Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Надія Таршин (1949) /
Проза
Мамина наука...
Давно це було, коли я була зовсім маленькою, а згадую той день і понині. Усіх дітей у селі в ті роки до роботи привчали із самого малку і я не була винятком. Вранці того дня мама вивела нашу корову на маленький лужок, що був понад греблею. Однією із сторін він межував з глибокою вирвою від авіаційної бомби і обійстям тітки Саньки – нашої ланкової, а інший бік лугу упирався в закинутий яблуневий сад. Сад був нічийний і один-єдиний на усе село, і росли там двома рядами дванадцять дерев – антонівка і білий налив. Корівку мама спутала і пустила пастися , а мені дала завдання наглядати за нею, щоб шкоди не наробила, бо четверта сторона маленького лугу межувала з людськими городами, де огорожа була майже умовною, тоді ні в кого не було огорож. Пасуться наші годувальниці, а ми у саду повсідаємося на гілляки, як горобці, а то ще і змагання влаштуємо, хто найвище на дерево залізе. Яблука у тому саду ніколи не визрівали, ми їх об’їдали ще у зав’язі, хіба що на вершечку дерева якесь не вдалося зірвати. І ніхто тоді не переживав за нас, що будуть у нас животи боліти від зеленцю, та якщо по-правді, то хворіли тоді діти рідко. Ми ж увесь свій час були на свіжому повітрі. Бігали навипередки, самі собі змагання влаштовували і у стрибках і хоч маленькими були, а з річки не могли нас витягнути.
А поряд із садом був високий пагорб, який ми називали Бучин. З однієї сторони він вертикальним обривом ішов донизу і під ним усе село брало червону глину для долівок. А над глинищем уся стіна була у невеликих круглих, овальних отворах, де гніздилися різні птахи. На Бучині був наш спостережний пункт, бо там була найкраща оглядова місцина за усіма, хто переміщався по греблі: пішки, на возах, у село і з села. Автомобілі тоді були великою рідкістю.
Того дня ми, як завжди, гралися і за коровами наглядали, і влаштували змагання, хто на яблуню залізе найвище. Я по деревах дуже любила лазити і того разу залізла на найвищу верхівку, та коли уже спускалася донизу, то зачепилася за сухий сучок і роздерла свою сукеночку від шиї і до самого низу. Сукня була гарною – штапельна червона у маленький білий горошок. Мама шила її з любов’ю для мене, бо це вперше батько роздобув десь невеликий клапоть нової матерії, щоб доні пошити сукню.
Від страху за скоєне я гірко розплакалася, діти мене обступили, намагалися стулити сукню докупи, та марно. Ридаючи попленталася додому, передчуваючи , що мені добре перепаде від мами. Вона ж забороняла лазити на дерева. По дорозі у моїй дитячій голові визрів план «спасіння» за який я згодом отримала по заслузі. Я вирішила мамі збрехати, що не я розірвала сукню, а це зробив сусідський хлопчик Віталій, який був капосним і часто ми з ним билися. Уся в сльозах, я переповідала мамі вигадану пригоду, та мабуть моя брехня була не дуже переконливою, бо мама взяла мене за руку і повела до дитячого гурту, у якого запитала, чи правда, що це Віталій роздер мою сукню. Наш дитячий гурт не звик брехати і категорично відповів: - Ні, це вона сама, ось подивіться тьотю Ніна, на отій високій яблуні вона зачепилася за отой сучок. Мама відпустила мою руку і пішла до корови, нагнулася, зняла з неї путо і підійшла з ним до мене. Повернула мене спиною і огріла путом декілька разів навхрест на очах усіх моїх маленьких друзів, які не захотіли покривати мої брехливі звинувачення.
Чи боляче було - уже не знаю . Було до болю соромно перед мамою, і маленькими пастушками . Урок суворої маминої науки я засвоїла на усе життя.
13.12. 2018р. Надія Таршин.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мамина наука...
Давно це було, коли я була зовсім маленькою, а згадую той день і понині. Усіх дітей у селі в ті роки до роботи привчали із самого малку і я не була винятком. Вранці того дня мама вивела нашу корову на маленький лужок, що був понад греблею. Однією із сторін він межував з глибокою вирвою від авіаційної бомби і обійстям тітки Саньки – нашої ланкової, а інший бік лугу упирався в закинутий яблуневий сад. Сад був нічийний і один-єдиний на усе село, і росли там двома рядами дванадцять дерев – антонівка і білий налив. Корівку мама спутала і пустила пастися , а мені дала завдання наглядати за нею, щоб шкоди не наробила, бо четверта сторона маленького лугу межувала з людськими городами, де огорожа була майже умовною, тоді ні в кого не було огорож. Пасуться наші годувальниці, а ми у саду повсідаємося на гілляки, як горобці, а то ще і змагання влаштуємо, хто найвище на дерево залізе. Яблука у тому саду ніколи не визрівали, ми їх об’їдали ще у зав’язі, хіба що на вершечку дерева якесь не вдалося зірвати. І ніхто тоді не переживав за нас, що будуть у нас животи боліти від зеленцю, та якщо по-правді, то хворіли тоді діти рідко. Ми ж увесь свій час були на свіжому повітрі. Бігали навипередки, самі собі змагання влаштовували і у стрибках і хоч маленькими були, а з річки не могли нас витягнути.
А поряд із садом був високий пагорб, який ми називали Бучин. З однієї сторони він вертикальним обривом ішов донизу і під ним усе село брало червону глину для долівок. А над глинищем уся стіна була у невеликих круглих, овальних отворах, де гніздилися різні птахи. На Бучині був наш спостережний пункт, бо там була найкраща оглядова місцина за усіма, хто переміщався по греблі: пішки, на возах, у село і з села. Автомобілі тоді були великою рідкістю.
Того дня ми, як завжди, гралися і за коровами наглядали, і влаштували змагання, хто на яблуню залізе найвище. Я по деревах дуже любила лазити і того разу залізла на найвищу верхівку, та коли уже спускалася донизу, то зачепилася за сухий сучок і роздерла свою сукеночку від шиї і до самого низу. Сукня була гарною – штапельна червона у маленький білий горошок. Мама шила її з любов’ю для мене, бо це вперше батько роздобув десь невеликий клапоть нової матерії, щоб доні пошити сукню.
Від страху за скоєне я гірко розплакалася, діти мене обступили, намагалися стулити сукню докупи, та марно. Ридаючи попленталася додому, передчуваючи , що мені добре перепаде від мами. Вона ж забороняла лазити на дерева. По дорозі у моїй дитячій голові визрів план «спасіння» за який я згодом отримала по заслузі. Я вирішила мамі збрехати, що не я розірвала сукню, а це зробив сусідський хлопчик Віталій, який був капосним і часто ми з ним билися. Уся в сльозах, я переповідала мамі вигадану пригоду, та мабуть моя брехня була не дуже переконливою, бо мама взяла мене за руку і повела до дитячого гурту, у якого запитала, чи правда, що це Віталій роздер мою сукню. Наш дитячий гурт не звик брехати і категорично відповів: - Ні, це вона сама, ось подивіться тьотю Ніна, на отій високій яблуні вона зачепилася за отой сучок. Мама відпустила мою руку і пішла до корови, нагнулася, зняла з неї путо і підійшла з ним до мене. Повернула мене спиною і огріла путом декілька разів навхрест на очах усіх моїх маленьких друзів, які не захотіли покривати мої брехливі звинувачення.
Чи боляче було - уже не знаю . Було до болю соромно перед мамою, і маленькими пастушками . Урок суворої маминої науки я засвоїла на усе життя.
13.12. 2018р. Надія Таршин.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
