Гарною була галера -- в неї румпель різьблений,
Ніс її в оздобі срібла і на ньому ріг стальний.
В ноги нам ланцюг врізався; задихались, як гребли, --
Та галери інші з нею вже зрівнятись не могли.

Ми бавовну доставляли, злитки золота й текстиль,
Й негрів для работоргівлі, подолавши сотні миль.
Піна хвиль позаду біла, а внизу акули чорні,
Як галеру розганяли руки в мозолях проворні.

Мов худобу, нас тримали -- але все ж ми в час гульби
Брали в бійках і в любові все -- й не відали журби:
Передсмертні хрипи інших нам завадить не могли
Й ми блаженством упивались з тим же шалом, що й гребли.

Наші діти й жінки поряд теж трудились тут, в пітьмі,
Й мерли -- і, окови знявши, кидали за борт їх ми;
Кидали ми їх акулам -- й так галера швидко йшла,
Що журитись не встигали -- заздрість лиш до них була.

Та -- підтвердять побратими -- де б людей таких ще стрів,
Що хоч слуги своїх весел, все ж володарі морів?!
Й ми на весла налягали, щоб із курсу не знесло:
Чоловік, Бог, чорт чи жінка -- що злякати б нас могло?

Шторм? -- Батьки ж із ним змагались -- і за них не слабші ми:
Й плавала в морях галера, всі долаючи шторми.
Дня жара й задуха ночі, смерть, скорбота? -- Ні ж бо, -- з вас
Глузували б навіть діти наші, май для цього час.

Та сьогодні -- все: для інших місце я звільнив своє;
Залишилось там на лавці, де сидів, ім'я моє.
Вільний я зріть побратимів молоді завзяття й спіх,
Що, крім весел, вже від всього доля теж звільнила їх.

На плечі тавро у мене, на ногах кайданів слід;
Від нагайки рубці й шрами -- й не позбудусь вже цих міт;
Вже мої сльозяться очі, блиск їх сонячний сліпить --
Це за службу мою плата. Й згоден я її терпіть!

І нехай навкруг пліткують, що всіх нас нещастя жде;
Що галеру вал накриє, який з Півночі іде;
Й негри бунт здіймуть, влаштують тут криваву карусель;
Й рульовому з переляку не уникнуть уже скель.

Все ж тривогу не здіймайте, геть сигнальні прапорці --
Й так прийдуть нам на підмогу з вод минулих літ гребці;
Й лавку, що їх оскопила, віднайдуть, забувши страх;
Й прикують себе до неї, й там помруть з веслом в руках.

Сильних, немічних, вигнанців, калік, старців, юнаків --
Вілли, хижки, богадільні своїх вишлють вояків.
Й палуба в вогні -- між нею й пеклом вже нема межі;
В тих же, хто там хазяйнує, стиснуті в зубах ножі...

Щоб живим буть ще в ту пору -- в долі б це лиш попросив:
Хай би бився хто молодший -- а за весла б я вже сів.
І тепер, як мук позбувся, гордий все ж я, що служив:
Стільки літ з Чоловіками поряд я трудивсь і жив!