Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.08
11:46
Дозимове дієслово цвітом стелить…
А маршрутки, як дикунки, топчуть листя…
Ну а джмелик, (від Анжели) подивився
І подумав, що дострелить… Помилився.
24.10.2025.
А маршрутки, як дикунки, топчуть листя…
Ну а джмелик, (від Анжели) подивився
І подумав, що дострелить… Помилився.
24.10.2025.
2025.11.07
21:47
Поодинокі дерева
із перемішаним жовтим
і зеленим листям,
ніби перемішаними
смугами долі.
Вони стоять
і чогось чекають.
Можливо, пришестя Месії.
із перемішаним жовтим
і зеленим листям,
ніби перемішаними
смугами долі.
Вони стоять
і чогось чекають.
Можливо, пришестя Месії.
2025.11.07
16:48
я – дрібна блошива мавпа
а друзі мої – нарики
(усе це жартома)
або я – схолола піца
ще б сюди лимон згодився
а як сама?
і мною поторбасували
усі щурихи в цім кварталі
а друзі мої – нарики
(усе це жартома)
або я – схолола піца
ще б сюди лимон згодився
а як сама?
і мною поторбасували
усі щурихи в цім кварталі
2025.11.07
16:29
Хмільний Хмільник на рідному Поділлі --
Благословенний, чарівливий край.
Де пестили мене волосся хвилі,
І мріяння збувалися про рай.
І бабине цвіло розкішне літо...
Я поринав у промені принад
Щоб душу розхвильовану зігріти --
Благословенний, чарівливий край.
Де пестили мене волосся хвилі,
І мріяння збувалися про рай.
І бабине цвіло розкішне літо...
Я поринав у промені принад
Щоб душу розхвильовану зігріти --
2025.11.07
13:41
Звертаюсь вкотре до автівки:
Звези мене куди небудь…
А краще все ж до Шепетівки
І зупинитись не забудь
У тім селі, що зріс і виріс
Де цвинтар… школа… сінокос
Малечі зліт… дорослих вирій
І гомін бджілок, вредних ос…
Звези мене куди небудь…
А краще все ж до Шепетівки
І зупинитись не забудь
У тім селі, що зріс і виріс
Де цвинтар… школа… сінокос
Малечі зліт… дорослих вирій
І гомін бджілок, вредних ос…
2025.11.06
21:53
Не певен, що якби Мойсей
явивсь на Святу землю,
в сьогоднішній Ізраїль,
навряд чи визнав би він за своїх
нащадків тих, що при ньому
в Єгипті місили з січкою глину,
приймали Тору і на плечах несли Мішкан –
присутність Всевишнього серед них…
явивсь на Святу землю,
в сьогоднішній Ізраїль,
навряд чи визнав би він за своїх
нащадків тих, що при ньому
в Єгипті місили з січкою глину,
приймали Тору і на плечах несли Мішкан –
присутність Всевишнього серед них…
2025.11.06
21:39
Я простягаю до тебе руки
крізь велике озеро,
схоже на серце космосу.
Над озером стоїть туман,
наче химерні думки.
Вечірній холод протвережує
після філософського сп'яніння.
Я стою над великим озером,
крізь велике озеро,
схоже на серце космосу.
Над озером стоїть туман,
наче химерні думки.
Вечірній холод протвережує
після філософського сп'яніння.
Я стою над великим озером,
2025.11.06
21:22
Як перейшов я у четвертий клас
І стали ми історію вивчати,
То довелось ім’я його стрічати.
Він представлявся, як «герой» для нас.
Бо вміло з ворогами воював,
В Червоній Армії був знаним командиром.
Ми вірили тим побрехенькам щиро,
Бо хто ж тоді про
І стали ми історію вивчати,
То довелось ім’я його стрічати.
Він представлявся, як «герой» для нас.
Бо вміло з ворогами воював,
В Червоній Армії був знаним командиром.
Ми вірили тим побрехенькам щиро,
Бо хто ж тоді про
2025.11.06
17:57
Вереміями, вереміями
Плач із радістю межував.
Все перебрано, перевіяно,
Перелущено по жнивах.
Чи пробачило спрагу літові
Те, що вижило у зимі?
Від морозу і спеки - мітини,
Плач із радістю межував.
Все перебрано, перевіяно,
Перелущено по жнивах.
