Оповіданє з гуцульського житя.



Старий, хорий Микола Кучеранюк дожидав смерти.

Ще два тижні тому він у-останнє; керманичував на Черемоші, відігнав чотиротаблову дарабу* до Кут і відси вернув пішки до дому. Нічого йому не бракувало, а проте був блідий як труп. Увесь вечір він мовчав і сидів перед хатою онтам високо на шпилі гори, покурюючи люльку на коротенькім цибусі і німо вдивляючися в розкинене в низу село, в Черемош, що шумливою гадюкою закрутився низом і в супротилежню могутню гору, покриту темним лісом. Та другого ранку він прокинувся жалуючись на болючу колотьбу в боці, почав сильно кашляти та трястись у лихорадді. Покликав своїх трьох синів, сказав їм, що буде вмирати і велів їм скликати найстарших та найповажнійших сусідів, щоб міг у їх присутности виявити свою останню волю. Сини приняли сю відомість досить спокійно та повдержливо, хоч дуже любили батька. Тілько їх жінки та діти підняли крик і лемент, але старий велів їм мовчати та бути спокійними.

— Будьте тихо! — мовив він на пів суворо, а на пів ласкаво. — Я вмру, хиба ж то яке диво? Нажився не мало. Чи хочете, щоб я жив вічно? Рушайте і приладжуйте все, що треба для похорону !



Одна невістка почала щось закидати про лікаря. Старий розсердився не на жарт.


— Не плети дурниць! Шісьдесять літ прожив я без лікаря, то й при смерти обійдуся без нього. І що може лікар порадити на смерть ? Чи лікарі й самі не вмирають ? Рушайте кожде до своєї роботи і не журіться мною!

Ніхто не спротивлявся. По обіді посходилися сусіди, покликано й громадського писаря, який за приказом старого Миколи написав його „астамент“. Йому зробилося трохи лекше, він балакав з людьми і велів свойому наймолодшому синови привезти на другий день панотця, бо хоче висповідатися і запричащатися. Сусіди похвалили сей намір і навіть не пробували сяк чи так захитати Миколову певність, що йому швидко прийдеться вмирати.

На другий день йому погіршало, горячка стала дужша, тяжкий кашель майже душив його; він зробився на виду чорний як земля, похудів страшенно, і коли приїхав верхи панотчик, щоб наділити його останньою реліґійною потіхою, він справді виглядав так, немов ось-ось сконає. Сини похитуючи головами знай шептали, що „дєдьо“ певно не переживе сеї ночи.

Але в ночи йому полекшало. А другого дня він піддужав на стільки, що пополудня міг устати і вийти троха на свіже повітрє. Був чудово гарний, ясний і тихий вересневий день. Сонце гріло, але не пекло, повітрє на горах було чисте і запахуще, а дзвінкий шум Черемоша з долини доходив як солодка мельодія, як безконечний привіт житя. Старий Гуцул усів на старій обрубаній колоді і німо та спокійно вдивлявся в величній краєвид. Високі гірські шпилі, бачилось, моргали до нього; глибокі, тінисті долини обслонювалися темними тайнами. Черемош у низу зі своїми могутніми закрутами, шумливими шипотами і запіненими „гоцами“ видавався мов непорушний, мов вилитий із зеленкуватого скла. По його берегах снували тут і там немов червоні, білі та чорні мурашки — то були люди. З плоских дощаних дахів широко порозкиданих хат клубився білий димок. Але Микола глядів на все те безучасно, немов не з сього світа. Не почував уже туги, не тягло його в далечінь; від коли був певний, що незабаром умре, все окруженє зробилося йому чужиною.

Та чим більше сонце хилилося над західнім обрієм, тим більше почав у його серці ворушитися якийсь неспокій. Напруживши всі свої сили, опираючися на роскішно писаний топорець, він зійшов на найвисший шпиль гори, що захищала його хату від заходових вітрів, сів тут на камени і полетів очима в протилежнім напрямі, ніж доси. І тут, доки зір засягне, високі гірські шпилі, ліси, долини і звори. Та Миколин зір слідив, бачилось, з якоюсь дивною трівогою за бігом сонця. Він придивлявся кождій легенькій хмарці, що виринала відкись на заході і запалюючися золотом і пурпуром звільна плила за сонцем. Підзорливим оком міряв кождий клуб диму, кождий туман пари, що підіймався з лісів і зворів. А коли нарешті сонце затонуло в кроваво-червоних хмарах, мов розпалена куля в воді, він зітхнув глибоко, затремтів мов від морозного подуву, з трудом підвівся з місця і мовчки пішов до дому.

