Я потакав твоїм примхам, нічого тобі не жалів –
Діку, твій батько вмирає, дослухайсь же до його слів!
Лікар дає два тижні? Не вір – щось же має вдавать!
Завтра вже вранці піду я, то ж ... сиділку відпровадь.
Не бачив ще смерті, Дікі? Учись, як відходимо ми.
Чи ж матимеш споминів стільки, рушаючи теж в світ пітьми?
Крім суден, заводу, верфей, й без ліку землі десятин,
Зробив я себе й мільйони, та прокляття моє – ти –мій син.
У двадцять два – капітан уже, одружений – у двадцять три;
Тисячі людей у наймі й до сорока суден – мої дари!
П’ятдесят уже років з ними й щороку – ще вищий злет;
Й ось я, сер Ентоні Глостер, помираю – баронет!
Його Високість приймав мене – в газетах була стаття:
“Один з володарів ринку” – ти чуєш, Діку, це – я!
Не із просьб починав я – брався за гуж і долав свій путь;
На випадок покладався – й тепер це удачею звуть.
Й, Боже, що мав за судна – гниль і діра на дірі!
І, за наказом, у порт новіші приводив, у морі топив старі.
Харчі, що від них шаленієш, й команда – ради не дать,
І кус жирнючий страховки, щоб ризики оправдать.
Не зважувались на це інші – життя дорожче усе ж
(Вони в мене шкіперами). Я ж бравсь – і дружина теж.
Гордивсь я, що став капітаном, і далі йти не збиравсь;
Вона ж на випадок покладалась – і я в цім їй довірявсь.
Все зваживши, настояла, щоб позику нам узять;
Й, купивши дешевих акцій, свій прапор змогли піднять.
Вугілля все – в борг: не знаю, як із кінцями кінці звели.
“Рудий Віл” – кліпер наш перший; й до сорока вже нажили.
Кліперів дні настали – й на прибуток надіявсь я,
Та в Макассарській протоці померла Мері моя.
Біля Малого Патерностера спить вона у воді
На глибині сто футів – на карті й знак я зробив тоді.
Судно наше власне – на її честь і назву йому дали;
Й померла на “Мері Глостер” – юні ж які ми в той час були!
Я запив, проминаючи Яву, й судно своє ледь не розбив,
Та в сні твоя мати явилась – й з тих пір взагалі вже не пив.
Я чіпко тримався за справу й мене вже спинить не могли:
Гроші складав (так веліла), тоді як всі інші пили.
В Лондоні стрів Мак-Кулло (п’ятсот моїх до його ідей),
Й ливарний цех заснували – три кузні, двадцять людей.
Дешевий ремонт дешевого. Я платив – і мій бізнес ріс.
Патент на станок придбав я – й прибуток він знов приніс.
Краще самим будувати, аніж куплять – сумнів зник,
Та Мак-Кулло вагавсь і на розмови потратили майже рік.
Зароджувались пароплавства – й тут розвернулись ми:
Котли в нас були надійні, машини ж – немов доми.
Мак-Кулло хотів, щоб в каютах був мармур, кленовий шпон,
Брюссельський й утрехтський бархат, ванни й загальний салон,
Й водопровід в клозетах, й на стінах – орнамент шпалер;
Та він помер в шестидесятих, я ж ось – вмираю тепер...
Я знав, – й на “Байфліт” ставку зробивши, задніх не пас
(Вони ж із залізом возились), – що настав і для сталі час.
Затрати всі окупились й торгівлю підстьобнуть зумів,
Як пустили на ринок судна швидкістю в дев’ять вузлів.
На питання, в чому секрет, зачитував місце в Святім Письмі:
“Ось так і ваше світло нехай сяє перед людьми!”
Й наслідували, як могли, та думок усе ж не перейнять,
Й залишив позаду усіх їх у поті чола наздоганять.
Пішли на броню контракти – Мак-Кулло тут був знавець:
Знав толк у ливарній справі; все ж краще, що він уже – мрець.
Записки його проглянув – в них ясно усе так подав,
Та й я не дурень спинятись, як поштовх мені хтось дав.
(Вдова, пам’ятаю, дулась.) Я ж у кресленнях теж не профан:
Відсотків шістдесят, не менше, давав мені прокатний стан –
Шістдесят процентів із браком, литво ж вдвічі менш дає;
Й ще чверть мільйона кредиту – і все це буде твоє!
Здавалось, хоч це й несуттєво, що ти весь у матір вдавсь,
Та скоро тобі вже сорок – віддачі ж я не діждавсь.
Харроу й Трініті-коледж! А краще б на море послать.
Дав освіту тобі я – вибрики ж твої тільки злять!
Бо все, чим в житті дорожив я, його ти зневажав;
А те, що життям називаєш, я сам за розпусту вважав.
Гравюри, й фарфор, і книги – це пристрастю твоєю було.
Й квартиру в коледжі мав ти, схожу на повії кубло,
Поки не женивсь на кістлявій тій, що обличчя в неї бліде,
Й від неї набравсь бундючності; але дитина ваша – де?
Мчать твої екіпажі по Кромвель-роуд вночі і вдень,
Та лікаря кеба, що б на роди спішив, не видно лишень.
(Не дав мені ти онука – й кінчається Глостерів рід.)
Мати ж твоя в кожнім рейсі носила під серцем плід.
Та всі, бідолашні, вмирали й морський забирав їх вир.
Один ти, один це здужав, хоч мало що здужав з тих пір!
Слабак, брехун і лінивець; щеня мов, що на смітник
Йде об’їдки шукати. Ні, синок такий – не помічник!
Триста тисяч у спадок – кредитом й у вигляді банкнот.
Не дам їх тобі я, Дікі – запущено все в оборот!
Не брудни навіть пальці – а не матимете дітей,
Все у бізнес вернеться. – Як же збісить твою присуд цей!
До очей там хустинку тулить в кареті своїй внизу:
“Татусь, татусь помирає!” – витиснуть хоче сльозу.
Чи вдячний? Звичайно ж. Та чути не хотів би її виття.
Не знесла б її твоя мати, а в жінок на це є чуття...
Тут скажуть тобі, що я вдруге женивсь, але віри не йми;
Та все ж бідній Еджі дай фунтів сто й адвоката найми:
Вона була краща, ніж інші, – зустрінешся з нею, втім;
Я з матір’ю все владнаю, ти ж друзям роз’ясниш моїм.
Що чоловіку подругу треба – не зрозуміти жінкам,
Згідних же – за дружину брати негоже нам.
Я ж мовлю про ту, що леді Глостер іще й тепер,
Й до неї вже йду – не думай, що глузд мій раніш мене вмер.
Стій! Руку геть від дзвінка. П’ять тисяч тобі заплачу,
Якщо вислухаєш мене й зробиш так усе, як навчу.
Що ж, божевільним об’являть, якщо злегковажить син.
Та ще кому тут довірюсь! (О, чому не мужчина він?)
Хтось гроші тратить на мармур (в нім шукав і Мак-Кулло втіх),
Та в мармурі й мавзолеях я бачу гординю і гріх.
Для похорону судна старі ми брали, як хтось бажав
В своїм заповіті – й ніхто їх безумцями не вважав.
Та в мене гроші, й люди можуть... І ще дурницю зробив,
Що, надіючись на внуків, я склеп у Вокінгу купив.
Як же мені все набридло! Вернусь туди, звідки прийшов.
Й ти візьмешся за це, Діку, сину мій, моя плоть і кров!
За десять тисяч миль, там, де матір твоя, хочу і я лягти –
Й за те, щоб не поклали у Вокінг, плату матимеш ти.
Як це зробити потрібно – передумав уже не раз:
Спокійно, пристойно, скромно – сину, це мій наказ.
Ти знаєш маршрут? Ну звідки ж? В контору листа напиши,
Що в морях поплавать хотів би й розвіяти сум у душі.
Ти вибереш “Мері Глостер” – наказ вже виконують мій:
Її підготують і в рейс ти відправишся, сину, на ній.
Звичайно, це чистий збиток, що судно не задіяв я
(Та можу за примхи платити!), – на ній вмерла мати твоя.
Біля Малого Патерностера спочиває вона у воді.
Казав по це вже, здається... й знак на карті зробив тоді.
(На люка решітці лежала – вода ж масна і густа...)
Довгота сто вісімнадцять і рівно три – широта;
Рівно три – пам’ятати легко: враз, і забувши б, згадав;
Та, на випадок смерті, я й Мак-Ендрю копію дав.
Він шеф пароплавства Маорі, та відпустку йому дадуть,
Як звістиш їх, що його справи нагальні у мене ждуть.
Для них збудував три судна я, ще кращих, аніж мої,
Й Мака давно вже я знаю, й він мене теж – і її.
Після приступу першого я і гроші передав йому
Й отримаєш їх у нього, віддавши батька у вод пітьму.
Ти син мій від плоті й крові, а Мак – найкращий мій друг:
Не звав його на обіди – не звик він до розкоші й слуг.
Друзяка старий із Глазго – за мене він, кажуть, моливсь;
Й на гроші, щоб утаїти, ніколи б не спокусивсь.
На борт баласт взявши, “Мері”, що краща всіх, доведе
Й на ній сер Ентоні Глостер у свій рейс весільний піде.
Один лишень у каюті й відкриті ілюмінатори всі,
Під ним – гвинта стукіт, навкруг же – синь моря в усій красі.
Пливе сер Ентоні Глостер – й полощуть вимпел вітри;
Тисячі людей у наймі й до сорока суден – мої дари.
Зробив він себе й мільйони, та все на землі – марнота,
Й прямує вже до дружини, пронісши свого хреста.
Біля самого Патерностера – тут вже не схибиш ніяк –
Й бульбашки ще не лопнуть, як тобі віддасть гроші Мак!
За рейс у шість тижнів – багатство йде в руки саме:
П’ять тисяч дасть Мак одразу, як мене океан прийме.
Тебе він висадить в Макассарі й повернешся уже сам;
Він знає, чого я хочу... й останусь із “Мері” я там.
Назвала б вона марнотратством – та ще маю тридцять сім
Й прибуду на власній кареті до неї на заздрість усім...
Бо син мій довір не вартий – лиш книги й мистецтво любив,
Й на гроші він жив сера Ентоні, й він серце його розбив;
Немає навіть онука й рід Глостерів на ньому урвавсь –
Єдиний мій син, о Мері, єдиний лиш він оставсь!
Харроу й Трініті-коледж – я ж сну не знав за бариш,
Й безумцем вмираю – вважає, а ти в Макассарі спиш!
Моя плоть від плоті, люба, – навіки-віків амінь, –
Був приступ перший – провісник, й до тебе кликала рінь.
Та – дешевий ремонт дешевого, ще й лікар сказав – пусте.
Мері, чого ж ти мовчиш? Твоє слово для мене – святе!
Хіба що... жінки... я знаю. Та ти вже лиш дух із тих пір.
Й дружина. Вони ж лиш жінки, а я – чоловік. Повір!
Чоловіку ж подругу треба, але не зрозумієш ти.
Й не радивсь про справи з ними – їм лишень заплати.
Я можу дозволити примху! Ну що мені тисяч п’ять
За місце біля Патерностера, щоб вічно уже там спать.
Я вірю у Воскресіння й читаю Писання весь час,
Та Вокінгу не довірюсь: надійніше море для нас.
Хай серце з безцінним скарбом йде із судном навстріч дну:
Досить жінок продажних – обніматиму лиш одну!
Зможу пить зі свого колодязя й незгоди усі забуть,
Й уста цілувать коханої – всі ж іншіхай в пекло йдуть.
(Й це зробиш ти, Дікі, я певен.) У вічну вже ляжу постіль.
Балласт Мак змістить – і хитнеться, здійметься вгору кіль;
Й униз піде, занурюючись носом, загасивши котли.
В обшивку порожнього трюму хай б’ються пінні вали;
Із шумом, шипінням, шаленством хлинуть потоки води
Крізь люки, затоплюючи відсіки, і вже назавжди.
Й перегородки тріск... У воді вже від носа й до корми...
Не бачив ще смерті, Дікі? Учись, як відходимо ми!

Баронет – дворянський титул в Англії.
Кліпер – морське вітрильне чи вітрильно-парове швидкохідне три- або чотирищоглове судно.
Макассарська протока – протока в Південно-Східній Азії, що з’єднує Яванське море із морем Сулавесі.
Малий Патерностер – невеликий острів, що знаходиться біля південного входу в Макассарську протоку.
Фут – міра довжини, що використовується в англомовних країнах; приблизно дорівнює 30,5 см.
Вузол – одиниця швидкості морських суден, що дорівнює 1 милі (1,852 км) за годину.
Харроу – один із найстаріших привілейованих середніх навчальних закладів Англії.
Трініті-коледж – один із коледжів, що входять до складу Оксфордського університету (коледж з такою назвою є і в Кембріджському університеті).
Кромвель-роуд – одна з аристократичних вулиць в Лондоні.
Кеб – однокінний екіпаж в Англії.
Вокінг – містечко в графстві Серрей неподалік від Лондона, біля якого знаходиться Лондонське кладовище.