Вони не віталися п'ятдесят років. Вони оминали один одного на вулицях міста. Найчастіше їхні зустрічі траплялися коло старовинної міської церкви, оточеної високим кам'яним муром. Одразу відчували, що між ними теж мур, але значно вищий за церковний. Уже й призабули, хто першим почав його зводити, добуваючи з серця каміння, якого назбиралося в ньому чимало. Плин часу того муру не зруйнував і не надщербив, а тільки покрив мохом старечого безсилля. Одному з них, електрику за фахом, паралізувало ноги і він завдяки неймовірним зусиллям заледве вирвався з пут недуги і тепер мусив зміцнювати свою ходу короткими прогулками улюбленим маршрутом. Інший, лікар, маючи хворого божевіллям сина, часто збирався з думками за межами домівки, крокуючи, здебільшого, куди очі дивляться. Жодному з них не спадало на гадку позбутися взаємної неприязні, яка пережила кілька сотень міщан, віддавших Богові душу, яка, врешті-решт, могла розтаяти у спекотних подіях, що зачепили і місто, і їх особисто, проте не розтаяла.
Двоє непримиренних стояли на своєму так твердо, як стояла між ними жінка, яку втратив один, а іншому судилося її покохати і взяти за дружину.
П'ятдесят років мовчазної неприязні. Мовчазної! Не ослабленої емоційним монологом в обличчя супротивникові, не розхлюпаної по місту на втіху роззяв. Їхні янголи, супроводжуючи їх до життєвого фіналу, махнули, напевно, рукою в безнадії позбавити впертих стариганів гріха непрощення ... Аж тут несподівано в міському парку вісімдесятилітній продовжувач справи Гіппократа сів на лаву поряд з сімдесятивосьмилітнім приборкувачем електричного струму. Якби в електрика була прозора голова, то око колишнього хірурга помітило б у ній такий електричний розряд, який трапляється хіба що в небі під час грози. Було зовсім близько до грому...
- Я незабаром помру від важкої хвороби, - хірург попередив вибухи громовиці в голосі недоброзичливця. Посопівши, той мовив спокійно.
- Щасливої дороги в пекло.
- Хіба я заслужив пекла? - образився віртуоз скальпеля.
- Не знаю... - електрик шаркнув ногою. - Не мені про це судити. Але моя дружина вважає саме так.
- Вона була б моєю й досі, якби ти не поспішив скористатися нашою тимчасовою розлукою!
- Тимчасовою? - скривилися губи старечого електрика. - Ти допікав їй на кожному кроці своєю пунктуальністю. Ти розписав похвилинно її сніданок, обід, вечерю, вихід з дому, повернення в дім... Можливо, й нічний час...
- Мене так виховали. В цьому немає нічого поганого.
- Аякже, ескулапе! Від цього можна вовком завити!
- Ми не тому посварилися...
- Останньою краплею для неї була твоя скупість.
- Ощадливість.
- Ні, скупість! Ти влаштував їй скандал, коли не принесла тобі з крамниці решту - три копійки.
- Я жив на зарплатню. Найщедрішими бувають злочинці і хабарники.
- Чув, чув, як ти біг за хворим, аби віддати йому гроші, що тицьнув у твою кишеню. Хоч щось мусить бути в тобі позитивним.
- Ось бачиш, - хмикнув хірург, - я не зовсім пропащий...
- Вона перестала тебе кохати, тому й вийшла за мене.
- Неправда!
- Знаю про це із слів нашої... моєї дружини.
- У вікнах вашої квартири були тоді золотисті штори.
- До чого це ти, крутію?
- Одну із них вона ледь-ледь відсувала і стежила за мною, коли проходив мимо.
- Звичайна жіноча цікавість.
- Ні, її мучили сумніви...
- Яких ніколи не було в тебе?
- Чому так вважаєш?
- Спонукають до цього твої три одруження. Хто стільки разів одружується, не має глибоких почуттів.
- Навпаки. Чоловіче серце бемежне і бездонне...
- У твоєму бездонному серці не втопили неприязні до мене наступні твої жінки.
- Моя неприязнь була відповіддю на твою.
- Ти, ескулапе, продовжував ображати мою дружину своїми одруженнями...
- Ось бачиш - не просто так гойдалася золотиста штора...
- Годі! Йди звідси геть!
- Я незабаром помру від важкої хвороби.
- Маю втішити цією новиною мою дружину? Чому, власне, розмовляємо сьогодні про неї?
- Цвіт повертається... Розумієш, електрику, побитий морозами, розвіяний вітрами, цвіт повертається. Він не може минутися зовсім! Мені здається, що я відчуватиму це й там, в потойбіччі, бо незабаром...
Двоє на лаві в парку якось зніяковіло стисли плечима, а за хвилину майже одночасно подали один одному руки - вперше за п'ятдесят років.

Богдан Манюк