Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.17
13:08
Заблокувався сонцемісяць на ПееМі!
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
2025.11.17
11:56
На фотографії під склом – портрет, подібний міражу.
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
2025.11.17
09:38
Всесвіт, на сторожі
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
2025.11.17
08:31
Світи мені своєю добротою,
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
2025.11.17
07:51
Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
2025.11.17
05:30
Раптом не в лад заспівав би чомусь
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
2025.11.16
21:47
Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
2025.11.16
20:32
На світанку граби і дуби
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
2025.11.16
15:29
Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
2025.11.16
15:27
Тоді, коли пухнастим квітом
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
2025.11.16
14:56
Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
2025.11.16
14:50
Вчитель Амок стояв біля прозорого чисто вимитого вікна і дивився на пейзаж пізньої глухої осені. Безнадійної, наче очі оленя, що побачив націлений на нього мушкет мисливця. Учні (капловухі та веснянкуваті, патлаті і закосичені, в чорній шкільній формі і з
2025.11.16
13:04
– Наші захисники та захисниці
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
2025.11.16
12:42
Розкажи-но нам, Миколо, як там було діло?
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Ді
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Ді
2025.11.16
11:46
В сфері внутрішніх відносин —
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…
2025.11.16
10:21
Лечу крізь час за обрій золотий
Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.
Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.
Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Редьярда Кіплінга
Редьярд Кіплінг Томлінсон
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Редьярд Кіплінг Томлінсон
Заснув сном вічним Томлінсон в будинку на Берклі-сквер
Й Дух за волосся вхопив його й потяг до вишніх сфер;
Вхопив його Дух за волосся й у вись кудись поволік,
Й Молочний Шлях поряд ревів, мов здутий дощем потік;
Й Молочного Шляху рев затих внизу, зблід його жар,
Й до Воріт прибули вони, де сторожем Петро-ключар.
“Предстань же, предстань, Томлінсоне, й мов чітко й прямо тепер,
Що доброго встиг ти зробити людям, перш ніж помер, –
Що доброго ти зробив на землі, де сльози й серця щем?”
Й сполотніла душа його, немов кість, вибілена дощем.
“О, друг мій оставсь там, – він мовив, – наставник і духівник,
Й про мене все розказав би, якби він сюди проник.”
“Врахуєм: ближній тебе любив – та це все для нижніх сфер:
Ти ж держиш звіт біля Раю Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч друга з ліжка піднімемо, ждати похвал від нього дарма:
Завжди змагається один з одним, а не двоє із двома.”
Й Томлінсон вниз і вгору глянув, та мало там було втіх:
Глумились над ним зорі й душу його брали на сміх;
Й вітер, що дув поміж світами, був, мов ніж під ребро,
Й продовжив Томлінсон звіт свій про зроблене ним добро:
“Про це я читав, – він мовив, – а про це був також поговір,
Й про це думав теж, як вівся про графа московського спір”.
Безгрішні душі, стовпившись, благали, щоб шлях їм звільнив,
Петро ж побрязкував ключами і розбирав його гнів:
“Читав, чув, думав, – він буркнув, – усе це діла чужі, –
Ради плоті, що колись ти мав, свої чесноти вкажи!”
Вперед і назад глянув Томлінсон із видом сумним, –
Й мало втіх: за спиною Морок і Ворота перед ним.
“О, це я знав, а це – так вважав, а про це чув поговір,
Що хтось читав про норвежця, що орав на схилах гір.”
“Читав, вважав, знав – ну й ну! Й пертись зразу до Воріт Святих?
Тиснява яка, глянь – ми ж час марнуємо в балачках пустих!
Божих щедрот не мати з-за чеснот сусідів, друзів, рідні,
І в Раю не бути, якщо не здобуть їх самому, о ні!
Відійди ж, відійди до Князя Тьми у Мороку полон
У пеклі тепер, Томлінсоне, шукай вже для себе схрон!”
Й та ж рука мимо сонць униз його за волосся тягла
Аж до поясу Порочних Зір біля Пекла жерла,
Де зорі від гніву червоні або ж білі вони від страждань,
Чи від гріхів такі чорні, що їм уже не до палань;
Й долають свій шлях чи ні – не спом’яне ніхто й на мить,
Й палають чи стигнуть – завжди їм у Мороці Вічному скніть.
А вітер, що дув між світами, наскрізь пронизав його
Й вогню із Пекла жадав він, немов із каміна свого.
