XXXVII

- Ну то почнемо! Отже основне, мадемуазель Елізо, дозволите мені Вас так називати? – отримавши ствердний кивок, Петіт продовжував, - отож основне – це навчитись плавно витискати спуск курка. Це критично важливо для прицільної стрільби і успіх подальшого процесу майже неможливий без оволодіння цього елементу.

Еліза з цікавістю слухала віконта Петіта, ад’ютанта адмірала Фоурнеєра, відмітивши вірність обраної стратегії навчання.

Розпочати тренування віконт постановив наступного ж ранку, аби не гаяти час, що немилостиво збігав, невпинно наближуючи дату відбуття експедиції. Тільки-но минув час сніданку, ад'ютант розшукав Елізу в саду, де вона уже на повну студіювала зі Сюзі граматику, намагаючись щосили зацікавити дівчинку до вивчення цих «дивних закарлючок», як назвала Сюзі літери. Це завдання було страх яким нелегким і невдячним, бо дівчинка вигадувала будь-які приводи, аби ухилитись від навчання. І от лишень Елізі вдалося присадити невгамовну Сюзі, як нізвідки з’явився перед ними віконт Петіт. Через що Еліза спромоглася лише обдарувати віконта кислою гримасою, а замість відповіді на його привітання вирвалось тільки незадоволене бурмотання. Натомість страшно втішилась Сюзі, радіючи грядущим розвагам. Вона відразу ж заявила, що також буде вчитись стріляти з і пістолета, і з лука, а ще неодмінно тренуватись знімати скальп і для цього їй негайно потрібен великий ніж.

- Господи, Сюзі! Кому ти намірилась знімати скальп? – з жахом витріщилась на неї Еліза .
- Ще точно не вирішила, - певно перебираючи в умі потенційних претендентів, відповіла та.
- Ні-ні, ти з нами не йдеш. Це надто небезпечно для тебе. Краще залишайся із Полін і Амелі, вони приглянуть за тобою.

Еліза підкликала жестом двох сестер, що схились над дійкою карапузів.

- Ви доглянете за Сюзі?
- Так, звісно, мадемуазель Елізо, - наперебій закивали головами в знак згоди нянечки, всидливо позиркуючи на віконта. – Можете не хвилюватись, йдіть по своїх справах, ми про неї подбаємо.
- Ні! Я не залишусь! Я втечу від них якщо не візьмеш мене з собою! – заверещала мала вереда і грізно топнула ніжкою, насупивши брови.
- Святі Небеса! – приречено звела погляд вгору Еліза, - вона ж так і зробить. Що будемо робити? – звернулась вона до віконта.
- Ну раз така справа, то нехай мадемуазель Сюзі складе нам компанію. Значить у мене буде не одна учениця, а відразу дві! – голосно розсміявся віконт Петіт.
- Ура! Ура! Йдемо стріляти! – весело заплескала в долоні Сюзі, нарізаючи кола довкола них.
- А тобі лишень аби не вчитись, - з відчаєм зауважила Еліза. – Добре, ти підеш, але з однією умовою!
- Якою ще умовою? – підозріло покосилась Сюзі на наставницю.
- Опісля ти без капризів будеш вчити літери! І без прирікань! А то відведу тебе до матері і вона тебе швидко вгамує.

На засмаглому личку Сюзі відразу відобразилась гримаса спротиву, але серйозний голос Елізи означав, що вона не жартує і виконає свою погрозу, тому дівчинці нічого не залишалось, як погодитись.

«Ну хоч якась з цього користь!» - полегшено думала Еліза.

Віконта Петіта не надто втішила перспектива присутності дівчинки, але іншого виходу не було. А надто, він з подивом зауважив, що Еліза чомусь залишилась задоволеною таким поворотом, і уже радісно посміхалась. На початку розмови віконта здивував і засмутив не надто дружній прийом дівчини. В нього закрались навіть сумніви, що Еліза йому зовсім не рада, але волів списати все на поганий настій, спричинений вередуванням Сюзі.

