Штрихи до портрета МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ
(Марія Заньковецька у відгуках і витягах з рецензій)

Зі статті О.БОРЩАГІВСЬКОГО «Артистка-громадянка»:

С.67 «Марія Костянтинівна зробила дуже багато для зростання й існування українського театру. Десять довгих років – з 1883 до 1893 – лежала заборона на влаштування українських вистав у межах київського генерал-губернаторства Дрентельна. Величезна частина України – Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Поділля, Волинь – перестала існувати для українського театру. І Заньковецькій належить далеко не остання роль у тій «облозі» Києва, про яку докладно говорить у своїх спогадах Микола Садовський.
Не один раз в Одесі і в ряді інших міст Марія Костянтинівна домагалась скасування наказу міністра внутрішніх справ графа Толстого від 22 липня 1884 року, що виголошував:

« …поставити за обов’язок всім трупам ставити нарівні з малоруськими п’єсами однакову кількість актів руських п’єс…».

І тільки згодом за допомогою зв’язків, які мала Заньковецька, при активному протесті найзначніших українських труп (зокрема, скарга Саксаганського 1891 року) поступово втрачає значення і силу наказ міністра і частково касується. 1897 року Марія Костянтинівна робить доповідь про український театр та проблеми його «нежиттєвого, мертвотного і шаблонного» репертуару, зумовленого численними мовними заборонами царського уряду, на І всеросійському з’їзді сценічних діячів, організованому в Москві.
Прекрасна і чутлива людина, Заньковецька завжди була душею того театру, де працювала, користувалася величезною любов’ю всього, особливо низового, допоміжного персоналу. Вміла розрізняти людські «душі», відгукуватися на горе кожного і допомагати, витягати з біди друзів, знайомих, а часто і випадково зустрінутих людей.
Особливої уваги заслуговують зусилля Заньковецької, вжиті до визволення з ув’язнення, з заслання деяких її знайомих і близьких (Карпенка-Карого, брата дружини Миколи Лисенка). Ось уривок з листа Ольги Лисенко «Дорогій, милій Марії Костянтинівні».

«Чи не маєте Ви змоги допомогти мені визволити брата… У Вас, мабуть, найдуться впливові люди, які могли б для Вас щонебудь зробити, я вірю; адже вп’яте відмовляють…». І далі: «Коли б треба було неодмінно взяти на поруки, Ви виявились би його родичкою і просили б взяти його на поруки собі. Потім би Ви його послали до мене, але хоч би звільнити, можливо, вони іншій особі і віддали б. Маріє Костянтинівно, голубонько, Ви вибачте мені, що говорю з Вами так одверто й прошу Вас такого, яке я не в кожного б відважилась попросити…».

І справді з такими листами зверталися до небагатьох. До тих, хто розумів людське горе, глибоко ненавидів устрій насильства і феодальної реакції, хто вмів допомагати друзям, ризикуючи власним добробутом. До таких рідкісних людей належала Марія Костянтинівна Заньковецька.
Про це говорив на 25-літньому ювілеї сценічної її діяльності талановитий комедійний актор, в минулому робітник-гравер І. Загорський, що не раз за час своєї праці в театрі просив допомоги і підтримки в Заньковецької.

«… Як про людину і товариша по сцені, можу сміливо сказати, співчутливішу за неї я мало зустрічав, у неї нема різниці між першим актором і хористом. На моїх очах захворів на сухоти хорист Селецький, якого вона понад рік тримала у себе на хуторі. Потім на її ж руках помер другий хорист – Поляков. Взагалі скажу, що я знаю багато фактів її співчуття і варто тільки кому-небудь заявити їй про свою нужду і горе – і вона зараз же допоможе». ( «Київська мисль»,15 січня 1908).

С.74 Особиста трагедія, повне гіркоти і чвар сімейне життя з Миколою Садовським, що завдав їй багато горя, фізична недуга, довгий час цілковитий розрив із рідними лише загартовували мужність Заньковецької, підсилювали любов до людей, що її оточували, стимулювали бажання робити життя друзів і товаришів радісним і щасливим. Ні особисте життя, ні театральні каверзи і плітки, і наклепи, які в ті часи не обминали навіть таких акторів як Заньковецька, не могли звести її з цього вірного шляху, яким сміливо і здебільшого одинцем пробиралася вона. Цей «гуманізм» не був звичайною «філантропією», піклування її було скероване саме на допомогу покривдженим, хто потребував підтримки, всім тим, кого насамперед можна було зачислити до «паріїв» тогочасного суспільства».
Ще кілька слів про Заньковецьку-людину. У 1915 році до Заньковецької прийшов один біженець з Галичини. Гаряче просив помогти, бо він тяжко бідує. Ну, словом. Довго говорити, а коротенько: Заньковецька майже останні гроші, не будемо говорити скільки (досить крупні суму) віддала цій людині. Він подякував і пішов. М.Устенко (був тоді такий молодий актор) ще почав казати:

«Мамочко! (так майже вся молодь називала Заньковецьку) …навіщо ви? Може він і бреше».
– «А, мовчи, що ти тямиш!», - відповіла Заньковецька і рвучко вийшла з хати».

ДАЛІ БУДЕ

За машинописом сімейного архіву Дмитра Николишина. «Марія Заньковецька (Матеріали)». – Львів,1947р.

УВАГА!

www.zankovetska.com.ua/repertoire/main_stage/marija-zankovecka.html

Зараз, у ці хвилини у Львівському Театрі ім. Марії Заньковецької відбуваються хвилюючі події: прем’єрою другої постановки п’єси Івана Рябокляча «Марія Заньковецька. Нескорене серце» (перша постановка відбулася у далекому 1972 році) Театр святкує своє творче 100-ліття.
У першій постановці п’єси роль Марії Костянтинівни Заньковецької виконала (тоді ще засл. арт. УРСР Лариса Кадирова). В інтерв’ю Лариса Кадирова назвала цю роль «золотою» у своїй мистецькій скарбниці, адже в цій ролі довелось їй виходити до глядача понад 600 разів.
Відзначити ювілей заньківчан хочу знахідкою – у сімейних архівах збереглася театральна програмка 1972 року з переліком дійових осіб першої постановки вистави «Марія Заньковецька». Хочу видрукувати її, аби теперішні читачі знали про старше покоління знаменитих нині акторів, багатьох з яких уже нема серед нас! (Не здивуйте, коли побачите деякі ознаки минулої для усіх нас епохи, а саме йдеться про титули акторів – н.а. СРСР та лауреат Державної премії СРСР, на зміну якій прийшла Національна премія ім. Т.Шевченка)

І. Рябокляч
МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА (Нескорене серце)
Драма на 3 дії

Режисер-постановник – Олекса Ріпко

Художник – з.д.м. України Мирон Кипріян

Консультант - н.а. СРСР, лауреат Державної премії СРСР, лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка Борис Романицький

Музичне оформлення - Дмитра Іванюка

Асистент режисера – з.а. УРСР Федір Стригун

Помічник режисера – Зоя Коноваленко

Дійові особи та виконавці:

Заньковецька М.К. – з.а. України Лариса Кадирова.

Кропивницький М.Л. – н.а. УРСР В.Максименко

Садовський М.К. - з.а. УРСР Федір Стригун

Саксаганський П.К. – В.Коваленко

Старицький М.П. – з.а. УРСР Б.Антків, С. Максимчук

Адасовський К.К., батько Заньковецької - н.а. СРСР, лауреат Державної премії СРСР, лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка Б. Романицький; М.Біловодський

Марія Василівна, її мати – н.а. УРСР Л.Кривицька; з.а. УРСР Г.Босенко; н.а. УРСР В.Полінська

Хлистов С.М., її чоловік – Б.Козак, Б.Ступка.

Горпина Захарівна, тітка Хлистова – н.а. УРСР Н.Доценко, Т.Колесник.

Єсипов І.В., генерал - н.а. СРСР, лауреат Державної премії СРСР В.Яременко; з.а. УРСР А.Тимошенко

Іда Гаврилівна, його дружина – Г.Шайда

Троян, актор – Б.Ступка, Є.Федорченко, В.Заярний

Барська, актриса – О.Журавльова, О.Піцишин, М.Телішевська

Стасов – з.а. УРСР О.Гринько

Суворін, критик – Б.Мірус, С.Максимчук.

Погожев, представник дирекції імператорських театрів – Б.Кох, П.Голота.

Дрентельн, київський генерал-губернатор – В.Розстальний, В.Сухицький.

Полковник – з.а. УРСР А.Тимошенко, В.Сухицький, Ю.Брилинський.

Поліцмейстер – н.а. УРСР В.Аркушенко, П.Бенюк.

Лірник – В.Глухий, К.Губенко.

Хлопчик – Н.Міносян, І.Шик.

Городовий – А.Кириленко, Л.Рега.

Ад’ютант – В.Бероєв, Є.Козак.

Студенти, молодь, службовці театру – артисти театру


За програмкою «Театральний Львів», 7 листопада 1972 року
(З сімейного архіву).

www.zankovetska.com.ua/repertoire/main_stage/marija-zankovecka.html