Від того дня минули вже два тижні. Микола все був „при смерти“, вважав сам себе чужинцем, відлученим, а все таки не вмирав. Йому робилося раз ліпше, то знов гірше; иноді цілими днями лежав на постелі і майже не міг рушитися, а потім раптом переставав кашель і колотьба в боці, він міг устати, ходити і навіть зіходити на верх гори і вдивлятися в захід сонця. Лиш його неспокій збільшався раз у раз. Не їв майже нічого, лише десь колись випивав склянку теплого молока. Його тіло вихуділо, його волосє за тих кілька день побіліло як сніг, а в очах тліли якісь несамовиті огники. Спати не міг ані в день, ані в ночи, а як инколи в ночи сон його зломить, то зараз починає стогнати і хлипати і прокидається весь облитий потом трівоги. Він не молився, не розмовляв ні з ким, не цікавився нічим і обертався поміж своїми дітьми і внуками, як чужий. Діти, що вперед горнулися до нього і радували його своїм щебетанєм, тепер сторонили від нього боязко і шукали собі забави на весь день як мога десь по за домом, щоб як найрідше стрічатися з ним.

У неділю він велів скликати сусідів до себе.

— Любі сусіди, — мовив до них, коли всі посідали перед його хатою на стільчиках, колодах або й так просто на мураві, а він сам на пів сидів, на пів лежав на джерзі й подушці, — порадьте мені що! Не можу вмерти. Так мені щось тяжко на серці. Все мені здається, що на мні тяжить якась велика провина і не пускає мою душу від тіла. Кілько разів дивлюся, як сонечко сідає за горою, все мені видаєся, що там хтось золотими ключами замикає браму передо мною. Скажіть, може я кому з вас догурив і сам про те забув, а він носить на мене гнів у серці ?

Люди мовчки зирнули один по однім, а потім мовив один за всіх:

— Ні, Миколо! Ніхто з нас не носить гніву в серці на тебе. Всі ми грішні, а як не вибачимо один другому, то нам і Бог не вибачить.

— А про те, — сумно сказав Микола, — мусів хтось, свідомо чи несвідомо, заскаржити мене у пана Бога. Адіть, моє волосє побіліло як сніг за оці дві неділі. Мучуся дуже, а вмерти не можу. Що ночи хтось кличе мене геть, а про те щось мов кліщами держить мене на місці. Отак як потемніє, то все чую, як тримбіта грає в полонині і рвуся за її голосом — і не можу.

— Може жаль тобі світа, дітий, гір, Черемоша ? — закинув старий Юра, Миколин ровесник і приятель.

— Ні, Юро, не жаль, — відповів Микола. — Я жив досить. Мої діти, Богу дякувати, забезпечені. Гори і Черемош не потребують мене і не можуть дати мені нічого.

— Що ж тебе так турбує? Може в тебе який старий гріх на душі, а ти затаїв його перед людьми, а він тепер проситься до сповіди і не хоче пустити тебе, поки його не направиш?

— Не знаю, Юро, але мені здається майже, що воно щось так. хоча... Бачиш, я раз мав таку пригоду — давно тому, дуже давно !... І вона тепер знов трівожить мене. А про те... так, я не говорив про неї нікому з вас, але таки не таїв її перед людьми. Я тричі сповідався з неї, а про те не зазнав полекшіня.

— Сповіджся з неї перед нами і перед святим праведним сонцем, — мовив Юра, — то може відступить від тебе то та трівога.

— Та то властиво нема що богато й оповідати. Се було ще за моїх парубоцьких часів — уже тому зо сорок літ. Знаєш, Юро, я був тоді найгірший забіяка в селі і найліпший керманич на весь Черемош. У неділю була велика бійка в шинку; богато парубків — здається, що й ти Юро, сарако — пішли до дому з порозбиваними головами, а одному, мойому найтяжшому ворогови, Олексі Когутикови, догодив я так, що за кілька неділь його поховали. А я сам обірвав лише кілька зовсім неважних ґуль та задрапнень і в понеділок, як би нічого й не бувало, пішов на дарабу.

Я й стрик, глухий Петро, збили ще досвіта чотиротаблову дарабу в Жабю і скоро надійшла повінь, рушили долів Черемошем. Був гарний літній день; на всіх долинках покошено сіно. Запах свіжого сіна і достиглих малин, що звисали скрізь із стрімких берегів по над водою, так і обвівав мене. На серці було любо, свобідно та радісно як рідко.

Петро стояв при передній кермі, я вхопився за задню. Під полуднє заплили ми до Ясенова і їмилися біля шинку. Вода була сильна, а ми мали гнати дарабу лише до Вижниці, то й не потребували боятися, що нам перед приходом вода впаде.

