Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.18
07:24
Набуду щастя й поділюся
Обов'язково з вами ним, -
Вділю частки і щирий усміх
Нужденним, немічним, старим.
Бо сам такий, як ви, і разом
Вчуваю радість чи то сум, -
Бо серце, знаю, стисне спазма,
Як набуття не рознесу.
Обов'язково з вами ним, -
Вділю частки і щирий усміх
Нужденним, немічним, старим.
Бо сам такий, як ви, і разом
Вчуваю радість чи то сум, -
Бо серце, знаю, стисне спазма,
Як набуття не рознесу.
2025.12.18
00:08
Нещодавно снився дивний сон,
ніби в мене вдома на подвір'ї,
під старий, гаркавий патефон,
Гусаків товчуть чубаті Півні.
Заєць з вовком п'ють на брудершафт,
грають в доміно з Кролями Свині.
Напідпитку Місячний ландшафт
зачепився за тумани сині.
ніби в мене вдома на подвір'ї,
під старий, гаркавий патефон,
Гусаків товчуть чубаті Півні.
Заєць з вовком п'ють на брудершафт,
грають в доміно з Кролями Свині.
Напідпитку Місячний ландшафт
зачепився за тумани сині.
2025.12.17
23:48
Ворог наш такий як є –
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.
Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.
Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
2025.12.17
20:15
У жодну віру не вкладається життя.
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.
***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.
***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
2025.12.17
16:51
Кришталеві
Води огортають все у синь
Прохолодну
Чуйна, грішна
Ця любов є над усе красива
Знаю, де лишився би
Свій почавши день
Води огортають все у синь
Прохолодну
Чуйна, грішна
Ця любов є над усе красива
Знаю, де лишився би
Свій почавши день
2025.12.17
14:01
Хмари чередою
Випасає вечір.
Не сумуй за мною
В темній порожнечі.
Маячіють миті,
Лиш зірки палають.
В небі оксамитнім
Випасає вечір.
Не сумуй за мною
В темній порожнечі.
Маячіють миті,
Лиш зірки палають.
В небі оксамитнім
2025.12.17
12:49
Ніхто не йде до цієї
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
2025.12.17
10:51
Сама себе обманюєш, кохана,
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно
Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно
Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
2025.12.17
00:04
Привіт!
Мене звати Портос. Можете сміятися, я вже звик. Можете також задавати дурнуваті запитання на кшталт «А чому не Араміс чи Дартаньян», гадаєте ви перші? Таких персонажів із таким «тонким» почуттям гумору я за свої тридцять з гаком років зустр
2025.12.16
17:55
Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.
Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.
Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
2025.12.16
13:22
Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
2025.12.16
13:21
Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
2025.12.16
12:37
Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
2025.12.16
12:21
Сувора Совість дивиться на мене,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
2025.12.16
10:42
Я - чарівник, слуга сяйних казок,
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
2025.12.16
09:36
Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про коростенських титанів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про коростенських титанів
Дідусь з онуком у Древлянськім парку
Гуляли у спекотний літній день.
Палило сонце з неба,було парко,
Здавалося, що скоро дощ піде.
Та поки в небі хмарок було мало,
Від річки прохолодою несе,
Вони собі спокійненько гуляли
Й уважно роздивлялися усе.
Й від річки віє легка прохолода
І тінь дерев приємно холодить.
Уж між каміння котить свої води
Й по-своєму щось тихо жебонить.
Пройшлися парком, на місточку стали.
Дідусь онуку каже : - Подивись!
Он велетні котли позалишали,
Як тут востаннє снідали колись.
І, справді, із червоного граніту
В воді великі камені лежать.
Вода їх гарно встигла обробити,
Віки й віки старалась шліфувать.
На справжні казани-то і не схожі,
Але цікаво… - А он там, поглянь,
«Баранячі лоби» побачить зможеш.
Дві монолітні скелі. Тут от стань!
Тут краще видно. Між дерев он, бачиш.
- І, справді, мов баранячі лоби!
Й каміння купи хтось накидав, наче.
А хто, дідусю, те усе зробив?
- Історія та вже стара, їй Богу.
Як хочеш про те знати – розповім.
Щось притомились уже мої ноги.
Он, у альтанці сядемо, ходім.
З альтанки вид чудовий їм відкрився
На парк, на річку, що внизу біжить.
- А ти , я бачу, також утомився?!
Ну, що ж, отут і зможем відпочить.
Дідусь помовчав трохи, ще раз глянув
Униз на річку та і розпочав:
- Було то, як Земля була ще рання
І рід людський ще землю не топтав.
Були боги, що на Олімпі всілись,
Над ними Зевс найголовніший був.
А по Землі титани розплодились –
Народ такий прадавній, може чув.
Були вони великі і могутні
Та, як на мене, трішечки дурні,
Бо прагли на Землі богами бути,
З небесними стояти на рівні.
Дурної сили аж надміру мали,
Лоби здорові, як у баранів,
Та мізків в їхніх головах замало,
Щоби вершити справи їм земні.
Та ж гонор. Раз боги не захотіли
Їх визнавати рівними – то в них
Каміння на Олімп їх полетіло,
Аби богів тих перебити всіх.
Та що добра з тії дурної сили?
Проти богів поперлися дарма,
Бо скоро ті їх майже всіх побили,
Хіба що хто втекти можливість мав.
Та недалеко. Зевс бо розізлився,
Вистежував їх всюди і вбивав,
Щоб рід титанів зовсім припинився.
І ось, нарешті, час такий настав,
Що із усіх лиш двоє і зосталось.
Вони хитріші виявились всіх,
Адже на північ у ліси пода́лись,
Де важко було вистежити їх.
Між вікових беріз, дубів і сосен,
Під кронами неходжених лісів,
Сховатися титанам було просто.
У хащах тих їх Зевс не углядів.
Та от вони над річкою спинились,
Що у тих хащах без кінця петля.
Присіли відпочити, бо стомились
Та й голод вже добряче дошкуляв.
Напились з річки, пригорщами брали.
Набрали чисту в казани води
Та і сніданок готувати стали.
Піднявся над багаттям вгору дим
І Зевс його ще здалека помітив.
Хто ж палить, як людей іще нема?
Запряг у колісницю буйні вітри,
Спис вогняний в одній руці трима,
Другою колісницю направляє…
Наїлися титани та й сидять,
А казани їм річка вимиває,
Поклали аби сил не витрачать.
Аж чують гуркіт. Зразу зрозуміли –
То Зевс летить. Схопилися мерщій,
Зі скель ламати узялися брили,
Щоб Зевсові належно дати бій.
Накидали навколо себе купу,
Стоять, крізь хащі в небеса глядять.
Хай тільки-но хто спробує, підсту́пить,
Одразу брили кинуться кидать.
Зевс покружляв над ними в колісниці.
Не став спускатись, лячно все ж було.
Хоча оті титани і тупиці
Та ж брилою дістануть все одно.
Став Геї – своїй матері жалітись,
Просити, щоб вона допомогла.
А тій за сина, як же не вступитись?
Тож вона тишком-нишком почала
Під їх ногами землю розмивати.
А ті дурні із брилами стоять,
Готові їх по Зевсові жбурляти,
Злі та сердиті, ладні воювать
Із усіма небесними богами ,
В нестямі не помітили того,
Що в них земля зникає під ногами,
Бо ж бачать лише ворога свого.
Коли уже по пояс провалились,
Відчули небезпеку лиш тоді.
Але занадто пізно похопились.
Уже і попід руки у воді.
Каміння в воду, борсатися стали
До скель руками довгими тяглись.
Та скелі перед ними відступали,
Щоб їх порятувати – не дались.
І от лоби одні лиш залишились
З них на поверхні посеред ріки.
Зевс спис метнув і кам’яні зробились.
Такими і стоять віки й віки.
Гуляли у спекотний літній день.
Палило сонце з неба,було парко,
Здавалося, що скоро дощ піде.
Та поки в небі хмарок було мало,
Від річки прохолодою несе,
Вони собі спокійненько гуляли
Й уважно роздивлялися усе.
Й від річки віє легка прохолода
І тінь дерев приємно холодить.
Уж між каміння котить свої води
Й по-своєму щось тихо жебонить.
Пройшлися парком, на місточку стали.
Дідусь онуку каже : - Подивись!
Он велетні котли позалишали,
Як тут востаннє снідали колись.
І, справді, із червоного граніту
В воді великі камені лежать.
Вода їх гарно встигла обробити,
Віки й віки старалась шліфувать.
На справжні казани-то і не схожі,
Але цікаво… - А он там, поглянь,
«Баранячі лоби» побачить зможеш.
Дві монолітні скелі. Тут от стань!
Тут краще видно. Між дерев он, бачиш.
- І, справді, мов баранячі лоби!
Й каміння купи хтось накидав, наче.
А хто, дідусю, те усе зробив?
- Історія та вже стара, їй Богу.
Як хочеш про те знати – розповім.
Щось притомились уже мої ноги.
Он, у альтанці сядемо, ходім.
З альтанки вид чудовий їм відкрився
На парк, на річку, що внизу біжить.
- А ти , я бачу, також утомився?!
Ну, що ж, отут і зможем відпочить.
Дідусь помовчав трохи, ще раз глянув
Униз на річку та і розпочав:
- Було то, як Земля була ще рання
І рід людський ще землю не топтав.
Були боги, що на Олімпі всілись,
Над ними Зевс найголовніший був.
А по Землі титани розплодились –
Народ такий прадавній, може чув.
Були вони великі і могутні
Та, як на мене, трішечки дурні,
Бо прагли на Землі богами бути,
З небесними стояти на рівні.
Дурної сили аж надміру мали,
Лоби здорові, як у баранів,
Та мізків в їхніх головах замало,
Щоби вершити справи їм земні.
Та ж гонор. Раз боги не захотіли
Їх визнавати рівними – то в них
Каміння на Олімп їх полетіло,
Аби богів тих перебити всіх.
Та що добра з тії дурної сили?
Проти богів поперлися дарма,
Бо скоро ті їх майже всіх побили,
Хіба що хто втекти можливість мав.
Та недалеко. Зевс бо розізлився,
Вистежував їх всюди і вбивав,
Щоб рід титанів зовсім припинився.
І ось, нарешті, час такий настав,
Що із усіх лиш двоє і зосталось.
Вони хитріші виявились всіх,
Адже на північ у ліси пода́лись,
Де важко було вистежити їх.
Між вікових беріз, дубів і сосен,
Під кронами неходжених лісів,
Сховатися титанам було просто.
У хащах тих їх Зевс не углядів.
Та от вони над річкою спинились,
Що у тих хащах без кінця петля.
Присіли відпочити, бо стомились
Та й голод вже добряче дошкуляв.
Напились з річки, пригорщами брали.
Набрали чисту в казани води
Та і сніданок готувати стали.
Піднявся над багаттям вгору дим
І Зевс його ще здалека помітив.
Хто ж палить, як людей іще нема?
Запряг у колісницю буйні вітри,
Спис вогняний в одній руці трима,
Другою колісницю направляє…
Наїлися титани та й сидять,
А казани їм річка вимиває,
Поклали аби сил не витрачать.
Аж чують гуркіт. Зразу зрозуміли –
То Зевс летить. Схопилися мерщій,
Зі скель ламати узялися брили,
Щоб Зевсові належно дати бій.
Накидали навколо себе купу,
Стоять, крізь хащі в небеса глядять.
Хай тільки-но хто спробує, підсту́пить,
Одразу брили кинуться кидать.
Зевс покружляв над ними в колісниці.
Не став спускатись, лячно все ж було.
Хоча оті титани і тупиці
Та ж брилою дістануть все одно.
Став Геї – своїй матері жалітись,
Просити, щоб вона допомогла.
А тій за сина, як же не вступитись?
Тож вона тишком-нишком почала
Під їх ногами землю розмивати.
А ті дурні із брилами стоять,
Готові їх по Зевсові жбурляти,
Злі та сердиті, ладні воювать
Із усіма небесними богами ,
В нестямі не помітили того,
Що в них земля зникає під ногами,
Бо ж бачать лише ворога свого.
Коли уже по пояс провалились,
Відчули небезпеку лиш тоді.
Але занадто пізно похопились.
Уже і попід руки у воді.
Каміння в воду, борсатися стали
До скель руками довгими тяглись.
Та скелі перед ними відступали,
Щоб їх порятувати – не дались.
І от лоби одні лиш залишились
З них на поверхні посеред ріки.
Зевс спис метнув і кам’яні зробились.
Такими і стоять віки й віки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
