
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.08
22:12
Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
2025.08.08
16:46
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
2025.08.08
14:42
Кукурудзяний чути шелест,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
2025.08.08
11:22
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
2025.08.07
21:55
Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
2025.08.07
19:20
Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені у глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені у глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
2025.08.07
19:04
Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
2025.08.07
16:29
Із Бориса Заходера
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
2025.08.06
22:01
Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
2025.08.06
21:25
Великі провидці, які збиралися провіщати долю людства, не годні зі своєю долею розібратися.
Кількість людей, які все знають, на порядок перевищує кількість людей, які все вміють.
На великі обіцянки клюють навіть краще, ніж на великі гроші.
Колиш
2025.08.06
11:19
Із Бориса Заходера
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
2025.08.06
00:36
Життя – коротка мить свідома,
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
2025.08.05
23:17
Домовина - не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
2025.08.05
21:25
Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
2025.08.05
20:32
На Ярославовім Валу
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Козак Дума (1958) /
Вірші
/
Переспіви
Відкритий лист*
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Відкритий лист*
Повідомляю через силу,
що не дійшов до адресата,
той лист, що совісті хватило
у вас направити солдату.
Того листа він не отримав
і не поранився паскудством,
не холодило в люту зиму
його нечуване розпутство.
Коли він піднімав бійців
в атаку біля терміналу,
іще нахабність ваших слів
його душі не розтинала.
І як у бій він крокував,
мотузкою стягнувши рану,
лист кілометри ще долав…
Тоді для туги було рано.
А як підкошений упав
і смерть закрила йому очі,
листа того ще не читав,
бо не дожив герой до ночі.
Труна була із плащ-палатки.
У темряві міському парку
ми поховали після схватки
його під металеву арку.
Над ним зоря на обеліску
і тополина з вітром тужать…
Але, зважаючи на звістку,
вам те усе уже байдуже.
Лише уранці, усі разом,
опісля смерті адресата,
ми прочитали ту образу –
даруйте нам, простим солдатам.
Не цитуватиму без толку
усе, що нині серце крає,
від імені усього полку
лише гризоту нагадаю.
Писали, утомилась ждати
і іншого знайшла для себе,
що одягла кохання шати,
а тому – він уже не треба.
Що розпрощалася з бідою,
живеться добре, у достатку.
Не переймаєтесь нуждою
у лейтенантськім атестаті.
Аби листа вже не чекав
і вас не утрудняв би знову.
Так, саме так – „не утрудняв“!
Болюче відшукали слово…
І все, і більше ні гу-гу…
Перечитали терпеливо
слова, що ніби на снігу
у час війни знайти змогли ви.
„Не утрудняй“, „муж“, „атестат“…
На що ж ви душу проміняли?!
А він же був герой, солдат!
Ми з ним за вас тут умирали…
В розлуці жити – серце бити,
не всяк її лиху здолає.
Не кожен може вік любити,
на жаль, усе в житті буває…
Хай не кохали уже більше
і він тепер вам не потрібен.
Нехай жили уже ви з іншим,
Бог з вами й тим нікчемним злиднем,
але ж який гріх у солдата,
що часу вільного не знає!
Що вас рятуючи від ката,
себе три роки „утрудняє“…
Що, відшукати не змогли
хай слів гірких, та благородних?
В своїй душі ви не знайшли,
так зайняли б в кого завгодно!
Бо у Вітчизні нашій єсть
немало чистих душ, високих.
Вони вам виявили б честь
і ваші згладили пороки.
Вони б за вас слова знайшли,
щоб збадьорити чоловіка.
Уклін від нас їм до землі
за серце добре і велике!
Не вам, жіночому загалу,
од всіх, відірваних війною,
ми написати побажали,
щоб знали – ви тому виною.
Чоловіки на фронті тут,
в борні із ворогом й собою,
з тривогою якоюсь ждуть
листів із дому перед боєм.
Ми начиталися лайна,
тепер тихцем усі жалкуєм –
а раптом все ж ви не одна
й такого хтось іще скуштує…
На суд дружин пошлемо вас,
їх імена ви забруднили.
Хоча на нетривалий час
листом нам мозок отруїли.
Нехай поставлять у вину,
що душу чорну ви ховали,
любили лиш себе одну
і за дружину видавали.
А бувший чоловік – убитий,
тож далі бавтеся із новим.
Загинув і на тому світі
не потурбує зайвим словом.
Живіть, а він вже без вини
не відповість і не напише.
Вже не повернеться з війни,
під руку вас не стріне з іншим.
Лиш за одне його прощати
прийдеться вам, продажна юдо,
що місяць-другий доставляти
листи й надалі пошта буде.
Нічого не удієш тут –
листи від кулі повільніші.
Вони пізніше надійдуть
і потривожать вашу тишу…
Там жодного рядка без вас
немає… Це вам неприємно?
То я беру у скрути час
слова, написані даремно!
Прийміть, нарешті, і від нас
презирства міру, на прощання.
Всі ті, хто зневажають вас –
загиблого однополчани.
12.09.2016
що не дійшов до адресата,
той лист, що совісті хватило
у вас направити солдату.
Того листа він не отримав
і не поранився паскудством,
не холодило в люту зиму
його нечуване розпутство.
Коли він піднімав бійців
в атаку біля терміналу,
іще нахабність ваших слів
його душі не розтинала.
І як у бій він крокував,
мотузкою стягнувши рану,
лист кілометри ще долав…
Тоді для туги було рано.
А як підкошений упав
і смерть закрила йому очі,
листа того ще не читав,
бо не дожив герой до ночі.
Труна була із плащ-палатки.
У темряві міському парку
ми поховали після схватки
його під металеву арку.
Над ним зоря на обеліску
і тополина з вітром тужать…
Але, зважаючи на звістку,
вам те усе уже байдуже.
Лише уранці, усі разом,
опісля смерті адресата,
ми прочитали ту образу –
даруйте нам, простим солдатам.
Не цитуватиму без толку
усе, що нині серце крає,
від імені усього полку
лише гризоту нагадаю.
Писали, утомилась ждати
і іншого знайшла для себе,
що одягла кохання шати,
а тому – він уже не треба.
Що розпрощалася з бідою,
живеться добре, у достатку.
Не переймаєтесь нуждою
у лейтенантськім атестаті.
Аби листа вже не чекав
і вас не утрудняв би знову.
Так, саме так – „не утрудняв“!
Болюче відшукали слово…
І все, і більше ні гу-гу…
Перечитали терпеливо
слова, що ніби на снігу
у час війни знайти змогли ви.
„Не утрудняй“, „муж“, „атестат“…
На що ж ви душу проміняли?!
А він же був герой, солдат!
Ми з ним за вас тут умирали…
В розлуці жити – серце бити,
не всяк її лиху здолає.
Не кожен може вік любити,
на жаль, усе в житті буває…
Хай не кохали уже більше
і він тепер вам не потрібен.
Нехай жили уже ви з іншим,
Бог з вами й тим нікчемним злиднем,
але ж який гріх у солдата,
що часу вільного не знає!
Що вас рятуючи від ката,
себе три роки „утрудняє“…
Що, відшукати не змогли
хай слів гірких, та благородних?
В своїй душі ви не знайшли,
так зайняли б в кого завгодно!
Бо у Вітчизні нашій єсть
немало чистих душ, високих.
Вони вам виявили б честь
і ваші згладили пороки.
Вони б за вас слова знайшли,
щоб збадьорити чоловіка.
Уклін від нас їм до землі
за серце добре і велике!
Не вам, жіночому загалу,
од всіх, відірваних війною,
ми написати побажали,
щоб знали – ви тому виною.
Чоловіки на фронті тут,
в борні із ворогом й собою,
з тривогою якоюсь ждуть
листів із дому перед боєм.
Ми начиталися лайна,
тепер тихцем усі жалкуєм –
а раптом все ж ви не одна
й такого хтось іще скуштує…
На суд дружин пошлемо вас,
їх імена ви забруднили.
Хоча на нетривалий час
листом нам мозок отруїли.
Нехай поставлять у вину,
що душу чорну ви ховали,
любили лиш себе одну
і за дружину видавали.
А бувший чоловік – убитий,
тож далі бавтеся із новим.
Загинув і на тому світі
не потурбує зайвим словом.
Живіть, а він вже без вини
не відповість і не напише.
Вже не повернеться з війни,
під руку вас не стріне з іншим.
Лиш за одне його прощати
прийдеться вам, продажна юдо,
що місяць-другий доставляти
листи й надалі пошта буде.
Нічого не удієш тут –
листи від кулі повільніші.
Вони пізніше надійдуть
і потривожать вашу тишу…
Там жодного рядка без вас
немає… Це вам неприємно?
То я беру у скрути час
слова, написані даремно!
Прийміть, нарешті, і від нас
презирства міру, на прощання.
Всі ті, хто зневажають вас –
загиблого однополчани.
12.09.2016
* Переспів твору Констянтина Симонова „Открытое письмо женщине из г. Вичуга“.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію