
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
2025.07.09
08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
2025.07.09
06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
2025.07.09
04:09
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
2025.07.09
01:03
Назва.......................................................................Стор.
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
2025.07.08
21:39
Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
2025.07.08
21:03
Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
2025.07.08
20:28
Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Шляхтич (1946) /
Рецензії
Мій поетичний сад
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мій поетичний сад
Багато негативної критики до моїх віршів тут на "Майстернях". Я розумію. Маленький я для ВАС великих. Але, дуже прошу, почитайте слово до моєї чергової збірки віршів (вже шостої) напсане через Галину Михайловску. Буду чекати також всіх тих, які читали і читають те, що я пишу. З повагою до ВСІХ. Василь Шляхтич з Польщі
Тут слово Пані Галини Михайловської з Харкова:
«Мій поетичний сад» — так назвав нову збірку своїх віршів поет Василь Шляхтич. Дійсно, перед читачем не букет квіток польових, весняних, що самі собою вкривають навесні полонини, а квіти з саду, виплекані дбайливо, невтомно, під чужим небом, на нерідному ґрунті. Квіти й плоди, що з’явилися не завдяки, а попри.
Бо поет все життя живе не там, де живе його серце — не в Україні.
Карпати, Надсяння, стародавній Улюч, що сягає корінням княжих часів, рідна прадідівська земля, батьківська хата — з цим поета розлучили силою, як і його родину, як і всіх його односельців, в ході сумнозвісної акції «Вісла».
«Мене нема на вашій ниві./ Хоч це болить, мене нема...», каже поет про свої почуття. Та він не опускає руки, а знаходить в собі сили ростити свій сад, і той не тільки розквітає квітами, а й дає щедрі плоди. Ними ділиться поет сьогодні з читачами, не тільки з колишніми земляками, а з усіма, хто живе в Україні, на рідній землі.
«Шукати слів і ними шлях
Писати в кожний ранок.
У чужині, в рідних земля́х
Відкинути погане.
З молитвою іти в життя.
Любов нести на спині.
Добром писати своє я
Собі і Україні.»
Образ саду, і всього, що з ним пов'язано, не раз зустрінеться в збірці уважному читачеві. Це і батьківська груша в саду уявному, якої, знає поет, давно вже нема, а він наче бачить її, наче чує, як кряче ворон в її гіллі; це і сад дійсний, що його бачить поет зі свого вікна в різні пори року:
Мов алхімік, листопад
Золотом покрив наш сад.
Листя, важке від каратів,
Починає опадати.
Але це ще й сад алегоричний, той що часто згадується в книжках українських філософів і поетів, починаючи ще з епохи бароко. На думку спадає «Сад поетичний» Митрофана Довгалевського, українського письменника та вченого ще 18-го сторіччя, книжка, в якій розуміння ролі поезії дивним чином відповідає тому, що прочитаємо й в «Поетичному саду» Василя Шляхтича.
Ось як пише про свою книгу, про свій «Сад...» М. Довгалевський: «Цей сад.... принесе втіху скорботним душам, спонукатиме байдужих на прекрасні вчинки, а оцінивши належно добродійства, надихатиме на ще більші подвиги, стримуватиме жорстоких, викриватиме зарозумілих, віддаватиме хвалу чесним, затаврує ганьбою нечесних і...з нащадків майбутніх поколінь зробить та підготує працьовитих садівників.»
Власне, для цього ж плекає свій Сад і український поет Василь Шляхтич. Для нього поезія — це «думка, одягнена в слово», де «не ритм і не рима, а мудрість розлита», а поети «...несуть майбутнім поколінням колосся ідей».
Вірші, що їх знайде читач в цій книжці, інколи є дидактичними, у хорошому розумінні цього слова. І це природно. Адже людина, що проживає кожний свій день не побіжно, і не лише в турботах про хліб щоденний, людина, що дивиться і в минуле, і в майбутнє, має, що сказати людям. І слова ці, як і слова вчителя, не завжди є солодкими:
Ми діти світа і гріха.
Ми діти чорної змії.
Здобутки предків і свої
Не несемо у майбуття.
Слабкі ми, щоб нести любов
І дарувати ворогам,
Бо гріх дороги пише нам,
А в жилах — без поживи кров.
І, звісно, ще один сад спадає на думку ― «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди, геніального українського письменника, філософа, мораліста. Навряд чи Василь Шляхтич свідомо повторює постулати Сковороди — скоріше, вони просто є природними для нього. Так він живе, так відчуває, так пише, такими думками ділиться з читачем.
Якщо приймемо Божу Волю,
життя не буде нам страшне.
Любов обмежить силу болю,
що наше тіло долу гне.
