,
Й богохульствував тричі, щоб знали всі, що я не боягуз.”
Чортяка печену душу вийняв й остигати її поклав.
“Й щоб на такого дурня я ще і вугілля витрачав!
Й гроша не варті усі ці жарти і їх лишень розізлять,
Як збуджу своїх джентльменів, що втрьох біля жаровні сплять.”
Й назад і вперед дивився Томлінсон – і лиш Мороку мла
Із Пекла Воріт у душу бездомну жахом повзла.
“Я ж чув, – сказав Томлінсон, – й ще нині ця чутка жива,
Й ще в книжці бельгійській читав я лорда французького слова.”
“Ти чув, ти читав – ну й ну! Майстер ти чортзна-що молоть!
Сам то гордині своїй догоджав? Тішив гріховну плоть?”
Й Томлінсон решітку Воріт затряс, благаючи: “Впусти!
Я жінку ближнього свого зумів один раз у гріх ввести.”
Люцифер оскалився, розгрібаючи в топці шлак:
“В книжці читав про це?” – спитав. Й у відповідь Томлінсон: “Так!”
Нечистий подув на нігті – й прибіг ураз бісенят загін;
Й він мовив: “Шахрай ось, що в чоловіка личині він.
Просійте між зоряних сит, очистіть від домішок всіх!
В полоні бід Адамів рід, якщо й таким вже ввіряють гріх.”
Й Емпузина рать, що з вогнем справу мать із-за віку не могла
Й через те, що гріх іще не торкнувся їх, сльози не раз лила,
По вуглинах погнала душу й обдирала з усіх боків,
Як діти длубаються в кублі ворон чи в скриньці батьків.
І, вернувшись уже з лахміттям, немов діти після гри,
Сказали: “Душа, як Бог дав, – порожня з тої пори;
Ми, вибивши з неї писань ахінеї, лахміття знайшли
Украдених душ, а щось власне – уздріть не змогли.
Ми і тузали, ми і длубали: давали їй смертний бій, –
Та свідчить сама душа, що свого немає нічого в ній.”
Анцихрист голову звісив, згаснув його весь азарт:
“З Адама сім’ям родичаюсь я, то чи ж гнать тебе варт?
Ми всі тут близько й лежимо так низько, що, як впущу сюди,
Стану посміховиськом для джентльменів своїх назавжди:
Що марнотрат я і що не пекло вже, а розпусти дім.
Чи ж ради тебе легковажитиму авторитетом своїм?”
Й Лукавий на душу глянув, що дрож її всю проймав,
Й згадав про Милосердя Святе, хоча і про Честь не забував:
“Дам вугілля тобі, а вільне місце сам на жаровні знайдеш.
Чи ж до крадіжок додумався сам?” Й підтвердив Томлінсон: “Авжеж!”
Й полегшено Гаспид зітхнув – турбот і в думці вже не було:
“Навіть у блохи більші гріхи – та зло і в тобі вже зійшло.
Ти б місце здобув, якщо б я лишень був тут один володар;
Де ж править бал гордині шал – сильніше це за мій дар.
Блудниця й жрець – із проклять їх вінець – сидять там Мудрість і Честь;
Я рідко й сам буваю там: тобі ж, як поткнешся – смерть!
Не дух ти, й не гном, й не книга, й не звір, – віщав Князь Пітьми, –
Вернись же, вернись у плоть свою, знову лик гріховний прийми.
Сім’ю Адама я родич і жалко зріти, як мучишся ти;
Йди – і собі там грішок зароби, перш ніж сюди прийти.
Спіши – коней вже в катафалк запрягли і знаку рушати ждуть:
Гріху ти відкритий, докіль не заритий – ото ж у путь!
Вертайся ж на землю і віщай устами й очима стеж,
Й неси моє слово синам людським, перш аніж навік заснеш,
Що за гріхи, вчинені двома удвох, платиш один і сам,
І – нехай бог твій із книг поможе тобі, Томлінсоне, там!”
Й Дух за волосся вхопив його й потяг до вишніх сфер;
Вхопив його Дух за волосся й у вись кудись поволік,
Й Молочний Шлях поряд ревів, мов здутий дощем потік;
Й Молочного Шляху рев затих внизу, зблід його жар,
Й до Воріт прибули вони, де сторожем Петро-ключар.
“Предстань же, предстань, Томлінсоне, й мов чітко й прямо тепер,
Що доброго встиг ти зробити людям, перш ніж помер, –
Що доброго ти зробив на землі, де сльози й серця щем?”
Й сполотніла душа його, немов кість, вибілена дощем.
“О, друг мій оставсь там, – він мовив, – наставник і духівник,
Й про мене все розказав би, якби він сюди проник.”
“Врахуєм: ближній тебе любив – та це все для нижніх сфер:
Ти ж держиш звіт біля Раю Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч друга з ліжка піднімемо, ждати похвал від нього дарма:
Завжди змагається один з одним, а не двоє із двома.”
Й Томлінсон вниз і вгору глянув, та мало там було втіх:
Глумились над ним зорі й душу його брали на сміх;
Й вітер, що дув поміж світами, був, мов ніж під ребро,
Й продовжив Томлінсон звіт свій про зроблене ним добро:
“Про це я читав, – він мовив, – а про це був також поговір,
Й про це думав теж, як вівся про графа московського спір”.
Безгрішні душі, стовпившись, благали, щоб шлях їм звільнив,
Петро ж побрязкував ключами і розбирав його гнів:
“Читав, чув, думав, – він буркнув, – усе це діла чужі, –
Ради плоті, що колись ти мав, свої чесноти вкажи!”
Вперед і назад глянув Томлінсон із видом сумним, –
Й мало втіх: за спиною Морок і Ворота перед ним.
“О, це я знав, а це – так вважав, а про це чув поговір,
Що хтось читав про норвежця, що орав на схилах гір.”
“Читав, вважав, знав – ну й ну! Й пертись зразу до Воріт Святих?
Тиснява яка, глянь – ми ж час марнуємо в балачках пустих!
Божих щедрот не мати з-за чеснот сусідів, друзів, рідні,
І в Раю не бути, якщо не здобуть їх самому, о ні!
Відійди ж, відійди до Князя Тьми у Мороку полон
У пеклі тепер, Томлінсоне, шукай вже для себе схрон!”
Й та ж рука мимо сонць униз його за волосся тягла
Аж до поясу Порочних Зір біля Пекла жерла,
Де зорі від гніву червоні або ж білі вони від страждань,
Чи від гріхів такі чорні, що їм уже не до палань;
Й долають свій шлях чи ні – не спом’яне ніхто й на мить,
Й палають чи стигнуть – завжди їм у Мороці Вічному скніть.
А вітер, що дув між світами, наскрізь пронизав його
Й вогню із Пекла жадав він, немов із каміна свого.
Диявол сидів біля входу, де грішних душ не злічить,
Й він шлях загородив Томлінсону й почав манерам учить:
“Знай, що Адаму я родич, якщо уже так загордивсь:
З Богом я в сварці з-за нього із дня, як на світ він явивсь.
Присядь же, присядь на огарки й мов чітко й прямо тепер,
Що злого вчинив ти синам людським до того, як помер?”
Й Томлінсон вгору глянув і бачить там в пекла жарі
Черево криваво-червоне щойно розп’ятої зорі;
Й Томлінсон вниз поглянув, де зіяло Пекла жерло,
Й бачить там у муках зорі молочно-біле чоло.
“О, я мав коханку, – він мовив, – що в ній вся моя вина,
Й коли могла б сюди явитись, про все розказала б вона.”
“Перелюб твій люб, бо шлях це до згуб, – та вже не гріх тепер:
Ти ж держиш звіт біля Пекла Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч свиснули б любці твоїй, з ліжка не піднять її нам,
Бо за гріх, вчинений двома удвох, платиш один і сам!”
А вітер, що дув між світами, мов ніж, його потрошив;
Й продовжив сповідь Томлінсон про те, як в житті грішив:
“Раз я любов зневажив й двічі насміхався зі смерті уз,
Й богохульствував тричі, щоб знали всі, що я не боягуз.”
Чортяка печену душу вийняв й остигати її поклав.
“Й щоб на такого дурня я ще і вугілля витрачав!
Й гроша не варті усі ці жарти і їх лишень розізлять,
Як збуджу своїх джентльменів, що втрьох біля жаровні сплять.”
Й назад і вперед дивився Томлінсон – і лиш Мороку мла
Із Пекла Воріт у душу бездомну жахом повзла.
“Я ж чув, – сказав Томлінсон, – й ще нині ця чутка жива,
Й ще в книжці бельгійській читав я лорда французького слова.”
“Ти чув, ти читав – ну й ну! Майстер ти чортзна-що молоть!
Сам то гордині своїй догоджав? Тішив гріховну плоть?”
Й Томлінсон решітку Воріт затряс, благаючи: “Впусти!
Я жінку ближнього свого зумів один раз у гріх ввести.”
Люцифер оскалився, розгрібаючи в топці шлак:
“В книжці читав про це?” – спитав. Й у відповідь Томлінсон: “Так!”
Нечистий подув на нігті – й прибіг ураз бісенят загін;
Й він мовив: “Шахрай ось, що в чоловіка личині він.
Просійте між зоряних сит, очистіть від домішок всіх!
В полоні бід Адамів рід, якщо й таким вже ввіряють гріх.”
Й Емпузина рать, що з вогнем справу мать із-за віку не могла
Й через те, що гріх іще не торкнувся їх, сльози не раз лила,
По вуглинах погнала душу й обдирала з усіх боків,
Як діти длубаються в кублі ворон чи в скриньці батьків.
І, вернувшись уже з лахміттям, немов діти після гри,
Сказали: “Душа, як Бог дав, – порожня з тої пори;
Ми, вибивши з неї писань ахінеї, лахміття знайшли
Украдених душ, а щось власне – уздріть не змогли.
Ми і тузали, ми і длубали: давали їй смертний бій, –
Та свідчить сама душа, що свого немає нічого в ній.”
Анцихрист голову звісив, згаснув його весь азарт:
“З Адама сім’ям родичаюсь я, то чи ж гнать тебе варт?
Ми всі тут близько й лежимо так низько, що, як впущу сюди,
Стану посміховиськом для джентльменів своїх назавжди:
Що марнотрат я і що не пекло вже, а розпусти дім.
Чи ж ради тебе легковажитиму авторитетом своїм?”
Й Лукавий на душу глянув, що дрож її всю проймав,
Й згадав про Милосердя Святе, хоча і про Честь не забував:
“Дам вугілля тобі, а вільне місце сам на жаровні знайдеш.
Чи ж до крадіжок додумався сам?” Й підтвердив Томлінсон: “Авжеж!”
Й полегшено Гаспид зітхнув – турбот і в думці вже не було:
“Навіть у блохи більші гріхи – та зло і в тобі вже зійшло.
Ти б місце здобув, якщо б я лишень був тут один володар;
Де ж править бал гордині шал – сильніше це за мій дар.
Блудниця й жрець – із проклять їх вінець – сидять там Мудрість і Честь;
Я рідко й сам буваю там: тобі ж, як поткнешся – смерть!
Не дух ти, й не гном, й не книга, й не звір, – віщав Князь Пітьми, –
Вернись же, вернись у плоть свою, знову лик гріховний прийми.
Сім’ю Адама я родич і жалко зріти, як мучишся ти;
Йди – і собі там грішок зароби, перш ніж сюди прийти.
Спіши – коней вже в катафалк запрягли і знаку рушати ждуть:
Гріху ти відкритий, докіль не заритий – ото ж у путь!
Вертайся ж на землю і віщай устами й очима стеж,
Й неси моє слово синам людським, перш аніж навік заснеш,
Що за гріхи, вчинені двома удвох, платиш один і сам,
І – нехай бог твій із книг поможе тобі, Томлінсоне, там!”
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Редьярд Кіплінг Молитва Джобсона"
• Перейти на сторінку •
"Редьярд Кіплінг Балада про Схід і Захід"
• Перейти на сторінку •
"Редьярд Кіплінг Балада про Схід і Захід"
Про публікацію
