(Шляхами видання «НА РІКАХ ВАВІЛОНСЬКИХ. З НАЙДАВНІШОЇ ЛІТЕРАТУРИ ШУМЕРУ,ВАВІЛОНУ, ПАЛЕСТИНИ». – Київ: «Дніпро»,1991).

Пам’яті Михайла Москаленка, упорядника і науковця-шумеролога, а також Ігоря Римарука, що був редактором видання «НА РІКАХ ВАВІЛОНСЬКИХ», присвячую цю публікацію.

Твори стародавньої шумерської літератури – це, мабуть, найцінніший внесок шумерів в історію людської культури. До різновидів літературної творчості належать гімни, молитви, епоси, плачі, а ще – прислів’я. Література Шумеру наскрізь поетична: вільний вірш без рим, але зі своєрідним ритмом, правила вживання якого нам точно невідомі. Поезія ця призначена не для читання, а для декламації в супроводі барабанів, арфи та ліри. Хоча з шумерських писемних творів уціліли лише фрагменти, та й то з дуже пізньої доби, а все ж таки ними розпочинає свій відлік світова література.
На кілька століть шумерські прислів’я старші від єгипетських «Повчань», на два тисячоліття вони старші за біблійну «Книгу приповісток Соломонових», хетський «Гімн Сонцю» з’явився через десять століть після гімнів шумерських, перші шумерські епоси виникли щонайменше за півтора тисячоліття до Гомерової «Іліади» й «Одіссеї». Література Стародавнього Шумеру проливає світло на етнокультуру шумерів (їхнє образотворче і музичне мистецтво, архітектуру), а також на культуру вавілонян, ассірійців, арабів та євреїв. А оскільки через євреїв багато елементів шумерської культури потрапило і до християнства, то вони дають нам змогу зрозуміти витоки світових богонатхненних сюжетів, символів та міфологічних образів і персонажів.

Почнімо з прислів’їв: до Другої світової війни ми не знали жодного з них, а на теперішній час (завдяки С. Н. Крамерові та Е. Гордонові) знаємо їх понад триста. Всі вони дійшли до нас із табличок, знайдених у Ніппурі – почасти ще за першої експедиції Петерса. ШУМЕРСЬКІ ПРИСЛІВ’Я були складені і записані понад 3500 років тому і багато з них, без сумніву, повторювалися протягом століть, перш ніж їх записали. Вони стосуються народу, який відрізнявся від нас усім: мовою, середовищем, звичаями, мораллю, суспільним ладом, економікою і релігією, а проте мудрість шумерського народу нам близька і зрозуміла: «Хто будує, як пан, той живе, як раб; хто будує, як раб, той живе, як пан», «Кинь його у воду – вся вода затхнеться, впусти його в сад – усі плоди зогниють», «Біднякові краще вмерти, ніж жити: якщо в нього є хліб, то нема солі, якщо є сіль, то нема хліба; якщо є м’ясо, то немає ягняти, якщо є ягня, то нема м’яса», «Той, хто має багато срібла, може навіть бути щасливим; той, хто має багато ячменю, може навіть почувати себе щасливим; але той, хто не має зовсім нічого, спить спокійно», «Добре вдягнену людину всяк поважає», «Друзі на день, а рідня навік», «Писар, який не вміє писати по-шумерському, – хіба це писар», «Ще не спіймав лисицю, а вже готує їй колодку», «Якщо країна погано озброєна, ворог завжди стоятиме біля брам її міст», «Ти йдеш і завойовуєш землю ворога, ворог приходить і завойовує твою землю» 1.

ШУМЕРСЬКА ПОЕЗІЯ почасти збереглася у невеликих фрагментах, почасти в аккадському звучанні, а в багатьох випадках до нас дійшли тільки назви окремих творів (у «списках книг» із храмових бібліотек). Їх надзвичайно багато: самих лише епічних пісень до нас дійшло майже сотня!
Факт, що ШУМЕРСЬКІ ЕПОСИ – найдавніші серед усіх знаних епосів, відомий уже кілька десятиліть; те ж саме стосується й шумерських гімнів богам. ШУМЕРСЬКІ ГІМНИ богам походять здебільшого з кінця III тис. до н. е., але деякі, без сумніву, на п’ятсот років старші. Вони пишномовні й багатозначні, як усі гімни богам у поезії всіх інших народів цивілізацій Стародавнього Світу, художня вартість їхня незаперечна:

«ТОБІ – МОЛІННЯ МОЇ…»
«Тобі – моління мої, володарів володарко, богинь богине!
Іштар, ти царюєш повновладно, ти заступнице людська!
Ірніні, володарко обрядів, ти найбільша поміж Ігігів!
Ти – могутня, ти державна, ім’я твоє – над усіма!
Ти – світоч землі і неба, ти несхитна дочка бога Сіна!
Ти вкладаєш у руки зброю, ти скликаєш на битву!
Ти пожинаєш все суще, мов колосся, тебе вінчано
тіарою влади, Господине!
Чи піднесена, чи забута, велика влада твоя,
всемогутня Іштар!» (з літератури Аккаду) 2.

Перед силою своїх богів шумери лише схилялися, а славословили їх за те, що ті стоять на сторожі добра, чесності, правди, що допомагають слабким, смертним людям:

«… Обери мені шлях, укажи дорогу!
У здоров’ї плоті, у радощах серця провадь мене щоденно!
Продовж мої дні, додай мені життя, богине!
Хай осягну всі бажання!
І що сказав я, так, як сказав я, хай так і буде!
Обличчя твоє я спізнав – наділи благодаттю!
Ярмо твоє я носив – чи спочин здобуду?
Блиск твій охороняв – пригорни і помилуй!
Всесиллю твоєму молюсь – нехай житиму в мирі!
Хай зрадіють тобі небеса, хай радіє з тобою безодня!
Хай тебе благословлять світові богове!
Великі богове хай серце твоє заспокоять» 3.

З епічної поезії шумерів у літературу увійшли близько десяти творів. Це здебільшого цикли про героїчні подвиги шумерських богів та напівбогів. Найпрекраснішим з усіх шумерських епосів є, без сумніву, «СКАЗАННЯ ПРО ЗІУСУДРУ», царя міста Шуруппака, сина Убар-Туту. Тут ми повертаємось до сюжету «всесвітнього потопу», зрозуміло, не до потопу з легенд, поширених у Китаї, Індії, Перу, Австралії, Бірмі, Малазії, Литві, Уельсі, Греції та інших країнах, – у них, як вважає Е. Солльберже, йдеться, очевидно, «про побідну реакцію людської думки на подібні явища», – а до біблійного потопу, що після відкриттів в Урі, Кіші та Фарі (саме там під товщею піску ховається Шуруппак Зіусудри) обернувся на небачено велику повінь у країні шумерів.
З приводу витоків міфолегенди про «всесвітній потоп» та з явищем повеней і ураганних вітрів з Персидської затоки, себто «руйнівної води», що нищила ветхі тростинові селища найдавніших землеробів Шумеру в нижній частині долини ріки Євфрат, затоплювала обжиті ними поля (бурхливі води ріки Тігр були заселені дещо пізніше), був пов’язаний побут шумерських племен ІV-ІІІ тис. до н.е. З рікою шумерам поталанило впоратися до останньої чверті ІV тис до н.е. Згодом шумерська міфотрадиція ділила історію своєї країни на два окремі періоди – міфічну традицію «до потопу» та героїчно-міфологічну епоху «після потопу», інакше кажучи, на час до створення в Шумері системи відвідних і зрошувальних каналів - і після нього.
Шумерський епос «Сказання про Зіусудру» на п’ять століть випередив усі інші версії «всесвітнього потопу», а саме: шумеро-аккадський варіант «ЕПОС ПРО ГІЛЬГАМЕША (БІЛЬГАМЕСА)» XXIII–XXI ст. до н. е. у записаному вигляді, XXVII–XXVI ст. до н. е. в усних переказах міфо-легенди, де ім’я Гільгамеша (Більгамеса) зустрічається в числі імен шумерських божеств. Своєю чергою, «Епос про Гільгамеша» у записаному вигляді акадською мовою зберігся у трьох списках: «старовавилонському» XVIII–XVII ст. до н. е., що дістав назву «Великий він поміж чоловіками»; «периферійному» XV–XIV ст. до н. е., що перекладений фрагментами на хурритську і хетську мови; та «ніневійському» (приблизно IX ст. до н. е.), знайденому фрагментами у різних містах Ассирії – Ашшурі, Кальху, Хузіріні, Уруці, а також у Ніневії, де знаходилася бібліотека ассирійського царя Ашшурбанапала. До того ж у «старовавилонській» версії «Епосу про Гільгамеша» був самостійний вавилоно-аккадський двійник «Епос про Атрахасиса», що, за першим початковим рядком, називався «Коли богове, подібно людям» (XXIII–XXI ст. до н. е.). Старозавітна «КНИГА БУТТЯ» значно молодша «старовавилонської» літератури.
Прадавній шумерський епос «Сказання про Зіусудру» зберігся на дуже пошкодженій табличці, яку наприкінці XIX ст. знайшли американські археологи в Ніппурі. Він складався з близько трьохсот строф, непошкодженими збереглося десь до стап’ятидесяти. Найкраще збережену його частину опублікував і переклав 1914 року філадельфійський шумеролог німецького походження Арно Пебель. У ній читаємо: «… Потім Зіусудра, цар Шуруппака, збудував величезний ковчег… Усі бурі вітрів, нечувано сильні, ударили зненацька, і в ту ж мить потоп розлився на всі жертовні міста. Потім сім день і сім ночей потоп заливав землю, і великий ковчег буря вітрів кидала по високих водах…»4. Коли потоп припинився й Зіусудра прибився зі своїм ковчегом до суші, він приніс жертву богам Ану й Енлілю, за шумерською міфологією, Ан – «Верхнє Небо», а Енліль – «Господар Землі», «Владика – Вітер», засновник міста Ніппура. «Ан і Енліль полюбили Зіусудру і обдарували його життям богів: вдихнули в нього вічний дух, який мають боги. Потім цар Зіусудра, рятівник світу рослин і людського племені, в країні (життя?), на землі Дільмуна, в тому місці, де сходило сонце, вирішив перебувати (завжди)» 5.
Шумерський «Дільмун» («Тельмун») – щасливий, блаженний острів (географічно асоціювався з Бахрейнськими островами), де сходить Сонце. «Дільмун» – чистий і непорочний, там нема хвороб і смертей, змій, скорпіонів, левів, диких псів і вовків. Праобраз біблійного Едему 6.
Отож біблійний сюжет «всесвітнього потопу» має літературно-історичним джерелом героїко-міфологічний епос Шумеру-Аккадії. Літературно-археологічний аспект вивчення цього сюжету приніс одне з найбільших відкриттів в історії ассіріології. Йдеться про списки «Епосу про Гільгамеша», що їх досліджував англійський вчений-ассіріолог Джордж Сміт (1840–1876). Свою кар’єру вченого Сміт розпочав, працюючи гравером у друкарні, тоді вперше почали з’являтися повідомлення про відкриття в Месопотамії, а саме – клинописних табличок з бібліотеки Ашшурбанапала в Ніневії, що їх відкопали Лейард і Рассам. Самотужки Джордж Сміт здобув такі знання з ассіріології, що в 1866 році його запросили асистентом до Британського музею. Наприкінці листопада 1872 року Сміт прочитав перші тексти клинописів, а вже 3 грудня 1872 року про своє відкриття повідомив на засіданні «Товариства біблійної археології». Сміт стверджував, що прочитав фрагмент «ніневійської версії» «Епосу про Гільгамеша», де розповідається про відвідини царем Урука – Гільгамешем – шуруппакського царя Утнапіштіма, що разом із своєю дружиною врятувався від всесвітнього потопу, яким боги покарали людей за гріхи. Утнапіштім розповів Гільгамешеві, як бог вод і мудрості Ейа порадив йому збудувати корабель і взяти на нього насіння всього живого і як він на тому кораблі врятувався:

