Новела
Безіменний палець і мізине¬ць ще трималися. Вони зава¬жали. Батько, зопалу відірвав¬ши їх і кинувши під верстат у тирсу, обхопив долонею лівої руки скалічену правицю. Кров з обтятого п'ястука цвиркнула в очі, на чорну кухвайку, зацебеніла в рукав, закапала на жовті стружки, на білий сніг...
Коли він робив собі перев'яз¬ку, мене знудило. Знудило так само, як тоді, коли я ненаро¬ком вступив у мізки нещасно¬го тракториста. Тоді я не міг нічого їсти, а кожен гнилий гарбуз чи розлущений горіх ще довго нагадували про роз¬трощений асенізаторською бочкою череп і мізки, що випорскнули з нього на десяток метрів...
Холодно. Дуже холодно. Вик¬ручує суглоби, болить кожна кісточка, все тіло - зашпори. Задубілий, залажу під холод¬ну ковдру - мов у сніг. Вми¬каю приймач. В ефірі, як у моїй голові, - порожньо. Лише на найкоротших хвилях ледь-ледь пробивається крізь завивання хуртовини голос далекого Ірану: "Аллах акбар..."
…Туркменія, Фірюза: гарячий вечір після пекельно спекотного дня; з-за Копетда¬гу випливає іранський місяць; дутари, цикади, кажан у небі збирає зорі... А в голові - дзвін... далекий... дзвін...
…Батько на широкій чорній і блискучій дідовій попрузі, зачепленій за цвях в одвірку, старанно направляє бритву, принесену колись дідом з австрійського полону. Нами¬люється, довго бриється, при¬тискаючи бритву вцілілим ве¬ликим пальцем до забинтова¬ного обрубка. Потім бере лівою рукою блискучу німець¬ку машинку і, нерівномірно клацаючи нею, намагається мене підстригти. Машинка не слухається, боляче скубає. Я пручаюся і хникаю, а потім ви¬риваюся і плачу. Батько теж і плаче: моя гостра чуприна на¬билася в закривавлений бинт, я вразив його рану...
Ні! Це не мій батько, - це якийсь чужий чоловік, схожий на мого батька. Він хапає блискучу дідову бритву, ловить мене за чуба... і хоче відрізати мені пальці!..
Я плачу, бо мені дуже страш¬но, а матері десь нема...
…Рустем п'є горілку, бо він хоч і татарин, та християнин, - йому можна. Хрестився у Львові в костелі, бо полюбив до нестями польку. Полька покинула, син в Афганістані головою на¬клав. Тепер він п'є горілку і кається. Сидить над моїм ліжком, дихає перегаром чор¬нобородий Рустем, тримає біля моїх очей небезпечну бритву, куплену у Львові на базарі, і плаче;
- Жалка тєб'я, - ти хароший хахол, но Он гаваріт, что я должєн тєб'я зарєзать, і тагда мнє всьо прастітся... Всьо-всьо прастітся... Аллах акбар, панімаєшь? А Мухамед - пра-рок єво...
Бряжчать шибки, скажено ревуть літаки і розчереплюється голова...
…З темної і завжди холодної комори мати вносить чортопо¬лох. З печі млосно пахне пря¬женим молоком. Бабиною хусткою-напиначкою мовчазна і сувора мати, дуже схожа в ту мить на небіжку, затуляє вікно у червоно-кривавих ласицях західнього сонця, і у хаті поночіє. Дерев'яною обсмале¬ною коцюбою мати пригортає до причіпка жар, насипає його у чорну велику макітру. Тем¬рява ховається під піч, а по стінах і стелі бігають тривожні червоні тіні. Карі очі моєї мами стають чорними, а в них - вогонь. Я не впізнаю матері, її голосу... Бліді її вуста вору¬шаться, шепочуть щось зна¬йоме і незрозуміле:
- Отче наш, іже єси... Вона знімає з мене штанці і мовчки ставить мене над жа¬ром. Потім запалює чортопо¬лох і гасить його, а жевріючи¬ми колюхами проводить між моїми голими ногами. Я трем¬чу і хлипаю, мені лячно і ніби соромно...
Дим і тепло проникають під сорочку, піднімаються від паху до пахов, і я роблюся покір¬ним. Мати вже не так цупко три¬має мене за плече і, нарешті, озивається:
- Не бійся, синоньку, не бійся... не бійся...
Вона тричі повільно прово¬дить наїжаченими головешка¬ми між моїми стегнами, окурює мене всього тліючим чор¬тополохом, а потім кидає його в жар. Спалахує вогонь, у яко¬му звиваються чорні змії, котрі, на мить завмерши, роз¬сипаються білим попелом...
- Не бійся, дурниську, - звич¬но і насмішкувато каже мати, - вже нічого нема, вже все, все згоріло...
А я й не боюся. Мені лише хочеться спати.
Відсунувши заслінку, мати рожном дістає з печі чорного задротованого горщика, зні¬має з нього і дає мені пригорі¬лу молочну шкоринку, а потім наливає молока:
- Пий. а то цигани приснять¬ся.
Я не хочу, аби мені снилися цигани, - я п'ю молоко і лізу на піч у тепле просо - до кота...
Мати б'є поклони і шепоче:
- Отче наш, іже...
А на одвірку криваво по¬блискує широка чорна дідова попруга.
В. БЕНДЮГ