Грядуща експедиція, що не давала йому спокійно спати от уже три ночі, враз просто випарувалась з його думок після знайомства з мадемуазель Розіз. Дивне явище! Ніколи ще жодна жінка настільки не поглинала його думки. Якісь незрозумілі почуття тривожили і цікавили його, спонукаючи шукати зустрічей з мадемуазель Розіз. Він відчував, як зростає інтерес до неї, примушуючи хвилюватись від невідомого, але привабливого чуття, яке врізалось в пам’ять ще з першої зустрічі з цією дівчиною в кабінеті графа де Монтре. Смілива і навіть дещо зухвала в своїх висловлюваннях, ця дівчина мимоволі викликала не аби яке зацікавлення віконта, тим паче, що якась таємниця витала навколо неї, сильно інтригуючи охочого до пригод Петіта. Клопоти з експедицією дещо відвернули його увагу. Але подальші квестії з войовничими індіанцями і опосередкована участь в них мадемуазель Елізи відродили в пам’яті бажання більш тісного знайомства з нею. А те, що вона лише гувернантка ще більше підстьобувало фривольного віконта, спокушеного бурним життям та знаного на принадах звабниць і перелесниць всіх мастей. Щоразу, коли дівчина опинялась в полі зору, серце ад’ютанта починало тремтіти від нетерпіння, смакуючи спокусливу насолоду, яку обіцяли дарувати її ніжні дівочі уста. Тому таке вчасне прохання мадам де Монтре виявилось дуже доречним для охопленого лихоманкою нетерплячки сласного до любовних походеньок віконта.

Відтак, місце для вправлянь зі стрільбі віконт Петіт природно вибрав за межами поселення. Рівна галявина, що впиралась в густий ліс, як найкраще підходила для цих цілей, а основне була прихована від сторонніх очей високими чагарниками, які густою стіною відмежовували її від поселення. Мішень з натягнутої на диск шкіри встановили навпроти лісу. Сюзі радісно бігала навколо дорослих, спостерігаючи за кожною маніпуляцією. Віконт як і дівчинка перебував в піднесеному настрої, прискіпливо оглядаючи результати приготувань. Одна Еліза була не в захваті. Її переймала інша проблема, пов’язана з цією затією.

Віконт вибрав один з пістолетів, розкладених на плоскій каменюці, яка велетнем здіймалась над травою, і задоволено підійшов до Елізи:

- Найкраще відпрацьовувати плавність витискання курка холостим тренуванням, - з цими словами він вручив Елізі пістолет.
- Що мені робити?
- Беремо пістолет в праву руку - ось так, - віконт вложив в руку дівчини пістолет, ніжно стискаючи своєю долонею її пальці на рукоятці.

«Господи! Як з малою дитиною…» - роздратовано подумала Еліза.

- Тримайте рукоятку легко кінчиками пальців, не сильно стискаючи, так ніби Ви тримаєте… м-м-м … до прикладу гребінець. Тепер прицільтесь в центр мішені і плавно витискайте курок.
Щоб направити пістолет в сторону мішені, притримуючи його своєю долонею, віконту довелось майже впритул наблизитись до Елізи. Зробивши це інстинктивно, він необачно забув, що не молодик – новобранець зараз біля нього, а молода дівчина. Щока Елізи опинилась так близько від його обличчя, що віконт відчув свіжий квітковий аромат її оксамитової шкіри. Одурманений ніжною лінією шиї дівчини, її граційними вигинами, яку наче ореолом обійняли золоті пасма волосся, Петіт був не в змозі відірвати захопленого, нескромного погляду.

Еліза, дивуючись раптовій мовчанці віконта, обернулась до нього і відразу розгубилась, зустрівши відвертий чоловічий погляд, що невідривно вдивлявся в неї. Дівчина відсахнулась, наче побачила привид, від чого бідний Петіт відчув себе мерзенно. «Дідько, - подумав він. – Я так зніяковів, наче це перша жінка, до якої я торкався у своєму житті». Очі його затуманились, губи тремтіли.

- Невже я Вам до такої степені неприємний? – пробурмотів він.

Еліза була спантеличена. Досі він вів себе ввічливо, не враховуючи інциденту на учті, коли схопив її міцно за руку намагаючись втримати. Але це були лише наслідки випитого алкоголю. Ні, він не був їй неприємним. В нього були красиві сірі очі, томний погляд яких ховав якусь таємницю, від чого хотілось вдивлятись в них пильніше. А довге бронзово-каштанове волосся спадало на плечі, обрамляючи овал лиця, вкритого легкою щетиною, яка підкреслювала широкі скули і обрамляла пряму лінію вуст. Темно-синій оксамит розшитого золотом камзола окреслював його статну фігуру. Ні, він зовсім не був неприємним їй. Але його розширені очі з палким поглядом нагадали Елізі, що зараз вона грає роль скромної гувернантки, якій не годиться приймати залицяння від віконта Петіта, ад’ютанта адмірала королівського флоту.

Вона просто не очікувала подібних пристрасних поглядів. Все що її досі турбувало, це як не виказати себе, вдаючи неумілу ученицю. На щастя, віконт був не ображений, а радше засмучений тим, що вона так різко відсахнулась від нього. Потрібно було виправляти становище.

- Ви не видаєтесь мені неприємним, - обережно почала Еліза, - навпаки. Признаюсь, я приємно здивована Вашою увагою і участю в цій кампанії. Лише вдячність переповнює моє серце. Але… як це пояснити… я намагаюсь відповідати званню старанної гувернантки для мадемуазель Сюзі. Виправдати сподівання і надії, покладені на мене монсеньйором графом і мадам графинею. Тому Ваше… несподіване зацікавлення, дещо мене збентежило, - і вона скромно потупила погляд, очікуючи реакції віконта.

- Я дуже засмучений, я каюсь…

В Петіта пересохло горло і спотіли долоні. Ця проста дівчина, звичайна гувернантка, зуміла так його збентежити, примушуючи засоромитись. «Чорт забирай! Та невже вона зібралась корчити з себе недоторкану, аби часом не видатись легковажною своїм господарям?» - розчаровано подумав він, пожираючи її очима.

- Мадемуазель Елізо, я вважаю Вас такою ж розумною як і красивою, щоб Ви змогли зрозуміти і пробачити мене. Адже погодьтесь, що ні один нормально влаштований чоловік не зміг би втриматись від захоплення, опинившись поряд Вас, - вибачливо-грайливим тоном улесливо промовив Петіт, намагаючись достойно виплутатись з цієї недвозначної ситуації.

Йому зовсім не посміхалась несподівано надвисла загроза перспективи роз’яснення своєї поведінки графу де Монтре, якщо цій дівчині спаде на думку поскаржитися. Він раптом зрозумів, що наскоком нічого не доб’ється. Тут потрібно діяти тонко. Адже відступати від своїх намірів віконт не збирався. «Ще не родилась та, котра посміє мені відмовити!» - з такою думкою він простягнув до неї руки:

- Забудемо все, мадемуазель Елізо, і помиримось!

Відмовитись було б не ввічливо, і вона радо погодилась на примирення. Віконт легко поцілував їй кінчики пальців і на цьому інцидент було вичерпаний.

- Я страшенно радий, що в цьому Богом забутому куточку Нової Франції мені пощастило зустріти таку милу дівчину. І пам’ятайте, що в моїй особі Ви маєте друга, який готовий прийти на допомогу за будь-яких обставин.

За солодкою мовою віконта Петіта, що обволікала ласкою, Елізі пригадувалось, як давно вона вже не отримувала такої чоловічої уваги. Скільки як вправних так і необізнаних в любощах залицяльників схилялись перед нею от з такими ж палаючими поглядами в паризьких салонах. Їй добре була знайома їх натура, де фізичний потяг переважав над духовним. Тому природа зацікавленості легкодумного віконта для неї була цілком прозорою.

- А я коли буду стріляти?!

Сердитий і нетерплячий голосок Сюзі привернув нарешті увагу цих нудних дорослих.

- Сюзі, сонечко, потерпи ще трішки, - лагідно підбадьорила її Еліза. – Дай-но спочатку мені розібратись з цією штукою.

І Еліза засяяла безтурботною посмішкою, потрясаючи пістолетом в руці. За цією грою слів і поглядів, нав’язаною віконтом, дівчинка опинилась поза її увагою.

- Я хочу стріляти! Негайно! – не вгамовувалась Сюзі, нетерпляче тупаючи ніжками.
- Добре – добре, мадемуазель Сюзі! Зараз для Вас також знайдеться відповідна зброя, - поблажливо промовив віконт.

Дівчинка рвонула за ним, радісно вигукуючи:

- Мені найбільший пістолет треба!

Різкий порив вітру скуйовдив волосся Елізи, змусивши повернутись лицем всупереч потоку. Раптом вона зауважила постать, що визирнула з-за пагорба зі сторони поселення. Віконт та Сюзі схилились над каменем, обираючи зброю, тому не помічали людину, яка швидко наближалась.

- А! От і ви! – ще здалеку почувся голос.

Віконт від несподіванки не відразу впізнав новоприбулого. Аби розгледіти розпливчату постать, йому довелось прикласти долоню до чола, затуляючи полудневе сонце, що сліпило очі, по чому здивовано вигукнув:

- Фабьєн! Що тебе сюди привело?