ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.11
19:17
Ще один холодний день у пеклі,
дрова підлетіли у ціні…
Холодно старій бабусі Веклі,
та світлина Вови на стіні!
Мабуть непереливки у нього,
помахала скумбрія хвостом,
обломилась братня допомога –
дрова підлетіли у ціні…
Холодно старій бабусі Веклі,
та світлина Вови на стіні!
Мабуть непереливки у нього,
помахала скумбрія хвостом,
обломилась братня допомога –
2024.11.11
18:17
Вимір у доларах, євро і гривнях.
Що їм до того, у кого війна.
Владу хапають сторуко за гриву,
Котиться з неба сльозина дрібна.
Осінь прадавня сиріткою плаче.
Тягне знесилена хрест по стерні.
Робить, що може, бо, мабуть, терпляча.
Що їм до того, у кого війна.
Владу хапають сторуко за гриву,
Котиться з неба сльозина дрібна.
Осінь прадавня сиріткою плаче.
Тягне знесилена хрест по стерні.
Робить, що може, бо, мабуть, терпляча.
2024.11.11
05:10
Ще не погасли смолоскипи
та все чутніше клич сурми,
коли борвій в борні захрипне,
безсмертний фенікс хай крильми
його огорне в піднебессі,
там, де живуть війни громи…
а ми і з попелу воскреснем,
щоб народитися – Людьми.
та все чутніше клич сурми,
коли борвій в борні захрипне,
безсмертний фенікс хай крильми
його огорне в піднебессі,
там, де живуть війни громи…
а ми і з попелу воскреснем,
щоб народитися – Людьми.
2024.11.11
04:59
Двір холоне та іскриться –
Розпочався листопад, –
Довгополу багряницю
Став знімати з себе сад.
Неоднаковим покровом
Укривається земля, –
Шар товстий окрай будови
Двір теплом не звеселя.
Розпочався листопад, –
Довгополу багряницю
Став знімати з себе сад.
Неоднаковим покровом
Укривається земля, –
Шар товстий окрай будови
Двір теплом не звеселя.
2024.11.10
22:33
Прийшла вечірня прохолода
Коли про неї вже й забули
І більшість вже із нас поснули
Встелились душами до долу
І навіть хрипу не почули…
Що значить мати кока-колу
Хутенько в сни ті одяглися
Коли про неї вже й забули
І більшість вже із нас поснули
Встелились душами до долу
І навіть хрипу не почули…
Що значить мати кока-колу
Хутенько в сни ті одяглися
2024.11.10
21:51
Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
2024.11.10
20:29
якби зорі розплакалися
кришталево, чудесно, дзвіночками
стихійно голосно а-
тонально
вибіг у звуки із навіженим
як весняний вітер, собою
наввипередки
кришталево, чудесно, дзвіночками
стихійно голосно а-
тонально
вибіг у звуки із навіженим
як весняний вітер, собою
наввипередки
2024.11.10
14:14
Він поборов корупцію, для себе,
її немає… в прутня голові.
І хай каміння падає із неба,
але працюють схеми тіньові!.
її немає… в прутня голові.
І хай каміння падає із неба,
але працюють схеми тіньові!.
2024.11.10
13:33
Ой, не треба, люди, заздрити нікому,
Бо та заздрість до добра не доведе.
І добро нажите прахом всі піде.
Ось послухайте, щоб впевнитись у тому.
Жив в селі одному бідний чоловік.
І, здається, роботящий, але діло
Не іде на лад у нього, скільки б сили
Бо та заздрість до добра не доведе.
І добро нажите прахом всі піде.
Ось послухайте, щоб впевнитись у тому.
Жив в селі одному бідний чоловік.
І, здається, роботящий, але діло
Не іде на лад у нього, скільки б сили
2024.11.10
13:32
Вітре, як ти вієш дуже!
Хочеш, мабуть, розігнати
Чорний сум, що містом тужить.
Не старайся, вітре-брате.
