Друзі! Хочу запропонувати вашій увазі дві статті різних письменників про надважливе і делікатне питання: про суржик і літературну мову.

Василь Трубай.

УНАДИВСЯ ЖУРАВЕЛЬ ДО БАБИНИХ КОНОПЕЛЬ

Знаю, що торкаюся теми надзвичайно болючої і, оприлюднюючи свої думки щодо живої української мови, яку більшість учених мовознавців уперто обзивають суржиком (бо суржик, на моє переконання, це дещо інше, аніж те, про що піде мова далі), я свідомий того, що накличу на свою голову “прокляття” учених лінгвістів, але треба ж комусь сказати й про це.
Боляче спостерігати, як, попри голосну, безкінечну і пустопорожню балаканину про нашу наймилозвучнішу в світі, калинову і солов’їну українську мову, вона вперто, невпинно і невідворотно витісняється з усіх сфер життя, починаючи від вулиць, магазинів, навчальних закладів, спорту, медицини, газет і телебачення і закінчуючи науковими інститутами, комп’ютерами, високими технологіями... Та що там говорити про високі технології, коли люди в селах, – а село, як відомо, споконвіку було форпостом мови, її хранителем і джерелом, – навіть у селах молодь сьогодні стала соромитися говорити українською, бо вимовивши слово “поняв” чи “нада” зразу ж буде звинувачена у суржикізації і осміяна професорами мовниками. Чи не є це одною з причин відмирання живої ужиткової української мови і заміна її московським діалектом? Кажу живої, бо казенна, офіційна, літературно-книжна ще існує, але чи довгий її вік? Коли люди перестають користуватися рідною мовою в побуті, то ніякими заходами її не збережеш, доля такої мови невтішна.
У нашій свідомості навіки вселився комплекс меншовартості і під його тиском навіть провідні українські мовознавці багато з того, що є нашим, стародавнім, рідним швидко і бездумно зараховують до суржику, до кальки з російської і піддають ганьбленню. Наприклад слово “родителі”. Глибинне наше українське слово, що вказує на батька й матір, які тебе породили, з чиєїсь забаганки обізвали “русизмом” (правильніше було б називати “росіянізмом”, на що наголошував ще Іван Франко) і геть викорінили з літературної мови. Як, до речі, і слово “врем’я”, хоч воно й внесене до словників. Тож і витісняється поволі з розмовної мови всеохоплююче “лихе врем’я” – “лихою годиною”, і замість “родителі” мусимо казати “батьки”, ніби народжені ми двома батьками, а не батьком і матір’ю...
Чому ми так боїмося того русизму (читай росіянізму), тієї кальки з російської? Нехай росіяни бояться кальки з української, бо переважна більшість слів у їхній мові таки наша, українська, чи староруська (що теж українська, бо поцупив у нас Петро І триста років тому назву “Русь”), чи ще далі – трипільська. Ми ж чудово знаємо, що нам десятки тисяч років, а їм якась тисяча. То хто кого повинен боятися?
Але, боронь Боже, щоб хтось подумав, що пишу це на захист суржику. Я його так само ненавиджу, як і всі інші, хто відчуває себе українцем. Просто хочеться, щоб ми хоч у цьому питанні перебороли в собі оту вкорінену меншовартість і замість оборонної, пасивної мовної політики, зайняли агресивну, замість вічного оплакування та постійних заклинань, що наша мова найкраща, перейшли нарешті у наступ і забрали рідні, ключові слова, які подарували іншим мовам. Бо якщо ми й надалі будемо смиренно віддавати усі мовні перлини росіянам чи ще комусь іншому, (загляньте в старі, та й новіші теж, етимологічні словники української мови – таке враження, ніби ми наймолодша нація в світі, майже усі слова, якими користуємося, виявляється, запозичені нами якщо не в Росії, то в Франції, якщо не в Німеччині, то в Польщі), якщо так піде й надалі, то скоро залишаться українці зі своєю мовою, як з обпатраною куркою. Росіяни ж, наприклад, спокійнісінько випатрують усе, що на їхню думку корисне й вигідне, і ніхто навіть не подумає заїкнутися, що це калька з української.
