
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.15
05:50
Закурликавши зраділо,
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, тонкодзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, тонкодзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
2025.07.14
22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
2025.07.14
19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
2025.07.14
19:50
Народився експромт.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
2025.07.14
14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
2025.07.14
05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
2025.07.14
00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
2025.07.13
23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2025.07.13
22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
2025.07.13
19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександра Камінчанська (2014) /
Рецензії
«Тут поєднались велич і любов»
Що таке людська Душа? Це світ, ні, мікросвіт, оаза, пустеля, а чи гідний прихисток, мушля, у яку можна сховатися разом зі своїми думками, мріями і переживаннями від всіх і всього… А коли Вона – океан, або… океан навиворіт?..
«Дівчинко, ти – океан, що навиворіт!
Тиша назовні і буря всередині…
Серце сльозами солоними вигорить,
Та, попри все, очі в небо підведені».
(«Океан, що навиворіт»)
Саме отак, про себе і для усіх, вивершує, гранулює усіма своїми фібрами «світлої і неоскверненої» душі гідне, якісне слово поетеса з мальовничого бойківського селища Перегінське, що на Івано-Франківщині, Наталя Данилюк.
За словами французького письменника Франсуа де Ларошфуко:
«Можна помітити подібність людської творчості і дерев: і те, і інше має особливі властивості і здатне принести плоди, притаманні лише йому». Це про неї, про Наталю, про її проникливу і глибинну поезію:
«Збити б усе, як вологу у хмари пухкі:
Дрібкою перцю розвіяні кривди й образи,
Поза контекстом розсипані жмутками фрази,
Де обпікають слова полиново-гіркі…
Всі попелища в тісних закомірках душі
І недовіру, помножену вдвічі на гордість –
Вилити все у чуттєве співзвуччя акордів
Цих життєдайних, нашептаних небом дощів!»
(«Що мені вдіяти?..»)
З творчістю Наталі знайома з її двох попередніх збірок поезій: «Та жінка, що навпроти у вікні», та «Кульбабова віхола». А нині маю приємність читати рукопис, добротне надбання на третю книгу талановитої авторки, який складається із чотирьох циклів.
Перший цикл - «В дитинстві моєму…». Ніжне, трепетне оспівування отого найдорожчого, найсвітлішого спомину, що супроводжує кожного із нас упродовж всього життя – дитинство, отчий дім, рідні обличчя і світ, де від землі до сонця лише один крок…
«Немов поштар пожухлі телеграми,
На сходах час думки порозкидав…»
(«Світлоспогадне»)
Торкаючись такої трепетної теми, авторка не може не згадати людей і події, які мають особливе місце у її житті – батько, мати, дідусь і бабуся, родинні свята. Ніжні спогади щемко переливаються яскравими образами, теплими сонячними метафорами, де легко і «затишно, мов у гнізді малому пташаті»:
«Те саме Різдво.
І вечеря, і люди ─
близькі, найрідніші!
І бабина хата.
Збираємось вкотре,
та бабці не буде...
Вливаюсь в обійми
родинного свята».
(«Те саме Різдво…»)
……………………………………
«Діду-діду, лавка захолола,
Зачекалась в затінку на вас...»
(«Дідові»)
……………………………….
Бабця пече паски́ і солодкі ба́би,
Сипле родзинки в тісто, немов зірки…»
(«Бабця пече зави́ванці великодні»)
Безліч емоцій, світобачень, розмаїття зорового метафоричного сприйняття знаменують наступний, другий цикл поезій Наталі Данилюк - «У купелі чуттєвої краси», де «поєднались велич і любов», «минуле й суще у корінні роду» (« У купелі чуттєвої краси»).
Багатогранні думки, майстерний сплав змісту і форми, звуків і кольорів, гармонійно поєднаних між собою, вирізьблюють витончену картину світу літературної героїні, її величності Природи. Вона бреде босоніж, «Занурена у музику дощів, //У сріберну вуаль краплин прозорих».
(«Занурена у музику дощів»)
……………………………………..
Або ось це:
«Розплеска́лось небо поміж гір
Пригорщами ніжних незабудок».
(«Голубінь незабудок»)
Відрадно спостерігати, з якою легкістю у поезіях Наталі оживають світлі, абстрактні образи, які, поза сумнівом, займають важливе місце в поетичній майстерні авторки. Це «пернаті пісні, зозулясті казки і поеми», які «на сволоку звили гніздо», і «сонце, неначе лайм», і спека, що «гусне яблучним сиропом», «Метеликів гарячий теракот» і день, що «розтанув у ліхтарику на розі»… Таких цікавих знахідок у поезії авторки чимало.
Цільний, гідний пласт патріотичної лірики ліг в основу третього циклу поезій Наталі Данилюк «Набої душі»:
«Я ─ народ, що освячений тризубом,
Молитвами, вогнем і мечем!
Це мені зроду-віку написано
Бути воїном і сіячем.
Це мого суголосся пульсація
Виростає в єдиний потік...