«Я відкрию тобі потаємне слово,
Таємницю богів тобі оповім я.
Шуріппак, місто, яке ти знаєш,
Що лежить на березі Євфрату, –
Це місто давнє, близькі йому богове.
Богів великих потоп учинити схилило їх серце.

Радились їхній батько Ан, Енліль-герой, їхній порадник,
Їхній гонець Нінутра, їхній міраб Еннугі.
Ясноокий Ейа присягавсь разом з ними,
Але він хатині їхнє слово повідав:
«Хатино, хатино! Стінко, стінко!
Слухай, хатино! Запам’ятовуй, стінко!
Шуріппакійцю, сине Убар-Туту,
ламай оселю, корабель будуй швидко,
Покинь достатки, про життя турбуйся,
Зневаж багатство, рятуй свою душу!
На свій корабель все живе навантажуй,
Той корабель, що ти побудуєш,
Хай буде обрисом чотирикутний,
Хай будуть рівні довжина з шириною,
Мов Океан, накрий його дахом!»

Я зрозумів і мовлю до володаря Ейа:
«Володарю, слово, яке прорік ти,
Я пошаную, так воно і буде.
Що ж я місту скажу – старійшинам і народу?»
Ейа вуста розтулив і мовить,
Мені, своєму рабу, прорікає:
«А ти от яке промов їм слово:
«Знаю, мене зненавидів Елліль, -
Не буду я жити у вашому місті,
Від землі Елліля відверну я стопи.
До Океану зійду, до володаря Ейа!
А над вами дощ проллє він рясно,
Таємницю птахів дізнаєтесь, схови риби,
На землі буде всюди багате жниво,
Вранці рине злива,а серед ночі
Хлібний дощ ви побачите на власні очі».

Ледь зайнялося ранкове сяйво,
На поклик мій увесь край зібрався…

…За п’ять діб заклав я кадуб:
Площею – один іку, борти – десять гарів заввишки,
По десять гарів – краї його верха.
Заклав я обводи, рисунок накреслив:
Шість на кораблі збудував я палуб.
На сім частин його розділив я ними,
Дно його розділив на дев’ять відсіків.
Забив у нього кілки водяні я,
Обрав я стерно, вклав усі знаряддя,
Три мірки кіру в печі розплавив,
Три мірки смоли туди налив я,
Три мірки носильники принесли єлею:
Крім міри єлею, що пішла на промазку,
Дві міри єлею сховав керманич.
Для жителів міста биків колов я,
Різав овець я для них щоденно,
Соком ягід, сікерою, маслом, вином червоним та білим
Народ напував, як водою річки,
Вони бенкетували, як в день новорічний.
Відкрив пахощі я, умастив свої руки
Був корабель готовий у час заходу Сонця.
Зсувати стали – був заважкий він;
Підпирали кілками згори і знизу,
Він зануривсь у воду на дві третини. » 7

Площа ковчега дорівнювала 1іку – близько третини гектара, висота «стін», себто бортів – 10 гарів, тобто близько 60 метрів; кожна сторона також близько 60 метрів. Ассіро-вавілонський опис містив початок і розвиток сюжету «всесвітнього потопу», проте таблички з закінченням оповіді не було. Марно шукав їх Сміт серед тисяч інших табличок у Британському музеї…
Навесні 1873 року Сміт вирушив до Месопотамії у пошуках уламка таблички: розкопки на пагорбі Куюнджик завершилися небувалою знахідкою – дорогоцінний уламок було віднайдено, а з ним ще 384 таблички фрагментів «Епосу про Гільгамеша». Повної обробки всього епосу Джордж Сміт уже не дочекався; він іще двічі побував у Месопотамії і помер у Алеппо в 1876 році. Прогалини в «Епосі про Гільгамеша» залишилися донині, проте їх неважко заповнити за контекстом. Отож, повернімося до сюжетної канви «ніневійської версії» «всесвітнього потопу», упускаючи за межі дослідження історію власне самого Гільгамеша (Більгамеса), що був історичною особою – жерцем і військовим вождем Урука і жив близько 2700–2600 рр. до н. е. Як реальна людина Гільгамеш обвів Урук оборонною стіною (близько 4 кв. км) – це для стародавнього міста велика, але не неймовірна цифра: Вавілон періоду VІ ст. до н.е. був більшим. Міфообраз героя Гільгамеша популярний в усі епохи вавілонської, хетської та ассірійської історії: божество – захисник людей від злих духів – демонів, борець із чудовиськами, справедливий суддя загробного світу.
Гільгамеш прибув у Шуруппак до царя Утнапіштіма та його дружини, аби вивідати у нього таємницю безсмертя. Утнапіштім малює Гільгамешу усі дрібниці світової катастрофи – «всесвітнього потопу» – і як боги наказали будувати ковчег, і як він цей наказ виконував, і як навантажував його «всім, що мав» –
«Навантажив його всім, що мав я,
Навантажив його всім сріблом, що мав я,
Навантажив його всім золотом, що мав я,
Навантажив його всім живим, що мав я,
Підняв на корабель всю родину, весь рід мій,
Звірину степову й худобу…

… Час мені Шамаш призначив:
«Вранці рине злива, а серед ночі
Хлібний дощ ти побачиш на власні очі, -
На корабель зійди, засмоли його двері»,

Настала призначена година:
Вранці ринула злива, а серед ночі
Хлібний дощ я побачив на власні очі.
Глянув я на лице погоди –
Було на погоду страшно дивитись» 8.

Боги старовавілонського пантеону (Адду, або Адад – бог дощу і грози; Шуллат, Ханніш - його посланці; Ерагаль – одне з імен Нергала, небесного бога Ігігів - сонму космогонічних богів; Нінутра, або Еннугі – бог підземних вод, зрошувальних каналів, бог злого буревію; навіть Ануннаки, боги, що живуть на землі та під землею і допомагають людям, та Інанна-Іштар - у шумерів одна з численних іпостасей Дінгірмах, богині-матері) розгнівалися на людей за те, що не приносили їм жертв, і зіслали на них «з основи небес чорну хмару»:

«Ледь зайнялося ранкове сяйво,
З основи небес встала чорна хмара.
Адду гримить у її глибинах,
Шуллат і Ханніш ідуть перед нею.
Ідуть посланці по рівнинах і горах.
Ерегаль вириває жердини греблі,
Іде Нінутра, гать прориває,
Запалили маяки Аннунаки,
Своїм сяйвом вони тривожать землю.
Від грому вклякає небо,
Що було світлим – на тьму обернулось.

Вся земля розкололась, як чаша.
Першого дня бушує Південний вітер,
Швидко налетів, позатоплював гори,
Наче війною пішов на землю.
Одне одного не побачать,
Із небес людей не уздріти.

Боги потопу жахнулись,
Піднялись, подалися на небо Ану,
Мов собаки тісняться, простяглися надворі.
Іштар волає, мов у муках пологів,
Владарка богів, чий голос чудовний:
«Хай би той день обернувся на глину,
Як у зборі богів я намислила кари.
Як у зборі богів я намислила кари?
На згубу людям моїм війну зголосила?
Чи на те я людей сама народила,
Щоб, як рибний народ, наповняли море!»
Боги-Аннунаки разом з нею плачуть,
Боги змирились, плачем зайшлися,
З’юрмилися разом,їм пересохли.

Шість днів, сім ночей гуляє вітер,
Буря потопом вкриває землю.
Із приходом сьомої днини
Буря з потопом війну урвали,
Ті, що билися, наче військо,
Упокорилось море, затих ураган, потоп упинився.

Я відкрив віддушину – лягло світло на вид мій,
Я поглянув на море – запала тиша,
І все людство глиною стало!
Наче дах, пласкою стала рівнина. » 9.

Отже, шість днів і сім ночей тривала буря. Із приходом сьомої днини «потоп упинився».

«Я впав на коліна, сів і плачу,
По щоках моїх покотилися сльози.
Став виглядати берег у відкритому морі –
За дванадцять поприщ видніє острів.
На горі Ніцир корабель зупинився.
Гора Ніцир корабель утримала, не дає гойдатись.
Один день, два дні гора Ніцир держить корабель, не дає гойдатись.
Три дні, чотири дні гора Ніцир держить корабель, не дає гойдатись.
П»ять і шість днів гора Ніцир держить корабель, не дає гойдатись» 10.

Корабель Утнапіштіма прибило до острова у відкритому морі – до вершини гори Ніцир на заході Іранського нагір»я (нині Пір Омар Гудрун). Це справді дуже нагадувало картину, змальовану в біблійній «КНИЗІ БУТТЯ».
Бо що зробив праотець Ной, коли ковчег прибило до суші, а саме, до вершини Нісір у горах Арарат? Він «…відчинив вікно в ковчезі, що був зробив. І випустив крука, і літав той сюди й туди, закіль посякла вода на землі. Опісля випустив голубицю від себе, щоб довідатись, чи вода спала з земного виду. Та не знайшла голубиця відпочинку нозі своїй, та й вернулась до нього в ковчег: бо вода пойняла вид цієї землі. І простяг він руку та й узяв її до себе в ковчег. І пождав ще других сім день та знов послав голубицю з ковчега. І прилетіла голубиця надвечір до нього, коли ж це – оливний листок у неї в дзьобочку. І дізнався Ной, що вода уступила з виду земного. І заждав іще других сім день та й послав знов голубицю, і не вернулась уже тоді до нього». («Книга Буття» у перекладі Пантелеймона Куліша, розділи VI–VIII) 11. Потоп закінчився, і Ной приніс жертву Богові.
А що зробив Утнапіштім, коли його корабель пристав до суші й міцно осів на вершині Ніцир? Ось що він розповів про це Гільгамешеві:
«… Із приходом сьомої днини
Виніс голуба і відпустив я;
Полетів голуб – і назад повернувся:
Місця не знайшов, назад прилетів він.
Виніс ластівку і відпустив я;
Полетіла ластівка – і назад повернулась:
Місця не знайшла, назад прилетіла.
Виніс крука і відпустив я;
Крук полетів – спадання води побачив,
Не повернувся…» 12.

У цих двох уривках подібність версії найпомітніша: щоправда, вони не тотожні дослівно, але в головному настільки збігаються, що зовсім неможливо, аби кожна з них виникла самостійно.
Котра з них правила за взірець для другої? Відповідь тут цілком однозначна: ассиро-вавилонська версія давніша, і євреї познайомилися з нею під час «вавилонського полону» за доби правління Навуходоносора II (604–562 роки до н. е.). Таблички, які відкрили Лейард, Рассам, а згодом і Сміт, походили з часів царя Ашшурбанапала, тобто з 668–631 років до н. е. Але вони, як про це виразно мовиться в написах Ашшурбанапала, були тільки «сумлінною копією» давніших текстів. Пізніше було знайдено хетський переклад «Епосу про Гільгамеша», який походить приблизно з XIV ст. до н. е., тобто періоду на сто років давнішого, коли, згідно з Біблією, жив Мойсей, гаданий автор «Книги Буття».
Коли старовавілонский міфо-потоп закінчився, Утнапіштім приніс жертву богам:
«Вийшов я, на чотири сторони склав я жертви,
На башті гори пахощі запалив я,
Сім і сім поставив кадильниць,
До кадильниць наламав я мирту, тростини і кедру,
Богове почули запах.
Щойно прибула богиня-мати, підняла велике намисто,
Яке змайстрував на радість їй Ану:
«О богове! У мене на шиї лазуритовий камінь –
Як воістину я його не забуду,
Так ці дні я воістину пам’ятаю,
Днів цих довіку я не забуду!

Ейа вуста розтулив і мовить,
Каже він Еллілю-герою:
«Ти – герой, мудрець між богами!
Як же, як нерозважно цей потоп учинив ти, -
Втримайся, щоб не пропав ти, стерпи, щоб він не загинув!
Аніж потоп робити,
Краще б лев з’явився, людей понищив!
Аніж потоп робити,
Краще б вовк з’явився, людей понищив!
Аніж потоп робити,
Краще б голод настав, спустошив би землю!
Аніж потоп робити,
Краще б мор надійшов, людей уразив би!
Я ж не виказав таємниці богів великих –
Мудрому сон я наслав, таємницю богів збагнув він,
А тепер порадь йому раду!»

Піднявся Елліль, на корабель зійшов він,
Взяв мене за руку, вивів назовні,
На коліна поставив жону мою поруч,
Торкнув наші чола, став поміж нами, благословив нас:
«Досі людиною був Утнапішті,
Віднині ж Утнапішті до нас, богів, подібний,
Хай живе Утнапішті край річкового дального гирла!»
(«Епос про Гільгамеша.Таблиця ХІ». З аккадської переклали Вероніка Афанасьєва та Михайло Москаленко) 13

Для прийому в «боги» необхідно було зібрати «віче» всіх богів, так і сталося в «Епосі про Гільгамеша» – за аналогією, приймати прийшлу людину в общину можна було тільки при народному зборі. «Віче» богів оселило Утнапішті «край річкового дальнього гирла». «Річкове гирло» у міфосвідомості шумерів таємниче місце на краю Землі, що оточене звідусіль гірським хребтом «Греблею Небес», за яким впадають у безодню води Світового Океану, що мислився то прісноводною Світовою Рікою, то водами смерті, – себто «Земним Раєм». Утнапішті пропонує Гільгамешу здолати «сон» як подобу смерті, якої Гільгамеш хоче уникнути. Ще Утнапішті відкриває Гільгамешу чудовну силу води біля берегів моря, вона здатна все оновлювати:
«Прекрасним хай стане його тіло,
Новою пов’язкою голову хай пов’яже,
В чистий одяг вбереться, наготу хай прикриє.
Поки йтиме він до свого міста,
Поки не дійде він своїм шляхом,
Одяг його не зноситься, все новим буде!».14

Гільгамеш розуміє Утнапіштіма буквально і оновлює… лише свій одяг, а не самого себе. Як розповідає «Епос про Гільгамеша», міфогерою було дано три можливості здобути вічне життя (або вічну молодість). Покинувши «Земний рай» Утнапішті, Гільгамеш не проходить першого випробування – і помирає…
Уривок «Таблиці ХІ» «Епосу про Гільгамеша», а саме розповідь Утнапішті про потоп, очевидно, був відсутній у різних версіях аккадської поеми про Гільгамеша. Один з редакторів, ймовірно, Сін-ліке-унінні, вставив сюди більшу частину окремо існуючого вавілоно-аккадського двійника – епічної поеми про «Наймудрішого» ( «ЕПОСУ ПРО АТРАХАСИСА» ХХІІІ-ХХІ ст. до н.е., що за початковим рядком дістав назву «Коли богове, подібно людям»). Розповідь Утнапішті про потоп відрізняється від решти тексту за стилем і за складом пантеону: головним божеством виявляється не бог верхнього «твердого» неба Ану, а ніппурський бог Елліль.
Старозавітна «Книга Буття» незважаючи на давні шумеро-аккадські джерела сюжетів і персонажів переосмислила «початок» і «кінець світу» в дусі монотеїзму: щодо сюжету про «всесвітній потоп» тут існує фундаментальна відмінність у мотивації причин Потопу – це не тимчасова примха патріархального пантеону богів, про яку вони згодом пошкодують; а наслідок гніву єдиного Бога-Отця, що карає гріхом окутаний Старий Світ .
«…Земля ж попсувалася перед Богом, і сповнилась насильством земля.
І споглянув Бог на землю, аж вона зіпсувалась: бо зіпсувало всяке тіло свою путь на землі.
І рече Бог Ноєві: «Кінець усякому тілу прийшов перед мене: бо землю сповнено насильством од них. Оце ж хочу їх викоренити з землі.
Я ж оце наведу потоп, воду на землю, щоб вигубити всяке тіло, що є в ньому живий дух попід небесами, і все, що є на землі, повиздихає.