Молитов там шепотіння
Поніміло, непочуте,
Там кутками сірі тіні
Хочеш, мабуть, розігнати
Чорний сум, що містом тужить.
Не старайся, вітре-брате.
Молитов там шепотіння
Поніміло, непочуте,
Там кутками сірі тіні
2024.11.10
13:13
Третю осінь дме гарячий вітер,
а душа очікує тепла...
та війна виснажує до тла
і здирає непомірне мито –
скільки крові випито й пролито,
на землі імперією зла...
........................................
ні до кого небо прихилити,
а душа очікує тепла...
та війна виснажує до тла
і здирає непомірне мито –
скільки крові випито й пролито,
на землі імперією зла...
........................................
ні до кого небо прихилити,
2024.11.10
09:51
Гудуть сосни -
багатоголосі,
багатостраждальні,
вінчальні,
космічні,
одвічні…
Гудуть сосни -
міцноколосі,
багатоголосі,
багатостраждальні,
вінчальні,
космічні,
одвічні…
Гудуть сосни -
міцноколосі,
2024.11.10
07:56
Повернися до мене обличчям,
Не спрямовуй більш погляд убік, –
Не потрібно мовчать таємниче
Й німотою страшити повік.
Безгоміння лякається хата
І мовчанням утомлений час, –
Хто правий, а хто є винуватий
Прояснить течія живих фраз.
Не спрямовуй більш погляд убік, –
Не потрібно мовчать таємниче
Й німотою страшити повік.
Безгоміння лякається хата
І мовчанням утомлений час, –
Хто правий, а хто є винуватий
Прояснить течія живих фраз.
2024.11.10
03:56
На тихій вулиці дощів
самотні листопаду кроки:
– Як справи, друже?
– Та нівроку.
Із Києва іду у Львів.
Саме тепер прекрасний час
провідати старого Лева,
стоять розхристані дерева,
самотні листопаду кроки:
– Як справи, друже?
– Та нівроку.
Із Києва іду у Львів.
Саме тепер прекрасний час
провідати старого Лева,
стоять розхристані дерева,
2024.11.10
00:22
У листопаді ми трішечки інакші
Приплюснуті, пригорблені, сумні.
( Ліквідно - лютті у вигуках до раші )
Без пафосу. Без зайвості. Земні…
Чужого нам і крихточки не треба
А свого навіть «чверть» не віддамо,
Притому, що у Світі спільне небо —
У нас сво
Приплюснуті, пригорблені, сумні.
( Ліквідно - лютті у вигуках до раші )
Без пафосу. Без зайвості. Земні…
Чужого нам і крихточки не треба
А свого навіть «чверть» не віддамо,
Притому, що у Світі спільне небо —
У нас сво
2024.11.09
20:39
Хлібина перетворилась на тісто.
2.Птах не літає без крил і шана не приходить без праці.
3. Хто забуває своє минуле, робить помилки протягом усього життя.
4.Навіть тоді, коли намагаєшся досягти нових цілей, важливо пильно дбати про їх завершення.
5.Той
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Нюра
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Нюра
Вона була моєю медсестрою. Не тією, що її ніколи немає на місці, коли вона найбільше потрібна, і яка чинить пасивний опір лікарям і хворим, вважаючи, що вже сама її присутність на роботі виправдовує ті гроші, які вона одержує. Вона була християнською медсестрою. Сухенька, дрібненька («ззаду--піонерка, спереду--пенсіонерка»- говорила вона про себе, сміючись), маючи років з п’ятдесят, вона бігала по коридорах, супроводжуючи хворих у різні кабінети, благаючи лікарів прийняти когось поза чергою через те, що в нього особливо болить або він здалеку приїхав, або ще з якоїсь причини, і все це робила безкорисливо, заради милосердя і усвідомлення своєї необхідності. Часто від неї відмахувались, бо клопотання її були недоладні і в медичному плані безграмотні, але вона не ображалась. Медична освіта в неї була мінімальна; до того, як вона прийшла в наш інститут, їй часто доводилось ставити клізми. Для неї це було священнодійством-- ніхто з цим не справлявся ніжніше й легше, ніж вона. Ні крихти гидливості або дріб’язкового самолюбства. Вона розповідала, як чоловіки спочатку соромились її, але стільки делікатності й поваги було в ній до тлінного тіла людського—вмістилища Божого духу,-- що скоро вони переставали думати про неї. Втім, не завжди. Один із її пацієнтів, начальник телефонної станції, в подяку за її клізми встановив їй телефон. Вона стурбовано скаржилась мені, що її знайомі з церкви заздрісно перешіптувались: «Ну, і для чого їй телефон? Куди вона буде дзвонити і хто буде дзвонити їй?»
Довгий час вона жила самотньо, увесь час опікуючись кимось, комусь помагаючи. Коли ж їй було 43 роки, вона вперше вийшла заміж. Це трапилось несподівано і незвичайно. Одна з жінок, за якою вона довго й віддано доглядала, перед смертю заповіла їй свого чоловіка. Вона підкликала його до себе і сказала: «Женись на Нюрі, кращої дружини ти для себе не знайдеш». Отож, вони одружились , і почалось у Нюри дивне життя заміжньої жінки.
Чоловік її зовні справляв враження здорової людини, але мав групу інвалідності з ревмокардиту. Ми в своєму колективі підозрювали, що він дещо перебільшує серйозність своєї недуги і використовує Нюру. Вона, вочевидь, відчувала, що ми з недостатньою повагою ставимось до нього, і завжди говорила про нього піднесено, вихваляючи різні його таланти, як-от любов до книг та майстеровитість.
Втім, і вона мусила визнати примхливість його характеру. Часом на нього нападала нудьга, він пакував рюкзак і пускався «в тайгу». Я не зовсім розуміла, про яку «тайгу» йдеться. З точки зору географії це було нереально. Нюра завжди пояснювала плутано, і мені часто доводилося вгадувати, що вона мала на увазі. Ясно, однак, було те, що й першій дружині неодноразово доводилось їздити за ним у тайгу(?), розшукувати його там і привозити додому. Зіткнувшись із цим милим дивацтвом, Нюра не на жарт засмутилась. Виявилось, що однієї вірності й турботливості замало для того, щоб зробити кохану людину щасливою. Вона настійно й гаряче молилася, і якось, після багатьох незаслужених образ в її сімейному житті, їй раптом відкрилося: вона не відповідальна за те, що лежить за межами її відданості. З тих пір вона повеселішала, і я із здивуванням слухала, як вона, ще донедавна ніяковіючи перед чоловіком, стурбована складністю його характеру, тепер говорила, сміючись: «Тімочка знову погрожував тайгою...Ну що ж, на все Божа воля, а я за ним не побіжу...»
Ніколи за увесь час її сімейної епопеї не прорвалося в ній незадоволення, воно просто в ній не виникало. Як завжди, вона була сумлінна в роботі і послужлива до хворих і до мене—її ніби-то безпосереднього начальства. Не знаю, наскільки щиро вона була прив’язана до мене, у той час я над цим не задумувалась. У хвилини перерви вона готувала мені чай або з власної ініціативи плела камізельку моєму чоловіков, який завжди кашляв. Часом вона відверто запобігала переді мною—вважала це необхідним у відношенні до «начальства».
Єдине, в чому вона ніколи не поступалася, була її віра. Вірила вона по-дитячому, цілою душею, без запитань і без сумнівів. До Бога й усіх релігійних свят у неї було ставлення майже інтимне. Вона знала усіх святих, усі тонкощі церковної служби і що символізує в ній кожне дійство. Ніколи я більше не чула стільки чудернацьких слів церковного вжитку, якими вона оперувала з легкістю, ніколи не уявляла собі, що можна з такою ревністю слідкувати за виконанням усіх ритуалів церковної служби!
«А я батюшці шепочу: капетасму забули засмикнути, капетасму, а він на мене як гляне! Розгнівився, мабуть»,-скаржилась вона.
Інститут наш знаходився недалеко від Володимирської церкви, переспів дзвонів вливався у вікна, і лице її благоговійно яснішало. Підозрюю, що саме це й визначило для неї вибір місця роботи. Вона прибігала вранці прямо з церкви, солідно спізнившись, але щаслива, похапцем, метушливо переодягалась, пхала мені в руку дві свіжих проскурки—для мене й мого чоловіка, стараючись мене задобрити, і я до цих пір пам’ятаю смак білого прісного тіста і ту відчайдушну відвагу, з якою вона, завжди дисциплінована, йшла на ризик заради своїх переконань. У той час релігійність не була популярною, принаймні її остерігались демонструвати відкрито, і аж ніяк вона не повинна була заважати роботі. В епоху масової кампанії по боротьбі із спізненнями ризик був чималий.
Над Нюрою підсміювались, особливо над тим, що чоловік її мав звичай лягати в лікарню—на лікарняні харчі—під час довгих постів, яких Нюра свято дотримувалась. Піст, звичайно ж, поширювався і на фізичну близькість, і я лише могла здогадуватись про неабиякі пристрасті, які вирували в її хаті напередодні, коли наранок вона із винуватою усмішкою напівскаржилась—напівділилась зі мною, що їй знову довелось «умовляти Тімочку».
Родом вона була десь із глибини Росії, де в неї залишились численні брати, сестри й племінники. Тімочка не любив їздити туди, оскільки, як я це розуміла, при їхній появі вони одразу мимоволі втягувалися у безладний галаславий вир життя великої родини, з її безцеремонним ставленням до особистості, яку він у собі цінував і викохував. Нюра була би щаслива цілковито розчинитися у родових стосунках, однак, через мовчазне незадоволення чоловіка, завжди у ці приїзди перебувала «між двома вогнями». Усе ж вона постійно сподівалась перевиховати Тімочку своїми «умовляннями», твердо вірячи у чудодійність цього засобу, і якось призналась мені, що має заповітну мрію: коли вона вийде на пенсію, вони з Тімочкою, прихопивши усі його інструменти, поселяться десь у рідних її місцях ( не там, де її родичі), куплять собі хатку і—саме головне—будуть служити в маленькій сільській церкві удвох—він і вона. Вона говорила про це розчулено, з трудом підбираючи слова, і зволожений погляд її очей краще за слова передавав радість людини, яка твердо знає, в чому її покликання. Я заздрила їй. Та й як не заздрити-- у наш час бачити людину із такою мрією! Я не хотіла засмучувати її роздумами про те, яка на неї чекає велетенська робота по «умовлянню» Тімочки, який ціле життя своє прожив у великому столичному місті.
Ще, я пам’ятаю, вона якось сказала мені: «Ось усі хотять померти легко, а я би хотіла трохи полежати і помучитись, щоб очиститись». До смерті вона ставилась серйозно.
13 років назад ми втратили одна одну з поля зору. Я пішла в декретну відпустку, за цей час відділ розформували, співробітники повлаштовувались хто куди. Я ніколи більше не бачила Нюри. Це трапляється суцільно, особливо у великих містах: службові стосунки рвуться, люди розходяться і повідають історії своїх життів іншим, в інших місцях...
Через три роки після того, як ми розлучилися, я одержала від Нюри звістку в листі від нашої спільної знайомої. Вона передавала мені привіт і повідомляла, що Тімочка помер від серцевої недостатності. Мене неприємно вколола ця звістка: по-перше, тому що всі ми виявились несправедливі до покійного, і, по-друге, як же тепер Нюрі самій? Що буде з її мрією?
