Що таке людська Душа? Це світ, ні, мікросвіт, оаза, пустеля, а чи гідний прихисток, мушля, у яку можна сховатися разом зі своїми думками, мріями і переживаннями від всіх і всього… А коли Вона – океан, або… океан навиворіт?..
«Дівчинко, ти – океан, що навиворіт!
Тиша назовні і буря всередині…
Серце сльозами солоними вигорить,
Та, попри все, очі в небо підведені».
(«Океан, що навиворіт»)

Саме отак, про себе і для усіх, вивершує, гранулює усіма своїми фібрами «світлої і неоскверненої» душі гідне, якісне слово поетеса з мальовничого бойківського селища Перегінське, що на Івано-Франківщині, Наталя Данилюк.
За словами французького письменника Франсуа де Ларошфуко:
«Можна помітити подібність людської творчості і дерев: і те, і інше має особливі властивості і здатне принести плоди, притаманні лише йому». Це про неї, про Наталю, про її проникливу і глибинну поезію:
«Збити б усе, як вологу у хмари пухкі:
Дрібкою перцю розвіяні кривди й образи,
Поза контекстом розсипані жмутками фрази,
Де обпікають слова полиново-гіркі…

Всі попелища в тісних закомірках душі
І недовіру, помножену вдвічі на гордість –
Вилити все у чуттєве співзвуччя акордів
Цих життєдайних, нашептаних небом дощів!»
(«Що мені вдіяти?..»)

З творчістю Наталі знайома з її двох попередніх збірок поезій: «Та жінка, що навпроти у вікні», та «Кульбабова віхола». А нині маю приємність читати рукопис, добротне надбання на третю книгу талановитої авторки, який складається із чотирьох циклів.
Перший цикл - «В дитинстві моєму…». Ніжне, трепетне оспівування отого найдорожчого, найсвітлішого спомину, що супроводжує кожного із нас упродовж всього життя – дитинство, отчий дім, рідні обличчя і світ, де від землі до сонця лише один крок…

«Немов поштар пожухлі телеграми,
На сходах час думки порозкидав…»
(«Світлоспогадне»)

Торкаючись такої трепетної теми, авторка не може не згадати людей і події, які мають особливе місце у її житті – батько, мати, дідусь і бабуся, родинні свята. Ніжні спогади щемко переливаються яскравими образами, теплими сонячними метафорами, де легко і «затишно, мов у гнізді малому пташаті»:
«Те саме Різдво.
І вечеря, і люди ─
близькі, найрідніші!
І бабина хата.
Збираємось вкотре,
та бабці не буде...
Вливаюсь в обійми
родинного свята».
(«Те саме Різдво…»)

……………………………………

«Діду-діду, лавка захолола,
Зачекалась в затінку на вас...»
(«Дідові»)

……………………………….
Бабця пече паски́ і солодкі ба́би,
Сипле родзинки в тісто, немов зірки…»
(«Бабця пече зави́ванці великодні»)

Безліч емоцій, світобачень, розмаїття зорового метафоричного сприйняття знаменують наступний, другий цикл поезій Наталі Данилюк - «У купелі чуттєвої краси», де «поєднались велич і любов», «минуле й суще у корінні роду» (« У купелі чуттєвої краси»).
Багатогранні думки, майстерний сплав змісту і форми, звуків і кольорів, гармонійно поєднаних між собою, вирізьблюють витончену картину світу літературної героїні, її величності Природи. Вона бреде босоніж, «Занурена у музику дощів, //У сріберну вуаль краплин прозорих».
(«Занурена у музику дощів»)

……………………………………..
Або ось це:
«Розплеска́лось небо поміж гір
Пригорщами ніжних незабудок».
(«Голубінь незабудок»)

Відрадно спостерігати, з якою легкістю у поезіях Наталі оживають світлі, абстрактні образи, які, поза сумнівом, займають важливе місце в поетичній майстерні авторки. Це «пернаті пісні, зозулясті казки і поеми», які «на сволоку звили гніздо», і «сонце, неначе лайм», і спека, що «гусне яблучним сиропом», «Метеликів гарячий теракот» і день, що «розтанув у ліхтарику на розі»… Таких цікавих знахідок у поезії авторки чимало.
Цільний, гідний пласт патріотичної лірики ліг в основу третього циклу поезій Наталі Данилюк «Набої душі»:
«Я ─ народ, що освячений тризубом,
Молитвами, вогнем і мечем!
Це мені зроду-віку написано
Бути воїном і сіячем.

Це мого суголосся пульсація
Виростає в єдиний потік...
Я ─ сіяч,
Я ─ поборник
Я ─ нація,
Так було і так буде повік!»
(«Нація»)

І нині, коли Україна, в огні, коли слово – зброя, так хочеться спитати: «невже людина народжується для війни?»: «Мій мирний народе, ти зроду війни не жадав,//І ласим не був на чуже, бо свого мав доволі» (« Мій мирний народе, ти зроду
війни не жадав…»).
На противагу деспотам з диму та попелу постає Герой – сміливий, відчайдушний патріот, який віддасть своє життя за свободу Батьківщини:
«Хлопчику юний
за сірим пробитим щитом,
що є у тебе зі зброї -
крім віри у Бога?
Лиш оберіг молитовний
над теплим чолом
і материнська любов,
і душевна тривога?

Поки на варті свободи
такі, як і ти,
ладні померти
в нерівному лютому герці,
буде міцніти народ
і думками рости!
Хлопчику юний
з кривавою раною в серці...»
(«Хлопчику юний…»)

І вже, як заклик до віри у Перемогу, віри у себе:

«Людино моя прекрасна,
Тримайся за світ, борись!
Якщо і судилось впасти,
То тільки в небесну вись».
(«Борись!»)
«Є час» – четвертий цикл поезій Наталі Данилюк. Пережиті, глибинні твори з філософським підтекстом заставляють читача задуматися, вчать сприймати (чи не сприймати) реальність таку, якою вона є – хиткою і непередбачуваною:
«Є час для відчаю і втрат,
Для неповернень-непробачень,
Коли життя твого трактат
Вже набуває інших значень…
(«Є час…»)

Гра мислі, гра інтелекту, спрямована передусім на поривання душі, на безмежно мінливі, порою таємничі духовні феномени людського буття. Це вічне шукання реального моменту істини в постійній мінливості стану душі, бо «Кожна душа ─ то квітка, що сонця просить…» («Пташка»).
Не можна не віддати належне проминально-жіночому, тому, що пережите, мріянням, яких не стирають ні час, ні відстань: «Не дорікай, змирись і відпусти
Минулі втрати, мо' здобудеш більше.
Стоять дерева, голі, мов хрести,
Та сонце їм виблискує ясніше…».
(«Загубленим листком…»)
Я не вдаюся далі до цитування інших мистецьких вражень від поезії Наталі Данилюк, бо і ці аргументи вагомі. Попри все, хочеться побажати молодій авторці крилатості та наснаги, щедрої творчої долі, а ще, Наталю, «Будь комусь мрією, доброю, чистою, //В хащах болотних водою прозорою! //Може, якщо не зламаєшся, вистоїш, //Станеш корабликом, станеш опорою...» («Океан, що навиворіт»).