ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.22
09:46
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
2024.11.22
09:04
Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
2024.11.22
08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
у чесність повернути віру,
не красти і багатим буть!
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
у чесність повернути віру,
не красти і багатим буть!
2024.11.22
05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.11.19
2024.11.16
2024.11.11
2024.11.02
2024.11.01
2024.10.30
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Редьярда Кіплінга
Редьярд Кіплінг Томлінсон
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Редьярд Кіплінг Томлінсон
Заснув сном вічним Томлінсон в будинку на Берклі-сквер
Й Дух за волосся вхопив його й потяг до вишніх сфер;
Вхопив його Дух за волосся й у вись кудись поволік,
Й Молочний Шлях поряд ревів, мов здутий дощем потік;
Й Молочного Шляху рев затих внизу, зблід його жар,
Й до Воріт прибули вони, де сторожем Петро-ключар.
“Предстань же, предстань, Томлінсоне, й мов чітко й прямо тепер,
Що доброго встиг ти зробити людям, перш ніж помер, –
Що доброго ти зробив на землі, де сльози й серця щем?”
Й сполотніла душа його, немов кість, вибілена дощем.
“О, друг мій оставсь там, – він мовив, – наставник і духівник,
Й про мене все розказав би, якби він сюди проник.”
“Врахуєм: ближній тебе любив – та це все для нижніх сфер:
Ти ж держиш звіт біля Раю Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч друга з ліжка піднімемо, ждати похвал від нього дарма:
Завжди змагається один з одним, а не двоє із двома.”
Й Томлінсон вниз і вгору глянув, та мало там було втіх:
Глумились над ним зорі й душу його брали на сміх;
Й вітер, що дув поміж світами, був, мов ніж під ребро,
Й продовжив Томлінсон звіт свій про зроблене ним добро:
“Про це я читав, – він мовив, – а про це був також поговір,
Й про це думав теж, як вівся про графа московського спір”.
Безгрішні душі, стовпившись, благали, щоб шлях їм звільнив,
Петро ж побрязкував ключами і розбирав його гнів:
“Читав, чув, думав, – він буркнув, – усе це діла чужі, –
Ради плоті, що колись ти мав, свої чесноти вкажи!”
Вперед і назад глянув Томлінсон із видом сумним, –
Й мало втіх: за спиною Морок і Ворота перед ним.
“О, це я знав, а це – так вважав, а про це чув поговір,
Що хтось читав про норвежця, що орав на схилах гір.”
“Читав, вважав, знав – ну й ну! Й пертись зразу до Воріт Святих?
Тиснява яка, глянь – ми ж час марнуємо в балачках пустих!
Божих щедрот не мати з-за чеснот сусідів, друзів, рідні,
І в Раю не бути, якщо не здобуть їх самому, о ні!
Відійди ж, відійди до Князя Тьми у Мороку полон
У пеклі тепер, Томлінсоне, шукай вже для себе схрон!”
Й та ж рука мимо сонць униз його за волосся тягла
Аж до поясу Порочних Зір біля Пекла жерла,
Де зорі від гніву червоні або ж білі вони від страждань,
Чи від гріхів такі чорні, що їм уже не до палань;
Й долають свій шлях чи ні – не спом’яне ніхто й на мить,
Й палають чи стигнуть – завжди їм у Мороці Вічному скніть.
А вітер, що дув між світами, наскрізь пронизав його
Й вогню із Пекла жадав він, немов із каміна свого.
Диявол сидів біля входу, де грішних душ не злічить,
Й він шлях загородив Томлінсону й почав манерам учить:
“Знай, що Адаму я родич, якщо уже так загордивсь:
З Богом я в сварці з-за нього із дня, як на світ він явивсь.
Присядь же, присядь на огарки й мов чітко й прямо тепер,
Що злого вчинив ти синам людським до того, як помер?”
Й Томлінсон вгору глянув і бачить там в пекла жарі
Черево криваво-червоне щойно розп’ятої зорі;
Й Томлінсон вниз поглянув, де зіяло Пекла жерло,
Й бачить там у муках зорі молочно-біле чоло.
“О, я мав коханку, – він мовив, – що в ній вся моя вина,
Й коли могла б сюди явитись, про все розказала б вона.”
“Перелюб твій люб, бо шлях це до згуб, – та вже не гріх тепер:
Ти ж держиш звіт біля Пекла Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч свиснули б любці твоїй, з ліжка не піднять її нам,
Бо за гріх, вчинений двома удвох, платиш один і сам!”
А вітер, що дув між світами, мов ніж, його потрошив;
Й продовжив сповідь Томлінсон про те, як в житті грішив:
“Раз я любов зневажив й двічі насміхався зі смерті уз,
Й богохульствував тричі, щоб знали всі, що я не боягуз.”
Чортяка печену душу вийняв й остигати її поклав.
“Й щоб на такого дурня я ще і вугілля витрачав!
Й гроша не варті усі ці жарти і їх лишень розізлять,
Як збуджу своїх джентльменів, що втрьох біля жаровні сплять.”
Й назад і вперед дивився Томлінсон – і лиш Мороку мла
Із Пекла Воріт у душу бездомну жахом повзла.
“Я ж чув, – сказав Томлінсон, – й ще нині ця чутка жива,
Й ще в книжці бельгійській читав я лорда французького слова.”
“Ти чув, ти читав – ну й ну! Майстер ти чортзна-що молоть!
Сам то гордині своїй догоджав? Тішив гріховну плоть?”
Й Томлінсон решітку Воріт затряс, благаючи: “Впусти!
Я жінку ближнього свого зумів один раз у гріх ввести.”
Люцифер оскалився, розгрібаючи в топці шлак:
“В книжці читав про це?” – спитав. Й у відповідь Томлінсон: “Так!”
Нечистий подув на нігті – й прибіг ураз бісенят загін;
Й він мовив: “Шахрай ось, що в чоловіка личині він.
Просійте між зоряних сит, очистіть від домішок всіх!
В полоні бід Адамів рід, якщо й таким вже ввіряють гріх.”
Й Емпузина рать, що з вогнем справу мать із-за віку не могла
Й через те, що гріх іще не торкнувся їх, сльози не раз лила,
По вуглинах погнала душу й обдирала з усіх боків,
Як діти длубаються в кублі ворон чи в скриньці батьків.
І, вернувшись уже з лахміттям, немов діти після гри,
Сказали: “Душа, як Бог дав, – порожня з тої пори;
Ми, вибивши з неї писань ахінеї, лахміття знайшли
Украдених душ, а щось власне – уздріть не змогли.
Ми і тузали, ми і длубали: давали їй смертний бій, –
Та свідчить сама душа, що свого немає нічого в ній.”
Анцихрист голову звісив, згаснув його весь азарт:
“З Адама сім’ям родичаюсь я, то чи ж гнать тебе варт?
Ми всі тут близько й лежимо так низько, що, як впущу сюди,
Стану посміховиськом для джентльменів своїх назавжди:
Що марнотрат я і що не пекло вже, а розпусти дім.
Чи ж ради тебе легковажитиму авторитетом своїм?”
Й Лукавий на душу глянув, що дрож її всю проймав,
Й згадав про Милосердя Святе, хоча і про Честь не забував:
“Дам вугілля тобі, а вільне місце сам на жаровні знайдеш.
Чи ж до крадіжок додумався сам?” Й підтвердив Томлінсон: “Авжеж!”
Й полегшено Гаспид зітхнув – турбот і в думці вже не було:
“Навіть у блохи більші гріхи – та зло і в тобі вже зійшло.
Ти б місце здобув, якщо б я лишень був тут один володар;
Де ж править бал гордині шал – сильніше це за мій дар.
Блудниця й жрець – із проклять їх вінець – сидять там Мудрість і Честь;
Я рідко й сам буваю там: тобі ж, як поткнешся – смерть!
Не дух ти, й не гном, й не книга, й не звір, – віщав Князь Пітьми, –
Вернись же, вернись у плоть свою, знову лик гріховний прийми.
Сім’ю Адама я родич і жалко зріти, як мучишся ти;
Йди – і собі там грішок зароби, перш ніж сюди прийти.
Спіши – коней вже в катафалк запрягли і знаку рушати ждуть:
Гріху ти відкритий, докіль не заритий – ото ж у путь!
Вертайся ж на землю і віщай устами й очима стеж,
Й неси моє слово синам людським, перш аніж навік заснеш,
Що за гріхи, вчинені двома удвох, платиш один і сам,
І – нехай бог твій із книг поможе тобі, Томлінсоне, там!”
Й Дух за волосся вхопив його й потяг до вишніх сфер;
Вхопив його Дух за волосся й у вись кудись поволік,
Й Молочний Шлях поряд ревів, мов здутий дощем потік;
Й Молочного Шляху рев затих внизу, зблід його жар,
Й до Воріт прибули вони, де сторожем Петро-ключар.
“Предстань же, предстань, Томлінсоне, й мов чітко й прямо тепер,
Що доброго встиг ти зробити людям, перш ніж помер, –
Що доброго ти зробив на землі, де сльози й серця щем?”
Й сполотніла душа його, немов кість, вибілена дощем.
“О, друг мій оставсь там, – він мовив, – наставник і духівник,
Й про мене все розказав би, якби він сюди проник.”
“Врахуєм: ближній тебе любив – та це все для нижніх сфер:
Ти ж держиш звіт біля Раю Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч друга з ліжка піднімемо, ждати похвал від нього дарма:
Завжди змагається один з одним, а не двоє із двома.”
Й Томлінсон вниз і вгору глянув, та мало там було втіх:
Глумились над ним зорі й душу його брали на сміх;
Й вітер, що дув поміж світами, був, мов ніж під ребро,
Й продовжив Томлінсон звіт свій про зроблене ним добро:
“Про це я читав, – він мовив, – а про це був також поговір,
Й про це думав теж, як вівся про графа московського спір”.
Безгрішні душі, стовпившись, благали, щоб шлях їм звільнив,
Петро ж побрязкував ключами і розбирав його гнів:
“Читав, чув, думав, – він буркнув, – усе це діла чужі, –
Ради плоті, що колись ти мав, свої чесноти вкажи!”
Вперед і назад глянув Томлінсон із видом сумним, –
Й мало втіх: за спиною Морок і Ворота перед ним.
“О, це я знав, а це – так вважав, а про це чув поговір,
Що хтось читав про норвежця, що орав на схилах гір.”
“Читав, вважав, знав – ну й ну! Й пертись зразу до Воріт Святих?
Тиснява яка, глянь – ми ж час марнуємо в балачках пустих!
Божих щедрот не мати з-за чеснот сусідів, друзів, рідні,
І в Раю не бути, якщо не здобуть їх самому, о ні!
Відійди ж, відійди до Князя Тьми у Мороку полон
У пеклі тепер, Томлінсоне, шукай вже для себе схрон!”
Й та ж рука мимо сонць униз його за волосся тягла
Аж до поясу Порочних Зір біля Пекла жерла,
Де зорі від гніву червоні або ж білі вони від страждань,
Чи від гріхів такі чорні, що їм уже не до палань;
Й долають свій шлях чи ні – не спом’яне ніхто й на мить,
Й палають чи стигнуть – завжди їм у Мороці Вічному скніть.
А вітер, що дув між світами, наскрізь пронизав його
Й вогню із Пекла жадав він, немов із каміна свого.
Диявол сидів біля входу, де грішних душ не злічить,
Й він шлях загородив Томлінсону й почав манерам учить:
“Знай, що Адаму я родич, якщо уже так загордивсь:
З Богом я в сварці з-за нього із дня, як на світ він явивсь.
Присядь же, присядь на огарки й мов чітко й прямо тепер,
Що злого вчинив ти синам людським до того, як помер?”
Й Томлінсон вгору глянув і бачить там в пекла жарі
Черево криваво-червоне щойно розп’ятої зорі;
Й Томлінсон вниз поглянув, де зіяло Пекла жерло,
Й бачить там у муках зорі молочно-біле чоло.
“О, я мав коханку, – він мовив, – що в ній вся моя вина,
Й коли могла б сюди явитись, про все розказала б вона.”
“Перелюб твій люб, бо шлях це до згуб, – та вже не гріх тепер:
Ти ж держиш звіт біля Пекла Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч свиснули б любці твоїй, з ліжка не піднять її нам,
Бо за гріх, вчинений двома удвох, платиш один і сам!”
А вітер, що дув між світами, мов ніж, його потрошив;
Й продовжив сповідь Томлінсон про те, як в житті грішив:
“Раз я любов зневажив й двічі насміхався зі смерті уз,
Й богохульствував тричі, щоб знали всі, що я не боягуз.”
Чортяка печену душу вийняв й остигати її поклав.
“Й щоб на такого дурня я ще і вугілля витрачав!
Й гроша не варті усі ці жарти і їх лишень розізлять,
Як збуджу своїх джентльменів, що втрьох біля жаровні сплять.”
Й назад і вперед дивився Томлінсон – і лиш Мороку мла
Із Пекла Воріт у душу бездомну жахом повзла.
“Я ж чув, – сказав Томлінсон, – й ще нині ця чутка жива,
Й ще в книжці бельгійській читав я лорда французького слова.”
“Ти чув, ти читав – ну й ну! Майстер ти чортзна-що молоть!
Сам то гордині своїй догоджав? Тішив гріховну плоть?”
Й Томлінсон решітку Воріт затряс, благаючи: “Впусти!
Я жінку ближнього свого зумів один раз у гріх ввести.”
Люцифер оскалився, розгрібаючи в топці шлак:
“В книжці читав про це?” – спитав. Й у відповідь Томлінсон: “Так!”
Нечистий подув на нігті – й прибіг ураз бісенят загін;
Й він мовив: “Шахрай ось, що в чоловіка личині він.
Просійте між зоряних сит, очистіть від домішок всіх!
В полоні бід Адамів рід, якщо й таким вже ввіряють гріх.”
Й Емпузина рать, що з вогнем справу мать із-за віку не могла
Й через те, що гріх іще не торкнувся їх, сльози не раз лила,
По вуглинах погнала душу й обдирала з усіх боків,
Як діти длубаються в кублі ворон чи в скриньці батьків.
І, вернувшись уже з лахміттям, немов діти після гри,
Сказали: “Душа, як Бог дав, – порожня з тої пори;
Ми, вибивши з неї писань ахінеї, лахміття знайшли
Украдених душ, а щось власне – уздріть не змогли.
Ми і тузали, ми і длубали: давали їй смертний бій, –
Та свідчить сама душа, що свого немає нічого в ній.”
Анцихрист голову звісив, згаснув його весь азарт:
“З Адама сім’ям родичаюсь я, то чи ж гнать тебе варт?
Ми всі тут близько й лежимо так низько, що, як впущу сюди,
Стану посміховиськом для джентльменів своїх назавжди:
Що марнотрат я і що не пекло вже, а розпусти дім.
Чи ж ради тебе легковажитиму авторитетом своїм?”
Й Лукавий на душу глянув, що дрож її всю проймав,
Й згадав про Милосердя Святе, хоча і про Честь не забував:
“Дам вугілля тобі, а вільне місце сам на жаровні знайдеш.
Чи ж до крадіжок додумався сам?” Й підтвердив Томлінсон: “Авжеж!”
Й полегшено Гаспид зітхнув – турбот і в думці вже не було:
“Навіть у блохи більші гріхи – та зло і в тобі вже зійшло.
Ти б місце здобув, якщо б я лишень був тут один володар;
Де ж править бал гордині шал – сильніше це за мій дар.
Блудниця й жрець – із проклять їх вінець – сидять там Мудрість і Честь;
Я рідко й сам буваю там: тобі ж, як поткнешся – смерть!
Не дух ти, й не гном, й не книга, й не звір, – віщав Князь Пітьми, –
Вернись же, вернись у плоть свою, знову лик гріховний прийми.
Сім’ю Адама я родич і жалко зріти, як мучишся ти;
Йди – і собі там грішок зароби, перш ніж сюди прийти.
Спіши – коней вже в катафалк запрягли і знаку рушати ждуть:
Гріху ти відкритий, докіль не заритий – ото ж у путь!
Вертайся ж на землю і віщай устами й очима стеж,
Й неси моє слово синам людським, перш аніж навік заснеш,
Що за гріхи, вчинені двома удвох, платиш один і сам,
І – нехай бог твій із книг поможе тобі, Томлінсоне, там!”
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Редьярд Кіплінг Молитва Джобсона"
• Перейти на сторінку •
"Редьярд Кіплінг Балада про Схід і Захід"
• Перейти на сторінку •
"Редьярд Кіплінг Балада про Схід і Захід"
Про публікацію