Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.18
14:02
усі збираються за стіл
від діда і до каті
щоби поїсти на обід
сякої благодаті
дід переважно мовчазний
триндіти не привиклий
тут батько по 50 розлив
бере із нього приклад
від діда і до каті
щоби поїсти на обід
сякої благодаті
дід переважно мовчазний
триндіти не привиклий
тут батько по 50 розлив
бере із нього приклад
2026.05.18
13:36
ВИШГОРОД: ЗИМОВИЙ СОН КНЯГИНІ ІРИНИ
Коли осінь 1050 року позолотила кручі над Дніпром, велика княгиня відчула, як у її жилах стихає шторм північних морів – материнське серце, що тримало на собі дипломатію цілої Європи, почало втомлюватися.
Вона об
2026.05.18
13:05
Сонячний ранок
вітає ласкаво:
ось львівський пряник,
каша і кава.
Ось почуття й думки найсвітліші,
це тобі радість прямо спросоння -
сяючі вірші,
вітає ласкаво:
ось львівський пряник,
каша і кава.
Ось почуття й думки найсвітліші,
це тобі радість прямо спросоння -
сяючі вірші,
2026.05.18
12:50
Звід небесний зірками іскрився...
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...
Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...
Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
2026.05.18
11:41
Атестат КДБ, наперекір та попри,
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".
2026.05.18
11:32
Я іду в невідомість, забувши дорогу.
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.
Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.
Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння
2026.05.18
11:26
Ось новий вірш Артура Курдіновського:
Я ПРИЙШОВ У ТРАВЕНЬ
Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Зму
2026.05.18
11:02
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
2026.05.18
09:22
Відчувши як сяє травневий півмісяць,
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
2026.05.18
09:16
Благословенних видно по ясних очах —
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
2026.05.18
06:16
Звуки засинають уночі,
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
2026.05.18
02:38
Чи не кожен шнурок уявляє себе великим змієм.
Насвинячити здатна лише людина.
У собачої радості людське обличчя.
Не все те зелень, що у салаті.
Ціна питання зняла питання ціни.
Від зайвої чарки ніхто не застрахований.
Гірше за погану гор
2026.05.17
23:32
Бузок розквіт у травні.
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
2026.05.17
22:24
Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
2026.05.17
19:38
Тремтить на взгір’ї стиха яворина,
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
2026.05.17
17:44
Втомився украй, не спавши, зовсім не
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
2023.12.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
СОН - п'ятий вінок — (корона сонетів — "СВІТОЧ ДУШІ")
СОН
П'ЯТИЙ ВІНОК
І (V)
Між нами веремії не було,
Не перейшла дорогу чорна кішка,
Не підгорів пиріг, в пательні – плов.
Хіба що міцно затягнула віжки.
Усе давно бадиллям поросло,
Коли за мною вешталися пішки,
І відлетів за обрії пілот –
Не розкусила дужого горішка.
Зламала крила... Важко, зрозумій,
З чужим ділити хліб наполовину.
Лиш розділю з тобою суховій,
Черству шкоринку і душі кровину.
Аби не відчувати гострий біль,
Ножі по черзі не встромляли в спину.
ІІ (V)
Ножі по черзі не встромляли в спину,
Шукали разом в горах едельвейс.
Ти світ нудний заради щастя кинув,
І розчинився у мені увесь.
Даруєш зорі, лірику, жоржини,
Квитки надій на дивовижний рейс.
І мчить стрілою поїзд безупинно
В країну мрій до станції "Чудес".
На пальмовім тропічнім узбережжі
Забулися рожевим дивним сном.
Гребли веслом, пірнали без одежі,
Та несподівано накрив мусон.
Здіймались бурунів жахливі вежі,
В бурхливе море човен занесло.
ІІІ (V)
В бурхливе море човен занесло,
І вийшли хвилі з берегів на сушу.
Розгнівався могутній Посейдон,
І хоче погубити світлі душі!
Чи наше щастя з розуму звело?
Якщо це так, пробач великодушно.
Штормить лихий борвій... глибин розлом...
Вода біснується, за горло душить.
Ми захлинаємося, сил нема,
Примарні валуни, мов гільйотина.
Акулами – загрозлива пітьма.
І не вхопитися за соломину.
Несе стихія, вітровій сторчма
У вир круговороту безпричинно.
ІV (V)
У вир круговороту безпричинно,
У непроглядне прірвища кільце.
В безодні моря смерть лиху зустрінем,
Стискає тіло, дихання свинцем.
У каламутних вихорах бистри́ни
Розгледіла коханого лице:
"Тримаймося! Той, любий, не загине,
Кому згоріти в полум’ї тихцем!"
Оркан* хизується, могутня хвиля
Здійняла нас на гребеня єство.
До смерті крок, до порятунку – миля.
І не врятує той чортополох**.
Напружуємо волі сухожилля,
Згубили береги міцне весло.
______________
Оркан* – буря
Чортополох** – трава, яка має магічні властивості
V (V)
Згубили береги міцне весло,
Чудовисько реве, біду пророчить.
Несе на скелі шторм – шалений слон,
Та помирати хто ж даремно хоче?
Торнадо чорним вихором, стовпом.
(Йому не вперше учинити злочин.)
"Змирися з долею, спускайсь на дно!" –
Із потойбіччя сатана регоче.
Кричу, благаю: "Любий, я тону!"
Й тебе мара хапає за чуприну
І тягне клешнями на глибину!
Та звідкілясь з’являються дельфіни.
Ладнало море із корал труну –
Та поталанило в лиху годину.
VІ (V)
Та поталанило в лиху годину.
Отямилися трохи, та дарма.
Перед орканом немічна людина,
(Крадеться звір до жертви крадькома).
Знаходять у безодні домовину.
Не так жахливий чорт, як мла німа.
Молилися святому Серафиму –
Та для невтішних – янголів нема.
Не завше потопельників Бог чує
(Не вийшов з небесами діалог),
Бо всі звертаються до Бога всує,
Коли застане горе чи циклон.
Та часом віри і снаги бракує
Триматися за бірюзове тло.
VІІ (V)
Триматися за бірюзове тло
Людині непереливки, незвично.
Нас, як скалки, у океан змело б,
Чи проковтнула вирва хаотична.
Та втихомирилося божество,
Хоча із морем гратись небезпечно.
Яскрава хвиля котиться клубком,
Нестримно хоче наздогнати вічність.
Якби ж упевнились, що на едем
Переінакшимо життя рутинне.
Та хтозна – в рай чи пекло попадем?
Жахає всіх у небеса драбина.
Нас вудить часто водяне сильце
Солоного безмежжя, мов рибини.
VІІІ (V)
Солоного безмежжя, мов рибини,
Ми наковтались вдосталь, досить з нас.
На горизонті риска бережини,
Хрипить провалля, наче контрабас.
Від звуків моря кров у жилах стигне,
Напевно, що настав наш смертний час.
"О матір Божа, світу берегине,
Врятуй від лиха, дай останній шанс!!!"
Ураз настало тиші безгоміння.
Писала хвиля слізний некролог –
Та вмить обм’якла у ясі проміння,
Зморилась хутко від людських тривог.
І на слизьке, шліфоване каміння
З безодні вийшов Аполлон, мій бог.
ІX (V)
З безодні вийшов Аполлон, мій бог,
І Афродіта із морської піни:
"Ми подолали смерть, до щастя – крок.
Невже жахіття скінчаться віднині?"
У тиші ночі нас чекає грот,
Там сяють в мушлях перли і рубіни.
У мелодрами гарний епілог,
Хвалу возносять Еросу Афіни*!
Леліють хвилі стразами вночі,
Та не втопити щастя в морі світла.
Вже віяла розкрили павичі,
Звучить довкола радісна сюїта.
І кутається в зоряні плащі
Вродлива фантастично Афродіта.
______________
Афіни* – столиця Греції
X (V)
Вродлива фантастично Афродіта –
Я відчувала так себе у сні.
Метелики кружляли в малахітах,
І світлячки – в смарагдовій габі.
Спускали ми настурції розквітлі
Віночками купави по воді.
Папуги цілувалися у вітах,
Клювали ківі, яблука тверді.
На небосхилі білі альбатроси –
Здаля, неначе пензлика мазок.
Не зорі заплітала в довгі коси –
Розповідала тисячу казок.
Та ніч – фатальна, ніжна, суголосна –
Нас повінчала хвилями обох.
XІ (V)
Нас повінчала хвилями обох
Лише у забутті примхлива доля.
Та бути нещасливими удвох
Нікому відсьогодні не дозволю.