Чи пробачило спрагу літові
Те, що вижило у зимі?
Від морозу і спеки - мітини,
2025.11.06
17:15
Вкривають землю втомлену тумани,
Народжуючи зболені рядки.
Чи варто будувати точні плани,
Коли у долі власні є думки?
Можливо, осінь рубіконом стане,
Напише світлі, райдужні казки.
З пейзажу прибираю все погане,
Народжуючи зболені рядки.
Чи варто будувати точні плани,
Коли у долі власні є думки?
Можливо, осінь рубіконом стане,
Напише світлі, райдужні казки.
З пейзажу прибираю все погане,
2025.11.06
15:34
Скажи осіннім квітам*:
Вітрила осені давно роздерті**,
Сірі хмари стали вином
У келиху старчика Фідія***
(Він будував Колізей –
Думав, що то окраса,
Думав, що то капелюх,
Що загубив дивак Аполлон,
Вітрила осені давно роздерті**,
Сірі хмари стали вином
У келиху старчика Фідія***
(Він будував Колізей –
Думав, що то окраса,
Думав, що то капелюх,
Що загубив дивак Аполлон,
2025.11.06
13:26
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають руж
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають руж
2025.11.06
09:46
Хороший привід: досі в справі
Як режисер над усіма…
І не важливо на підставі
Чи усерйоз, чи жартома
Цікаво буде споглядати —
До прозвиськ всучать: театрал!?
Не по одинці, з ніжним матом…
Ну, що поробиш… ритуал.
Як режисер над усіма…
І не важливо на підставі
Чи усерйоз, чи жартома
Цікаво буде споглядати —
До прозвиськ всучать: театрал!?
Не по одинці, з ніжним матом…
Ну, що поробиш… ритуал.
2025.11.06
01:04
З молитви тихо виростає небо,
І сонця голос будить вороння.
А на душі ще світло, та жовтнево.
Між берегами листя човен дня.
Вже розплітає сонце дні й дороги,
Вітри на шаблях ділять листя мідь.
Але думки, мов блазні – скоморохи,
І сонця голос будить вороння.
А на душі ще світло, та жовтнево.
Між берегами листя човен дня.
Вже розплітає сонце дні й дороги,
Вітри на шаблях ділять листя мідь.
Але думки, мов блазні – скоморохи,
2025.11.05
21:38
Вірш, написаний уві сні,
і вірш, забутий уві сні,
можливо, був найкращим
із моїх віршів, але він
назавжди втрачений.
Він потонув, як кораловий риф
у морі, як алмаз
у болотній жижі.
і вірш, забутий уві сні,
можливо, був найкращим
із моїх віршів, але він
назавжди втрачений.
Він потонув, як кораловий риф
у морі, як алмаз
у болотній жижі.
2025.11.05
17:58
пригадую...
це море дотиків
і поцілунків
оооооооооооо
о крила мої
полон обіймів
невагому мить
яким солодким
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...це море дотиків
і поцілунків
оооооооооооо
о крила мої
полон обіймів
невагому мить
яким солодким
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про коростенських титанів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про коростенських титанів
Дідусь з онуком у Древлянськім парку
Гуляли у спекотний літній день.
Палило сонце з неба,було парко,
Здавалося, що скоро дощ піде.
Та поки в небі хмарок було мало,
Від річки прохолодою несе,
Вони собі спокійненько гуляли
Й уважно роздивлялися усе.
Й від річки віє легка прохолода
І тінь дерев приємно холодить.
Уж між каміння котить свої води
Й по-своєму щось тихо жебонить.
Пройшлися парком, на місточку стали.
Дідусь онуку каже : - Подивись!
Он велетні котли позалишали,
Як тут востаннє снідали колись.
І, справді, із червоного граніту
В воді великі камені лежать.
Вода їх гарно встигла обробити,
Віки й віки старалась шліфувать.
На справжні казани-то і не схожі,
Але цікаво… - А он там, поглянь,
«Баранячі лоби» побачить зможеш.
Дві монолітні скелі. Тут от стань!
Тут краще видно. Між дерев он, бачиш.
- І, справді, мов баранячі лоби!
Й каміння купи хтось накидав, наче.
А хто, дідусю, те усе зробив?
- Історія та вже стара, їй Богу.
Як хочеш про те знати – розповім.
Щось притомились уже мої ноги.
