ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2026.11.19 08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.

Віктор Кучерук
2026.11.19 06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн

хома дідим
2026.11.18 22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом

Артур Курдіновський
2026.11.18 19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...

Олена Побийголод
2026.11.18 17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.

    Заспівай нам про гори й пустині,
    про таємні глибини морів,
    про небокраї сині,

Борис Костиря
2026.11.18 16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.

Вячеслав Руденко
2026.11.18 14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…

Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура

Віктор Кучерук
2026.11.18 07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право

Світлана Пирогова
2026.11.17 20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.

хома дідим
2026.11.17 19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня

Борис Костиря
2026.11.17 18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.

Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду

В Горова Леся
2026.11.17 11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.

Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.

Ірина Вовк
2026.11.17 07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран

Віктор Кучерук
2026.11.17 05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."

С М
2026.11.16 23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Іванна Сріблицька
2026.03.31

Охмуд Песецький
2026.03.19

хома дідим
2026.02.11

Немодна Монада
2026.01.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Вікторія Торон / Проза

 Нюра
Вона була моєю медсестрою. Не тією, що її ніколи немає на місці, коли вона найбільше потрібна, і яка чинить пасивний опір лікарям і хворим, вважаючи, що вже сама її присутність на роботі виправдовує ті гроші, які вона одержує. Вона була християнською медсестрою. Сухенька, дрібненька («ззаду--піонерка, спереду--пенсіонерка»- говорила вона про себе, сміючись), маючи років з п’ятдесят, вона бігала по коридорах, супроводжуючи хворих у різні кабінети, благаючи лікарів прийняти когось поза чергою через те, що в нього особливо болить або він здалеку приїхав, або ще з якоїсь причини, і все це робила безкорисливо, заради милосердя і усвідомлення своєї необхідності. Часто від неї відмахувались, бо клопотання її були недоладні і в медичному плані безграмотні, але вона не ображалась. Медична освіта в неї була мінімальна; до того, як вона прийшла в наш інститут, їй часто доводилось ставити клізми. Для неї це було священнодійством-- ніхто з цим не справлявся ніжніше й легше, ніж вона. Ні крихти гидливості або дріб’язкового самолюбства. Вона розповідала, як чоловіки спочатку соромились її, але стільки делікатності й поваги було в ній до тлінного тіла людського—вмістилища Божого духу,-- що скоро вони переставали думати про неї. Втім, не завжди. Один із її пацієнтів, начальник телефонної станції, в подяку за її клізми встановив їй телефон. Вона стурбовано скаржилась мені, що її знайомі з церкви заздрісно перешіптувались: «Ну, і для чого їй телефон? Куди вона буде дзвонити і хто буде дзвонити їй?»
Довгий час вона жила самотньо, увесь час опікуючись кимось, комусь помагаючи. Коли ж їй було 43 роки, вона вперше вийшла заміж. Це трапилось несподівано і незвичайно. Одна з жінок, за якою вона довго й віддано доглядала, перед смертю заповіла їй свого чоловіка. Вона підкликала його до себе і сказала: «Женись на Нюрі, кращої дружини ти для себе не знайдеш». Отож, вони одружились , і почалось у Нюри дивне життя заміжньої жінки.
Чоловік її зовні справляв враження здорової людини, але мав групу інвалідності з ревмокардиту. Ми в своєму колективі підозрювали, що він дещо перебільшує серйозність своєї недуги і використовує Нюру. Вона, вочевидь, відчувала, що ми з недостатньою повагою ставимось до нього, і завжди говорила про нього піднесено, вихваляючи різні його таланти, як-от любов до книг та майстеровитість.
Втім, і вона мусила визнати примхливість його характеру. Часом на нього нападала нудьга, він пакував рюкзак і пускався «в тайгу». Я не зовсім розуміла, про яку «тайгу» йдеться. З точки зору географії це було нереально. Нюра завжди пояснювала плутано, і мені часто доводилося вгадувати, що вона мала на увазі. Ясно, однак, було те, що й першій дружині неодноразово доводилось їздити за ним у тайгу(?), розшукувати його там і привозити додому. Зіткнувшись із цим милим дивацтвом, Нюра не на жарт засмутилась. Виявилось, що однієї вірності й турботливості замало для того, щоб зробити кохану людину щасливою. Вона настійно й гаряче молилася, і якось, після багатьох незаслужених образ в її сімейному житті, їй раптом відкрилося: вона не відповідальна за те, що лежить за межами її відданості. З тих пір вона повеселішала, і я із здивуванням слухала, як вона, ще донедавна ніяковіючи перед чоловіком, стурбована складністю його характеру, тепер говорила, сміючись: «Тімочка знову погрожував тайгою...Ну що ж, на все Божа воля, а я за ним не побіжу...»
Ніколи за увесь час її сімейної епопеї не прорвалося в ній незадоволення, воно просто в ній не виникало. Як завжди, вона була сумлінна в роботі і послужлива до хворих і до мене—її ніби-то безпосереднього начальства. Не знаю, наскільки щиро вона була прив’язана до мене, у той час я над цим не задумувалась. У хвилини перерви вона готувала мені чай або з власної ініціативи плела камізельку моєму чоловіков, який завжди кашляв. Часом вона відверто запобігала переді мною—вважала це необхідним у відношенні до «начальства».
Єдине, в чому вона ніколи не поступалася, була її віра. Вірила вона по-дитячому, цілою душею, без запитань і без сумнівів. До Бога й усіх релігійних свят у неї було ставлення майже інтимне. Вона знала усіх святих, усі тонкощі церковної служби і що символізує в ній кожне дійство. Ніколи я більше не чула стільки чудернацьких слів церковного вжитку, якими вона оперувала з легкістю, ніколи не уявляла собі, що можна з такою ревністю слідкувати за виконанням усіх ритуалів церковної служби!
«А я батюшці шепочу: капетасму забули засмикнути, капетасму, а він на мене як гляне! Розгнівився, мабуть»,-скаржилась вона.
Інститут наш знаходився недалеко від Володимирської церкви, переспів дзвонів вливався у вікна, і лице її благоговійно яснішало. Підозрюю, що саме це й визначило для неї вибір місця роботи. Вона прибігала вранці прямо з церкви, солідно спізнившись, але щаслива, похапцем, метушливо переодягалась, пхала мені в руку дві свіжих проскурки—для мене й мого чоловіка, стараючись мене задобрити, і я до цих пір пам’ятаю смак білого прісного тіста і ту відчайдушну відвагу, з якою вона, завжди дисциплінована, йшла на ризик заради своїх переконань. У той час релігійність не була популярною, принаймні її остерігались демонструвати відкрито, і аж ніяк вона не повинна була заважати роботі. В епоху масової кампанії по боротьбі із спізненнями ризик був чималий.
Над Нюрою підсміювались, особливо над тим, що чоловік її мав звичай лягати в лікарню—на лікарняні харчі—під час довгих постів, яких Нюра свято дотримувалась. Піст, звичайно ж, поширювався і на фізичну близькість, і я лише могла здогадуватись про неабиякі пристрасті, які вирували в її хаті напередодні, коли наранок вона із винуватою усмішкою напівскаржилась—напівділилась зі мною, що їй знову довелось «умовляти Тімочку».
Родом вона була десь із глибини Росії, де в неї залишились численні брати, сестри й племінники. Тімочка не любив їздити туди, оскільки, як я це розуміла, при їхній появі вони одразу мимоволі втягувалися у безладний галаславий вир життя великої родини, з її безцеремонним ставленням до особистості, яку він у собі цінував і викохував. Нюра була би щаслива цілковито розчинитися у родових стосунках, однак, через мовчазне незадоволення чоловіка, завжди у ці приїзди перебувала «між двома вогнями». Усе ж вона постійно сподівалась перевиховати Тімочку своїми «умовляннями», твердо вірячи у чудодійність цього засобу, і якось призналась мені, що має заповітну мрію: коли вона вийде на пенсію, вони з Тімочкою, прихопивши усі його інструменти, поселяться десь у рідних її місцях ( не там, де її родичі), куплять собі хатку і—саме головне—будуть служити в маленькій сільській церкві удвох—він і вона. Вона говорила про це розчулено, з трудом підбираючи слова, і зволожений погляд її очей краще за слова передавав радість людини, яка твердо знає, в чому її покликання. Я заздрила їй. Та й як не заздрити-- у наш час бачити людину із такою мрією! Я не хотіла засмучувати її роздумами про те, яка на неї чекає велетенська робота по «умовлянню» Тімочки, який ціле життя своє прожив у великому столичному місті.
Ще, я пам’ятаю, вона якось сказала мені: «Ось усі хотять померти легко, а я би хотіла трохи полежати і помучитись, щоб очиститись». До смерті вона ставилась серйозно.
13 років назад ми втратили одна одну з поля зору. Я пішла в декретну відпустку, за цей час відділ розформували, співробітники повлаштовувались хто куди. Я ніколи більше не бачила Нюри. Це трапляється суцільно, особливо у великих містах: службові стосунки рвуться, люди розходяться і повідають історії своїх життів іншим, в інших місцях...
Через три роки після того, як ми розлучилися, я одержала від Нюри звістку в листі від нашої спільної знайомої. Вона передавала мені привіт і повідомляла, що Тімочка помер від серцевої недостатності. Мене неприємно вколола ця звістка: по-перше, тому що всі ми виявились несправедливі до покійного, і, по-друге, як же тепер Нюрі самій? Що буде з її мрією?
Ось уже десять років час від часу я набираю номер телефона, з якого ніхто не відповідає. Цей номер колись давно мені дала сама Нюра. Адреси її я не маю і сама я знаходжусь за тридев’ять земель від того міста, де ми колись із нею працювали. Я дзвоню, сподіваючись на чудо: а раптом? Чи вона поїхала на батьківщину, чи номер її змінився? Кожного разу я чомусь тішуся, коли в трубці впевнено і стійко звучать довгі гудки. Мені здається, що вона просто кудись вийшла. Я навіть не знаю, чи пам’ятає вона мене, чи потребує. Мені просто хочеться, щоб одного разу вона підняла трубку...






• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2016-01-17 04:22:54
Переглядів сторінки твору 1331
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.834 / 5.46)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.839 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.805
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
Автор востаннє на сайті 2025.02.14 09:43
Автор у цю хвилину відсутній