… І поставлю заповіт перед тобою: ввійдеш у ковчег ти, і синове твої, і жена твоя,
і жени синів твоїх з тобою.
І од усякого живого, і од усякого тіла по двоє од усіх уведеш у ковчег, щоб живими остались з тобою;самець і самиця будуть.
Од усього птаства по роду, і од усякої скотини по роду, і од усякого лазючого, що човгає по землі по роду їх; двоє од усякого ввійдуть у ковчег до тебе, щоб зостались живими.

…І сталося по семи днях, що вода потопна пойняла землю.
В шестисотньому році Ноєвого віку, другого місяця, на сімнадцятий день місяця, того ж дня порозверзались усі джерела великої безодні, і хляби небесні повідчинялись. І лило на землю сорок день і ночей.
І затоплювало землю сорок день, і прибувало води, і підіймало ковчег угору над землею.
І впотужнювалась вода, і прибувало велико на землі, і носився ковчег по воді.
І впотужнювалась вода на землі несказанно, і пойняла всі високі гори попід небесами.
Прибула понад ними вода на п’ятнадцять ліктів…

…І згинуло все живе, що було на земному лиці, погинула і людина, і скотина, і лазюче поповза, і птаство небесне, і вигублено все те на землі, в чого було дихання,
і зоставсь Ной один, та те, що було з ним у ковчезі.
І впотужнювалась вода на землі сто і п’ятдесят день». 15

Рятуючи Ноя, Бог-Отець дає людству ще один шанс на життя:

«І спогадав Бог Ноя і все живе, і всяку скотину з ним у ковчезі, і навів Бог вітра на землю, і перестало дощувати.
І позамикались джерела в безодні і хляби небесні, і зупинився дощ із неба.
І вертались води з землі безперестанку, і, як уплило сто і п’ятдесят день,стала вода посякати.
І зупинився ковчег у сьомому місяці, на сімнадцятий день місяця, на горі Араратській.

…І сталось у шістсот першому році на перший день першого місяця, що посякла вода на землі. І зняв тоді Ной кришу в ковчезі, і споглянув, аж се вид земний, уже сухий.
А в другому місяці на двадцять сьомий день земля стужавіла.
І рече Господь Бог Ноєві, глаголючи:
«Вийди з ковчега сам, і жена твоя, і сини твої, іжени синів твоїх з тобою.
І всяку животину, що з тобою, і всяке тіло від птаства, і від скотини, і з усякого лазючого поповзо по землі виводь із собою; і плодітесь, і намножуйтесь на землі».

…І спорудив Ной жертівника Господеві, і взяв з усякої чистої животини і з усякої чистої птиці, та й приніс у всепалення на жертівник.
І понюхав Господь любих пахощів, і рече: «Не проклинатиму вже більше землі за чоловіка; бо надих людського серця злющий з молодощів його; і не вигублюватиму вже більш усього живого, як учинив.
Покіль земля землею, сівба й жнива, холоднеча й спека, літо й весна, день і ніч не перестануть».16

В українській літературі відома ґрунтовна спроба науково-критичного зіставлення тексту перших розділів «Книги Буття» з старовавілонською* поемою «Коли богове, подібно людям» («Енума еліш», спрощено «Коли вгорі») - це видана окремою книжкою розвідка Івана Франка «Поема про сотвореннє сьвіта» (Львів, 1905). Розвідка містить Франкові переклади двох перших розділів «Книги Буття» і фрагменти згаданої старовавілонської поеми (у Франка «Інума Іліш»). До того ж, переклади близькосхідної поезії увійшли до окремого видання Іван Франко «Вавілонські гімни й молитви» (Львів, 1911), в основу якої були покладені праці та тлумачення німецьких ассіріологів Ф.Гоммеля, Г. Ціммерна та О.Вебера.
Розділи ІІІ-ІV, VІ-VІІІ «Книги Буття» переклав Пантелеймон Куліш: «Святе Письмо Старого Завіту». – Відень, 1903.**

Література до статті:
1 Замаровський Войтех. Спочатку був Шумер. – Київ, 1983. – С. 175.
2 Тобі – моління мої… // На ріках Вавілонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. – Київ, 1991. – С. 203.
3 Там само. – С. 206.
4 Замаровський Войтех. Спочатку був Шумер... – С. 181.
5 Там само. – С. 181.
6 Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2 т. / Под ред. С. А. Токарева. – М.: Советская энциклопедия, 1991. – Т. 1. – С. 198.
7 Епос про Гільгамеша // На ріках Вавілонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. – Київ, 1991. – С. 144.
8 Там само. – С. 145.
9 Там само. – С. 145–146.
10 Там само. – С. 146.
11 З «Книги Буття» // Там само. – С. 221.
12 Епос про Гільгамеша // Там само. – С. 146.
13 Епос про Гільгамеша // Там само. – С. 146-148.
14 Епос про Гільгамеша// Там само. – С. 149.
15 З «Книги Буття».Розділи VІ- VІІ // На ріках Вавілонських. З найдавнішої літератури
Шумеру, Вавілону, Палестини. – Київ,1991. – С.219-221.
16 З «Книги Буття». Розділ VІІІ // Там само. – С.222.

*Автор залишає за собою право на написання слів «Вавілон-вавілонський-старовавілонський» від автентичного пізньошумерського та шумеро-аккадського звукопису «Баб-ілі» , себто «Ворота божі»; а також історичних правописів слів «Ассірія-ассірійський-ассіріолог».

**Пантелеймон Куліш «Святе Письмо Старого Завіту». – Відень,1903р. –У фондовій збірці «Рідкісна книга» ЛМІР (Львівський музей історії релігії).

Кажуть, що ніщо в житті не випадкове. Отож, не вважатиму випадковістю, що у 80-их роках до моїх рук потрапило чудове видання «ЗОЛОТОСЛОВ. ПОЕТИЧНИЙ КОСМОС ДАВНЬОЇ РУСІ» (Київ: «Дніпро», 1988), упорядником якого був тодішній заступник редактора «Всесвіту» Михайло Москаленко. Глибоке прочитання автентичних поетично-обрядових текстів східного слов’янства і світових міфологічних сюжетів, опрацьованих і поданих на розшифрування цих текстів Михайлом Москаленком, привели мене до багатолітнього наукового зацікавлення етноміфологією у стінах Львівського музею історії релігії та його філії – Інституту релігієзнавства.
Так народився рукопис «ДОЩЕЧКОВОЇ ЧИТАНКИ» (1992) на основі безсмертних дощечок «Велес-книги», писаних язичницькими жрецями періоду VІ ст. до н. е. - ІХ ст. н.е. на дощечках мореного дуба, а не береста! Тому «Читанку» при всьому своєму бажанні не можна було назвати «Берестяною»... До слова, дощечки «Велес-книги» вперше в Україні були опубліковані в журналі «Дніпро» у 1991 році. Саме ця публікація і дала мені безцінний матеріал для поетичної творчості. «Дощечкова читанка» по сьогодні залишилася не видрукуваною, у музейному видавництві «Логос» не було коштів на її видання. До того ж, тема «Велес-книги» у ті часи викликала багато дискусій і потребувала наукової підтримки. З Михайлом Москаленком ми не були знайомі, і де він перебуває на той час я не знала. «Дощечкову читанку» спіткала лиха доля. У закамарках Львівського ОблВНО (чи то у закамарках видавництва «Каменяр» з недогляду одного відомого видавця) у 2005 році загублено 50 оригінальних ілюстрацій до «Читанки», мальованих рукою світлої пам’яті Зеновії Юськів.
Наступним кроком невипадковості стало знайомство з другим виданням Михайла Москаленка «НА РІКАХ ВАВІЛОНСЬКИХ. З НАЙДАВНІШОЇ ЛІТЕРАТУРИ ШУМЕРУ, ВАВІЛОНУ, ПАЛЕСТИНИ» (Київ: «Дніпро»,1991). До видання, яке охоплює видатні явища близькосхідних літератур ІІІ-І тис. входять міфопоетичні твори найдавнішої цивілізації – Шумеру, найвищі досягнення літератури Вавілону-Аккадії, поеми «про сотворіння світу» та «всесвітній потоп», найяскравіші зразки поезії Палестини, як от «Пісня над піснями» у перекладі Ігоря Дьяконова та Михайла Москаленка, переклади Старого Завіту в нових українських версіях і в класичних перекладах Івана Франка, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки. На відстані років видання набуває все більшої ваги, адже тут зібрані немеркнучі першоджерельні твори, які не підвладні ні простору, ні часу.
Вже нема у земних світах Михайла Москаленка, проте духовно чуюся в силі продовжити тему його зацікавлень, принаймні, хоч би вдячним словом його «неформальної» учениці, адже прочитання «На ріках Вавілонських» продиктувало потребу укласти «Шумеро-аккадський міфологічний словник» (1993), видрукуваний видавництвом «Логос» у авторському циклі «МІФОЛОГІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ»/ уклала Ірина Вовк. – Львів, 2013.
Див.інтернет-ресурс: http://irynavovk.blog.net.ua