На березі як звичайно, була ціла купа дітий. Вони купалися, кидали камінєм, гралися на березі і робили галас. Скоро ми з дарабою їмилися берега, зараз ціла юрба їх повскакувала на дарабу, бігали по ній, гойдалися на кльоцах або скакали з них у воду і випливали на беріг. Нам то була не першина і ми не кажучи їм нічого пішли до шинку, випили по чарці і зараз вернули. Не звертаючи уваги на хлопців відп'яли ми дарабу від берега і зіпхнули на течію. Скоро дараба пішла в рух, хлопчища справді зручно і з голосним вереском поскакали хто в неглибоку воду, хто на річне камінє, і подалися до берега, а ми поставали на дарабі кождий на своїм місці і взялися за керми, щоб навернути дарабу на головну течію. Може так мінуту я працював кермою, коли в тім підводячи очи бачу, що на заднім кінці дараби сидить хлопець. Так як мені в тій хвилі повиділося, міг мати 14 або 15 літ і був одягнений бідно, в брудній сорочці зрібного полотна та в чорнім повстянім капелюсі — звичайно, пастушок. Він сидів тихо, троха скулений на кінці кльоца і якось так залюбки вдивлявся в хлюпанє зеленковато-сірої, каламутної води по за дарабою, що, бачилось, не бачив нічого иншого довкола себе. Я стояв при кінці керми, може п'ять кроків одалік від нього, а що він сидів обернений до мене плечима, то я не міг бачити його лиця.

— А ти що тут робиш, мой? — відізвався я до нього.

Він не відповів нічого, лише простягнув свою ліву руку і показав на супротилежний беріг. При тім я завважив, що його простягнена і по локоть гола рука була незвичайно біла, якої я ще не видав ніколи у бідного хлопця-пастуха.

— Хочеш на той бік? — запитав я.

Він потакнув головою не обертаючися і не кажучи ані слова.

— А де ж хочеш висісти? — запитав я ще раз. — Адже бачиш, що той беріг тут усюди стрімкий, нема де ймитися.

Не обертаючися і не кажучи ані слова хлопчище помахав своєю сніжнобілою рукою в зад, у низ рікою і здавалося, що ані на хвильку не бажав переривати собі огляданє шумливих та шипучих клубів Черемошевої води. Мені се було байдуже: чейже хлопчище знає добре сю воду. Ми плили власне по при громаду дуже неприємних камяних брил, що ліниво розляглися по самій середині ріки, мов череда здорових волів у купелі; треба було дуже обережно просмикуватися між ними, то й у мене при кермі була горяча робота. Крізь клекіт хвиль крикнув я ще до хлопця:

— Як будемо близько того місця, де тобі треба на беріг, то скажи нам заздалегідь, щоб ми скрітали дарабу з течії близше до берега, на плитке місце. Чуєш, мой?

Хлопець знов кивнув головою і все сидів скулений на однім місці.

Ми переплили небезпечне місце і стрілою летіли поздовж ширшого і не дуже глубокого плеса. Я все ще держався за кінець керми, але не робив нею і знехотя дивився на хлопцеві плечі. Нараз він зфатився зі свого місця і почав якось поквапно підкочувати штани.

— Хочеш злізати? — запитав я його. Та він знов не відповів мені нічого, але підійшов на сам край дараби, сів на обрубок кльоца, спустив голі ноги до води, вчепився обома руками за кльоц, а потім, опираючися обома ліктями о кльоц і весь похилений над ним обернувся так, що ляг черевом на той кльоц і почав помаленьку зсуватися з нього в воду. Аж тоді побачив я його лице — було мені зовсім незнайоме. Мені повиділося в тій хвилі, що якийсь дивний, холодний і злорадісний усміх заграв по лиці хлопця. Але се тяглося лише хвилиночку. Поки я ще встиг щось подумати, крикнути, рушитися з місця, хлопчище без звука, моментально щез у каламутній воді. Мене обхопила смертельна трівога. Я скочив на край дараби. Я знав, що се дуже небезпечно скакати з кінця дараби в воду, а ще до того в тім хоч не дуже глубокім місці, але на страшній бистрині, де й найдужший Гуцул не потрафить устояти на ногах. Я думав, що необачний хлопчище зараз винирне, почне плисти або бодай буде пару хвиль бовтатися, боротися з водою і я зможу вирятувати його. Але ні, з хлопчища не видно було ані найменшого сліду. Хвилі весело підштрикували аж на кльоци, плескотіли поміж кльоцами нашої дараби, і вона стрілою і з шумом гнала наперед, а хлопець щез як слина. Німий і непорушний, весь продроглий від холодної трівоги стояв я на краю дараби і впирав очи в каламутну воду — даремнісінько.

— Миколо! — крикнув нараз сердито від передної керми старий Петро, — якого дідька ти там робиш? Чи не бачиш, що вода заганяє дарабу поперек ріки ? До керми, мой, а то оба підемо під сто чортів!

Я скочив на своє місце, мов пробуджений із глубокого сну, вхопився за керму і почав працювати що сили, але мої очи все ще блукали по широкім плесі, по булькотячій поверхні ріки, чи не віднайдуть хоч якого будь знаку того хлопця. Та ні, ані сліду!