Он, у альтанці сядемо, ходім.
З альтанки вид чудовий їм відкрився
На парк, на річку, що внизу біжить.
- А ти , я бачу, також утомився?!
Ну, що ж, отут і зможем відпочить.
Дідусь помовчав трохи, ще раз глянув
Униз на річку та і розпочав:
- Було то, як Земля була ще рання
І рід людський ще землю не топтав.
Були боги, що на Олімпі всілись,
Над ними Зевс найголовніший був.
А по Землі титани розплодились –
Народ такий прадавній, може чув.
Були вони великі і могутні
Та, як на мене, трішечки дурні,
Бо прагли на Землі богами бути,
З небесними стояти на рівні.
Дурної сили аж надміру мали,
Лоби здорові, як у баранів,
Та мізків в їхніх головах замало,
Щоби вершити справи їм земні.
Та ж гонор. Раз боги не захотіли
Їх визнавати рівними – то в них
Каміння на Олімп їх полетіло,
Аби богів тих перебити всіх.
Та що добра з тії дурної сили?
Проти богів поперлися дарма,
Бо скоро ті їх майже всіх побили,
Хіба що хто втекти можливість мав.
Та недалеко. Зевс бо розізлився,
Вистежував їх всюди і вбивав,
Щоб рід титанів зовсім припинився.
І ось, нарешті, час такий настав,
Що із усіх лиш двоє і зосталось.
Вони хитріші виявились всіх,
Адже на північ у ліси пода́лись,
Де важко було вистежити їх.
Між вікових беріз, дубів і сосен,
Під кронами неходжених лісів,
Сховатися титанам було просто.
У хащах тих їх Зевс не углядів.
Та от вони над річкою спинились,
Що у тих хащах без кінця петля.
Присіли відпочити, бо стомились
Та й голод вже добряче дошкуляв.
Напились з річки, пригорщами брали.
Набрали чисту в казани води
Та і сніданок готувати стали.
Піднявся над багаттям вгору дим
І Зевс його ще здалека помітив.
Хто ж палить, як людей іще нема?
Запряг у колісницю буйні вітри,
Спис вогняний в одній руці трима,
Другою колісницю направляє…
Наїлися титани та й сидять,
А казани їм річка вимиває,
Поклали аби сил не витрачать.
Аж чують гуркіт. Зразу зрозуміли –
То Зевс летить. Схопилися мерщій,
Зі скель ламати узялися брили,
Щоб Зевсові належно дати бій.
Накидали навколо себе купу,
Стоять, крізь хащі в небеса глядять.
Хай тільки-но хто спробує, підсту́пить,
Одразу брили кинуться кидать.
Зевс покружляв над ними в колісниці.
Не став спускатись, лячно все ж було.
Хоча оті титани і тупиці
Та ж брилою дістануть все одно.
Став Геї – своїй матері жалітись,
Просити, щоб вона допомогла.
А тій за сина, як же не вступитись?
Тож вона тишком-нишком почала
Під їх ногами землю розмивати.
А ті дурні із брилами стоять,
Готові їх по Зевсові жбурляти,
Злі та сердиті, ладні воювать
Із усіма небесними богами ,
В нестямі не помітили того,
Що в них земля зникає під ногами,
Бо ж бачать лише ворога свого.
Коли уже по пояс провалились,
Відчули небезпеку лиш тоді.
Але занадто пізно похопились.
Уже і попід руки у воді.
Каміння в воду, борсатися стали
До скель руками довгими тяглись.
Та скелі перед ними відступали,
Щоб їх порятувати – не дались.
І от лоби одні лиш залишились
З них на поверхні посеред ріки.
Зевс спис метнув і кам’яні зробились.
Такими і стоять віки й віки.
Гуляли у спекотний літній день.
Палило сонце з неба,було парко,
Здавалося, що скоро дощ піде.
Та поки в небі хмарок було мало,
Від річки прохолодою несе,
Вони собі спокійненько гуляли
Й уважно роздивлялися усе.
Й від річки віє легка прохолода
І тінь дерев приємно холодить.
Уж між каміння котить свої води
Й по-своєму щось тихо жебонить.
Пройшлися парком, на місточку стали.
Дідусь онуку каже : - Подивись!
Он велетні котли позалишали,
Як тут востаннє снідали колись.
І, справді, із червоного граніту
В воді великі камені лежать.
Вода їх гарно встигла обробити,
Віки й віки старалась шліфувать.
На справжні казани-то і не схожі,
Але цікаво… - А он там, поглянь,
«Баранячі лоби» побачить зможеш.
Дві монолітні скелі. Тут от стань!
Тут краще видно. Між дерев он, бачиш.
- І, справді, мов баранячі лоби!
Й каміння купи хтось накидав, наче.
А хто, дідусю, те усе зробив?
- Історія та вже стара, їй Богу.
Як хочеш про те знати – розповім.
Щось притомились уже мої ноги.
Он, у альтанці сядемо, ходім.
З альтанки вид чудовий їм відкрився
На парк, на річку, що внизу біжить.
- А ти , я бачу, також утомився?!
Ну, що ж, отут і зможем відпочить.
Дідусь помовчав трохи, ще раз глянув
Униз на річку та і розпочав:
- Було то, як Земля була ще рання
І рід людський ще землю не топтав.
Були боги, що на Олімпі всілись,
Над ними Зевс найголовніший був.
А по Землі титани розплодились –
Народ такий прадавній, може чув.
Були вони великі і могутні
Та, як на мене, трішечки дурні,
Бо прагли на Землі богами бути,
З небесними стояти на рівні.
Дурної сили аж надміру мали,
Лоби здорові, як у баранів,
Та мізків в їхніх головах замало,
Щоби вершити справи їм земні.
Та ж гонор. Раз боги не захотіли
Їх визнавати рівними – то в них
Каміння на Олімп їх полетіло,
Аби богів тих перебити всіх.
Та що добра з тії дурної сили?
Проти богів поперлися дарма,
Бо скоро ті їх майже всіх побили,
Хіба що хто втекти можливість мав.
Та недалеко. Зевс бо розізлився,
Вистежував їх всюди і вбивав,
Щоб рід титанів зовсім припинився.
І ось, нарешті, час такий настав,
Що із усіх лиш двоє і зосталось.
Вони хитріші виявились всіх,
Адже на північ у ліси пода́лись,
Де важко було вистежити їх.
Між вікових беріз, дубів і сосен,
Під кронами неходжених лісів,
Сховатися титанам було просто.
У хащах тих їх Зевс не углядів.
Та от вони над річкою спинились,
Що у тих хащах без кінця петля.
Присіли відпочити, бо стомились
Та й голод вже добряче дошкуляв.
Напились з річки, пригорщами брали.
Набрали чисту в казани води
Та і сніданок готувати стали.
Піднявся над багаттям вгору дим
І Зевс його ще здалека помітив.
Хто ж палить, як людей іще нема?
Запряг у колісницю буйні вітри,
Спис вогняний в одній руці трима,
Другою колісницю направляє…
Наїлися титани та й сидять,
А казани їм річка вимиває,
Поклали аби сил не витрачать.
Аж чують гуркіт. Зразу зрозуміли –
То Зевс летить. Схопилися мерщій,
Зі скель ламати узялися брили,
Щоб Зевсові належно дати бій.
Накидали навколо себе купу,
Стоять, крізь хащі в небеса глядять.
Хай тільки-но хто спробує, підсту́пить,
Одразу брили кинуться кидать.
Зевс покружляв над ними в колісниці.
Не став спускатись, лячно все ж було.
Хоча оті титани і тупиці
Та ж брилою дістануть все одно.
Став Геї – своїй матері жалітись,
Просити, щоб вона допомогла.
А тій за сина, як же не вступитись?
Тож вона тишком-нишком почала
Під їх ногами землю розмивати.
А ті дурні із брилами стоять,
Готові їх по Зевсові жбурляти,
Злі та сердиті, ладні воювать
Із усіма небесними богами ,
В нестямі не помітили того,
Що в них земля зникає під ногами,
Бо ж бачать лише ворога свого.
Коли уже по пояс провалились,
Відчули небезпеку лиш тоді.
Але занадто пізно похопились.
Уже і попід руки у воді.
Каміння в воду, борсатися стали
До скель руками довгими тяглись.
Та скелі перед ними відступали,
Щоб їх порятувати – не дались.
І от лоби одні лиш залишились
З них на поверхні посеред ріки.
Зевс спис метнув і кам’яні зробились.
Такими і стоять віки й віки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