Я ─ сіяч,
Я ─ поборник
Я ─ нація,
Так було і так буде повік!»
(«Нація»)
І нині, коли Україна, в огні, коли слово – зброя, так хочеться спитати: «невже людина народжується для війни?»: «Мій мирний народе, ти зроду війни не жадав,//І ласим не був на чуже, бо свого мав доволі» (« Мій мирний народе, ти зроду
війни не жадав…»).
На противагу деспотам з диму та попелу постає Герой – сміливий, відчайдушний патріот, який віддасть своє життя за свободу Батьківщини:
«Хлопчику юний
за сірим пробитим щитом,
що є у тебе зі зброї -
крім віри у Бога?
Лиш оберіг молитовний
над теплим чолом
і материнська любов,
і душевна тривога?
Поки на варті свободи
такі, як і ти,
ладні померти
в нерівному лютому герці,
буде міцніти народ
і думками рости!
Хлопчику юний
з кривавою раною в серці...»
(«Хлопчику юний…»)
І вже, як заклик до віри у Перемогу, віри у себе:
«Людино моя прекрасна,
Тримайся за світ, борись!
Якщо і судилось впасти,
То тільки в небесну вись».
(«Борись!»)
«Є час» – четвертий цикл поезій Наталі Данилюк. Пережиті, глибинні твори з філософським підтекстом заставляють читача задуматися, вчать сприймати (чи не сприймати) реальність таку, якою вона є – хиткою і непередбачуваною:
«Є час для відчаю і втрат,
Для неповернень-непробачень,
Коли життя твого трактат
Вже набуває інших значень…
(«Є час…»)
Гра мислі, гра інтелекту, спрямована передусім на поривання душі, на безмежно мінливі, порою таємничі духовні феномени людського буття. Це вічне шукання реального моменту істини в постійній мінливості стану душі, бо «Кожна душа ─ то квітка, що сонця просить…» («Пташка»).
Не можна не віддати належне проминально-жіночому, тому, що пережите, мріянням, яких не стирають ні час, ні відстань: «Не дорікай, змирись і відпусти
Минулі втрати, мо' здобудеш більше.
Стоять дерева, голі, мов хрести,
Та сонце їм виблискує ясніше…».
(«Загубленим листком…»)
Я не вдаюся далі до цитування інших мистецьких вражень від поезії Наталі Данилюк, бо і ці аргументи вагомі. Попри все, хочеться побажати молодій авторці крилатості та наснаги, щедрої творчої долі, а ще, Наталю, «Будь комусь мрією, доброю, чистою, //В хащах болотних водою прозорою! //Може, якщо не зламаєшся, вистоїш, //Станеш корабликом, станеш опорою...» («Океан, що навиворіт»).
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Тут поєднались велич і любов»
Що таке людська Душа? Це світ, ні, мікросвіт, оаза, пустеля, а чи гідний прихисток, мушля, у яку можна сховатися разом зі своїми думками, мріями і переживаннями від всіх і всього… А коли Вона – океан, або… океан навиворіт?..
«Дівчинко, ти – океан, що навиворіт!
Тиша назовні і буря всередині…
Серце сльозами солоними вигорить,
Та, попри все, очі в небо підведені».
(«Океан, що навиворіт»)
Саме отак, про себе і для усіх, вивершує, гранулює усіма своїми фібрами «світлої і неоскверненої» душі гідне, якісне слово поетеса з мальовничого бойківського селища Перегінське, що на Івано-Франківщині, Наталя Данилюк.
За словами французького письменника Франсуа де Ларошфуко:
«Можна помітити подібність людської творчості і дерев: і те, і інше має особливі властивості і здатне принести плоди, притаманні лише йому». Це про неї, про Наталю, про її проникливу і глибинну поезію:
«Збити б усе, як вологу у хмари пухкі:
Дрібкою перцю розвіяні кривди й образи,
Поза контекстом розсипані жмутками фрази,
Де обпікають слова полиново-гіркі…
Всі попелища в тісних закомірках душі
І недовіру, помножену вдвічі на гордість –
Вилити все у чуттєве співзвуччя акордів
Цих життєдайних, нашептаних небом дощів!»
(«Що мені вдіяти?..»)
З творчістю Наталі знайома з її двох попередніх збірок поезій: «Та жінка, що навпроти у вікні», та «Кульбабова віхола». А нині маю приємність читати рукопис, добротне надбання на третю книгу талановитої авторки, який складається із чотирьох циклів.
Перший цикл - «В дитинстві моєму…». Ніжне, трепетне оспівування отого найдорожчого, найсвітлішого спомину, що супроводжує кожного із нас упродовж всього життя – дитинство, отчий дім, рідні обличчя і світ, де від землі до сонця лише один крок…
«Немов поштар пожухлі телеграми,
На сходах час думки порозкидав…»
(«Світлоспогадне»)
Торкаючись такої трепетної теми, авторка не може не згадати людей і події, які мають особливе місце у її житті – батько, мати, дідусь і бабуся, родинні свята. Ніжні спогади щемко переливаються яскравими образами, теплими сонячними метафорами, де легко і «затишно, мов у гнізді малому пташаті»:
«Те саме Різдво.
І вечеря, і люди ─
близькі, найрідніші!
І бабина хата.
Збираємось вкотре,
та бабці не буде...
Вливаюсь в обійми
родинного свята».
(«Те саме Різдво…»)
……………………………………
«Діду-діду, лавка захолола,
Зачекалась в затінку на вас...»
(«Дідові»)
……………………………….
Бабця пече паски́ і солодкі ба́би,
Сипле родзинки в тісто, немов зірки…»
(«Бабця пече зави́ванці великодні»)
Безліч емоцій, світобачень, розмаїття зорового метафоричного сприйняття знаменують наступний, другий цикл поезій Наталі Данилюк - «У купелі чуттєвої краси», де «поєднались велич і любов», «минуле й суще у корінні роду» (« У купелі чуттєвої краси»).
Багатогранні думки, майстерний сплав змісту і форми, звуків і кольорів, гармонійно поєднаних між собою, вирізьблюють витончену картину світу літературної героїні, її величності Природи. Вона бреде босоніж, «Занурена у музику дощів, //У сріберну вуаль краплин прозорих».
(«Занурена у музику дощів»)
……………………………………..
Або ось це:
«Розплеска́лось небо поміж гір
Пригорщами ніжних незабудок».
(«Голубінь незабудок»)
Відрадно спостерігати, з якою легкістю у поезіях Наталі оживають світлі, абстрактні образи, які, поза сумнівом, займають важливе місце в поетичній майстерні авторки. Це «пернаті пісні, зозулясті казки і поеми», які «на сволоку звили гніздо», і «сонце, неначе лайм», і спека, що «гусне яблучним сиропом», «Метеликів гарячий теракот» і день, що «розтанув у ліхтарику на розі»… Таких цікавих знахідок у поезії авторки чимало.
Цільний, гідний пласт патріотичної лірики ліг в основу третього циклу поезій Наталі Данилюк «Набої душі»:
«Я ─ народ, що освячений тризубом,
Молитвами, вогнем і мечем!
Це мені зроду-віку написано
Бути воїном і сіячем.
Це мого суголосся пульсація
Виростає в єдиний потік...
Я ─ сіяч,
Я ─ поборник
Я ─ нація,
Так було і так буде повік!»
(«Нація»)
І нині, коли Україна, в огні, коли слово – зброя, так хочеться спитати: «невже людина народжується для війни?»: «Мій мирний народе, ти зроду війни не жадав,//І ласим не був на чуже, бо свого мав доволі» (« Мій мирний народе, ти зроду
війни не жадав…»).
На противагу деспотам з диму та попелу постає Герой – сміливий, відчайдушний патріот, який віддасть своє життя за свободу Батьківщини:
«Хлопчику юний
за сірим пробитим щитом,
що є у тебе зі зброї -
крім віри у Бога?
Лиш оберіг молитовний
над теплим чолом
і материнська любов,
і душевна тривога?
Поки на варті свободи
такі, як і ти,
ладні померти
в нерівному лютому герці,
буде міцніти народ
і думками рости!
Хлопчику юний
з кривавою раною в серці...»
(«Хлопчику юний…»)
І вже, як заклик до віри у Перемогу, віри у себе:
«Людино моя прекрасна,
Тримайся за світ, борись!
Якщо і судилось впасти,
То тільки в небесну вись».
(«Борись!»)
«Є час» – четвертий цикл поезій Наталі Данилюк. Пережиті, глибинні твори з філософським підтекстом заставляють читача задуматися, вчать сприймати (чи не сприймати) реальність таку, якою вона є – хиткою і непередбачуваною:
«Є час для відчаю і втрат,
Для неповернень-непробачень,
Коли життя твого трактат
Вже набуває інших значень…
(«Є час…»)
Гра мислі, гра інтелекту, спрямована передусім на поривання душі, на безмежно мінливі, порою таємничі духовні феномени людського буття. Це вічне шукання реального моменту істини в постійній мінливості стану душі, бо «Кожна душа ─ то квітка, що сонця просить…» («Пташка»).
Не можна не віддати належне проминально-жіночому, тому, що пережите, мріянням, яких не стирають ні час, ні відстань: «Не дорікай, змирись і відпусти
Минулі втрати, мо' здобудеш більше.
Стоять дерева, голі, мов хрести,
Та сонце їм виблискує ясніше…».
(«Загубленим листком…»)
Я не вдаюся далі до цитування інших мистецьких вражень від поезії Наталі Данилюк, бо і ці аргументи вагомі. Попри все, хочеться побажати молодій авторці крилатості та наснаги, щедрої творчої долі, а ще, Наталю, «Будь комусь мрією, доброю, чистою, //В хащах болотних водою прозорою! //Може, якщо не зламаєшся, вистоїш, //Станеш корабликом, станеш опорою...» («Океан, що навиворіт»).
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію