Давно це було, коли я була зовсім маленькою, а згадую той день і понині. Усіх дітей у селі в ті роки до роботи привчали із самого малку і я не була винятком. Вранці того дня мама вивела нашу корову на маленький лужок, що був понад греблею. Однією із сторін він межував з глибокою вирвою від авіаційної бомби і обійстям тітки Саньки – нашої ланкової, а інший бік лугу упирався в закинутий яблуневий сад. Сад був нічийний і один-єдиний на усе село, і росли там двома рядами дванадцять дерев – антонівка і білий налив. Корівку мама спутала і пустила пастися , а мені дала завдання наглядати за нею, щоб шкоди не наробила, бо четверта сторона маленького лугу межувала з людськими городами, де огорожа була майже умовною, тоді ні в кого не було огорож. Пасуться наші годувальниці, а ми у саду повсідаємося на гілляки, як горобці, а то ще і змагання влаштуємо, хто найвище на дерево залізе. Яблука у тому саду ніколи не визрівали, ми їх об’їдали ще у зав’язі, хіба що на вершечку дерева якесь не вдалося зірвати. І ніхто тоді не переживав за нас, що будуть у нас животи боліти від зеленцю, та якщо по-правді, то хворіли тоді діти рідко. Ми ж увесь свій час були на свіжому повітрі. Бігали навипередки, самі собі змагання влаштовували і у стрибках і хоч маленькими були, а з річки не могли нас витягнути.
А поряд із садом був високий пагорб, який ми називали Бучин. З однієї сторони він вертикальним обривом ішов донизу і під ним усе село брало червону глину для долівок. А над глинищем уся стіна була у невеликих круглих, овальних отворах, де гніздилися різні птахи. На Бучині був наш спостережний пункт, бо там була найкраща оглядова місцина за усіма, хто переміщався по греблі: пішки, на возах, у село і з села. Автомобілі тоді були великою рідкістю.
Того дня ми, як завжди, гралися і за коровами наглядали, і влаштували змагання, хто на яблуню залізе найвище. Я по деревах дуже любила лазити і того разу залізла на найвищу верхівку, та коли уже спускалася донизу, то зачепилася за сухий сучок і роздерла свою сукеночку від шиї і до самого низу. Сукня була гарною – штапельна червона у маленький білий горошок. Мама шила її з любов’ю для мене, бо це вперше батько роздобув десь невеликий клапоть нової матерії, щоб доні пошити сукню.
Від страху за скоєне я гірко розплакалася, діти мене обступили, намагалися стулити сукню докупи, та марно. Ридаючи попленталася додому, передчуваючи , що мені добре перепаде від мами. Вона ж забороняла лазити на дерева. По дорозі у моїй дитячій голові визрів план «спасіння» за який я згодом отримала по заслузі. Я вирішила мамі збрехати, що не я розірвала сукню, а це зробив сусідський хлопчик Віталій, який був капосним і часто ми з ним билися. Уся в сльозах, я переповідала мамі вигадану пригоду, та мабуть моя брехня була не дуже переконливою, бо мама взяла мене за руку і повела до дитячого гурту, у якого запитала, чи правда, що це Віталій роздер мою сукню. Наш дитячий гурт не звик брехати і категорично відповів: - Ні, це вона сама, ось подивіться тьотю Ніна, на отій високій яблуні вона зачепилася за отой сучок. Мама відпустила мою руку і пішла до корови, нагнулася, зняла з неї путо і підійшла з ним до мене. Повернула мене спиною і огріла путом декілька разів навхрест на очах усіх моїх маленьких друзів, які не захотіли покривати мої брехливі звинувачення.
Чи боляче було - уже не знаю . Було до болю соромно перед мамою, і маленькими пастушками . Урок суворої маминої науки я засвоїла на усе життя.

13.12. 2018р. Надія Таршин.