Національно-патріотичне виховання учнів починається перш за все не з гучних лозунгів на кшталт «Любіть Україну» чи «Україна понад усе». Це виховання варто розпочати з чогось меншого, більш приземленого, більш знайомого для кожного маленького чи то вже майже дорослого українця.
«Україна починається з мене» – ось з якої платформи має стартувати захоплива подорож у глибини національного самопізнання. Погожої днини візьміть своїх учнів на місця, не попсовані цивілізацією, та на додачу прихопіть декілька книжок талановитого українського поета Івана Низового – неповторного художника слова мальовничої української природи. Особливу увагу автор, виходець із Сумщини, який жив і творив у Луганську 45 років, приділяє поетичному зображенню пейзажів Слобідської України та Донбасу.
Творчість видатного українського поета, несправедливо недооцінена, може стати особливо коштовною знахідкою для всіх учителів, які живуть та працюють із дітьми в умовах пограниччя. Поетичний, прозовий, публіцистичний спадок митця можна використовувати як ілюстративний матеріал і на уроках вивчення творчості митців рідного краю, і на уроках української мови та літератури (вишукана мова І. Низового; різножанровість, різна тематика і проблематика його творчого доробку; неповторне багатство оказіоналізмів, яскравий патріотичний струмінь цілком сприяють цьому).
У багатій творчій спадщині І. Низового є величезна кількість поезій, які розкривають красу та неповторність Слобожанщини – місця, де народився і якому віддав майже всі роки свого життя митець. Ця лірика сповнена надзвичайної теплоти, щирості та намагання, наперекір усім ворогам національного єднання, показати, що Схід – це органічна складова нашої країни, що у тандемі з Заходом творить неповторний «рай неземний», як висловлюється автор у поезії «Вранішня молитва», яку можна розглядати на уроці під час вивчення відповідного жанру: «Праведний Боже наш, іже єсі / На небесі, опустися на землю: / Я твоє нове пришестя приємлю / Навіть тоді, як відмовляться всі / Від України-Русі. По росі, / Боже, пройдися. Візьми Україну – / Рай неземний – під небесну раїну, / Де Україна цвістиме в красі…» [2, с. 10].
І. Низовий не засліплений любов’ю до рідних місцин, він об’єктивно описує всі принади та проблеми східних куточків України. Однак важливим на часі стає питання підтримки віри жителів Слобожанщини, Донбасу у свій край, який так нещадно експлуатують у вирі політичних інтриг та людської глупоти. Саме поезії І. Низового дають змогу подумки повернути синів і доньок в екзилі на рідні землі, довести їм, що вони «не раби яничарського клану...» [1, с. 722], а «сіль трудового Донбасу!» [1, с. 722]. А українцям, які ніколи не були в цих краях, відчути його дух, відбитий на авторському поетичному полотні: «Хвалюся завжди і повсюди, / Що я – з Донбасу, / Звідтіля, / Де найщедріші серцем люди / І найгостинніша земля; / Земля, родючістю могутня, – / Прабатьківщина вікова…» («Всерозуміюча земля») [10, с. 8]; «Терикони. / Тополі на обрії. / Жар зірниць, / Остуда роси… / Ще не бачив такої доброї, / Ніжнолюдяної краси. / Мій Донбасе – моє задивлення, / Я для себе тебе відкрив. /… / І дивуюсь, дивуюсь наївно, / Як доречно все тут сплелось: / Дзвін металу / Й пісні солов’їні, / Блиск вугілля / І сяйво колось!» («Терикони…») [7, с. 46].
У скрутних умовах сьогодення, коли величезна кількість людей змушена покинути землі своєї батьківщини й розпорошитися по всій Україні чи то навіть закордоном, або через ті чи інші причини вимушені лишатися на непідконтрольних державою територіях у рідно-нерідному середовищі, підтримувати вогник національної та територіальної приналежності особливо важливо. Неважливо звідки людина родом – зі східної чи з західної України – кожен є невід’ємною часткою нашої держави. У своїх поезіях І. Низовий не раз акцентує на цьому увагу: «І як тільки нас не ділили / На право- і лівобережних, / На більше і менше залежних, / На „ваші” і „наші” могили… / Інстинкти дрімучі будили, / Знамена кривавили й гасла, / У ватру, яку розпалили, / Потоки московського масла / Лили – для „братів” не жаліли – / Вузлом найтугішим в’язали, / Іржавим ножем розрізали, / Щоб волі – воли – не хотіли… / І нині на Схід і на Захід / Чужі, ще й домашні, іуди / Нас ділять: одних – до казахів, / Других – на Сибір, для остуди, / А третіх – у прийми до „ляха”…» («І як тільки нас не ділили…») [6, с. 73]; «Закурганений, / Закураїнений, / Заруїнений рай – Донбас?! / Що ж ти сваришся з Україною / Так, що хрипне густий твій бас?! / Що ж ти ділиш дітей приблудних / На своїх і чужих?! / Нехай / В буднях цих неймовірно трудних / Україниться ріднокрай! / Переписуй спочатку й начисто / Всі скрижалі – веселі й сумні, / Всіх злютовуй в ЄДИНУ НАЦІЮ / В цім суспільному казані! / Щоб зворушились, / Заворушилися / На взаємну любов / Серця / В грудях правнуків ворошиловця / Й січового стрільця» («Закурганений…») [8, с. 68]; «… „Я не чужинець, люди! / І до вас / привіз уклін від нашого Донбасу, / якого вже не взяти на „атас” / і не перетворить на біомасу! / Нас об’єднали Канів і Дніпро, / тож ми – дві гілки на одному древі, / … / Луганську мій, – кричу я з-за Дніпра, – / хіба ж я можу рвати на частини / себе, свій рід, що вижив для добра, / єдинокровне тіло України?! / Ми зрощені досмертно вже, навік – / хоч дві руки, та серце в нас єдине: / соборний Київ, / де Андрій прорік / нам первозванне щастя українне» («Я знудьгувавсь за добрими людьми…») [9, с. 20 – 21].
Мабуть, найприкметнішим віршем в умовах реального часу, коли люди з переламаними чи підрізаними війною крилами вимушено кружляють по теренах усієї країни в пошуках хоча б тимчасового миру та спокою, є поезія «Гоп! – яка раптово екзотична…»: «Гоп! – яка раптово екзотична, / Гоп! – яка підскочисто-легка / Україна, / Споконвічна і довічна, / Пе-ре-лі-ту-є / на крилах гопака. / Го-па-ку-є-мо! – / Пакуємо валізи: / Хто на Захід, хто на Схід, / А хто – куди… / Крізь голчане вушко / ми проліземо / Із біди в біду, / Як і завжди. / Ми велика нація козацька, / Ми безсмертна ж нація така: / Вигулькнемо з безвісті зненацька, / Вдаримо так хвацько гопака…» [5, с. 14]. Важливо зазначити, що попри наявний трагізм, закладений у цих рядках, поезія все ж сповнена оптимізму та віри, що наш народ, незважаючи на всі негаразди, завжди зможе знайти вихід зі скрутного становища, бо досвід виживання за несприятливих державних та бездержавних умов у ньому акумулювався століттями: «Над собою посміймось, / Щоб не / Посміялись над нами чужинці, / Й сміючись, пам’ятаймо одне, / Те, що збоку нас не обмине: / Сміємося, бо ми – українці!» («Над собою посміймось…») [4, с. 181].
Історія рухається по колу – це чітко знаходить підтвердження у пророчих віршах І. Низового 90-х – початку 2000-х років, які дзеркально відбивають державну ситуацію сьогодення: «Полівішали „східняки”, / Поправішали „западенці” – / Виливаємо залюбки / Все, що в серці на самім денці, / Одне одному межи віч, / Розмежовуємось в запалі, / Хоч одна у нас мати – Січ, / Спільні шибениці та палі / … / Ображаймось – та не до сліз, / І сварімось – та не до крові! / Ще ж москаль із плечей не зліз, / Не обрид нам до нелюбові, / До кінця, до того рубця, / За яким – ні терпцю, ні стриму... / Сперечаймося без кінця / Про пекучу проблему Криму… / …/ У віддяку на кожен закид / І не двіймось на сих і тих, / Не ділімось на Схід і Захід!» («Заклик до примирення») [3, с. 17 – 19]; «Донбас перетворився на Сахару: / Трава горить, вода в річках кипить... / … / О Господи, пришли бодай хоч хмарку, / Запліднену дощиськом – оросить / Всі спраглі душі й погасити сварку / В суспільстві, де панує ненасить!» («Донбас перетворився на Сахару…») [1, с. 688]; «Донбасе мій, / Джигунисто-вогнистий / В минулому, / Тебе не впізнаю: / Лицем ти спохмурнів / І серцем вистиг, / Свою надійну втратив / Колію… / … / О хто ж тебе, / Зловмисно-зненависний, / Поставив біля прірви, / На краю, / Донбасе мій, басисто-голосистий?!» («Донбасе мій…») [1, с. 697].
Отже, творчість І. Низового – це унікальне явище на літературній мапі України. Актуальність, патріотичність, стійка громадянська позиція, втілена у неповторній різноплановій та різножанровій ліриці, написаній здебільшого філігранною мовою, припорошеною яскравими авторськими неологізмами – усе це є вагомими аргументами для знайомства з життєписом та творчістю митця в умовах пограниччя і не тільки.

Література:

1. Низовий І.Д. Бути – народом!: Вибрані твори: У 5 т. Т. 2: Визбирувать розкидане каміння: поезії. Київ: Український пріоритет, 2018. 792 с.
2. Низовий І.Д. Вівтар. Луганськ: Вид-во «Райдуга» Луганської організації Спілки письменників України, 1995. 120 с.
3. Низовий І.Д. Дурман-трава. Луганськ: Глобус, 2003. 96 с.
4. Низовий І.Д. Живу за юліанськими календами. Луганськ: Луга-принт, 2010. 220 с.
5. Низовий І.Д. Збудило опівночі серце. Луганськ: Осирис, 1998. 84 с.
6. Низовий І.Д. Осмути сивої сувій. Луганськ: Луга-принт, 2008. 140 с.
7. Низовий І.Д. Провесінь. Київ: Радянський письменник, 1971. 80 с.
8. Низовий І. Д. Пролог до епілогу. Луганськ: Луга-принт, 2004. 200 с.
9. Низовий І.Д. Самопізнання. Луганськ: ПП Афанасьєва В.І., 2006. 100 с.
10. Низовий І.Д. Чекання ранку. Донецьк: Донбас, 1986. 72 с.


Манько А. М. Вивчення творчості Івана Низового в контексті патріотичного виховання / А. М. Манько // International Multidisciplinary Conference "Key Issues of Education and Sciences: Development Prospects for Ukraine and Poland" Stalowa Wola, Republic of Poland, 20 – 21 July 2018. Volume 5. Stalowa Wola: Izdevnieciba "Baltija Publishing". – C. 185 – 188.