
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.09
21:54
Тихо спадає листя,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
2025.08.09
21:11
Неначе у карцері дрібен --
Запхали тебе у тюрму.
Нікому вже ти не потрібен
У світі жахливім цьому.
Старіючий, сивий і хворий --
Чи здох, чи живий -- все одно.
Дурні, безпідставні докори
Запхали тебе у тюрму.
Нікому вже ти не потрібен
У світі жахливім цьому.
Старіючий, сивий і хворий --
Чи здох, чи живий -- все одно.
Дурні, безпідставні докори
2025.08.09
13:45
Говорилось
за простори між нас усіх
І людей, що
невидимі нам із-за стін
ілюзійних
Правди не почути
далі пізно геть
нема їх уже
за простори між нас усіх
І людей, що
невидимі нам із-за стін
ілюзійних
Правди не почути
далі пізно геть
нема їх уже
2025.08.09
13:25
Чорнявий кіт із карими очима споглядає з височини книжкового розвалу на тих, хто мало не щодня приходить і переглядає те, що прибуло.
Здається, що кіт знає всі мови, крім гебрайської та китайської, яких немає серед написаних стосів книжок. Тих, за якими
2025.08.09
11:52
…Шукати щось нове? Стаж і кваліфікація в Северина були, проте йому хронічно не таланило. Всі однокурсники знайшли теплі місця й тихо пожинали купюри. І не те щоб вони збивали зорі з неба - просто ситих кутків на всіх не вистачає. Свого часу він засиджував
2025.08.09
10:52
Із Бориса Заходера
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
2025.08.08
22:12
Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
2025.08.08
16:46
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
2025.08.08
14:42
Кукурудзяний чути шелест,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
2025.08.08
11:22
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
2025.08.07
21:55
Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
2025.08.07
19:20
Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
2025.08.07
19:04
Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
2025.08.07
16:29
Із Бориса Заходера
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
2025.08.06
22:01
Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Редьярда Кіплінга
Редьярд Кіплінг Томлінсон
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Редьярд Кіплінг Томлінсон
Заснув сном вічним Томлінсон в будинку на Берклі-сквер
Й Дух за волосся вхопив його й потяг до вишніх сфер;
Вхопив його Дух за волосся й у вись кудись поволік,
Й Молочний Шлях поряд ревів, мов здутий дощем потік;
Й Молочного Шляху рев затих внизу, зблід його жар,
Й до Воріт прибули вони, де сторожем Петро-ключар.
“Предстань же, предстань, Томлінсоне, й мов чітко й прямо тепер,
Що доброго встиг ти зробити людям, перш ніж помер, –
Що доброго ти зробив на землі, де сльози й серця щем?”
Й сполотніла душа його, немов кість, вибілена дощем.
“О, друг мій оставсь там, – він мовив, – наставник і духівник,
Й про мене все розказав би, якби він сюди проник.”
“Врахуєм: ближній тебе любив – та це все для нижніх сфер:
Ти ж держиш звіт біля Раю Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч друга з ліжка піднімемо, ждати похвал від нього дарма:
Завжди змагається один з одним, а не двоє із двома.”
Й Томлінсон вниз і вгору глянув, та мало там було втіх:
Глумились над ним зорі й душу його брали на сміх;
Й вітер, що дув поміж світами, був, мов ніж під ребро,
Й продовжив Томлінсон звіт свій про зроблене ним добро:
“Про це я читав, – він мовив, – а про це був також поговір,
Й про це думав теж, як вівся про графа московського спір”.
Безгрішні душі, стовпившись, благали, щоб шлях їм звільнив,
Петро ж побрязкував ключами і розбирав його гнів:
“Читав, чув, думав, – він буркнув, – усе це діла чужі, –
Ради плоті, що колись ти мав, свої чесноти вкажи!”
Вперед і назад глянув Томлінсон із видом сумним, –
Й мало втіх: за спиною Морок і Ворота перед ним.
“О, це я знав, а це – так вважав, а про це чув поговір,
Що хтось читав про норвежця, що орав на схилах гір.”
“Читав, вважав, знав – ну й ну! Й пертись зразу до Воріт Святих?
Тиснява яка, глянь – ми ж час марнуємо в балачках пустих!
Божих щедрот не мати з-за чеснот сусідів, друзів, рідні,
І в Раю не бути, якщо не здобуть їх самому, о ні!
Відійди ж, відійди до Князя Тьми у Мороку полон
У пеклі тепер, Томлінсоне, шукай вже для себе схрон!”
Й та ж рука мимо сонць униз його за волосся тягла
Аж до поясу Порочних Зір біля Пекла жерла,
Де зорі від гніву червоні або ж білі вони від страждань,
Чи від гріхів такі чорні, що їм уже не до палань;
Й долають свій шлях чи ні – не спом’яне ніхто й на мить,
Й палають чи стигнуть – завжди їм у Мороці Вічному скніть.
А вітер, що дув між світами, наскрізь пронизав його
Й вогню із Пекла жадав він, немов із каміна свого.
Диявол сидів біля входу, де грішних душ не злічить,
Й він шлях загородив Томлінсону й почав манерам учить:
“Знай, що Адаму я родич, якщо уже так загордивсь:
З Богом я в сварці з-за нього із дня, як на світ він явивсь.
Присядь же, присядь на огарки й мов чітко й прямо тепер,
Що злого вчинив ти синам людським до того, як помер?”
Й Томлінсон вгору глянув і бачить там в пекла жарі
Черево криваво-червоне щойно розп’ятої зорі;
Й Томлінсон вниз поглянув, де зіяло Пекла жерло,
Й бачить там у муках зорі молочно-біле чоло.
“О, я мав коханку, – він мовив, – що в ній вся моя вина,
Й коли могла б сюди явитись, про все розказала б вона.”
“Перелюб твій люб, бо шлях це до згуб, – та вже не гріх тепер:
Ти ж держиш звіт біля Пекла Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч свиснули б любці твоїй, з ліжка не піднять її нам,
Бо за гріх, вчинений двома удвох, платиш один і сам!”
А вітер, що дув між світами, мов ніж, його потрошив;
Й продовжив сповідь Томлінсон про те, як в житті грішив:
“Раз я любов зневажив й двічі насміхався зі смерті уз,
Й богохульствував тричі, щоб знали всі, що я не боягуз.”
Чортяка печену душу вийняв й остигати її поклав.
“Й щоб на такого дурня я ще і вугілля витрачав!
Й гроша не варті усі ці жарти і їх лишень розізлять,
Як збуджу своїх джентльменів, що втрьох біля жаровні сплять.”
Й назад і вперед дивився Томлінсон – і лиш Мороку мла
Із Пекла Воріт у душу бездомну жахом повзла.
“Я ж чув, – сказав Томлінсон, – й ще нині ця чутка жива,
Й ще в книжці бельгійській читав я лорда французького слова.”
“Ти чув, ти читав – ну й ну! Майстер ти чортзна-що молоть!
Сам то гордині своїй догоджав? Тішив гріховну плоть?”
Й Томлінсон решітку Воріт затряс, благаючи: “Впусти!
Я жінку ближнього свого зумів один раз у гріх ввести.”
Люцифер оскалився, розгрібаючи в топці шлак:
“В книжці читав про це?” – спитав. Й у відповідь Томлінсон: “Так!”
Нечистий подув на нігті – й прибіг ураз бісенят загін;
Й він мовив: “Шахрай ось, що в чоловіка личині він.
Просійте між зоряних сит, очистіть від домішок всіх!
В полоні бід Адамів рід, якщо й таким вже ввіряють гріх.”
Й Емпузина рать, що з вогнем справу мать із-за віку не могла
Й через те, що гріх іще не торкнувся їх, сльози не раз лила,
По вуглинах погнала душу й обдирала з усіх боків,
Як діти длубаються в кублі ворон чи в скриньці батьків.
І, вернувшись уже з лахміттям, немов діти після гри,
Сказали: “Душа, як Бог дав, – порожня з тої пори;
Ми, вибивши з неї писань ахінеї, лахміття знайшли
Украдених душ, а щось власне – уздріть не змогли.
Ми і тузали, ми і длубали: давали їй смертний бій, –
Та свідчить сама душа, що свого немає нічого в ній.”
Анцихрист голову звісив, згаснув його весь азарт:
“З Адама сім’ям родичаюсь я, то чи ж гнать тебе варт?
Ми всі тут близько й лежимо так низько, що, як впущу сюди,
Стану посміховиськом для джентльменів своїх назавжди:
Що марнотрат я і що не пекло вже, а розпусти дім.
Чи ж ради тебе легковажитиму авторитетом своїм?”
Й Лукавий на душу глянув, що дрож її всю проймав,
Й згадав про Милосердя Святе, хоча і про Честь не забував:
“Дам вугілля тобі, а вільне місце сам на жаровні знайдеш.
Чи ж до крадіжок додумався сам?” Й підтвердив Томлінсон: “Авжеж!”
Й полегшено Гаспид зітхнув – турбот і в думці вже не було:
“Навіть у блохи більші гріхи – та зло і в тобі вже зійшло.
Ти б місце здобув, якщо б я лишень був тут один володар;
Де ж править бал гордині шал – сильніше це за мій дар.
Блудниця й жрець – із проклять їх вінець – сидять там Мудрість і Честь;
Я рідко й сам буваю там: тобі ж, як поткнешся – смерть!
Не дух ти, й не гном, й не книга, й не звір, – віщав Князь Пітьми, –
Вернись же, вернись у плоть свою, знову лик гріховний прийми.
Сім’ю Адама я родич і жалко зріти, як мучишся ти;
Йди – і собі там грішок зароби, перш ніж сюди прийти.
Спіши – коней вже в катафалк запрягли і знаку рушати ждуть:
Гріху ти відкритий, докіль не заритий – ото ж у путь!
Вертайся ж на землю і віщай устами й очима стеж,
Й неси моє слово синам людським, перш аніж навік заснеш,
Що за гріхи, вчинені двома удвох, платиш один і сам,
І – нехай бог твій із книг поможе тобі, Томлінсоне, там!”
Й Дух за волосся вхопив його й потяг до вишніх сфер;
Вхопив його Дух за волосся й у вись кудись поволік,
Й Молочний Шлях поряд ревів, мов здутий дощем потік;
Й Молочного Шляху рев затих внизу, зблід його жар,
Й до Воріт прибули вони, де сторожем Петро-ключар.
“Предстань же, предстань, Томлінсоне, й мов чітко й прямо тепер,
Що доброго встиг ти зробити людям, перш ніж помер, –
Що доброго ти зробив на землі, де сльози й серця щем?”
Й сполотніла душа його, немов кість, вибілена дощем.
“О, друг мій оставсь там, – він мовив, – наставник і духівник,
Й про мене все розказав би, якби він сюди проник.”
“Врахуєм: ближній тебе любив – та це все для нижніх сфер:
Ти ж держиш звіт біля Раю Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч друга з ліжка піднімемо, ждати похвал від нього дарма:
Завжди змагається один з одним, а не двоє із двома.”
Й Томлінсон вниз і вгору глянув, та мало там було втіх:
Глумились над ним зорі й душу його брали на сміх;
Й вітер, що дув поміж світами, був, мов ніж під ребро,
Й продовжив Томлінсон звіт свій про зроблене ним добро:
“Про це я читав, – він мовив, – а про це був також поговір,
Й про це думав теж, як вівся про графа московського спір”.
Безгрішні душі, стовпившись, благали, щоб шлях їм звільнив,
Петро ж побрязкував ключами і розбирав його гнів:
“Читав, чув, думав, – він буркнув, – усе це діла чужі, –
Ради плоті, що колись ти мав, свої чесноти вкажи!”
Вперед і назад глянув Томлінсон із видом сумним, –
Й мало втіх: за спиною Морок і Ворота перед ним.
“О, це я знав, а це – так вважав, а про це чув поговір,
Що хтось читав про норвежця, що орав на схилах гір.”
“Читав, вважав, знав – ну й ну! Й пертись зразу до Воріт Святих?
Тиснява яка, глянь – ми ж час марнуємо в балачках пустих!
Божих щедрот не мати з-за чеснот сусідів, друзів, рідні,
І в Раю не бути, якщо не здобуть їх самому, о ні!
Відійди ж, відійди до Князя Тьми у Мороку полон
У пеклі тепер, Томлінсоне, шукай вже для себе схрон!”
Й та ж рука мимо сонць униз його за волосся тягла
Аж до поясу Порочних Зір біля Пекла жерла,
Де зорі від гніву червоні або ж білі вони від страждань,
Чи від гріхів такі чорні, що їм уже не до палань;
Й долають свій шлях чи ні – не спом’яне ніхто й на мить,
Й палають чи стигнуть – завжди їм у Мороці Вічному скніть.
А вітер, що дув між світами, наскрізь пронизав його
Й вогню із Пекла жадав він, немов із каміна свого.
Диявол сидів біля входу, де грішних душ не злічить,
Й він шлях загородив Томлінсону й почав манерам учить:
“Знай, що Адаму я родич, якщо уже так загордивсь:
З Богом я в сварці з-за нього із дня, як на світ він явивсь.
Присядь же, присядь на огарки й мов чітко й прямо тепер,
Що злого вчинив ти синам людським до того, як помер?”
Й Томлінсон вгору глянув і бачить там в пекла жарі
Черево криваво-червоне щойно розп’ятої зорі;
Й Томлінсон вниз поглянув, де зіяло Пекла жерло,
Й бачить там у муках зорі молочно-біле чоло.
“О, я мав коханку, – він мовив, – що в ній вся моя вина,
Й коли могла б сюди явитись, про все розказала б вона.”
“Перелюб твій люб, бо шлях це до згуб, – та вже не гріх тепер:
Ти ж держиш звіт біля Пекла Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч свиснули б любці твоїй, з ліжка не піднять її нам,
Бо за гріх, вчинений двома удвох, платиш один і сам!”
А вітер, що дув між світами, мов ніж, його потрошив;
Й продовжив сповідь Томлінсон про те, як в житті грішив:
“Раз я любов зневажив й двічі насміхався зі смерті уз,
Й богохульствував тричі, щоб знали всі, що я не боягуз.”
Чортяка печену душу вийняв й остигати її поклав.
“Й щоб на такого дурня я ще і вугілля витрачав!
Й гроша не варті усі ці жарти і їх лишень розізлять,
Як збуджу своїх джентльменів, що втрьох біля жаровні сплять.”
Й назад і вперед дивився Томлінсон – і лиш Мороку мла
Із Пекла Воріт у душу бездомну жахом повзла.
“Я ж чув, – сказав Томлінсон, – й ще нині ця чутка жива,
Й ще в книжці бельгійській читав я лорда французького слова.”
“Ти чув, ти читав – ну й ну! Майстер ти чортзна-що молоть!
Сам то гордині своїй догоджав? Тішив гріховну плоть?”
Й Томлінсон решітку Воріт затряс, благаючи: “Впусти!
Я жінку ближнього свого зумів один раз у гріх ввести.”
Люцифер оскалився, розгрібаючи в топці шлак:
“В книжці читав про це?” – спитав. Й у відповідь Томлінсон: “Так!”
Нечистий подув на нігті – й прибіг ураз бісенят загін;
Й він мовив: “Шахрай ось, що в чоловіка личині він.
Просійте між зоряних сит, очистіть від домішок всіх!
В полоні бід Адамів рід, якщо й таким вже ввіряють гріх.”
Й Емпузина рать, що з вогнем справу мать із-за віку не могла
Й через те, що гріх іще не торкнувся їх, сльози не раз лила,
По вуглинах погнала душу й обдирала з усіх боків,
Як діти длубаються в кублі ворон чи в скриньці батьків.
І, вернувшись уже з лахміттям, немов діти після гри,
Сказали: “Душа, як Бог дав, – порожня з тої пори;
Ми, вибивши з неї писань ахінеї, лахміття знайшли
Украдених душ, а щось власне – уздріть не змогли.
Ми і тузали, ми і длубали: давали їй смертний бій, –
Та свідчить сама душа, що свого немає нічого в ній.”
Анцихрист голову звісив, згаснув його весь азарт:
“З Адама сім’ям родичаюсь я, то чи ж гнать тебе варт?
Ми всі тут близько й лежимо так низько, що, як впущу сюди,
Стану посміховиськом для джентльменів своїх назавжди:
Що марнотрат я і що не пекло вже, а розпусти дім.
Чи ж ради тебе легковажитиму авторитетом своїм?”
Й Лукавий на душу глянув, що дрож її всю проймав,
Й згадав про Милосердя Святе, хоча і про Честь не забував:
“Дам вугілля тобі, а вільне місце сам на жаровні знайдеш.
Чи ж до крадіжок додумався сам?” Й підтвердив Томлінсон: “Авжеж!”
Й полегшено Гаспид зітхнув – турбот і в думці вже не було:
“Навіть у блохи більші гріхи – та зло і в тобі вже зійшло.
Ти б місце здобув, якщо б я лишень був тут один володар;
Де ж править бал гордині шал – сильніше це за мій дар.
Блудниця й жрець – із проклять їх вінець – сидять там Мудрість і Честь;
Я рідко й сам буваю там: тобі ж, як поткнешся – смерть!
Не дух ти, й не гном, й не книга, й не звір, – віщав Князь Пітьми, –
Вернись же, вернись у плоть свою, знову лик гріховний прийми.
Сім’ю Адама я родич і жалко зріти, як мучишся ти;
Йди – і собі там грішок зароби, перш ніж сюди прийти.
Спіши – коней вже в катафалк запрягли і знаку рушати ждуть:
Гріху ти відкритий, докіль не заритий – ото ж у путь!
Вертайся ж на землю і віщай устами й очима стеж,
Й неси моє слово синам людським, перш аніж навік заснеш,
Що за гріхи, вчинені двома удвох, платиш один і сам,
І – нехай бог твій із книг поможе тобі, Томлінсоне, там!”
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Редьярд Кіплінг Молитва Джобсона"
• Перейти на сторінку •
"Редьярд Кіплінг Балада про Схід і Захід"
• Перейти на сторінку •
"Редьярд Кіплінг Балада про Схід і Захід"
Про публікацію