Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.05
12:18
Замок.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
2026.01.05
12:17
В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
2026.01.05
11:35
Я прокинусь у лісі від шуму птахів.
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
2026.01.05
10:59
Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.
Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.
Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
2026.01.04
23:25
Була шкварка, була чарка
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
2026.01.04
19:33
Про всіх потрібно знати у житті:
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
2026.01.04
18:09
Ну що сказати? Спрацювали чисто!
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!
Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!
Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
2026.01.04
13:03
Малює мороз візерунок
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.
Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.
Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
2026.01.04
12:11
Коли подолаєм навколишню сірість?
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?
Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?
Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
2026.01.04
10:18
Уже під старість Галя пригадала,
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-фран
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-фран
2026.01.04
10:10
Раїса Обшарська. Сезон блукаючих дощів: повісті, оповідання, новели. —Тернопіль: Джура, 2006 р. — 254 с.
Усім шанувальникам художньої літератури, відомо, що є книги, які захоплюють одразу і не відпускають, поки не прочитаєш їх до останньої сторінки. Авт
2026.01.03
21:46
Розливає обрій червоно лафітом,
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.
Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.
Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
2026.01.03
17:52
Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
2026.01.03
17:26
Нічого такого, ще вибухів кілька.
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з
2026.01.03
16:31
Придумати задачу вдома будь- яку
Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я
Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я
2026.01.03
14:20
Поетична непоетичність.
Так кусає змія за свій хвіст.
Це надмірне позерство й практичність.
У колодязі згублений хист.
Так потоне усе в парадоксах,
У апоріях, візіях, снах.
І останній п'яниця й пройдоха
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Так кусає змія за свій хвіст.
Це надмірне позерство й практичність.
У колодязі згублений хист.
Так потоне усе в парадоксах,
У апоріях, візіях, снах.
І останній п'яниця й пройдоха
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Козак Дума (1958) /
Вірші
/
Переспіви
Відкритий лист*
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Відкритий лист*
Повідомляю через силу,
що не дійшов до адресата,
той лист, що совісті хватило
у вас направити солдату.
Того листа він не отримав
і не поранився паскудством,
не холодило в люту зиму
його нечуване розпутство.
Коли він піднімав бійців
в атаку біля терміналу,
іще нахабність ваших слів
його душі не розтинала.
І як у бій він крокував,
мотузкою стягнувши рану,
лист кілометри ще долав…
Тоді для туги було рано.
А як підкошений упав
і смерть закрила йому очі,
листа того ще не читав,
бо не дожив герой до ночі.
Труна була із плащ-палатки.
У темряві міському парку
ми поховали після схватки
його під металеву арку.
Над ним зоря на обеліску
і тополина з вітром тужать…
Але, зважаючи на звістку,
вам те усе уже байдуже.
Лише уранці, усі разом,
опісля смерті адресата,
ми прочитали ту образу –
даруйте нам, простим солдатам.
Не цитуватиму без толку
усе, що нині серце крає,
від імені усього полку
лише гризоту нагадаю.
Писали, утомилась ждати
і іншого знайшла для себе,
що одягла кохання шати,
а тому – він уже не треба.
Що розпрощалася з бідою,
живеться добре, у достатку.
Не переймаєтесь нуждою
у лейтенантськім атестаті.
Аби листа вже не чекав
і вас не утрудняв би знову.
Так, саме так – „не утрудняв“!
Болюче відшукали слово…
І все, і більше ні гу-гу…
Перечитали терпеливо
слова, що ніби на снігу
у час війни знайти змогли ви.
„Не утрудняй“, „муж“, „атестат“…
На що ж ви душу проміняли?!
А він же був герой, солдат!
Ми з ним за вас тут умирали…
В розлуці жити – серце бити,
не всяк її лиху здолає.
Не кожен може вік любити,
на жаль, усе в житті буває…
Хай не кохали уже більше
і він тепер вам не потрібен.
Нехай жили уже ви з іншим,
Бог з вами й тим нікчемним злиднем,
але ж який гріх у солдата,
що часу вільного не знає!
Що вас рятуючи від ката,
себе три роки „утрудняє“…
Що, відшукати не змогли
хай слів гірких, та благородних?
В своїй душі ви не знайшли,
так зайняли б в кого завгодно!
Бо у Вітчизні нашій єсть
немало чистих душ, високих.
Вони вам виявили б честь
і ваші згладили пороки.
Вони б за вас слова знайшли,
щоб збадьорити чоловіка.
Уклін від нас їм до землі
за серце добре і велике!
Не вам, жіночому загалу,
од всіх, відірваних війною,
ми написати побажали,
щоб знали – ви тому виною.
Чоловіки на фронті тут,
в борні із ворогом й собою,
з тривогою якоюсь ждуть
листів із дому перед боєм.
Ми начиталися лайна,
тепер тихцем усі жалкуєм –
а раптом все ж ви не одна
й такого хтось іще скуштує…
На суд дружин пошлемо вас,
їх імена ви забруднили.
Хоча на нетривалий час
листом нам мозок отруїли.
Нехай поставлять у вину,
що душу чорну ви ховали,
любили лиш себе одну
і за дружину видавали.
А бувший чоловік – убитий,
тож далі бавтеся із новим.
Загинув і на тому світі
не потурбує зайвим словом.
Живіть, а він вже без вини
не відповість і не напише.
Вже не повернеться з війни,
під руку вас не стріне з іншим.
Лиш за одне його прощати
прийдеться вам, продажна юдо,
що місяць-другий доставляти
листи й надалі пошта буде.
Нічого не удієш тут –
листи від кулі повільніші.
Вони пізніше надійдуть
і потривожать вашу тишу…
Там жодного рядка без вас
немає… Це вам неприємно?
То я беру у скрути час
слова, написані даремно!
Прийміть, нарешті, і від нас
презирства міру, на прощання.
Всі ті, хто зневажають вас –
загиблого однополчани.
12.09.2016
що не дійшов до адресата,
той лист, що совісті хватило
у вас направити солдату.
Того листа він не отримав
і не поранився паскудством,
не холодило в люту зиму
його нечуване розпутство.
Коли він піднімав бійців
в атаку біля терміналу,
іще нахабність ваших слів
його душі не розтинала.
І як у бій він крокував,
мотузкою стягнувши рану,
лист кілометри ще долав…
Тоді для туги було рано.
А як підкошений упав
і смерть закрила йому очі,
листа того ще не читав,
бо не дожив герой до ночі.
Труна була із плащ-палатки.
У темряві міському парку
ми поховали після схватки
його під металеву арку.
Над ним зоря на обеліску
і тополина з вітром тужать…
Але, зважаючи на звістку,
вам те усе уже байдуже.
Лише уранці, усі разом,
опісля смерті адресата,
ми прочитали ту образу –
даруйте нам, простим солдатам.
Не цитуватиму без толку
усе, що нині серце крає,
від імені усього полку
лише гризоту нагадаю.
Писали, утомилась ждати
і іншого знайшла для себе,
що одягла кохання шати,
а тому – він уже не треба.
Що розпрощалася з бідою,
живеться добре, у достатку.
Не переймаєтесь нуждою
у лейтенантськім атестаті.
Аби листа вже не чекав
і вас не утрудняв би знову.
Так, саме так – „не утрудняв“!
Болюче відшукали слово…
І все, і більше ні гу-гу…
Перечитали терпеливо
слова, що ніби на снігу
у час війни знайти змогли ви.
„Не утрудняй“, „муж“, „атестат“…
На що ж ви душу проміняли?!
А він же був герой, солдат!
Ми з ним за вас тут умирали…
В розлуці жити – серце бити,
не всяк її лиху здолає.
Не кожен може вік любити,
на жаль, усе в житті буває…
Хай не кохали уже більше
і він тепер вам не потрібен.
Нехай жили уже ви з іншим,
Бог з вами й тим нікчемним злиднем,
але ж який гріх у солдата,
що часу вільного не знає!
Що вас рятуючи від ката,
себе три роки „утрудняє“…
Що, відшукати не змогли
хай слів гірких, та благородних?
В своїй душі ви не знайшли,
так зайняли б в кого завгодно!
Бо у Вітчизні нашій єсть
немало чистих душ, високих.
Вони вам виявили б честь
і ваші згладили пороки.
Вони б за вас слова знайшли,
щоб збадьорити чоловіка.
Уклін від нас їм до землі
за серце добре і велике!
Не вам, жіночому загалу,
од всіх, відірваних війною,
ми написати побажали,
щоб знали – ви тому виною.
Чоловіки на фронті тут,
в борні із ворогом й собою,
з тривогою якоюсь ждуть
листів із дому перед боєм.
Ми начиталися лайна,
тепер тихцем усі жалкуєм –
а раптом все ж ви не одна
й такого хтось іще скуштує…
На суд дружин пошлемо вас,
їх імена ви забруднили.
Хоча на нетривалий час
листом нам мозок отруїли.
Нехай поставлять у вину,
що душу чорну ви ховали,
любили лиш себе одну
і за дружину видавали.
А бувший чоловік – убитий,
тож далі бавтеся із новим.
Загинув і на тому світі
не потурбує зайвим словом.
Живіть, а він вже без вини
не відповість і не напише.
Вже не повернеться з війни,
під руку вас не стріне з іншим.
Лиш за одне його прощати
прийдеться вам, продажна юдо,
що місяць-другий доставляти
листи й надалі пошта буде.
Нічого не удієш тут –
листи від кулі повільніші.
Вони пізніше надійдуть
і потривожать вашу тишу…
Там жодного рядка без вас
немає… Це вам неприємно?
То я беру у скрути час
слова, написані даремно!
Прийміть, нарешті, і від нас
презирства міру, на прощання.
Всі ті, хто зневажають вас –
загиблого однополчани.
12.09.2016
* Переспів твору Констянтина Симонова „Открытое письмо женщине из г. Вичуга“.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
