Мета дослідження – розкрити особливості творчого змалювання вічного образу поета і його творчості в поетичному баченні Івана Низового в умовах сучасних йому реалій.
У поетичному універсумі І. Низового одне з центральних місць займає художнє бачення особистості поета та його діяльності. Автор переосмислює цей споконвічний образ, почасти розвінчуючи давні міфи та уявлення про нього, виводить власний відвертий образ творця художнього слова в умовах реального часу.
Поетична творчість за глибокими переконаннями митця – це поклик серця, а не писання за вказівкою. Творчий струмінь поета не може згаснути до самої смерті його носія та навіть після неї – поетичний талант не вмирає, адже він навічно закарбований у його роботах та серцях його шанувальників: „А в серцях у поетів / конають в агонії / І не можуть сконати пісні лебедині” („Помирають поети…”) [8, 15]; „поети завжди і назавжди / хоча й після наглої смерті / обов’язково повертаються / додому / … / хоча й після наглої смерті / безсмертні” („Повернення Ольжича”) [2, 85].
І. Низовий досить критично ставився як до себе, так і до своїх братів по перу. Тому серед поетичного бомонду автор виділяє справжніх поетів, часто „невпізнаних геніїв” [8, 15] та бездарних писак з високими претензіями на геніальність, унікальність та матеріальний добробут: „Поети повтікали із села – / Оспівують міські дебелі мури / І так радіють крихтам зі стола / Столичної літератури… Прямісінько із кінського сідла / На п’єдестал, / Де ставляться скульптури?!” („Дещо ліро-іронічне”) [8, 23] Особисто себе автор зараховує до першої категорії, підтвердженням чого є його творча спадщина, громадська діяльність, життєва позиція та об’єктивні спогади його сучасників.
На думку І. Низового, поет, як і будь-який творець художнього слова, має перебувати в постійному пошуку, у творчому неспокої з подальшим прагненням до самовдосконалення. Автор доводить це власним прикладом: „Колись уже під осінь, / Задумавшись над зошитом вночі, / Признаюся собі, що я і досі / Що я і досі серед шукачів… / Нехай в очах померкнуть п’єдестали / І славу не докличешся глуху…” („Можливо, я…”) [8, 14].
Поети в омріяному ідеалі – це незалежні від матеріальних спокус та побутового клопоту, обдаровані Божою іскрою люди: „Наважився провідати базар, / зневаживши поезію високу / і посланий з небес Господній дар, / на грішне опустився враз…” [6, 11].
Лірики як творці високого слова – вищі істоти, така собі творча субстанція, що постійно перебуває в пошуках мистецького ідеалу, індивідуальності, досконалої форми, змістового шарму. Вони подумки сновигають у власне створеному Елізіумі та черпають звідти своє натхнення: „Поети, що живуть на небесі, / На грішну землю зверхньо позирають, / Себе вони не мислять поза раєм, / Поза едемом в цвіті і росі… / Поети безтілесні: їм не треба / Ні хліба, ні до хліба, / Тільки б раєм / Натішитись!” („Поети, що живуть на небесі…”) [8, 30].
І. Низовий неодноразово у своїх віршах наголошує на тому, що справжнім поетам часто ламають крила бездуховність, невігластво сучасного покоління людей, які турбуються лише про матеріальні блага, не бажають відкривати для себе горизонти художнього слова та підвищувати свій культурний рівень, а також політична система, яка не сприяє творчому зростанню обдарованих особистостей: „І нікому вірші не потрібні, / Крім самих поетів. Гірко знати: / Нині люди й справді-бо подібні / На приматів – / Вибачте, примати!” („Подорожні нотатки”) [2, 82]; „Звертався, хоч як це не гірко, / До шельмошановних панів / … / Просив меценатської помочі / На віршів своїх видання… / Та в душах байдужих – все поночі, / Добро в них і не розвидня, / І щедрість не прокидається, / Сховавшись під бронежилет, – / Навіщо ж їм, ситим, питається, / Голодний вкраїнський поет?! / В них інші проблеми й претензії / І вища, ніж в мене, мета… / Прекрасно живе й без поезії / Вчорашня братва-блатата!” („Звертався, хоч як це не гірко…”) [5, 15].
А. Криловець із цього приводу зазначає: „Прагнучи маргіналізувати й регіоналізувати поезію, влада [мається на увазі радянська влада] насамперед знищила книгорозповсюдження. Відтак голоси споконвічних проводирів народу, його чистого сумління стали “гласом вопіющого в пустелі”. Можновладцям стало простіше грабувати посполитих, дерибанити і навіть демонтувати державу за вказівкою старшого брата” [1, 22]. Яскравим підтвердженням наведених слів є такі іронічно-трагічні рядки І. Низового: „Ми так “розчинені в народі”, / Що нас народ уже й не зна. / Живе поет без публікацій, / Як швець фольклорний – без чобіт, / Без гонорарів і дотацій / (Найголовніше ж – без овацій!) – / Гризе сухарик на обід” („А що й напишеться – те годі…”) [2, 41].
Митець, сам будучи „чесним віршувальником”, який „грішми кишень не напихав” та був „незалежний і прямий” [4, 15] у своїх творчих, морально-етичних поглядах та соціально-політичних переконаннях, не міг терпіти поетичного невігластва, практичності, конформізму та підлості з боку своїх колег. Співців за замовленням, за вказівками згори поет відверто не терпить та не упускає нагоди щоразу пожурити чи навіть безжально, але справедливо висміяти: „Часи жорстокі та лихі, / А особливо – для поетів, / Щоб не відмились від гріхів, / Не відмолились від куплетів / Кумирославлячих. / Тепер, / Коли кумири повмирали, / Поет неначе й сам помер – / По ньому подзвін і хорали; / Він і живе, і не живе / Біля примарної могили... / Не віднайти йому вже сили / На славословіє нове!” („Часи жорстокі та лихі…”) [7, 18].
Себе як поета І Низовий змальовує досить скромно, часто іронічно, але максимально відверто і чесно: „Я не тішив себе тим, що я – винятковий, / Що між мною і масами – певна межа / Пив горілку з начальством? / Так це ж випадково / … / Та в одному мені все життя таланило: Я ніколи не був ні ручним, ні зручним! / Не зажився, як дехто, бундючним портретом, / “Шедевральним” зібранням... / І я не боюсь, / Що закінчу життя офіційним поетом / І від штучної слави / безславно зіп’юсь” [3, 39].
Митець також із сумом та відтінком гіркої іронії відзначає, що завзяте кресання поетичних шедеврів у багатьох випадках є невіддільним від самоти. Постійна творча боротьба з собою талановитих, проте невизнаних, забутих поетів загрожує самотністю та безгрішним виживанням: „Стоїть моя муза щербата / З похиленим низько чолом, Готова, здається, заплакать, / По-баб’ячи гірко завить, / Бо ж ні з ким, бува, й побалакать, / Не те що поговорить” („Збідніла поетова хата…”) [9, 22].
Отже, образ поета є одним з невід’ємних складових образної системи І. Низового. Автор без прикрас зображує творчу натуру та її поривання в контексті своєї доби, засуджує писак та підносить образ справжнього поета – творця іншої реальності, духовного поводиря нації.

Література:

1. Криловець А. Поет некомфортний і нонконформістський / А. Криловець // Дзвін. – 2017. – № 6.– С. 22 – 23; 2. Низовий І. Д. Вівтар / І. Д. Низовий. – Луганськ: Райдуга,1995. – 120 с.; 3. Низовий І. Д. Горобина ніч / І. Д. Низовий. – Луганськ, 1992. – 64 с.; 4. Низовий І. Д. Живу за юліанськими календами / І. Д. Низовий. – Луганськ: ПП Афанасьєва В. І., 2010. – 220 с.; 5. Низовий І. Д. Зливодиво / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус. – 2003. – 68 с.; 6. Низовий І. Д. Мажор в мінорі / І. Д. Низовий. – Луганськ: Світлиця, 2006. – 100 с.; 7. Низовий І. Д. Нема переводу / І. Д. Низовий. – Дубно: Наш край, 1993. – 46 с.; 8. Низовий І. Д. Ніхто наді мною не пан: вибрані поезії / Упорядн. Л. І. Низова / К: Видавництво „Український пріоритет”, 2017. – 384 с.; 9. Низовий І. Д. Покотьоло / І. Д. Низовий. – Новоайдар, 1994. – 48 с.


Манько А. М. Художнє бачення образу поета у творчості Івана Низового / А. М. Манько // Образне слово Луганщини: матеріали ХVІI Всеукр. наук.-практ. конф. імені Віктора Ужченка (20 квітня 2018 р., м. Старобільськ) до 80-річчя Луганської області / за заг. ред. проф. А. В. Нікітіної; Держ. закл. «Луган. нац. ун-т імені Тараса Шевченка». – Вип. 17. – Старобільськ: Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2018. – С. 138 – 141.