Переклав Василь Білоцерківський

Майбутньої неділі, 27 жовтня, у третьому університетському концерті нинішнього сезону (в університетській залі) буде виконано, в числі інших п’єс, увертюру й антракти до драми «Холмський», які скомпонував М. І. Глинка.
Цей геніальний твір, який належить до епохи якнайдосконалішого розвитку таланту Глинки, досі залишався в повній невідомості, а тому вважаю за необхідне звернути на нього особливу увагу петербурзької музичної публіки. У «Записках» про своє життя (з якими публіка скоро познайомиться у пресі) Глинка оповідає, говорячи про осінь 1840 року: «У цей час я, на прохання братів Кукольників (у яких тоді мешкав), написав увертюру, антракти, пісню „Ходит ветер у ворот” і романс „Сон Рахили” для драми „Князь Холмський”, яку знову створив Нестор Кукольник. Виконали мою музику доволі охайно, але п’єса не вдалася і витримала лише три вистави». У листі до своєї матері, за 29 вересня того року, Глинка писав: «Завтра йде в Олександрійському театрі драма Кукольника „Князь Холмський”; судячи з репетицій, можна сподіватися, що моя музика матиме успіх». Але, як ми бачили вище, п’єса витримала всього тільки три вистави, після яких назавжди зійшла зі сцени, а вкупі зникла з петербурзького музичного репертуару й музика Глинки; і через кілька місяців, у листі за 15 лютого 1841 року, Глинка,оповідаючи матері про свої останні твори, у тім числі й про музику до «Холмського», писав: «Мистецтво – ця дана мені небом утіха – гине тут від убивчої байдужості до всього прекрасного».
Справді, очікування Глинки не здійснилися. Його музика пройшла в той час непоміченою, і упродовж 17-ти років, які спливли відтоді, ані автор, ані котрийсь із його шанувальників не зробили жодної спроби, аби врятувати її від забуття, поновити її у правах, дати пізнати її публіці як один із найважливіших і найгеніальніших музичних творів нашого сторіччя; а втім, подібне забуття було долею всіх найвищих музичних творінь минулого і нинішнього століття. Щодо самого Глинки, то він, як усілякий достеменний митець, був надзвичайно скромний, рідко говорив про свої твори, глибоко зневажав манеру багатьох своїх побратимів, говорячи його власними словами: «de colporter ses oeuvres» (розносити свої твори), і протягом усіх останніх років його життя найбільш наближені до нього люди чули від нього заледве кілька слів, сказаних між іншим, про його чарівну музику до «Холмського».
Декотрі з шанувальників істинної музики, а тому – поціновувачів великого таланту Глинки, врешті відкривши ноти, 17 років віддані цілковитому забуттю, схотіли принести велику насолоду тим, хто розуміє справжнє значення музики Глинки, і доклали всіх старань до того, аби увертюру й антракти до «Холмського» було виконано в одному з концертів нинішнього сезону… Минулої неділі, 20 жовтня, цю музику було випробувано у присутності кількох любителів; увесь оркестр мимоволі був приведений у несподіваний захват новизною, глибиною і красою форм великого твору Глинки, і, говорячи через 17 років його ж словами, скажемо: «Судячи з репетиції, можна очікувати, що ця музика матиме успіх». Дай Боже, аби цього разу її не спостигла давня доля й аби вона, врешті, здобула серед нашої публіки ту славу і популярність, на які заслуговує не лише нарівні з найліпшими творами Глинки, але й з усім тим найліпшим, що тільки існує в музиці. Без сумніву, ця музика містить одне з найдокорінніших прав Глинки на безсмертя.
Уважаю за потрібне сказати кілька слів про зміст і значення кожного з антрактів.
Їх усього чотири: перед другою, третьою, четвертою і п’ятою дією драми; а перед першою дією стоїть, за загальноприйнятим порядком, увертюра.
Антракт перед другою дією – це перекладена для оркестру пісня єврейки Рахілі (яку вже раніше Глинка написав для голосу) на слова:
С горных стран
Пал туман
На долины
И покрыл
Ряд могил
Палестины.
У своєму оркестровому вигляді цей твір дістав дещо нову форму і вже настільки піднісся над своїм першим вокальним типом, наскільки в антрактах «Еґмонта» в Бетговена піднеслася інструментальна пісенька Клерхен «Freudvoll und leidvoll» над тією ж пісенькою в її вокальному вигляді: можливо, Глинка, як і Бетговен, як і все наше інструментальне покоління, ще більше мав спорідненої симпатії до компонування інструментального, аніж навіть до компонування вокального, попри всі дива, які створив він у цій царині мистецтва. Цей антракт – ціла історична картинка, вирвана з життя єврейського народу.

Антракт перед третьою дією – дует кохання. Герой драми, князь Холмський, освідчується у своїй пристрасті легковажній і підступній кокетці баронесі Адельгейді, яка, анітрохи до нього не прив’язана, прикидається, буцімто також кохає його, – для того, аби ліпше заманити його у свої сіті й змусити виконувати свої наміри. Увесь антракт зображає ніжне мління і пристрасть, і глибоку чарівність цих звуків переривають лише пориви князя Холмського до царственої величі, про яку він мріє і якою думає вкрити себе і красуню, поклавши біля її ніг свій майбутній вінець.
Антракт перед четвертою дією має форму маршу. Тут зображено юрму війська, яке очолює Холмський і яке, довідавшись про його задум стати незалежним принцом, залишає його і йде зі своїми воєводами. Тріо маршу представляє перешіптування, невиразні слова народу, який зібрався на псковському вічі й також схвильований громовою новиною. Антракт завершує картина народу і війська, які мовби йдуть у глибину, тікають геть зі сцени.

Нарешті антракт перед п’ятою дією представляє Холмського одного, у його пристрасному розпачливому монолозі з самим собою, у ту хвилину, коли всі гордовиті надії й очікування любові й величі зруйнувалися і перед ним розверзається страшна безвихідна прірва замість отого променистого майбутнього, про яке він так самовпевнено мріяв. Ця сцена чи цей монолог – одне з найвищих творінь у житті Глинки-лірика; але він не схотів зупинитися на дисонансі пошматованої стражденної душі й завершив свій антракт (а з ним і увесь твір) кількома примирливими тактами якогось апофеозу блаженства і заспокоєння.
Увертюра всього твору відкривається чимось на подобу маршу з важкими, величними ритмами й переходить від образу задумливого, мрійливого Холмського до патетичного зображення закоханої єврейки Рахілі, яка оповідає в напівбожевіллі віщувальний сон про свою смерть:
Я видала его,
Жениха моего,
В тихом сладостном сне,
Где-то в райской стране...
И в волнах голубых,
Мой ужасный жених,
Я любила тебя
И проснулась, любя...
Ця пісня у формах найглибшого і найдосконалішого мистецтва сплітається з веселою піснею няні Іллінічни:
Ходит ветер у ворот.
Вряди-годи з’являється величний, патетичний образ Холмського, і увертюра закінчується завмираннями його серця, зітханнями красуні-єврейки, яка гине, єврейки, яка марно кохала його і не заслужила навіть на його погляд серед поривів його пристрасті до іншої та захопленого мріяння про царство і владу.
Таким є стислий зміст увертюри й антрактів. Гарноти й досконалості художньої фактури цього великого твору, який належить до тієї доби, коли створювалися найгеніальніші номери «Руслана і Людмили», готують невичерпні задоволення тим, хто у змозі розуміти справжню музику. Сподіваймося, що їх знайдеться в нас чимало і що завдяки їм музика Глинки до «Холмського» посяде, врешті, в нашому понятті те місце, яке в очах усіх музикантів посідають бетговенські увертюра й антракти до «Еґмонта».


Першодрук: «Санкт-Петербургские ведомости». – 1857. - № 231. – 25 жовтня.

Коментар
(за матеріалами Анатолія Дмитрієва)

Це одна з численних статей Володимира Стасова, у яких проявилася його постійна турбота про кожного видатного композитора, кожний талановитий твір. «Бути корисним іншим, якщо сам не народився митцем» – таке життєве кредо Стасова (див. його приписку до листа Балакірєву: «Переписка М. А. Балакирева с В. В. Стасовым», т. I, М., 1935, с. 14). Прагнення приносити користь мистецтву і гостре чуття сучасності зумовлювали ставлення Стасова до багатьох явищ художнього життя, зокрема до незаслужено забутих музичних творів. Якщо твори ідейно значимі й майстерно зроблені, постійно наголошував Стасов, вони не повинні лежати під спудом. Роль критики – привернути до них громадську увагу і сприяти просуванню їх у життя. З цією метою він написав статті: «„Кам’яний” гість Пушкіна і Даргомижського в концерті», «Стара музична новинка» («Райок» Мусоргського) та ін. До подібних його робіт належить і ця стаття.
Музику до драми Нестора Кукольника «Князь Холмський» Глинка написав 1840 року, початковий варіант єврейської пісні – 1833 року (вокальний етюд, скомпонований для однієї з його учениць). П’єсу з музикою Глинки було поставлено в петербурзькому Олександрійському театрі 30 вересня 1841 року, але вона не мала успіху і після трьох вистав була знята з репертуару (про що й говорить композитор у згаданому листі матері).
Надалі музику Глинки двічі виконували окремо від драми: узимку 1841 року в концерті піаніста Ернста Габербіра та 18 квітня 1851 року в доброчинному симфонічному концерті (марш). Отже, Стасов, говорячи про 17-річну перерву у виконанні цього твору, не зовсім точний.
За ініціативою Олександра Сєрова (який тоді ж написав велику статтю, присвячену цій глинкинській музиці), 27 жовтня 1857 року увертюру й антракти «Князя Холмського» було включено до програми т. зв. університетського концерту, себто концерту любительського оркестру студентів Петербурзького університету під орудою К. Шуберта. Відтоді музика «Князя Холмського» залишилася в концертному репертуарі, і в цьому значно роль відіграв Стасов.