Читаю якось в “Сільських вістях” статтю вчителя, який радить новоутвореній нашій державі взяти на озброєння чисту українську літературну мову, “відпрацьовану до досконалості і відшліфовану до блиску науковцями-філологами, редакторами, письменниками і партійним контролем”. Чи не правда, виникає посмішка: натомість, щоб взяти за основу живу народну мову, нам рекомендують відшліфувати її до блиску науковцями, зрафінувати, вихолостити, обрізати животворні джерела... Ті люди, які колись творили мову, і які, до речі, її творять й тепер, не мали ніякої філологічної освіти, не знали ніяких лінгвістичних правил, вони просто жили і спілкувалися справжньою, народною, прабатьківською мовою, іноді всмоктували іншомовні слова, вивіряли їх і залишали, якщо ті відповідали потребам, іноді винаходили нові, або надавали інших значень та відтінків уже відомим і від цього мова була багатою, смачною, свіжою, здоровою, вона іскрилася, струменіла живими потоками. Мову не можна прокип’ятити і тримати законсервованою в трьохлітровій банці. Вона там скисне. Мова – ріка, вона тече куди їй заманеться, а якщо на її шляху учені споруджують греблі, знищують джерела чи намагаються спрямувати в інше русло, вона або затхнеться в болоті, або ж прорве ті греблі.
Сьогодні, на жаль, у нас немає ніякої державної мовної політики – лише істеричні крики “рятуйте!” або зачумлене самозомбування: “наша мова калинова!”. Ми вже до того заговорили цю тему, що вона не викликає в людей ніякої реакції. І чомусь завжди шпетимо народ, він, мовляв, не хоче вивчати гарну, чисту українську мову. І чомусь завжди ставимо на протилежні береги літературну мову і мову народу, живу, побутову мову, так, нібито це якісь ворогуючі сторони? І чомусь завжди намагаємося “підтягнути” простий люд до мови “правильної”. А хто сказав, що вона така вже правильна, ота, затверджена в кабінетах і вписана в словники? Людей ніхто і ніколи не змусить говорити прокип’яченою мовою, і що більше ми будемо їх силувати це робити, то більше їх буде відрікатися від неї взагалі. Процес мовотворення має бути зворотнім: не вчити народ, а вчитися в нього, не нав’язувати людям відібрані, висушені і передерті на жорнах мовних інститутів слова й звороти, відкидаючи при цьому все, що не проходить через псевдонаукове решето, а прислухатися до простих людей-мовотворців і не боятися узаконювати, затверджувати, вносити у словники ту мову, якою споконвіку балакали, балакають і будуть балакати наші люди!
Бо люди кажуть – “нада”. “Мені нада сходити до лавки”. Оце: “нада” та ще десяток-другий подібних слів викликають у наших редакторів та учених мовознавців буквально лихоманку, тіпаницю, червоний висип по всьому тілу. І як же ж вони тільки не обзивають ті бідні слова – і покручами, і суржиком, і мовним сміттям, і найголовнішим звинуваченням – русизмом, калькою з російської... “Калька з російської” – це як вирок сумнозвісної “трійки”, після нього – розстріл!
А люди кажуть “нада!” І нехай вибачать мені всі редактори разом з професорами взяті, але росіяни не говорять “принадлива дівчина”. Немає в них такого вислову. А принадлива вона чому? Бо вона мені нада! У російській мові немає слова “принада”. А українці нею принаджують рибу, бо вона рибі нада. Росіяни не мають таких слів, як “понадився”, “унадився”. А чого, скажіть мені, “унадився журавель до бабиних конопель”? Мабуть через те таки, що вони йому дуже нада ті коноплі! То чиє ж воно слово “нада”? Російське чи українське? І хто в кого його запозичив?
Чому українська мова має таке слово як “поняття”, чому ми кажемо “понятійний апарат мови”, “я не маю поняття”, “який ти понятливий”, а от від однокореневого і рідного слова “поняв” відрікаємося? Прості селяни не кінчали ніяких вищих учбових закладів, але вони в підсвідомості, десь тією ще далекою генною пам’яттю помнять ці древні, рідні, близькі їм слова. (Так-так, саме “помнять”, а не “пам’ятають”, бо чому ж тоді “пом’янути не злим тихим словом”, “поминки”, “поминальні дні”, а не “пам’ятнути”, “пам’яталки”, “пам’ятальні дні”).
Чому заперечуємо слово “криша”? Чого німецьке “дах” нам стало ріднішим, аніж рідна “криша”? Чому похідні, однокореневі від нього: “крити”, “покрівля”, “покровитель”, “кревний”, “кришка”, “накришка”, “покрова” – це українські слова, а “криша” – це калька з російської? Для чого намагаємося заштовхати мову в прокрустове ложе, постійно при цьому відтинаючи то голову, то ноги, бо вона в нього не влазить? Навіщо обрізаємо ті пагінці, які роблять її гнучкою, барвистою, розкішною? Усі ці слова від одного кореня –“кров”. Криша – це споруда, під якою збиралися, жили люди рідні по крові, кревні люди, родичі. То чому наша мова не може мати і “криші” і “даху”, якщо вже таким рідним нам став “дах”? “У мне протікає дах”, але “Зібралися під рідною кришею”. Чому не вживати і “час” і “година” і “врем’я”. “У ті далекі времена”, “Котра година?”, “Вранішній час”. Хіба мова від цього щось втратить? Думаю, тільки надбає!
Або ще ось: нехай спробує студент якогось вузу (та й взагалі будь який учень будь якої школи) написати: “Пожар забрав увесь урожай”, або “Ми оба ходили купатися”, або “У небі летить самольот”, або “Я вчора їздив у город”, – учитель, якщо він ревнивий блюститель чистоти мови, зразу ж виправить “пожар” на “пожежу”, “самольот” на “літак”, “оба” на “обидва”, “город” на “місто”. А якщо ти будеш доказувати (так-так, саме доказувати, бо можна казати, а можна ще й доказувати, але в українській мові існує ще й слово “доводити” і його теж вживають у цьому контексті), так от, якщо ти будеш доказувати, що Франко писав: “Чом твої очі сяють тим жаром, що то запалює серце пожаром”, чи, що Малишко спокійно вживав у своїй поезії “самольоти”, чи, що у Павличка: “Оба на полотні, в душі моїй оба”, чи, що Сковорода казав: “у всякого города нрав і права”, і що город, це не що інше як обгороджена територія, її обгородили, через те вона й “город” – то тобі учитель-пуритан-блюститель відповість, що то ж Франко, то ж Малишко, то ж Павличко і то ж Сковорода, а то – ти. І все. І то будуть його найсерйозніші й найпереконливіші аргументи.
А ще виявляється в українській мові немає слова “красити”. Хлопець каже: “Я вчора покрасив ворота”. Хлопцеві має бути соромно, бо він сказав суржиком. Хлопцеві й справді стає стидно, коли йому про це говорять межиочі, і тоді він посилає цю мову далеко і каже: “Я вчєра красіл варота”. І нормальок! І тоді виступаємо з високих трибун і товчемо цього бідного хлопчака, що він не любить і не поважає солов’їної мови. А нехай спробують орнітологи-співознавці заборонити солов’ю співати хоч одне коліно! То чому, скажіть, не вернути в українську мову слово “красити”? Щоправда, воно там існує і без дозволу, як і всі інші вищенаведені слова, але чому їх не узаконити? Чого українці мають вживати чуже “фарбувати” і відмовитися від рідного “красити”. Нехай залишаються як синоніми оба – і “фарбувати”, і “красити”. Красити – це ж робити красивим, красним, прикрашати. Хіба ж це чужі слова? І як же тоді бути українцям зі своїми споконвічними, як світ, крашанками?
А як ви дивитеся на те, що в українській мові є слово “тоскно”, а “тоски” немає. Ми без застережень можемо писати, що на душі в людини тоскно, цебто – сумно, тужно, тужливо, але спробуйте написати, що на вас напала смертельна тоска. Заб’ють, як мамонта! “Тоска” – це росіянізм. Тож і нападає на людей тоска від такого вченого погляду на українську мову.
Я, наприклад, бачу логіку в тому, що коли в мові є слова “стояти”, “стійло”, “стоянка”, то є й – “поставити”. “Постав на стіл кухля”. Тоді чому: “ложе”, “лягати”, “лежбище”, “ліжко”, але – ”поклади”? Де логіка? Може з наукової точки зору учені й доведуть, що таки треба говорити “поклади”, а не “положи”, але тітка все одно казатиме: “Положи на стіл хлібину і хай там лежить.” І ви думаєте тітку переучите? Її доводи логічніші, правдивіші, простіші. Вона відчуває мову серцем, а не розумом. У неї в крові живуть прадідівські мовні гени. То може таки повчитися в тітки, а не вчити її?
А “цеп”? ”Оцепеніти” – можна, а “цеп” – зась!
Так само – “потом”. “Два тижні стояла спека, а по тому прийшла прохолода” – це вживати дозволяється. Але, Боже збав від “потом”.
І так далі, і так далі...
Мова не може бути половинчатою, обрізаною, вона тоді ущербна, неповноцінна, якщо вона має однокореневі похідні від якогось основного слова, а саме слово заперечує, то тут щось не так, то тут хтось походив, потоптався, підстриг, вихолостив... А для чого? А просто, щоб відрізнятися від російської, аби не бути схожим на сусідів.
Без сумніву, оце видумування всяких мовних викрутасів, аби лише “подалі від Москви”, оця половинчастість, коли три однокореневі слова вживати можна, а четверте чомусь суржик, – усе це викликає труднощі у користуванні мовою і це, на мою думку, є одною із причин, чому молодь віддає перевагу російській – там простіше, там не треба хвилюватися, що “кришка” говорити можна, а “криша” – ні, що Кирило Кожум’яка є, а кожаної куртки бути не може, там не треба напружувати мізки, щоб понять, чому робити красивим, це не “красити краскою”, а “фарбувати фарбою”... Тож і вибирають російську: хоч і погано, недосконало будеш нею говорити, але принаймні з тебе не будуть сміятися і тикати суржиком.
А процес зросійщення тим часом щодалі набирає все більших обертів, наростає лавиноподібно, що, в свою чергу, приводить до зменшення україномовної літератури, естради, періодики, кіно. І не лише тому, що читати стає нікому, а ще й тому, що письменнику важко братися за роман чи режисеру за кіно про український спорт, про футболістів, наприклад, чи боксерів, які розмовлятимуть українською. Смішно буде це виглядати, чи не правда? Адже знаємо, що весь великий спорт в Україні – російськомовний. Так само ризиковано написати роман про видатного українського хірурга, в якому той розмовлятиме українською. Бо не читатиме ніхто такого роману. Ми ж знаємо, що це брехня – не розмовляє він українською. І не нада нас дурити!
Отож, чи не прийшла пора кинути присипляти себе мантрами: “наша мова калинова!”, чи не лучче (лучче було, лучче було не ходити, лучче було, лучче було не любити...) шукати якихось радикальних рішень для її утвердження? Можливо повернення несправедливо “розстріляних” за звинувачення у “русизмі” рідних слів, укладання спеціальних словників нагло забраного, споганеного, украденого іншим мовам і буде початком зближення чистої літературної мови з мовою народною, що є запорукою її живучості. Їх не так уже й багато, як ми бачимо, тих слів, що викликають оскому у деяких учених та редакторів, ортодоксів калиново-солов’їної, які своєю любов’ю до рідної мови (не беру в лапки “любов’ю”, бо вони й справді її люблять... хоч і дивною любов’ю) підсвідомо наносять їй величезну шкоду. Думається мені, якщо ми повернемо у рідне лоно втрачені слова, то мова наша лише збагатиться. Вона, як не банально це звучить, живий організм і кожне слово – то оті дрібні корінчики, якими живиться велике дерево. Що більше їх буде обрізано, то скоріше воно засохне.
Безперечно, усе вищесказане не означає, що мусимо вдаватися до крайнощів і обвішувати те дерево всяким непотребом, закордонними бляшанками, чи тими ж таки справжніми росіянізмами, які стирчать сьогодні повсюди, наче стерня на погано зораному полі. Звісно, що підхід до цього питання має бути виваженим, дійсно науковим, дослідницьким, аби не напустити в мову полови.
Колись, ще в середині дев’ятнадцятого століття Григорій Квітка-Основ’яненко писав: “Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягують з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови”.
То чи не прийшла пора нашим письменникам і науковцям нарешті змужніти? Бо коли й далі так покірно будемо роздаровувати найдорожче, коли свідомо чи не свідомо будемо продовжувати рафінувати нашу мову, каструвати її, вихолощувати, звужувати, обезводнювати то, не доведи Боже, діждемося таки, що вона й справді висохне на кізяк.

* * *
Віктор Гребенюк, письменник,
м. Луцьк

«ТО НІЯКІ НЕ РУСИЗМИ», АБО ПОРА ЗАБИРАТИ ПОЗИЧЕНЕ

То ніякі не русизми. То давні українські слова, що їх ми свого часу позичили росіянам. Тепер настала пора повертати ці слова в нашу мову.
Микола Лукаш

Сучасний читач, загартований у боротьбі за чистоту української мови, дивується, розгорнувши твори наших класиків мало не на будь-якій сторінці: чому Іван Франко і Лесь Мартович, Леся Українка і Марко Вовчок без стилістичної мети пересипали свою мову «росіянізмами»?
Ось виписи зі Словника мови Шевченка (К.: Наук. думка, 1964. – Т. 1, 2), з його україномовних творів: благодарити, будуще, виниряти, время, вторий, год, гóрод, держати, довги, жадний (жадібний), завидувати, заказати (замовити), заставляти (змушувати), краска (фарба), кровать, лавка (крамниця), лист (аркуш), лихорадочно, лісний (лісовий), лучі (промені), много, нарошне, настоящий, начати, нащот, недомогати, обіщати, обутися, одвіт, оп’ять, оставатися, охота (полювання), первий, письмо (лист), підождать, подарок, пожар, поклонник (шанувальник), положено, получити, послідній, постройка, потеряти, прочий, ранше, случай, спішити (квапитися), спросити, стоїти, сутки (доба), тоже, точити, туда, угол, успокоїти, часть, яд.
На Придніпров’ї, де Шевченко навчився рідної говірки, що лежить в основі літературної мови, ці слова широко вживані й донині, але тепер із печаттю «суржика». Припустімо, що вже за часів Шевченка то були русизми, а Тарас Григорович не проявив належної пильності. Погортаймо тоді словники й атласи тих діалектів, котрі найменшою мірою були піддані русифікації. Читачі – вихідці з тих країв легко переконаються, що, хоча фіксація говіркового мовлення розпочалася минулими століттями, ці слова і нині є звичними в устах національно свідомих галичан, гуцулів, поліщуків...
Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок : у 2 ч. – К. : Наук. думка,1984: будьто (нібито), вбути (взути), видіти, вітчина (шинка), вкусний, власть, волнуватися, врем’я, всегда, дальше, ділати, добавити, желати, женщина, зажигати, запад, звено (кільце ланцюга), зябнути, ігла, каждий, кушати картошку, кожа (недублена шкіра), корка (шкуринка), коротати вік, коснутися, красавиця, красити, кузнець, місто (замість), много, немніжко, платок, плохо, пословиця, поспорити, приліжно (старанно), протів, пустяки, ранше, розговор (говірка), розличити, розсипатися вдребезги, рощитатися, свадьба, спорити, спрятати, страда, строїти, струя, суматоха, также, тогда, топливо, тотчас, требовати, тряпка, тучний, участок (ділянка), хворост.
*Цит. за: Череватенко Л. «Сподіваюсь, ніхто не скаже, що я не знаю української мови» // Фразеологія перекладів Миколи Лукаша : cл.-довідн. – К. : Довіра, 2002. – С. 719.
Гуцульські говірки : короткий сл. – Львів : [б. в.], 1997:воздух, вон (геть), видіти, игла, многі, жолудок, звізда, будуще, обув, лічитися (лікуватись), мерзкий, мовня (блискавка, рос. молния), мóлодіж, оба, об’явити, пляс, портки, свекла, сверщок, смотрити (пильнувати), товпа, хоть шаром покоти, улій (вулик), хромий.
Пиртей П. С. Словник лемківської говірки : матеріали для сл. – Легниця – Вроцлав : [б. в.], 2001:волоси, глупий (дурний), жара, жена, жолудок, зажжеш оген, звізда, здіватися (знущатися), ігла, ізумруд, каждий, карп, красавиця, кудрі, кукла (лялька), лікарство, молодіж, посмотрити, свекров, скверщок, также.
Латта В. Атлас українських говорів Східної Словаччини. – Пряшів : Від.укр. літ. Словац. пед. вид-ва, 1991: жолудок, зажмурити, кип’яток, много, очереть (черга), почки (нирки), спратати, топір, яєшніца.
Аркушин Г. Л. Словник західнополіських говірок : у 2 т. – Луцьк : РВВ«Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2000: глядіти (дивитися), ето, єсть, должен, когдась, куриця, міл (крейда), мниго, некий, облакуватий, обув’є, отрава, охота (полювання), пастбище, пасть, перве (спершу), різвий, сіверний (про вітер), скверний (негарний), спреждевіку, спугати, товчок, топор (велика сокира для колод), тощий, тропина, тук, туча, хвор, чужбина, щитати (рахувати).
Дыялектны слоўнік Брэстчыны. – Мінск : Навука і тэхніка, 1989(словник фіксує українські говірки Берестейщини): вірьовка, звязь, лікарство, настоящий, облоки, послєдній.
Розмір цієї статті не дає змоги навести всі лексеми й фразеологізми, зафіксовані в цих словниках, котрі можуть здатися «росіянізмами». У тому, що «то ніякі не русизми», а давня українська лексика, котра не ввійшла до літературної мови (чи наразі не закріпилася в ній), але продовжує жити в діалектах і просторіччі, переконує нас і це джерело:
Німчук В. В. Давньоруська спадщина в лексиці української мови :монографія. – К. : Наук. думка, 1992: воздух, волна, гов’ядина, гололедиця, женщина, жолудок, іл, істочник, колібатися, куриця, лом (брухт – запозичене з німецької), лужа, лук (цибуля – запозичене з німецької), луч, міль (мілина), пітух, почка (нирка – запозичене з німецької), семено, скула, струя, тиква (гарбуз – запозичене з тюркських мов), утка, хворост.
Чому ж ці та безліч інших слів, словосполучень, фразеологізмів так подібні до російських? Пригадаймо – у найзагальніших рисах – етногенез росіян. У другій половині І тис. н. е. населення теперішньої європейської частини Росії складали переважно угро-фінські племена: чудь, весь, мурома та ін. Ці простори поступово колонізували східні слов’яни – теперішні українці, та ослов’янені вже у нас варяги (скандинави). Нечисленні колоністи принесли слов’янську мову й культуру, а згодом і християнську віру. Так давньоруська, цебто давньоукраїнська мова була прищеплена до дерева угро-фінських мов, асимілювала їх, заклала підвалини Київської Русі як імперії. Згодом у ці землі влились елементи монгольські й інші; так витворилися росіяни і російська мова. (Втім, Росією ця країна офіційно йменується лише з 1721 року, коли Петро І видав відповідний указ; доти країна називалась Московією, а росіяни – московитами). Цей процес відбувався не тільки через живу мову, а й через церкву, але в ті часи церковнослов’янська була куди ближчою до живої, ніж тепер.
Отже, росіяни – це слов’янізовані угро-фіни зі значними домішками інших етносів. Немає в цьому нічого унікального й нічого принизливого для росіян: таким же чином утворилися, наприклад, болгарська мова і болгари (слов’янізовані тюрки-булгари), французька мова і французи (романізовані галли).
Після занепаду метрополії внаслідок монголо-татарської навали зміцніла із часом Московія перебрала і нашу назву (Рóсіа грецькою означає Русь), і свою мову оголосила великорусской (Макро Росіа по-грецьки означало «некорінна, колонізована Русь», подібно як Макро Еллада – це колонії корінної Греції, Мікро Еллади). Згодом наша нова інтелігенція за таких умов, керуючись, безумовно, патріотичними переконаннями («Геть від Москви!»), взялася вичищати рідну мову від справжніх, а часто і від гаданих росіянізмів, заміняючи їх новотворами, полонізмами та германізмами, іншими запозиченнями.
Але в говірках, як бачимо, наша давньоруська лексика живе й донині. Що ж із цим робити? Можна й надалі боротися з нею, наче з «русизмами», а можна – знаючи міру! – легалізувати її в розмовному, художньому, публіцистичному стилях.
Це аж ніяк не означає, що не слід боротися зі справжніми росіянізмами (наприклад, пашлі додому,нема дєнєг, заходьте слєдующий, все харашо; із матюками). Зрештою, це стосується недоцільних запозичень і з будь-якої іншої мови, як-от англіцизмів, яких тепер у нас тьма-тьмуща.
Отже, робимо висновок: давньоукраїнський і новоукраїнський пласти нашої живої мови мають мирно співіснувати. Час повертати своє, рідне.
Звісно, то все питання, що мають бути продискутовані. Охочі ж посперечатися з приводу справжніх і гаданих росіянізмів мають це робити в чесній і спокійній дискусії: послухайте народ (тих із народу, кому довіряєте), погортайте словники, почитайте, а тоді беріться за перо. Гадаю, з холодним розумом станемо однодумцями.
* * *