Неприйняття, засудження таких розповсюджених людських пороків, як сріблолюбство, прислужництво, облудність, що їх викривав у своєму «Саду...» Григорій Сковорода, бачимо і в багатьох віршах Василя Шляхтича. Здалеку пильно вдивляється поет в Україну, в нас з вами, і бачить нас не такими, як хотіло б його сповнене любові серце, а такими, якими ми ще, на жаль, є: без історичної пам’яті, часто-густо без рідної мови, без розуміння власного шляху. Керують нами «баламути», а ми до них прислухаємося. Ми для поета навіть «неволята», що ще вірять то в червоного, а то в старшого брата.... Не дуже приємно читати таке про себе, але ж, погодьтеся, марно було б ображатися на дзеркало:
І хоч ми є, та мов нема,
Бо нас байдужість обійма.
За кожним роком пройде рік,
Родити будемо калік.
Козацьку волю, кров дідів
Ми десь залишимо між снів...
Цікаво, що письмо Василя Шляхтича часто алегоричне, як і у Сковороди, і читати його не завжди просто. «Перехрест невірних доріг», «...ланцюг років є дзеркалом буття/
де кожний день це блискавка в ночі», «в порожній хаті нездійснені сни» — сторінки книги рясніють образами, що потребують уважного читання, прозирання в поетичний світ автора. І нехай читач не розраховує знайти в цьому саду гламурну альтанку та й вгніздитися зручненько з книжкою під спів пташок ― ні, читати доведеться навстоячки, в ліпшому разі притулившись спиною до шерехатого стовбура могутнього дуба. А ще краще, прочитавши, засукати рукави та й взятися «вимітати сміття з рідної хати».
Інколи доведеться читати рядки з авторським наголосом, незвичним для читача більшої частини України, іноді треба буде припасуватися до особливого ритму деяких строф, бо автор іноді переходить на силабічну систему, що зрозуміло, коли згадаємо, що живе в оточенні польськомовному, а то й взагалі віддає перевагу вільному віршу. Треба прийняти й те, що обравши для віршів, поданих в цій збірці, форму в чотирнадцять рядків, В. Шляхтич відмовився чи не від всіх канонів сонета, що їх блискуче сформулював у своєму відомому вірші Іван Франко. Усіх, крім останнього і найголовнішого: кожний його вірш, як і вимагав від поетів Іван Франко «...при кінці сплива в гармонію любові». І з цими, зрощеними з любов’ю, плодами свого саду, звертається до читача Василь Шляхтич, звертається і щиро вірить:
Якщо в нас є життєва суть
І Бог усім дороговказ,
То зрозуміють і підуть
За нами ті, що біля нас.
Хочеться вірити, що саме так станеться і з цією книжкою.
Галина Михайловська
Тут слово Пані Галини Михайловської з Харкова:
«Мій поетичний сад» — так назвав нову збірку своїх віршів поет Василь Шляхтич. Дійсно, перед читачем не букет квіток польових, весняних, що самі собою вкривають навесні полонини, а квіти з саду, виплекані дбайливо, невтомно, під чужим небом, на нерідному ґрунті. Квіти й плоди, що з’явилися не завдяки, а попри.
Бо поет все життя живе не там, де живе його серце — не в Україні.
Карпати, Надсяння, стародавній Улюч, що сягає корінням княжих часів, рідна прадідівська земля, батьківська хата — з цим поета розлучили силою, як і його родину, як і всіх його односельців, в ході сумнозвісної акції «Вісла».
«Мене нема на вашій ниві./ Хоч це болить, мене нема...», каже поет про свої почуття. Та він не опускає руки, а знаходить в собі сили ростити свій сад, і той не тільки розквітає квітами, а й дає щедрі плоди. Ними ділиться поет сьогодні з читачами, не тільки з колишніми земляками, а з усіма, хто живе в Україні, на рідній землі.
«Шукати слів і ними шлях
Писати в кожний ранок.
У чужині, в рідних земля́х
Відкинути погане.
З молитвою іти в життя.
Любов нести на спині.
Добром писати своє я
Собі і Україні.»
Образ саду, і всього, що з ним пов'язано, не раз зустрінеться в збірці уважному читачеві. Це і батьківська груша в саду уявному, якої, знає поет, давно вже нема, а він наче бачить її, наче чує, як кряче ворон в її гіллі; це і сад дійсний, що його бачить поет зі свого вікна в різні пори року:
Мов алхімік, листопад
Золотом покрив наш сад.
Листя, важке від каратів,
Починає опадати.
Але це ще й сад алегоричний, той що часто згадується в книжках українських філософів і поетів, починаючи ще з епохи бароко. На думку спадає «Сад поетичний» Митрофана Довгалевського, українського письменника та вченого ще 18-го сторіччя, книжка, в якій розуміння ролі поезії дивним чином відповідає тому, що прочитаємо й в «Поетичному саду» Василя Шляхтича.
Ось як пише про свою книгу, про свій «Сад...» М. Довгалевський: «Цей сад.... принесе втіху скорботним душам, спонукатиме байдужих на прекрасні вчинки, а оцінивши належно добродійства, надихатиме на ще більші подвиги, стримуватиме жорстоких, викриватиме зарозумілих, віддаватиме хвалу чесним, затаврує ганьбою нечесних і...з нащадків майбутніх поколінь зробить та підготує працьовитих садівників.»
Власне, для цього ж плекає свій Сад і український поет Василь Шляхтич. Для нього поезія — це «думка, одягнена в слово», де «не ритм і не рима, а мудрість розлита», а поети «...несуть майбутнім поколінням колосся ідей».
Вірші, що їх знайде читач в цій книжці, інколи є дидактичними, у хорошому розумінні цього слова. І це природно. Адже людина, що проживає кожний свій день не побіжно, і не лише в турботах про хліб щоденний, людина, що дивиться і в минуле, і в майбутнє, має, що сказати людям. І слова ці, як і слова вчителя, не завжди є солодкими:
Ми діти світа і гріха.
Ми діти чорної змії.
Здобутки предків і свої
Не несемо у майбуття.
Слабкі ми, щоб нести любов
І дарувати ворогам,
Бо гріх дороги пише нам,
А в жилах — без поживи кров.
І, звісно, ще один сад спадає на думку ― «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди, геніального українського письменника, філософа, мораліста. Навряд чи Василь Шляхтич свідомо повторює постулати Сковороди — скоріше, вони просто є природними для нього. Так він живе, так відчуває, так пише, такими думками ділиться з читачем.
Якщо приймемо Божу Волю,
життя не буде нам страшне.
Любов обмежить силу болю,
що наше тіло долу гне.
Неприйняття, засудження таких розповсюджених людських пороків, як сріблолюбство, прислужництво, облудність, що їх викривав у своєму «Саду...» Григорій Сковорода, бачимо і в багатьох віршах Василя Шляхтича. Здалеку пильно вдивляється поет в Україну, в нас з вами, і бачить нас не такими, як хотіло б його сповнене любові серце, а такими, якими ми ще, на жаль, є: без історичної пам’яті, часто-густо без рідної мови, без розуміння власного шляху. Керують нами «баламути», а ми до них прислухаємося. Ми для поета навіть «неволята», що ще вірять то в червоного, а то в старшого брата.... Не дуже приємно читати таке про себе, але ж, погодьтеся, марно було б ображатися на дзеркало:
І хоч ми є, та мов нема,
Бо нас байдужість обійма.
За кожним роком пройде рік,
Родити будемо калік.
Козацьку волю, кров дідів
Ми десь залишимо між снів...
Цікаво, що письмо Василя Шляхтича часто алегоричне, як і у Сковороди, і читати його не завжди просто. «Перехрест невірних доріг», «...ланцюг років є дзеркалом буття/
де кожний день це блискавка в ночі», «в порожній хаті нездійснені сни» — сторінки книги рясніють образами, що потребують уважного читання, прозирання в поетичний світ автора. І нехай читач не розраховує знайти в цьому саду гламурну альтанку та й вгніздитися зручненько з книжкою під спів пташок ― ні, читати доведеться навстоячки, в ліпшому разі притулившись спиною до шерехатого стовбура могутнього дуба. А ще краще, прочитавши, засукати рукави та й взятися «вимітати сміття з рідної хати».
Інколи доведеться читати рядки з авторським наголосом, незвичним для читача більшої частини України, іноді треба буде припасуватися до особливого ритму деяких строф, бо автор іноді переходить на силабічну систему, що зрозуміло, коли згадаємо, що живе в оточенні польськомовному, а то й взагалі віддає перевагу вільному віршу. Треба прийняти й те, що обравши для віршів, поданих в цій збірці, форму в чотирнадцять рядків, В. Шляхтич відмовився чи не від всіх канонів сонета, що їх блискуче сформулював у своєму відомому вірші Іван Франко. Усіх, крім останнього і найголовнішого: кожний його вірш, як і вимагав від поетів Іван Франко «...при кінці сплива в гармонію любові». І з цими, зрощеними з любов’ю, плодами свого саду, звертається до читача Василь Шляхтич, звертається і щиро вірить:
Якщо в нас є життєва суть
І Бог усім дороговказ,
То зрозуміють і підуть
За нами ті, що біля нас.
Хочеться вірити, що саме так станеться і з цією книжкою.
Галина Михайловська
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію