9.
випусти пальці із клітки. їм
стільки ночей моє тіло снилось.
запеленає тебе дим,
а ти уяви, що то Божа милість.

в принципі, можна стояти між -
вічність, і хто нас за це засудить?
випусти пальці, візьми-но ніж,
тільки б не страшно іти між люди.

йди, відтинай усе зайве. так
завжди буває опісля ігор.
бачиш мене? ось я - перст, верста,
рана, червоним напхана снігом.

хочеш, відкрай і мене! приходь,
я відчиню - ми ж бо друзі давні.
вчора тіло казало, що ти - Господь,
та то були застарілі дані.

10.
Якщо ми все ж дотичні (знаєш, як? -
навшпиньки вставши, впившися губами),
без жодних слів, без жодних моногамій
моє ім'я сховай в своє ім'я.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, хто
у ніч мою твоє засіяв тіло?),
вичерпуй кварти зоряного пилу
з моїх найпотаємніших пустот.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, де
лежить межа торкання і вмирання -
та, за якою тіло стане гранню,
а трохи згодом зовсім пропаде?),

Якщо ми все ж дотичні - доторкнись.
(ти знаєш, я уже не знаю міри...
страшне "люби" і ще страшніше "віруй"
до ложа мого поночі зійшлись
і мовчки стали).

11.
в мені загубилася голка твого поцілунку,
мене вже дві ночі тому нанизало на тебе,
і ось я тепер вже вдесяте згризаю пальці,
і ось я тепер вже вдесяте ламаю кригу
між пам'яттю про - і твоєю присутністю в тілі.
мене заливає гарячим дощем твого "поруч",
а голки твоїх поцілунків вилазять крізь пори,
і ось я вже зовсім схожа на ляльку вуду...
милий, я більше не буду

ломитися в двері, коли є вікно (я знаю),
коли є вікно і за ним твоя тінь (я знаю),
і в тебе вуста - сорок тисяч голок (я знаю),
там, де її немає,
вони всі мої (чи вуста? чи голки?). я вип'ю
твоє стояння обабіч мого падіння,
як бути, якщо я таки розіб'юся об тебе?
як бути, якщо барва крові тобі не пасує?
як бути з нитками, якими до тебе пришита
змучена я? милий, навчи мене жити

вже вкотре без тебе (бо я забуваю уроки,
я надто тупа - імена не лишають і сліду
чужі, вони ходять в крові між твоїми голками,
дивуючись трохи і також вмираючи трохи,
аж доки залишиться порох блакитний - і тільки).
а я так хворію тобою, хворію тобою -
від мене зосталась одна нескінченна судома,
одна лихоманка, що вперто нас тягне докупи...
милий, як тепер бути?

що нам робити з тими, хто "до" і хто "після"?
хто нас пробачить і хто з нас вижене бісів?
хто нас навчить хірургічним шляхом
розривати під ранок обійми?
милий, як неспокійно...

хто той штукар, що мене відокремить від тебе?
я - все ж таки глина чи, може, одне з твоїх ребер?
чи, може, одна з картин божевільного Мунка?
в мені загубилася голка твого поцілунку...
милий, але ми будемо жити.

12.
Погуляли - і годі, і спати лягаймо на дно,
Хоч вчорашнє іще слід у слід невідступно ходитиме.
Розстели мені ніч, наче міллю побите рядно,
Будем поруч лежати і так, ні про що, говорити.

Злий пісок порожнечі горітиме в наших руках,
Спрагла бездотиковість триматиме свічку над ліжком.
Обійми мене - мертво, як птах, - обійми мене трішки,
Щоб мені між грудей так повільно твій голос стікав.

Наші тіні на стінах все зроблять сьогодні за нас,
Їх примарні тіла протанцюють нам нашу хворобу,
Хай холодним серпом золотих місяців колообіг
Кровообіг нам спинить - і зразу ж настане зима.

Що б було, якби третій між нас не лежав (чи то морок?)?
Що б було, якби ми не забули довершену мову
Пробігання по тілу поспішного вуст і долонь?

Що б було, якби нас якось звали інакше - не нами?
Що б було, якби камінь ти був - якби я була камінь?
Чи кохалися б ми капітелями білих колон?

березень-квітень 2007