Диявол сидів біля входу, де грішних душ не злічить,
Й він шлях загородив Томлінсону й почав манерам учить:
“Знай, що Адаму я родич, якщо уже так загордивсь:
З Богом я в сварці з-за нього із дня, як на світ він явивсь.
Присядь же, присядь на огарки й мов чітко й прямо тепер,
Що злого вчинив ти синам людським до того, як помер?”
Й Томлінсон вгору глянув і бачить там в пекла жарі
Черево криваво-червоне щойно розп’ятої зорі;
Й Томлінсон вниз поглянув, де зіяло Пекла жерло,
Й бачить там у муках зорі молочно-біле чоло.
“О, я мав коханку, – він мовив, – що в ній вся моя вина,
Й коли могла б сюди явитись, про все розказала б вона.”
“Перелюб твій люб, бо шлях це до згуб, – та вже не гріх тепер:
Ти ж держиш звіт біля Пекла Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч свиснули б любці твоїй, з ліжка не піднять її нам,
Бо за гріх, вчинений двома удвох, платиш один і сам!”
А вітер, що дув між світами, мов ніж, його потрошив;
Й продовжив сповідь Томлінсон про те, як в житті грішив:
“Раз я любов зневажив й двічі насміхався зі смерті уз,
Й богохульствував тричі, щоб знали всі, що я не боягуз.”
Чортяка печену душу вийняв й остигати її поклав.
“Й щоб на такого дурня я ще і вугілля витрачав!
Й гроша не варті усі ці жарти і їх лишень розізлять,
Як збуджу своїх джентльменів, що втрьох біля жаровні сплять.”
Й назад і вперед дивився Томлінсон – і лиш Мороку мла
Із Пекла Воріт у душу бездомну жахом повзла.
“Я ж чув, – сказав Томлінсон, – й ще нині ця чутка жива,
Й ще в книжці бельгійській читав я лорда французького слова.”
“Ти чув, ти читав – ну й ну! Майстер ти чортзна-що молоть!
Сам то гордині своїй догоджав? Тішив гріховну плоть?”
Й Томлінсон решітку Воріт затряс, благаючи: “Впусти!
Я жінку ближнього свого зумів один раз у гріх ввести.”
Люцифер оскалився, розгрібаючи в топці шлак:
“В книжці читав про це?” – спитав. Й у відповідь Томлінсон: “Так!”
Нечистий подув на нігті – й прибіг ураз бісенят загін;
Й він мовив: “Шахрай ось, що в чоловіка личині він.
Просійте між зоряних сит, очистіть від домішок всіх!
В полоні бід Адамів рід, якщо й таким вже ввіряють гріх.”
Й Емпузина рать, що з вогнем справу мать із-за віку не могла
Й через те, що гріх іще не торкнувся їх, сльози не раз лила,
По вуглинах погнала душу й обдирала з усіх боків,
Як діти длубаються в кублі ворон чи в скриньці батьків.
І, вернувшись уже з лахміттям, немов діти після гри,
Сказали: “Душа, як Бог дав, – порожня з тої пори;
Ми, вибивши з неї писань ахінеї, лахміття знайшли
Украдених душ, а щось власне – уздріть не змогли.
Ми і тузали, ми і длубали: давали їй смертний бій, –
Та свідчить сама душа, що свого немає нічого в ній.”
Анцихрист голову звісив, згаснув його весь азарт:
“З Адама сім’ям родичаюсь я, то чи ж гнать тебе варт?
Ми всі тут близько й лежимо так низько, що, як впущу сюди,
Стану посміховиськом для джентльменів своїх назавжди:
Що марнотрат я і що не пекло вже, а розпусти дім.
Чи ж ради тебе легковажитиму авторитетом своїм?”
Й Лукавий на душу глянув, що дрож її всю проймав,
Й згадав про Милосердя Святе, хоча і про Честь не забував:
“Дам вугілля тобі, а вільне місце сам на жаровні знайдеш.
Чи ж до крадіжок додумався сам?” Й підтвердив Томлінсон: “Авжеж!”
Й полегшено Гаспид зітхнув – турбот і в думці вже не було:
“Навіть у блохи більші гріхи – та зло і в тобі вже зійшло.
Ти б місце здобув, якщо б я лишень був тут один володар;
Де ж править бал гордині шал – сильніше це за мій дар.
Блудниця й жрець – із проклять їх вінець – сидять там Мудрість і Честь;
Я рідко й сам буваю там: тобі ж, як поткнешся – смерть!
Не дух ти, й не гном, й не книга, й не звір, – віщав Князь Пітьми, –
Вернись же, вернись у плоть свою, знову лик гріховний прийми.
Сім’ю Адама я родич і жалко зріти, як мучишся ти;
Йди – і собі там грішок зароби, перш ніж сюди прийти.
Спіши – коней вже в катафалк запрягли і знаку рушати ждуть:
Гріху ти відкритий, докіль не заритий – ото ж у путь!
Вертайся ж на землю і віщай устами й очима стеж,
Й неси моє слово синам людським, перш аніж навік заснеш,
Що за гріхи, вчинені двома удвох, платиш один і сам,
І – нехай бог твій із книг поможе тобі, Томлінсоне, там!”
Й Дух за волосся вхопив його й потяг до вишніх сфер;
Вхопив його Дух за волосся й у вись кудись поволік,
Й Молочний Шлях поряд ревів, мов здутий дощем потік;
Й Молочного Шляху рев затих внизу, зблід його жар,
Й до Воріт прибули вони, де сторожем Петро-ключар.
“Предстань же, предстань, Томлінсоне, й мов чітко й прямо тепер,
Що доброго встиг ти зробити людям, перш ніж помер, –
Що доброго ти зробив на землі, де сльози й серця щем?”
Й сполотніла душа його, немов кість, вибілена дощем.
“О, друг мій оставсь там, – він мовив, – наставник і духівник,
Й про мене все розказав би, якби він сюди проник.”
“Врахуєм: ближній тебе любив – та це все для нижніх сфер:
Ти ж держиш звіт біля Раю Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч друга з ліжка піднімемо, ждати похвал від нього дарма:
Завжди змагається один з одним, а не двоє із двома.”
Й Томлінсон вниз і вгору глянув, та мало там було втіх:
Глумились над ним зорі й душу його брали на сміх;
Й вітер, що дув поміж світами, був, мов ніж під ребро,
Й продовжив Томлінсон звіт свій про зроблене ним добро:
“Про це я читав, – він мовив, – а про це був також поговір,
Й про це думав теж, як вівся про графа московського спір”.
Безгрішні душі, стовпившись, благали, щоб шлях їм звільнив,
Петро ж побрязкував ключами і розбирав його гнів:
“Читав, чув, думав, – він буркнув, – усе це діла чужі, –
Ради плоті, що колись ти мав, свої чесноти вкажи!”
Вперед і назад глянув Томлінсон із видом сумним, –
Й мало втіх: за спиною Морок і Ворота перед ним.
“О, це я знав, а це – так вважав, а про це чув поговір,
Що хтось читав про норвежця, що орав на схилах гір.”
“Читав, вважав, знав – ну й ну! Й пертись зразу до Воріт Святих?
Тиснява яка, глянь – ми ж час марнуємо в балачках пустих!
Божих щедрот не мати з-за чеснот сусідів, друзів, рідні,
І в Раю не бути, якщо не здобуть їх самому, о ні!
Відійди ж, відійди до Князя Тьми у Мороку полон
У пеклі тепер, Томлінсоне, шукай вже для себе схрон!”
Й та ж рука мимо сонць униз його за волосся тягла
Аж до поясу Порочних Зір біля Пекла жерла,
Де зорі від гніву червоні або ж білі вони від страждань,
Чи від гріхів такі чорні, що їм уже не до палань;
Й долають свій шлях чи ні – не спом’яне ніхто й на мить,
Й палають чи стигнуть – завжди їм у Мороці Вічному скніть.
А вітер, що дув між світами, наскрізь пронизав його
Й вогню із Пекла жадав він, немов із каміна свого.
Диявол сидів біля входу, де грішних душ не злічить,
Й він шлях загородив Томлінсону й почав манерам учить:
“Знай, що Адаму я родич, якщо уже так загордивсь:
З Богом я в сварці з-за нього із дня, як на світ він явивсь.
Присядь же, присядь на огарки й мов чітко й прямо тепер,
Що злого вчинив ти синам людським до того, як помер?”
Й Томлінсон вгору глянув і бачить там в пекла жарі
Черево криваво-червоне щойно розп’ятої зорі;
Й Томлінсон вниз поглянув, де зіяло Пекла жерло,
Й бачить там у муках зорі молочно-біле чоло.
“О, я мав коханку, – він мовив, – що в ній вся моя вина,
Й коли могла б сюди явитись, про все розказала б вона.”
“Перелюб твій люб, бо шлях це до згуб, – та вже не гріх тепер:
Ти ж держиш звіт біля Пекла Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч свиснули б любці твоїй, з ліжка не піднять її нам,
Бо за гріх, вчинений двома удвох, платиш один і сам!”
А вітер, що дув між світами, мов ніж, його потрошив;
Й продовжив сповідь Томлінсон про те, як в житті грішив:
“Раз я любов зневажив й двічі насміхався зі смерті уз,
Й богохульствував тричі, щоб знали всі, що я не боягуз.”
Чортяка печену душу вийняв й остигати її поклав.
“Й щоб на такого дурня я ще і вугілля витрачав!
Й гроша не варті усі ці жарти і їх лишень розізлять,
Як збуджу своїх джентльменів, що втрьох біля жаровні сплять.”
Й назад і вперед дивився Томлінсон – і лиш Мороку мла
Із Пекла Воріт у душу бездомну жахом повзла.
“Я ж чув, – сказав Томлінсон, – й ще нині ця чутка жива,
Й ще в книжці бельгійській читав я лорда французького слова.”
“Ти чув, ти читав – ну й ну! Майстер ти чортзна-що молоть!
Сам то гордині своїй догоджав? Тішив гріховну плоть?”
Й Томлінсон решітку Воріт затряс, благаючи: “Впусти!
Я жінку ближнього свого зумів один раз у гріх ввести.”
Люцифер оскалився, розгрібаючи в топці шлак:
“В книжці читав про це?” – спитав. Й у відповідь Томлінсон: “Так!”
Нечистий подув на нігті – й прибіг ураз бісенят загін;
Й він мовив: “Шахрай ось, що в чоловіка личині він.
Просійте між зоряних сит, очистіть від домішок всіх!
В полоні бід Адамів рід, якщо й таким вже ввіряють гріх.”
Й Емпузина рать, що з вогнем справу мать із-за віку не могла
Й через те, що гріх іще не торкнувся їх, сльози не раз лила,
По вуглинах погнала душу й обдирала з усіх боків,
Як діти длубаються в кублі ворон чи в скриньці батьків.
І, вернувшись уже з лахміттям, немов діти після гри,
Сказали: “Душа, як Бог дав, – порожня з тої пори;
Ми, вибивши з неї писань ахінеї, лахміття знайшли
Украдених душ, а щось власне – уздріть не змогли.
Ми і тузали, ми і длубали: давали їй смертний бій, –
Та свідчить сама душа, що свого немає нічого в ній.”
Анцихрист голову звісив, згаснув його весь азарт:
“З Адама сім’ям родичаюсь я, то чи ж гнать тебе варт?
Ми всі тут близько й лежимо так низько, що, як впущу сюди,
Стану посміховиськом для джентльменів своїх назавжди:
Що марнотрат я і що не пекло вже, а розпусти дім.
Чи ж ради тебе легковажитиму авторитетом своїм?”
Й Лукавий на душу глянув, що дрож її всю проймав,
Й згадав про Милосердя Святе, хоча і про Честь не забував:
“Дам вугілля тобі, а вільне місце сам на жаровні знайдеш.
Чи ж до крадіжок додумався сам?” Й підтвердив Томлінсон: “Авжеж!”
Й полегшено Гаспид зітхнув – турбот і в думці вже не було:
“Навіть у блохи більші гріхи – та зло і в тобі вже зійшло.
Ти б місце здобув, якщо б я лишень був тут один володар;
Де ж править бал гордині шал – сильніше це за мій дар.
Блудниця й жрець – із проклять їх вінець – сидять там Мудрість і Честь;
Я рідко й сам буваю там: тобі ж, як поткнешся – смерть!
Не дух ти, й не гном, й не книга, й не звір, – віщав Князь Пітьми, –
Вернись же, вернись у плоть свою, знову лик гріховний прийми.
Сім’ю Адама я родич і жалко зріти, як мучишся ти;
Йди – і собі там грішок зароби, перш ніж сюди прийти.
Спіши – коней вже в катафалк запрягли і знаку рушати ждуть:
Гріху ти відкритий, докіль не заритий – ото ж у путь!
Вертайся ж на землю і віщай устами й очима стеж,
Й неси моє слово синам людським, перш аніж навік заснеш,
Що за гріхи, вчинені двома удвох, платиш один і сам,
І – нехай бог твій із книг поможе тобі, Томлінсоне, там!”
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Редьярд Кіплінг Молитва Джобсона"
• Перейти на сторінку •
"Редьярд Кіплінг Балада про Схід і Захід"
• Перейти на сторінку •
"Редьярд Кіплінг Балада про Схід і Захід"
Про публікацію