Та певна свідомість, що ось перед кількома хвилями перед моїми очима і ось тут безпосередно біля мене так нагло запропастилося молоде людське житє, шпигнула мене в саме серце так, як ще ніколи ніщо в житю. Я трясся всім тілом, як колиб був сам замордував найблизшу, найдорожшу мені людину. З жахом обдивляв я берег, чи там дехто не бачив, як топився хлопець? Ні, на березі не було ані живої душі; на дорозі, що бігла з другого боку по над саму ріку, не було також ані живого духа ; село вже щезло за закрутом ріки, тілько з невидної дзвінниці забамкали нараз дзвони, мов знали, що хтось у селі пожив смерти.

Потім я почав боязно оглядати старого Петра, що стояв біля своєї керми на першій таблі з широко розкраченими ногами і також раз у раз вдивлявся в клекіт каламутної води. Може він бачив дещо? Та ні, Петро мовчав; він був приглухий і не бачивши хлопця на очи певно не чув і моїх слів звернених до нього.

Помалу, коли ми відплили вже геть від того нещасного місця, минули Устєріки і дісталися на більшу, безпечнійшу воду, я заспокоївся. Я по просту силував себе не думати більше про хлопчища ; я вмовляв сам у себе, що я ж тут нічогісінько не винен, я ж не міг знати з Духа святого, що дурний хлопчище так собі ні з того ні з сього тай раптом шубовсне в воду і затоне як кусень олова, я ж працював власне при кермі і таке инше. Се й заспокоїло мене — бодай так здавалося мені тоді.

Ми вчасно пригнали дарабу до Вижниці, вифасували зароблені гроші, повечеряли, відпочили троха та накупили чого було треба до дому, і ще перед північю рушили назад у гори, щоб другого дня перед полуднем бути вже дома і йти до косовиці. Йдучи більшою купою ми гуторили, жартували, оповідали всякі смішні придабашки, і я був особливо в веселім настрою. Розуміється, про втопленого хлопчища я не згадував ані словом.

Так воно тяглося, поки ми не дійшли до Ясенова. Та коли ми почали наближатися до нещасного місця, де наша дорога бігла по над сам Черемош, а здорові скелі лежали мов бики посеред клекотячої бистрини, і де вчора затонув хлопець, то мені знов зробило ся так важко на душі, як було вчора. Холодний піт покрив усе моє тіло, морозна пропасниця била і телепала мене, я дзвонив зубами і не мав відваги нікому прохожому глянути просто в очи. До знайомого шинку не був би я вступив ні за які гроші: так мені здавалося, що нехай я лише покажуся там, мене зараз вхоплять і повісять. Я послав старого Петра до шинку і велів йому купити цілу кварту горівки — треба було для косарів, а я сам — кажу йому — не піду туди і зажду на тебе тут. Але скоро я побачив себе одинноким, обхопила мене така шалена трівога, що я мов одурілий натис крисаню на очи і похиливши лице в низ як злочинець погнав навперед себе і не спочив швидше, аж мені в грудях не стало духу і село було вже геть за мною. Аж тут я сів при дорозі і заждав на старого Петра.

Я мусів ждати досить довго. Мені страшенно хотілося випити горівки, богато горівки нараз, щоб нею мов повіню залити отой ганебний переполох. Ожиданка ще побільшала мою жадобу. Ось надійшов штильгукаючи старий Петро, буркочучи зовсім не дружелюбні проклятя на таких „молокососів, що скажуть слово і зараз перемінять“ і „летять кудись на впроцапи́ як остатні дурні“. При сих словах він подав мені фляшку з горівкою. Та коли я відіткав її і притулив до рота вузеньку шийку, наскочило на мене раптом таке обридженє перед сим плином, що я мало що не кинув фляшку геть від себе і здрігаючись подав її назад Петрови.

— На, пий, — сказав я ледво видушуючи з себе слова, — я сим разом не можу.

Старому не треба було того казати два рази. Він знов пробурчав якусь добродушну лайку на нездар, що цураються дару божого, забулькотів із фляшки просто в горло порядну порцію, заткав потім фляшку корком і притовк його долонею, і тоді устромив фляшку в свою шкіряну торбу. А я від того часу не міг і лиця свого навернути на горівку і хоч не присягав на неї, а про те й доси не міг випити її ані краплини. Відвергло на смерть, на сміх усьому світу!

Троха заспокоївшися зайшов я до дому і постановив собі закинути зовсім керманицьке ремесло і ніколи ані ногою не поступити на Черемош. Та коли я другого дня почув біля шинку, що в середу піде найблизша повінь, то щось із непереможною силою вигнало мене досвіта з хати. Я пішов до Жабя на склад дерева, збив дарабу і погнав її знов з дядьком Петром до Вижниці. І знов у Ясенові обгорнула мене та сама дика трівога, яка проймає хиба найтяжшого злочинця, і перевернула все моє нутро. Мов шалений я бігав очима по воді шукаючи хоч якого сліду втопленого хлопця, хоч розум мусів говорити мені, що рвуча вода мусіла вже або викинути втопленика десь на беріг, або занести Бог зна як далеко та встромити в яку щілину на дні. Та ні, моя розбурхана уява все показувала мені, що ану ж я ще десь тут близько знайду того хлопця, що ану ж серед ріки виставиться з води його сніжно біла рука!...

І бачите, сусіди, се був увесь мій гріх і вся моя мука. Все щось тягло мене з неперепертою силою на Черемош, і все перепливаючи те прокляте місце понизше Ясенова я мусів зазнавати того самого переполоху та тої самої муки, що й першого разу. Говорять, ніби то є такі люди, що їдять аршинник і при тім жиють довгі літа. І мені все здавалося, що я один із таких отрутоїдів, що не можуть жити без вічної передсмертної трівоги.

А про те я не бажав нічого горячійше, як увільнитися від неї. Коли минуло кілька неділь по випадку, відважився я нарешті заговорити дещо про нього і почав обережно розпитувати в Ясенові, чи не пропав де в кого хлопець у такім віці, такий і такий на подобу ? Ні, ніхто не знав і не видав такого хлопця. Я розпитував дещо виразнійше, чи того й того дня такий хлопець не втонув у Черемоши? Ні, ніхто нічогісінько не знав про такий припадок. Чи не викинула вода такого трупа ? Ні, ніхто не знав про се ані словечка.

Всі ті звістки замісь заспокоїти мене тим живійше товклися в моїй тямці, немов нерозв'язана жасна, загадка. Я помалу розпитував у керманичів, у рибаків, у Гуцулів із Красноілі та з Устєрік — ні, ніде не було ані сліду втопленого хлопчища, ніде не було чоловіка, який би його знав, бачив або жалував за ним. Мій перший страх перемінився звільна на глібокий смуток, на безмежне співчутє з тим бідним хлопчищем, якого ніхто не знав і якого стратою ніхто не журився. У моїй душі все пекло якесь невимовне горе при переїзді через те місце і я нарешті надумав удатися на покуту, йти пішки до Сучави, там висповідатися свого гріха і таким способом заспокоїти свою душу.

На лихо собі я й сим разом не мав щастя. Піп, перед яким я на сповіди признався до свого гріха, дуже квапився і очевидно не мав а ні часу ані охоти випитати мене докладнійше. Коли я коротко розповів йому свою пригоду, він буркнув сердито:

— Іди, дурний Гуцуле! Ти ж на тім не маєш ніякого гріха. Говори мені достотні гріхи, а не задержуй мене такими дурницями !

Але се запевненє попа, що я в тім не маю ніякого гріха, не заспокоїло мене. Я почав собі розмірковувати, що видно вже то так Панбіг дав, що я натрафив на такого попа; видно сам Панбіг угнівався на мене і не навернув мене сараку на доброго сповідальника !

Оттакі гадки не покидали мене і помалу дійшли до того, що я не міг ані спати в ночи, ані не мав спокою в день і суятився як сновида. Я постановив собі по кількох місяцях піти ще раз до Сучави і там ще раз висповідатися свого гріха. Сим разом натрафив я на старого, добродушного черця, що дуже терпливо вислухав моє оповіданє і коли я скінчив, сказав мені:

- Синоньку, в сьому випадку ти справді дещо троха завинив, хоч і не так богато, як собі надумуєш. Молися Богу, а вже він дарує тобі твій гріх і віддасть тобі супокій.

Я молився Богу, ах, як горячо! І справді, сим разом здавалося, що помогло. Що правда, згадки про втопленника я не міг позбутися ніколи, а кілько разів перепливав коло Ясенова, то вся пригода ставала мені живо перед очима і я не міг перемогти себе, щоб не вдивитися пильно в воду, немов шукаючи якогось сліду по загубленім. Але жасно вже мені не робилося, смуток минувся і лише від часу до часу щось стискало моє серце мов коваль кліщами. Я оженився, мав діти, працював богато, і що раз тихійше та тихійше відкликалася в моїх споминах згадка про втопленого хлопчища коло Ясенова.

Та раз вийшло таке, що я за щось посварився з моєю жінкою, в мні заграла кров і я добре таки побив її. Се була крепка жінка і остра на язик, почала шарпатися зо мною і лаяти, що слина на язик принесе. Я розсердився і як лусну її топірцем у голову, аж вона без тями покотилася на землю. І тут мене щось кольнуло в серце, я кинув геть топірець, обілляв безтямну водою, спинив кров, що чуріла з її рани. Ну, рана не була страшна, жінка незабаром прийшла до себе і бійка не пошкодила їй нічого. Адже знаєте, Гуцулка сарачі привикла до бійки, а не одна, то ще й хвалиться перед своїми сусідками: як би мя чоловік не любив, то би мя не бив. І небіжка Марічка ніколи не догурила мені за сю бійку — тай се була одинока наша бійка за тих двацять літ, що ми прожили в купі. Але тої самої ночи, якої счинилася у нас та бійка, ясенівський хлопчище показався мені у сні. Приснилося мені, що пливу дарабою Черемошем, піді мною реве і клекоче каламутна повінь, я що сили працюю коло керми, і раптом бачу хлопчища, як він звішує голі ноги з дараби в воду, як обома руками спирається на кльоца, обертається і показує мені своє невимовно сумовите лице та всміхається до мене не то сумно, не то якось злорадісно, а потім тихенько зховзується в воду і щезає в ній безслідно. Я пережив у сні всі ті страшні почутя, що перед тим так довго мучили мене, і пробудився весь облитий потом, січучи зубами. Я почав молитися до Бога, але та молитва не йшла мені з серця і не заспокоїла мене. Я хотів заснути і заразом трівожився, щоб іще раз не бачити такого сну. Всю ніч я прокачався безсонний на постелі і кілька день по тім був такий сумний, збитий та стомлений, як із хреста знятий.

Від того часу почав той хлопчище все колись-не-колись набиватися мені на сон. То привиджувався мені, як сидить на краю дараби, скулений і задивлений у каламутну повінь, а иньшим разом, як своєю сніжно білою рукою показує кудись у невідому далечінь, або як з якимось невимовним виразом усміхається до мене. І завсіди по такім сні я кілька день ходив мов утовчений у ступі, нудився і бридився всім довкола, лише Черемош тяг мене до себе і на дарабі вертала до мене сила й охота до житя. Те одно тілько відчував я і воно що раз більше виростало як певність у моїй душі, що гріху за смерть того хлопця таки ще я не позбувся, що його загублена душа таки ще не заспокоїлася і для того набивається мені на сон. З тою думкою я носився більше як двацять літ і не міг позбутися її. А коли вмерла моя жінка і зараз тої-ж ночи втопленник знов показався мені у сні і всміхнувся до мене ще жаснійше, ніж уперед, то я постановив собі зараз по похороні піти до Сучави і там ще раз висповідатися. Знов я застав старого, добродушного черця в сповідальниці. Він вислухав моє оповіданє терпливо, подумав довго і промовив:

— Синочку, даю тобі розгрішенє, хоч їй Богу й сам не знаю за що. Не завдаю тобі ніякої покути, бо ти сам наложив на себе тяжшу покуту, ніж я міг би наложити. Іди со миром !

Та ба, в тім власне була штука! Я пішов, але мира таки не міг знайти. Рідше ніж уперед, але все таки від часу до часу показувався мені у сні той хлопець коло Ясенова. Ніколи я не чув від нього ані слова, ніколи не бачив приязного виразу на його лиці. І се завсіди наводило мене на думку, що мій гріх іще не спокутуваний, що душа втопленника ще не заспокоїлася і показується мені у сні лише тому, аби пошукувати на мні якоїсь провини.

А коли перед двома тижнями я плив дарабою до Вижниці і минав Ясенів, то побачив знак. На тім самім місці, де колись, сорок літ тому хлопчище з моєї дараби зсунувся в воду, побачив я нараз, як із брудно-жовтої повені висунулася сніжно-біла дитяча рука. Морозом ударило на мене, я витріщив очи, і ади, рука знов виринає з води, мов блискавка з хмари, і ніби судорожно хапає за щось — достоту так, як той, що топиться в воді. Раз, другий, третій вихапувалася отак і знов щезала в воді. Ще раз виринула і вхопилася за кінець моєї керми. Я почув виразно, як шарпнула дуже цупко, але в найблизшій хвилі зховзнулася помалу зі слизької дошки і щезла в воді. Я стояв мов окаменілий. Шарпненє відчував я ще в самім дні моєї душі, але більше нічого, ані жаху, ані суму. Я безтямно повертав кермою і ні про що не міг думати. Аж як ми прибули на Вижницю і я зійшов з дараби на суху землю, почув я в собі ту певність, що се була моя остатня плавба на Черемоші, що хлопець кличе мене до себе.

І тепер він показується мені що ночи в сні і все усміхається до мене жасним усміхом і не говорить ані слова і махає сніжно-білою рукою в низ за водою. І тому не можу вмерти, бо його душа ще не заспокоїлася і тому не допускає й мою душу до спокою.

Микола замовк і важко зітхнув. І сусіди мовчали; ніхто не знав, що йому порадити. Нараз заясніло якесь світло на Юровім лиці.

— Слухай, Миколо, — сказав він, — а що, як се не був ніякий достоменний хлопець ?

— А то ніби по якому?

— Ніби то як се була лише якась мара, привид?

— Що ти кажеш! У яснісінький день! Перед лицем праведного сонця!

— Та я не кажу, щоб се був лихий дух, Господи заступи! Ні, Миколо!

— Ну, але чого-ж би його згадка так довго мучила мене?

— Га, Миколо, то чоловік ніколи не може знати, що пригоже для його душі. Тай загалом, добро і зло... Не можемо знати, коли щось робимо, чи на добро то нам, чи на зло. То ми лише свою волю знаємо: хочу зробити добре або хочу зле. Се так, се нам каже сумлінє. Але що довкола нас, Миколо, про се ніколи не можемо бути певні. Не одно видається нам лихом, а воно може бути для нас великим добром. Або й навпаки...

— Се правда, Юро. Але все таки я не розумію, що то за мара могла бути, коли се не був правдивий хлопчище з тіла і кости.

— Слухай, Миколо, я оповім тобі маленьку історію, що притрафилася мені самому, як я ще був зовсім малий. Може я мав тоді вісім, може десять літ. Одного дня — а був горячий, парний, літній день — захотілося мені і ще кільком сусідським хлопцям, що жили отам у версі, скупатися в Черемоші. З нашого верха до Черемоша не близенько, але нам дітям було се байдуже. Ноги на плечі тай гай у долину! Збігли ми з кичери, збігли з другої, ось уже й ріка недалеко. Ще лише через воринє перескочити, потім невеличкий лазок, потім ще воринє, потім рів, потім півперек дороги, ще через одно воринє, зіскочити зі стрімкого бережка на рінь, і тут тобі й чистий, шумний Черемош. Мої товариші бігли на перед, поперескакували як кози через одно й друге воринє і сміялися з мене, що я лишився з заду. Знаєте, як то діти :

— Гаду, гаду ! Дідько з заду!

А я біжу тай кричу за ними:

— Веред, веред, дідько вперед!

І так мені якось гірко, завидно зробилося, що я зібрав усю свою силу, розігнався і скочив собі через ворину. Але якось попав не на добре місце, бо за вориною хтось кинув суху тернову гилячку, і я саме на неї наскочив босою ногою, і здоровенна терняка вбилася мені в п'яту, мов кавалок ґонталя.

— Ой, ой, ой! — скрикнув я зненацька від болю.

— Га, га, га! — зареготалися мої товариші і побігли далі кричачи-пустуючи: — А ми борше! А ми борше!

Я закусив зуби, а тут мене немов пече щось, аби зрівнятися з ними, шарпнувся бігти їм на здогін, але не міг зробити ані двох кроків, бо почув від терна такий біль у нозі, що аж мене за серце стисло мов кліщами. Я мусів зараз присісти на стежці і оглянути скалічену ногу. Терен забився глібоко в п'яту; шпичка відламавшися від сухої гильки вломалася при самій шкірі, так що нігтями не було за що вхопити, щоб витягти терна. Я мусів насамперед намазати п'яту слиною, розмягчити її і обмити, а тоді витягнув шпильку, яку на такі пригоди носив завсіди при собі застромлену в пазусі сорочки, мусів нею добре роздовбати те місце в п'яті, де всадився терен, мусів розпорпати шкіру, поки терен не почав рухатися і я холитаючи ним не видобув його на стілько до гори, що міг захопити його тупий конець ніхтями і витягти його з п'яти. Ну, для мене се не була ніяка дивниця, але все таки се потягло кілька мінут. Тим часом мої товариші добігли вже до ріки, поскидали з себе шматє і з радісним криком та вереском поскакали в чисту, неглібоку воду. Я ще сидів на стежці і довбав свою п'яту та з завистю чув їх радісні голоси, чув як вони в воді хлюськалися та били ногами або з вівканєм оббризькували себе долонями. Та ледви я встав і пустився бігти до них, почув я нараз із далека якісь трівожні окрики. Хтось на дорозі, але досить далеко від купальників, кричав що сили:

— Діти, геть із води! Діти, геть із води! Повінь надходить! Але діти в купели так були заняті своїм плюсканєм та вівканєм, що й не почули того крику. Я лечу, як тілько можу пробитою ногою, запинаюся на перелазі і в поспіху беркиц до гори ногами в рівчак, зриваюся увесь захляпаний і перескакую через рів, вибігаю на дорогу і моїм очам являється страшенний вид. На пів хлопа заввишки котиться буро-жовтий вал у ріці, займаючи всю рінь від берега до берега, і валить швидко як буря долів Черемошем з громовим гуркотом. Десь там у полонині нагло прорвалася хмара, в тіснім видолинку збовдурилася вода, несучи з собою кльоци, свіжо з корінєм вирвані смереки та річне камінє, з гуркотом і клекотом гнала в долину. Вже була ось-ось близько, а мої товариші все ще не спостерегли, що надходить небезпека. Я кричу що сили і аж тепер вони спостерегли, позривалися в воді і мов одубілі поставали, придивляючися страшному водяному валови. Та се тривало лише хвилину; в найблизшій хвилині вал наскочив на них, проглинув їх як пару галушок і покотився з ними далі в безвісти.

— Се правда, Юро, — промовив Микола, — і мойого стрика хлопець, знаєш, старого Гедеменюка одинак також тоді пропав. Памятаю се добре, але...

— А погадай про той терен, Миколо! — перервав йому Юра. — Як він мене заболів і запік у самім серці! А про те коли я пізнійше роздумував над ним, то властиво він урятував мене від смерти. Як би я був разом з моїми товаришами добіг до Черемоша, то був би певно й пропав разом з ними. Так само мені видається твоя історія і твій гріх. Молодим парубком ти був п'яниця, забіяка і марнотратник. Зневажити, поганьбити або й побити безневинно чоловіка, знасилувати дівчину, се для тебе було так легко, як випити чарку горівки. Най тобі Бог відпустить гріхи твоєї молодости, але не одному ти тоді допік до живих печінок... І мені... Тямиш, як то нераз бувало?... Бог мені свідок, я давно простив тобі, бо пізнійше ти зробився таки добрим і порядним чоловіком. Але тоді, Миколо, хто бачив твої піятики та біятики, той поневолі мусів подумати собі: коли сей парубок так піде далі, то кепський буде його конець: скінчить або від чийогось топірця, або на шибениці. І не було кому дати тобі стрим, Миколо, бо твій неньо вже не жив, а неня була стара та податлива, а може й не знала, що ти виробляєш поза домом.

— Ну, не знала! — буркнув під носом Микола. — Де би не знала! Цілі ночи плакала, на коліна передо мною падала, по руках мене цілувала, щоб я отямився. Та куди мені було до розуму промовити! Ой Боженьку, Боженьку! Так, так, я був ніби глухий і сліпий, як кінь, що зірвався з припону. Ну, ну, Юро, говори далі!

— Ну, бачиш, сам тепер видиш, що не брешу, — мовив далі розважливо Юра. — А нараз ти зробився зовсім иньшим чоловіком, перестав пити, перестав заходити до шинків, водитися з п'яницями та опришками, перестав навіть сміятися голосно — тямиш, як то ти тоді любив сміятися, аж на столі чарки дзвеніли, а найсмілійші ватаги блідли ? А потім ти оженився і запрягся до праці... ані пізнати було першого Миколи. А ми Богу дякували та все гадали, що то твоя жінка так напустила тебе, бо инакше й не вміли собі пояснити того. Аж тепер бачу, Миколо, що то ми всі помилялися.

Микола слухав бесіди старого Юри з напруженою увагою Десь-колись заблискувала в його очах радісна іскорка, немов якісь давно порвані нитки в його душі розмотуються, порядкуються на ново.

— Бачиш, Миколо, — говорив далі старий Юра по короткій мовчанці. — Оце як ти оповідав нам свій гріх, раптово набігла мені на тямку отся дитяча пригода з терном у нозі. Адже й ти так само безтямно летів на свою загибіль. А Бог не хотів тобі дати загинути. Знаєш, як то ще наші діди та батьки говорили: „Коли Бог хоче чоловіка поправити, то не мусить з неба злізати та прутом бити“. Він має в руках тисячі способів і все цвігне чоловіка в таке місце, де в нього найбільше боляче. То він і тобі вбив такий терен у сумлінє, що ти мусів почувати його шпиганє весь свій вік. Скоро лиш одною ногою полівиш, щоб зійти на пагубну дорогу, ого, вже тебе той терен зашпигає, і ослабить і заглушить твою лиху силу. Розумієш тепер, що значить сей гріх, Миколо ? Се не був гріх, се була ласка божа, що являлася тобі як болюче тернове шпиганє. Се не був ніякий хлопчище, що втопився там коло Ясенова і якого ніхто не бачив, ніхто не знав. Твоє власне сумлінє вичарувало тобі ту примару, щоб дати тобі спасенного штурканця. І добрий був штурканець, Миколо, зробив своє гаразд. Ти повинен дякувати Богу за той штурканець. Се ти не бачив як там на Черемоші втопився якийсь бідний, невідомий хлопчище, — се ти бачив таку осторогу для своєї душі. Дякуй Богу Миколо, що зі своєї ласки послав тобі сей знак; що розкрив тобі очи, аби ти бачив його і приняв у свою душу. Кождий з нас нераз у житю бачить такі знаки божої остороги, але не кождий видить їх, не кождий відчуває в них палець божий і тому так богато людий залітає в пропасть. Не даром говориться про таких у євангелії: мають очи і не видять, мають вуха і не чують. А ти можеш уважатися щасливим, що ти провидів і прочув у саму пору.

Смерклося. Сини занесли Миколу до хати. Він не говорив більше нічого і здавалося, що весь потонув у глубокій задумі. Швидко заснув, а коли другого ранку сини заглянули до нього, він був уже небіжчик. Його лице роз’яснилося і виглядало як образ спокою і задоволеня. Видно й душа його перед смертю знайшла здавна пожаданий мир.

_________________

* Дараба — сплав збитий із деревляних кругляків. Звичайно дараба складається з двох, трьох або й чотирьох таких сплавів, із яких кождий зветься табла (з лат. tabula).


[Літературно-науковий вісник, 1906, т. 35, кн. 9, c. 346—354; т. 36, кн. 10, c. 6—12]