Повідомляю через силу,
що не дійшов до адресата,
той лист, що совісті хватило
у вас направити солдату.

Того листа він не отримав
і не поранився паскудством,
не холодило в люту зиму
його нечуване розпутство.

Коли він піднімав бійців
в атаку біля терміналу,
іще нахабність ваших слів
його душі не розтинала.

І як у бій він крокував,
мотузкою стягнувши рану,
лист кілометри ще долав…
Тоді для туги було рано.

А як підкошений упав
і смерть закрила йому очі,
листа того ще не читав,
бо не дожив герой до ночі.

Труна була із плащ-палатки.
У темряві міському парку
ми поховали після схватки
його під металеву арку.

Над ним зоря на обеліску
і тополина з вітром тужать…
Але, зважаючи на звістку,
вам те усе уже байдуже.

Лише уранці, усі разом,
опісля смерті адресата,
ми прочитали ту образу –
даруйте нам, простим солдатам.

Не цитуватиму без толку
усе, що нині серце крає,
від імені усього полку
лише гризоту нагадаю.

Писали, утомилась ждати
і іншого знайшла для себе,
що одягла кохання шати,
а тому – він уже не треба.

Що розпрощалася з бідою,
живеться добре, у достатку.
Не переймаєтесь нуждою
у лейтенантськім атестаті.

Аби листа вже не чекав
і вас не утрудняв би знову.
Так, саме так – „не утрудняв“!
Болюче відшукали слово…

І все, і більше ні гу-гу…
Перечитали терпеливо
слова, що ніби на снігу
у час війни знайти змогли ви.

„Не утрудняй“, „муж“, „атестат“…
На що ж ви душу проміняли?!
А він же був герой, солдат!
Ми з ним за вас тут умирали…

В розлуці жити – серце бити,
не всяк її лиху здолає.
Не кожен може вік любити,
на жаль, усе в житті буває…

Хай не кохали уже більше
і він тепер вам не потрібен.
Нехай жили уже ви з іншим,
Бог з вами й тим нікчемним злиднем,

але ж який гріх у солдата,
що часу вільного не знає!
Що вас рятуючи від ката,
себе три роки „утрудняє“…

Що, відшукати не змогли
хай слів гірких, та благородних?
В своїй душі ви не знайшли,
так зайняли б в кого завгодно!

Бо у Вітчизні нашій єсть
немало чистих душ, високих.
Вони вам виявили б честь
і ваші згладили пороки.

Вони б за вас слова знайшли,
щоб збадьорити чоловіка.
Уклін від нас їм до землі
за серце добре і велике!

Не вам, жіночому загалу,
од всіх, відірваних війною,
ми написати побажали,
щоб знали – ви тому виною.

Чоловіки на фронті тут,
в борні із ворогом й собою,
з тривогою якоюсь ждуть
листів із дому перед боєм.

Ми начиталися лайна,
тепер тихцем усі жалкуєм –
а раптом все ж ви не одна
й такого хтось іще скуштує…

На суд дружин пошлемо вас,
їх імена ви забруднили.
Хоча на нетривалий час
листом нам мозок отруїли.

Нехай поставлять у вину,
що душу чорну ви ховали,
любили лиш себе одну
і за дружину видавали.

А бувший чоловік – убитий,
тож далі бавтеся із новим.
Загинув і на тому світі
не потурбує зайвим словом.

Живіть, а він вже без вини
не відповість і не напише.
Вже не повернеться з війни,
під руку вас не стріне з іншим.

Лиш за одне його прощати
прийдеться вам, продажна юдо,
що місяць-другий доставляти
листи й надалі пошта буде.

Нічого не удієш тут –
листи від кулі повільніші.
Вони пізніше надійдуть
і потривожать вашу тишу…

Там жодного рядка без вас
немає… Це вам неприємно?
То я беру у скрути час
слова, написані даремно!

Прийміть, нарешті, і від нас
презирства міру, на прощання.
Всі ті, хто зневажають вас –
загиблого однополчани.

12.09.2016

* Переспів твору Констянтина Симонова „Открытое письмо женщине из г. Вичуга“.