І витру сиві сльози рукавом,
І стану чайкою, і мудрагелем*,
Твоїм принадливим солодким сном.
Я розведу руками хмари, скелі.
Заради нас, мій лагідний, втоплю
Нудьгу в безодні, сльози, гордовитість.
Ти – мій тріумф, наснага, абсолют,
Моя любов свята, прекрасна, чиста.
Нехай іде у забуття, молю,
Самотина, планидою не спита.
______________
Мудрагель* – той, хто багато роздумує, обмірковує
ХІІ (V)
Самотина, планидою не спита,
Невдовзі відійде у небуття.
Схилилася над озером рокита,
Я ж припаду до неба каяттям.
Лукавством, гаспидом шаленим бита,
Вітрами хижими, самим життям.
Не втішить спраглу душу оковита,
Журливе серце – чорна блекота.
Чи пам’ятаєш, любий, сон мінливий?
Пережили чимало загалом.
Ледь не потрапили в морську могилу,
Як розійшовся у шаленстві шторм.
Та зрозуміли, Господи помилуй, –
Нам небеса дали життя у борг.
ХІІІ (V)
Нам небеса дали життя у борг,
Потому висновки зробили гарні.
Не лізь у зашморг, бо потрапиш в морг,
Не спокушай свою планиду марно.
Гірке не кидай, наче перець в борщ,
Іди до світла крізь омани й терни.
За кращу долю – недоречний торг,
Іще на вітах – пуп’янки зелені.
Не пізно нам пройти тернистий шлях,
Без жовчі зрад стосунки поновити.
Але чи виймеш ти іржавий цвях,
Якщо жорстоко в серденько забитий?
Любові важко зріти в кураях*.
Ромашки, беладона, маки – в житі.
______________
Курай* – бур’ян
ХІV (V)
Ромашки, беладона, маки – в житі,
Йдемо стежиною, рука в руці,
Бо цю весну прекрасну, мов Харита*,
Подарували неба мудреці.
П’ємо любов, не можемо напитись,
Рожевих мрій тумани – в молоці.
Купчасті хмари, небосхилом звиті,
Десь восени проллють свої дощі.
Напоять ниви і дзеркальні плеса.
Коли ж загубить синій птах перо?
Давно вже крига поміж нами скресла,
Танцюємо жагуче болеро.
Кружляй, кружляй, коханий, мій маестро!
Між нами веремії не було.
______________
Харита* – в давньогрецькій міфології богиня краси, радості
Магістрал (V)
Між нами веремії не було –
Ножі по черзі не встромляли в спину.
В бурхливе море човен занесло,
У вир круговороту безпричинно.
Згубили береги міцне весло,
Та поталанило в лиху годину
Триматися за бірюзове тло,
Солоного безмежжя, мов рибини.
З безодні вийшов Аполлон, мій бог,
Вродлива фантастично Афродіта.
Нас повінчала хвилями обох
Самотина, планидою не спита.
Нам небеса дали життя у борг,
Ромашки, беладона, маки – в житі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СОН - п'ятий вінок — (корона сонетів — "СВІТОЧ ДУШІ")
Та хвиля та, йдучи понад глибини,
Моє суденце вутле віджбурне
І буруном високим перекине,
Якщо ти не підтримаєш мене
Тоді прощай, моє життя кохане:
Любов – мій злет – моїм падінням стане."
(Вільям Шекспір, переклад Д. Павличка)
СОН
П'ЯТИЙ ВІНОК
І (V)
Між нами веремії не було,
Не перейшла дорогу чорна кішка,
Не підгорів пиріг, в пательні – плов.
Хіба що міцно затягнула віжки.
Усе давно бадиллям поросло,
Коли за мною вешталися пішки,
І відлетів за обрії пілот –
Не розкусила дужого горішка.
Зламала крила... Важко, зрозумій,
З чужим ділити хліб наполовину.
Лиш розділю з тобою суховій,
Черству шкоринку і душі кровину.
Аби не відчувати гострий біль,
Ножі по черзі не встромляли в спину.
ІІ (V)
Ножі по черзі не встромляли в спину,
Шукали разом в горах едельвейс.
Ти світ нудний заради щастя кинув,
І розчинився у мені увесь.
Даруєш зорі, лірику, жоржини,
Квитки надій на дивовижний рейс.
І мчить стрілою поїзд безупинно
В країну мрій до станції "Чудес".
На пальмовім тропічнім узбережжі
Забулися рожевим дивним сном.
Гребли веслом, пірнали без одежі,
Та несподівано накрив мусон.
Здіймались бурунів жахливі вежі,
В бурхливе море човен занесло.
ІІІ (V)
В бурхливе море човен занесло,
І вийшли хвилі з берегів на сушу.
Розгнівався могутній Посейдон,
І хоче погубити світлі душі!
Чи наше щастя з розуму звело?
Якщо це так, пробач великодушно.
Штормить лихий борвій... глибин розлом...
Вода біснується, за горло душить.
Ми захлинаємося, сил нема,
Примарні валуни, мов гільйотина.
Акулами – загрозлива пітьма.
І не вхопитися за соломину.
Несе стихія, вітровій сторчма
У вир круговороту безпричинно.
ІV (V)
У вир круговороту безпричинно,
У непроглядне прірвища кільце.
В безодні моря смерть лиху зустрінем,
Стискає тіло, дихання свинцем.
У каламутних вихорах бистри́ни
Розгледіла коханого лице:
"Тримаймося! Той, любий, не загине,
Кому згоріти в полум’ї тихцем!"
Оркан* хизується, могутня хвиля
Здійняла нас на гребеня єство.
До смерті крок, до порятунку – миля.
І не врятує той чортополох**.
Напружуємо волі сухожилля,
Згубили береги міцне весло.
______________
Оркан* – буря
Чортополох** – трава, яка має магічні властивості
V (V)
Згубили береги міцне весло,
Чудовисько реве, біду пророчить.
Несе на скелі шторм – шалений слон,
Та помирати хто ж даремно хоче?
Торнадо чорним вихором, стовпом.
(Йому не вперше учинити злочин.)
"Змирися з долею, спускайсь на дно!" –
Із потойбіччя сатана регоче.
Кричу, благаю: "Любий, я тону!"
Й тебе мара хапає за чуприну
І тягне клешнями на глибину!
Та звідкілясь з’являються дельфіни.
Ладнало море із корал труну –
Та поталанило в лиху годину.
VІ (V)
Та поталанило в лиху годину.
Отямилися трохи, та дарма.
Перед орканом немічна людина,
(Крадеться звір до жертви крадькома).
Знаходять у безодні домовину.
Не так жахливий чорт, як мла німа.
Молилися святому Серафиму –
Та для невтішних – янголів нема.
Не завше потопельників Бог чує
(Не вийшов з небесами діалог),
Бо всі звертаються до Бога всує,
Коли застане горе чи циклон.
Та часом віри і снаги бракує
Триматися за бірюзове тло.
VІІ (V)
Триматися за бірюзове тло
Людині непереливки, незвично.
Нас, як скалки, у океан змело б,
Чи проковтнула вирва хаотична.
Та втихомирилося божество,
Хоча із морем гратись небезпечно.
Яскрава хвиля котиться клубком,
Нестримно хоче наздогнати вічність.
Якби ж упевнились, що на едем
Переінакшимо життя рутинне.
Та хтозна – в рай чи пекло попадем?
Жахає всіх у небеса драбина.
Нас вудить часто водяне сильце
Солоного безмежжя, мов рибини.
VІІІ (V)
Солоного безмежжя, мов рибини,
Ми наковтались вдосталь, досить з нас.
На горизонті риска бережини,
Хрипить провалля, наче контрабас.
Від звуків моря кров у жилах стигне,
Напевно, що настав наш смертний час.
"О матір Божа, світу берегине,
Врятуй від лиха, дай останній шанс!!!"
Ураз настало тиші безгоміння.
Писала хвиля слізний некролог –
Та вмить обм’якла у ясі проміння,
Зморилась хутко від людських тривог.
І на слизьке, шліфоване каміння
З безодні вийшов Аполлон, мій бог.
ІX (V)
З безодні вийшов Аполлон, мій бог,
І Афродіта із морської піни:
"Ми подолали смерть, до щастя – крок.
Невже жахіття скінчаться віднині?"
У тиші ночі нас чекає грот,
Там сяють в мушлях перли і рубіни.
У мелодрами гарний епілог,
Хвалу возносять Еросу Афіни*!
Леліють хвилі стразами вночі,
Та не втопити щастя в морі світла.
Вже віяла розкрили павичі,
Звучить довкола радісна сюїта.
І кутається в зоряні плащі
Вродлива фантастично Афродіта.
______________
Афіни* – столиця Греції
X (V)
Вродлива фантастично Афродіта –
Я відчувала так себе у сні.
Метелики кружляли в малахітах,
І світлячки – в смарагдовій габі.
Спускали ми настурції розквітлі
Віночками купави по воді.
Папуги цілувалися у вітах,
Клювали ківі, яблука тверді.
На небосхилі білі альбатроси –
Здаля, неначе пензлика мазок.
Не зорі заплітала в довгі коси –
Розповідала тисячу казок.
Та ніч – фатальна, ніжна, суголосна –
Нас повінчала хвилями обох.
XІ (V)
Нас повінчала хвилями обох
Лише у забутті примхлива доля.
Та бути нещасливими удвох
Нікому відсьогодні не дозволю.
І витру сиві сльози рукавом,
І стану чайкою, і мудрагелем*,
Твоїм принадливим солодким сном.
Я розведу руками хмари, скелі.
Заради нас, мій лагідний, втоплю
Нудьгу в безодні, сльози, гордовитість.
Ти – мій тріумф, наснага, абсолют,
Моя любов свята, прекрасна, чиста.
Нехай іде у забуття, молю,
Самотина, планидою не спита.
______________
Мудрагель* – той, хто багато роздумує, обмірковує
ХІІ (V)
Самотина, планидою не спита,
Невдовзі відійде у небуття.
Схилилася над озером рокита,
Я ж припаду до неба каяттям.
Лукавством, гаспидом шаленим бита,
Вітрами хижими, самим життям.
Не втішить спраглу душу оковита,
Журливе серце – чорна блекота.
Чи пам’ятаєш, любий, сон мінливий?
Пережили чимало загалом.
Ледь не потрапили в морську могилу,
Як розійшовся у шаленстві шторм.
Та зрозуміли, Господи помилуй, –
Нам небеса дали життя у борг.
ХІІІ (V)
Нам небеса дали життя у борг,
Потому висновки зробили гарні.
Не лізь у зашморг, бо потрапиш в морг,
Не спокушай свою планиду марно.
Гірке не кидай, наче перець в борщ,
Іди до світла крізь омани й терни.
За кращу долю – недоречний торг,
Іще на вітах – пуп’янки зелені.
Не пізно нам пройти тернистий шлях,
Без жовчі зрад стосунки поновити.
Але чи виймеш ти іржавий цвях,
Якщо жорстоко в серденько забитий?
Любові важко зріти в кураях*.
Ромашки, беладона, маки – в житі.
______________
Курай* – бур’ян
ХІV (V)
Ромашки, беладона, маки – в житі,
Йдемо стежиною, рука в руці,
Бо цю весну прекрасну, мов Харита*,
Подарували неба мудреці.
П’ємо любов, не можемо напитись,
Рожевих мрій тумани – в молоці.
Купчасті хмари, небосхилом звиті,
Десь восени проллють свої дощі.
Напоять ниви і дзеркальні плеса.
Коли ж загубить синій птах перо?
Давно вже крига поміж нами скресла,
Танцюємо жагуче болеро.
Кружляй, кружляй, коханий, мій маестро!
Між нами веремії не було.
______________
Харита* – в давньогрецькій міфології богиня краси, радості
Магістрал (V)
Між нами веремії не було –
Ножі по черзі не встромляли в спину.
В бурхливе море човен занесло,
У вир круговороту безпричинно.
Згубили береги міцне весло,
Та поталанило в лиху годину
Триматися за бірюзове тло,
Солоного безмежжя, мов рибини.
З безодні вийшов Аполлон, мій бог,
Вродлива фантастично Афродіта.
Нас повінчала хвилями обох
Самотина, планидою не спита.
Нам небеса дали життя у борг,
Ромашки, беладона, маки – в житі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Пізня пора"
• Перейти на сторінку •
"БЕРЕГ СПОДІВАННЯ — четвертий вінок (корона сонетів — " СВІТОЧ ДУШІ")"
• Перейти на сторінку •
"БЕРЕГ СПОДІВАННЯ — четвертий вінок (корона сонетів — " СВІТОЧ ДУШІ")"
Про публікацію
