Настає Новий рік. Як мінімум почуємо підсумки: політиків – про владу і суспільство, економістів – про бухгалтерію виживання, церковників – про два Різдва, військовиків – про визволення полонених як найбільшу перемогу, а митців – про все гамузом. Але хочеться, котлети і мухи окремо та ще й своїх п’ять копійок вставити. У коментарях не скажеш всього того, що іноді напрошується, а безадресно – можна собі дозволити, в тому числі і про себе, адже все одно ярлики ліплять, кому не лінь.
        Якби уявити, що до моєї творчості є достойна увага, то перше, що має зауважити критика – моє слово дістає. Когось – до печінок, а комусь просто заважає жити у своєму болоті. Дістається і хворому суспільству, і його посполитим, в тому числі лірикам і сатирикам, в міру їх розпущеності. Грішний. Іноді це виходить за рамки літератури, коли мої ЛГ «нахабніють», але ж тільки тоді, коли не хочу, а мушу захистити своє реноме.
        Ще в радянські часи тиражувалася думка: щастя – це коли тебе розуміють. Сьогодні я додав би, а нещастя – це коли ти не розумієш ближнього. І особливо печально, коли це стається у творчому середовищі.
        Нібито так і має бути, якщо брати до уваги те, що, наприклад, наші «Майстерні» не так обтісують як огранюють поетів, особливо початківців, і то не гірше якої-небудь коронації слова. Принаймні поки-що ПМ чи не єдиний в Україні поетичний сайт, де колективна оцінка творчості автора є одночасно і достатньо об'єктивною, і такою, що не дуже впливає на його рейтинговий статус в табелі про ранги. Деякі автори, (буває – що і, на жаль, і назавжди), залишають ці сторінки як діти, що повиростали зі своїх штанців. Іноді можна й з полегкістю зітхнути, бо бувають переростки, з якими не легко знайти спільну мову, коли вони уявляють себе безрозмірними метрами у своїй вузенькій царині. Ну що можна вдіяти, коли людині хочеться бути унтер-офіцерською вдовою, яка сама себе може висікти, аби іншим «не повадно было».
        Хтось сказав, що емоційний інтелект людини відображається її мовною лексикою. Якщо який-небудь хлопчина виправдовується: я бува заокруглюю слова, але буду стараться не употреблять грубих слов, – то що мені думати про поета, який використовує точно таку саму аргументацію з тарабарщиною суржику, захищаючи свою лірику від класичної норми? А спробуй зауважити, що подібні звороти ради рими, характерні для незрілої дитячої поезії – нема-нема та й наживеш собі ворога. Не вважаю еталоном і свій стиль, зате не кожен пересмішник може його скопіювати. Комусь це не подобається як засіб просування по рейтингу у своїй кваліфікації. Але ж тут ніхто нікому нічого не забороняє. Майстерні – це сходинки, на яких кожен при бажанні влаштовується там, де хочеться, незалежно від того, ким є насправді. Ну, хіба що, елементи кругової поруки можуть просунути якусь групу десь, кудись трошки вище. АЛЕ Ж ЦЕ ЗАВЖДИ ПОМІТНО(випадково набралось великими літерами, але так і залишу).
        Читаю похвальну статтю. Суцільний бравур. Музика з музикою завжди на одній хвилі. Все природно. Але відкіля досада? Заздрість, ревність? Ні. Немає чого і до чого. Мені такого і в некролозі не хочеться. Жодної критичної думки. Пам'ятник при житті за радянськими штампами. У мене теж є слух – чую півня і зозулю. Я в такі дуети не вписуюсь і в цьому вся моя проблема. Крилов, а Глібов ще краще, показали це явище, але ніхто не поспішає його осуджувати. Зате «клеймим позором» олігархів.
        Ніхто ніколи не ставав майстром з дитинства. Здавалось би, занотуй свою минулу творчість як пройдений етап і крокуй далі. Може колись майбутні критики будуть називати тебе раннім Тичиною. Так ні. З такою кучерявістю обстоюється власна унікальність, що куди там класикам сатири і гумору.
        Це було б тільки смішно, якби захист сумнівних позицій не висловлювався в образливій формі по відношенню до опонента. А ще гірше, коли власні перли цієї полеміки приписуються пізніше опоненту, як ініціатору дурного тону з вибриками Пегаса на Парнасі.
        Я не хочу переходити на персоналії, по відношенню до яких мої аргументи вичерпані. Вони відлежались і хай собі ідуть у люди. Може справді комусь на користь буде.
        Важко зрозуміти мотивацію поведінки людей, які вказуючи на пилинки в оці іншого, не помічають колод у власних очах. Об'єднуючи дві інші біблійні притчі про камінь, кинутий у чужий город і в ближнього свого, згадуємо і третю, що завжди настає пора визбирувати те каміння. Не всі і не завжди готові до цього, вважаючи власне его недоторканним і лукаво показуючи пальцем на того, хто нібито першим кинув свій неотесаний камінець.
        Іноді буває важко й самого себе зрозуміти, коли досада минає, але осадок залишається. А ще гірше, коли немає ніякої гарантії, що тобі в черговий раз не закинуть те, чого і близько немає і не повинно бути. Як мінімум дивуєшся, коли окремому індивідууму потрібно доказувати, що поети завжди розписуються за всіх, навіть якщо це не всіх стосується. Але коли це стосується в першу чергу самого себе, то самокритики мало. Потрібна і самооборона.
        Не хочеться нікого поминати всує і цим заважати творити шедеври. Зайві репліки і куртуазна сатира вже потішили публіку.
        Якось так воно ведеться, що від компліментарщини до цілковитого несприйняття між авторами віршів і коментарів – один крок. Спочатку замилування, потім замилювання, а далі нібито здивування, трошки критики і – найшла коса на камінь. Такі рефлексії краще вгамовувати у творчий спосіб, оскільки явище типове. І хоч, можливо, й не варто його занадто роздмухувати, але деякі аспекти вимагають уваги.
        Це не проблеми добра і зла, а відрижки суєтності і марнослів'я. Тому немає ніякої необхідності стирати свого уявного опонента в порошок. Адже він сам створює собі обличчя, будучи самовпевненим у своєму непохитному авторитеті і звичній прихильності любих друзів до своєї творчості.
        Отже, в «розстрільній» поезії немає необхідності, а вбивчу прозу випрошують з такою настирністю, що не можна відмовити.
        Поділяю ту думку, що незграбних правил у творчості, так само як дурних законів у прозі життя – можна не дотримуватись. Вони час від часу міняються так само як смаки, уподобання, мода, нормативи правопису тощо. А от правила хорошого тону, етики у порядному товаристві для всіх однакові завжди.
        Дуже боляче не тільки спостерігати, але й відчути на собі, що марні спроби – знайти собі ту віддушину, де можна, як думалось, відпочити душею і вільно дихати між рівними рівним. На превеликий жаль, не тільки державні інституції, але й творчі об'єднання людей як, до речі, і наші Поетичні Майстерні, відображають зріз хворого суспільства, де завжди знаходяться індивідууми, рівніші від інших. Іншими словами – правила і закони для всіх однакові, але знаходяться орли, які вважають, що їм – улюбленцям богів, особливим, шанованим, любимим і Бог його знає ще яким, дозволено більше ніж простим смертним.
        Не треба показувати пальцем. У дитячої письменниці Роулінг є герой, якого вона називає Відомо Хто. Напевне всі принаймні гортали фантастичну історію чарівників і пам'ятають, як сильніший спочатку дуже опікувався долею маленького хлопчика, а потім, відчувши його доброчинну силу, вирішив знищити як зайвого противника на своєму узурпаторському шляху.
У реальному житті таке трапляється на кожному кроці. Ми звикаємо довіряти сказаним словам, дифірамбам, поблажливій критиці і раптом виявляється, що ця опіка не що інше як улеслива дружба ради майбутніх, меркантильних інтересів. І в разі розчарування ти стаєш уже не другом, а лютим ворогом. І тоді у відомо кого не вистачає тільки чарівної палички, щоб якщо не спопелити, то морально знищити видуманого собі опонента чи противника.
        Одна авторитетна для мене і на сторінках ПМ поетеса дала мені слушну пораду – не упоминати всує таку нечисту силу як Russia toody прямими іменами, аби не посилювати її. Важко не погодитись. Але куди дінешся? І я роблю відкриту спробу залізти у шкіру моїх прототипів у пасквільних віршиках. І мені важко уявити, що це такий собі бабай, який монотонно довбає молотком мало не кожного і не кожну по одному й тому самому місці, наче іншого і на думці немає. Мовчати буває тяжко. Тому моя порада моїм уявним жертвам – нинішнім і майбутнім: там, де умудряєтесь вичитувати щось про себе, читайте – Раша або Путя, якщо уявляєте, що це єдине, на чому зосереджена моя творчість. Мої паршивенькі віршики відлежуються роками, але якщо трапляється щось актуальне, то я не збираюсь його міняти з огляду на чиїсь примхи і гонор. Думаю, що мою думку поділяють всі, кому не потрібні ні дружня опіка, ні вказівки як і про що писати. Пишу так, як відчуваю, про те, що стосується всіх і нікого зокрема. Тому не треба шукати винного, коли буйна фантазія вимальовує себе головним героєм мало не кожного вірша. Я вже боюсь, що коли опублікую що-небудь про міліціонера, який придирається до стовпа, то й це комусь буде як чиряк на одному місці – зразок поетичної метафори, взятий із лексикону відомо кого.
        Ніхто не може заборонити мені використовувати у своїй творчості імена язичницьких богів. Бо хто цього не робить, розуміючи, що міфічні Олімп та Парнас – це теж не що інше, як яскравий зріз чи розріз нашого войовничого суспільства? При цьому нічиєї віри не ображаю, свою не ставлю вищою за інші, войовничого і смішного фанатизму ніколи не проявляв і не проявляю. Кожному зоїлу при бажанні є що закинути, аби закрутило в носі. Але для чого це мені, та ще й у сфері релігії? Звичайно, що відстоював і буду відстоювати реальне, а не міфічне; філософське, а не баб'яче; наукове, а не поганське, яке хочуть накинути Україні недалекоглядні(а іноді і навпаки, дуже далекоглядні) проповідники.
        Так, я не люблю путінську Рашу. Вакханальне язичництво і п'яне, наркотичне шаманство – це істинна релігія Московії від самих її початків. Ніякого християнства там ніколи не було і немає, а нинішнє гундяєвське православ'я – це найлютіший і найпідступніший ворог України. І це завжди було аксіомою. Але це не означає, що українське православ'я повинне бути замінене на язичництво. А про тих, хто це пропагує, можна повторити тільки одне, взяте із уст народу, – дурний піп і дурна його молитва.
        Ні, я не проти інших вір, в тому числі вірувань і обрядів наших предків, але тільки як культурного надбання людства. Про поганські ритуали масонських лож та орденів і про жертвенні капища та ідолопоклонство язичників так само як про католицьке єзуїтство та ісламські крайнощі краще промовчати. Але хто не любить грецьких міфів, які ще до Гомера створили початки історії Еллади? Кому не подобається карело-фінський епос Калевала? Що можна сказати проти мудрості конфуціанства і всеосяжної філософії буддизму? Кому заважають сповідувати привнесені споконвіків народні обряди предків українців, можливо й трипільської культури, з їх поклонінням Природі?
Сучасна освічена людина розуміє, що між цими релігіями, а точніше між їх егрегорами теж точиться непомітна боротьба. Деякі з цих інформаційно-енергетичних структур уже давно погасли і безглуздо відновлювати відмерле як нові секти для подальшого розбрату на теренах України та й всього світу. Людство стоїть на порозі виникнення нової всесвітньої загальнолюдської релігії за рахунок об'єднання всіх інших найпотужніших вір, вір у добро і єдиного Творця. І якщо так не станеться, то нашу цивілізацію дійсно чекає апокаліпсис – катастрофа на всій Землі.
Якщо єдиний Творець, то і єдиний Храм, але не обов'язково однакові обряди, церкви, мінарети, синагоги і т. п. Може не всім ті церкви і потрібні, бо сказано: де двоє в ім'я моє, там і Мій Храм.
        Я пам'ятаю, як мене підпільно хрестив не в церкві, а у звичайній хаті напевне що висвячений на ту справу батюшка. Моя мати не знімала з дітей своїх дукатики й хрести, аж поки свідомість не зачавила піонерія, комсомолія і совдепія. І коли я чую, як відомо хто з неприхованою ненавистю обзиває більшу і сподіваюсь, кращу, частину людства хрестатими, то це щонайменше коробить душу так само як від войовничого комунізму з його атеїзмом. То чому я повинен мирно споглядати це неприглядне явище, яке вносить додаткову дисгармонію у цьому світі?
        Але покажіть мені те місце, де я висловлювався неделікатно по відношенню до цього явища, зважаючи на те, що людина слабка.
        Так, я дозволяю собі показувати окремі вади цієї людини. Я погоджуюсь, що можливо ще не доріс до статусу вчителя, як деякі класики чи ті особи, які вважають себе такими. Але чим страшна моя позиція звичайної або як кажуть простої, пересічної людини?
І пару ремарок на випадки, коли формально є за що осудити не так поета, як малоактивного громадянина.
Їздити на позиції АТО і піднімати дух пораненим бійцям мені вже пізно, та й багажу особливого не маю, і знаю, як працює швидка допомога. Героїка – це похвальне явище, але коли завдяки пролитій крові падають зірки на погони генералітету і долари в кишені олігархів, то це вже поступово переростає у фарс, проти якого скоріше потрібно виступати, аніж брати у ньому участь.
        Я не можу похвалитися ні виданнями, ні фоліантами. То що я один такий злидар у цьому нашому справедливому світі однобокої краси і гармонії? Недалеко той час, коли й електронні видання будуть мати своїх лауреатів. І якщо зараз дехто з такою наполегливістю, достойною кращого застосування, намагається витіснити моє слово, потрібне звичайним порядним людям, а не фальшивому бомонду, то хто є цей відомо хто насправді?
        Будь-ласка, діліть мої думки хоч на 24, хоч і на сто, але не плюйте зі своїх звичних позицій, не принижуйте гідність мою і свою. не обзивайте по вуличному чи по-школярськи собі подібних. Мого досвіду вчителя достатньо, щоб відрізнити рівень свідомості двієчника-п'ятикласника і випускника школи життя. Не моя вина, що цей рівень не міняється у деяких індивідуумів десятиліттями. І прикро за всіх, що ми дозволяємо а то й під'юджуємо неврівноважених авторів на ці експерименти.
        І ще один невеличкий штришок. Всі захоплено спостерігають, як людина поставила себе за межі часу. Оригінально! Але ніхто не порадить цій розумній людині, що абсурдно вести точне літочислення від потопу, трипілля чи іншого розтягнутого у часі періоду чи процесу. Звичайно, що це може бути великою образою для відомо якої особи, загіпнотизованої своєю показною величчю і повсякчасними «одобрямами» улесливих колег. Особисто, розумію марноту цієї затії, лише хочу донести, що не вбачаю в цьому ні персональної образи, ні якого іншого наїзду на свободу думки і віросповідання.
        Можливо я помиляюсь і занадто загострюю проблему, якої насправді немає. Можливо, що повинні бути чудаки, які прикрашають світ тим, що вилазять на подіум і світять тисячній аудиторії голим задом. Тоді що ж – будемо терпіти і толерувати несамовитих, одіозних, затятих оригіналів.
        І це можна було б змовчати. Я мовчу. А висвячені невідомо ким у поводирі, мої ЛГ лише застерігають, що претендентів на папаху багато і невідомо від кого ще почуєш, – геть із наших чистих джерел!
        А хто не піде, коли ці джерела остаточно перетворяться у мутні патьоки для дурнів з ініціативою?

P.S. Здається всі борги у цьому проминаючому році пороздавав. А що далі буде, покаже рік Новий, у якому бажаю всім своїм колегам і читачам щасливих польотів і приземлень.
                                                         І??? ???а́
                                                         30.12.2017