Ось уже десять років час від часу я набираю номер телефона, з якого ніхто не відповідає. Цей номер колись давно мені дала сама Нюра. Адреси її я не маю і сама я знаходжусь за тридев’ять земель від того міста, де ми колись із нею працювали. Я дзвоню, сподіваючись на чудо: а раптом? Чи вона поїхала на батьківщину, чи номер її змінився? Кожного разу я чомусь тішуся, коли в трубці впевнено і стійко звучать довгі гудки. Мені здається, що вона просто кудись вийшла. Я навіть не знаю, чи пам’ятає вона мене, чи потребує. Мені просто хочеться, щоб одного разу вона підняла трубку...
Довгий час вона жила самотньо, увесь час опікуючись кимось, комусь помагаючи. Коли ж їй було 43 роки, вона вперше вийшла заміж. Це трапилось несподівано і незвичайно. Одна з жінок, за якою вона довго й віддано доглядала, перед смертю заповіла їй свого чоловіка. Вона підкликала його до себе і сказала: «Женись на Нюрі, кращої дружини ти для себе не знайдеш». Отож, вони одружились , і почалось у Нюри дивне життя заміжньої жінки.
Чоловік її зовні справляв враження здорової людини, але мав групу інвалідності з ревмокардиту. Ми в своєму колективі підозрювали, що він дещо перебільшує серйозність своєї недуги і використовує Нюру. Вона, вочевидь, відчувала, що ми з недостатньою повагою ставимось до нього, і завжди говорила про нього піднесено, вихваляючи різні його таланти, як-от любов до книг та майстеровитість.
Втім, і вона мусила визнати примхливість його характеру. Часом на нього нападала нудьга, він пакував рюкзак і пускався «в тайгу». Я не зовсім розуміла, про яку «тайгу» йдеться. З точки зору географії це було нереально. Нюра завжди пояснювала плутано, і мені часто доводилося вгадувати, що вона мала на увазі. Ясно, однак, було те, що й першій дружині неодноразово доводилось їздити за ним у тайгу(?), розшукувати його там і привозити додому. Зіткнувшись із цим милим дивацтвом, Нюра не на жарт засмутилась. Виявилось, що однієї вірності й турботливості замало для того, щоб зробити кохану людину щасливою. Вона настійно й гаряче молилася, і якось, після багатьох незаслужених образ в її сімейному житті, їй раптом відкрилося: вона не відповідальна за те, що лежить за межами її відданості. З тих пір вона повеселішала, і я із здивуванням слухала, як вона, ще донедавна ніяковіючи перед чоловіком, стурбована складністю його характеру, тепер говорила, сміючись: «Тімочка знову погрожував тайгою...Ну що ж, на все Божа воля, а я за ним не побіжу...»
Ніколи за увесь час її сімейної епопеї не прорвалося в ній незадоволення, воно просто в ній не виникало. Як завжди, вона була сумлінна в роботі і послужлива до хворих і до мене—її ніби-то безпосереднього начальства. Не знаю, наскільки щиро вона була прив’язана до мене, у той час я над цим не задумувалась. У хвилини перерви вона готувала мені чай або з власної ініціативи плела камізельку моєму чоловіков, який завжди кашляв. Часом вона відверто запобігала переді мною—вважала це необхідним у відношенні до «начальства».
Єдине, в чому вона ніколи не поступалася, була її віра. Вірила вона по-дитячому, цілою душею, без запитань і без сумнівів. До Бога й усіх релігійних свят у неї було ставлення майже інтимне. Вона знала усіх святих, усі тонкощі церковної служби і що символізує в ній кожне дійство. Ніколи я більше не чула стільки чудернацьких слів церковного вжитку, якими вона оперувала з легкістю, ніколи не уявляла собі, що можна з такою ревністю слідкувати за виконанням усіх ритуалів церковної служби!
«А я батюшці шепочу: капетасму забули засмикнути, капетасму, а він на мене як гляне! Розгнівився, мабуть»,-скаржилась вона.
Інститут наш знаходився недалеко від Володимирської церкви, переспів дзвонів вливався у вікна, і лице її благоговійно яснішало. Підозрюю, що саме це й визначило для неї вибір місця роботи. Вона прибігала вранці прямо з церкви, солідно спізнившись, але щаслива, похапцем, метушливо переодягалась, пхала мені в руку дві свіжих проскурки—для мене й мого чоловіка, стараючись мене задобрити, і я до цих пір пам’ятаю смак білого прісного тіста і ту відчайдушну відвагу, з якою вона, завжди дисциплінована, йшла на ризик заради своїх переконань. У той час релігійність не була популярною, принаймні її остерігались демонструвати відкрито, і аж ніяк вона не повинна була заважати роботі. В епоху масової кампанії по боротьбі із спізненнями ризик був чималий.
Над Нюрою підсміювались, особливо над тим, що чоловік її мав звичай лягати в лікарню—на лікарняні харчі—під час довгих постів, яких Нюра свято дотримувалась. Піст, звичайно ж, поширювався і на фізичну близькість, і я лише могла здогадуватись про неабиякі пристрасті, які вирували в її хаті напередодні, коли наранок вона із винуватою усмішкою напівскаржилась—напівділилась зі мною, що їй знову довелось «умовляти Тімочку».
Родом вона була десь із глибини Росії, де в неї залишились численні брати, сестри й племінники. Тімочка не любив їздити туди, оскільки, як я це розуміла, при їхній появі вони одразу мимоволі втягувалися у безладний галаславий вир життя великої родини, з її безцеремонним ставленням до особистості, яку він у собі цінував і викохував. Нюра була би щаслива цілковито розчинитися у родових стосунках, однак, через мовчазне незадоволення чоловіка, завжди у ці приїзди перебувала «між двома вогнями». Усе ж вона постійно сподівалась перевиховати Тімочку своїми «умовляннями», твердо вірячи у чудодійність цього засобу, і якось призналась мені, що має заповітну мрію: коли вона вийде на пенсію, вони з Тімочкою, прихопивши усі його інструменти, поселяться десь у рідних її місцях ( не там, де її родичі), куплять собі хатку і—саме головне—будуть служити в маленькій сільській церкві удвох—він і вона. Вона говорила про це розчулено, з трудом підбираючи слова, і зволожений погляд її очей краще за слова передавав радість людини, яка твердо знає, в чому її покликання. Я заздрила їй. Та й як не заздрити-- у наш час бачити людину із такою мрією! Я не хотіла засмучувати її роздумами про те, яка на неї чекає велетенська робота по «умовлянню» Тімочки, який ціле життя своє прожив у великому столичному місті.
Ще, я пам’ятаю, вона якось сказала мені: «Ось усі хотять померти легко, а я би хотіла трохи полежати і помучитись, щоб очиститись». До смерті вона ставилась серйозно.
13 років назад ми втратили одна одну з поля зору. Я пішла в декретну відпустку, за цей час відділ розформували, співробітники повлаштовувались хто куди. Я ніколи більше не бачила Нюри. Це трапляється суцільно, особливо у великих містах: службові стосунки рвуться, люди розходяться і повідають історії своїх життів іншим, в інших місцях...
Через три роки після того, як ми розлучилися, я одержала від Нюри звістку в листі від нашої спільної знайомої. Вона передавала мені привіт і повідомляла, що Тімочка помер від серцевої недостатності. Мене неприємно вколола ця звістка: по-перше, тому що всі ми виявились несправедливі до покійного, і, по-друге, як же тепер Нюрі самій? Що буде з її мрією?
Ось уже десять років час від часу я набираю номер телефона, з якого ніхто не відповідає. Цей номер колись давно мені дала сама Нюра. Адреси її я не маю і сама я знаходжусь за тридев’ять земель від того міста, де ми колись із нею працювали. Я дзвоню, сподіваючись на чудо: а раптом? Чи вона поїхала на батьківщину, чи номер її змінився? Кожного разу я чомусь тішуся, коли в трубці впевнено і стійко звучать довгі гудки. Мені здається, що вона просто кудись вийшла. Я навіть не знаю, чи пам’ятає вона мене, чи потребує. Мені просто хочеться, щоб одного разу вона підняла трубку...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію