Голодомор – одна з найболючіших загальнонаціональних трагедій в українській історії. Особливо страхітливих масштабів політично сфабрикований мор голодом досягає в 1921 – 1923 рр., 1932 – 1933 рр., 1946 – 1947 рр. «Надзвичайні хлібозаготівельні комісії», «натуральні штрафи м’ясом та картоплею», «чорні дошки» бойкотування селян колгоспниками [1, с. 49 – 53] – яких тільки розправ не вчиняє радянська влада над українським народом.
У художній спадщині І. Низового тема голодомору розкривається у двох ключах: голодомор-спогад – опис національно нищівних акцій відносно українського народу, про які автор дізнається з вуст бабусі Уляни, та голодомор-досвід – пережиті власне автором голодні повоєнні 40-ві рр.
У своїх поетичних та прозових дискурсах митець неодноразово звертається до цієї близької та болючої йому теми. Тема штучного голодомору 30-х рр. у поета асоціюється з трагедією власного роду та горем інших численних родів та родин, підступно винищених радянською кривавою системою: «Від голодоморів пощезали / Корінні родини і роди, / Бур’яном колгоспним заростали / Всі сліди червоної біди» (поезія «З історії мого села») [3, с. 35]; «В пустир перетворився давній цвинтар / (голодоморів, кажуть, не було), / поділись десь могили працьовитих / дідів моїх і прадідів… / Змело / вітрами, / що гули несамовито / з усіх усюд… / Як боляче мені / спостерігати цей блюзнірський виторг / комуно-ярмаркової брехні!» (поезія «У витоках Сули») [8, с. 112].
В оповіданні, чи то «маленькій повісті», як зазначає в підзаголовку жанрову належність сам автор, «Десь там, за соняшниками» І. Низовий ділиться спогадами про голод 30-х рр. на Сумщині, який знищив його діда та дядьків, а згодом змучив й рештки вцілілої родини: «Було, розказує бабуся, восьмеро дітей у неї – семірко хлопчиків і дівчинка. У неї та в мого діда Гната Великорода. Вони всі були Великороди, а ми з сестричкою, виходить, не Великороди, а Круподери, бо наш батько здалеку потрапив у наші краї та й оженився на нашій мамі Насті, старшій і єдиній бабусиній дочці. Отже, ми Круподери, та, мабуть, трохи й Великороди – по мамі. Тепер нас, Круподерів, двійко, а з Великородів лишилася одна моя бабуся. Усі інші повмирали, бо сім’ю, повторює бабуся, розкуркулили, а тих, кого нe прибрала голодовка, війна прибрала» [6, с. 27].
Жахливі подробиці про безбожність, божевілля людей, канібалізм в умовах штучного голоду знаходимо в тому-таки оповіданні автора: «Лідка <…> просила бабусю Уляну, щоб та віддала їй мертвого Петька. „Я вам за нього сметани привезу й хліба, щоб ваші старшенькі не померли з голоду”. <…> Бабуся кричала в темряву: „Лідко, тебе Господь покарає!” А Лідка, така безсоромна, відгукувалась із-за тину, що, мовляв, Бога вона не боїться, бо атеїстка, а жити треба, а коли їсти нічого, то можна й мертвих їсти, тільки поки вони ще свіжі, та й варити їх треба довго, а ви, бабо Уляно, передохнете з голоду всі…<...> Петька ви все одно закопаєте, верещала дурна Лідка, а я його вирию та котлет із нього нароблю і в Суханівці на базарі сметани й хліба виміняю. І таки вирила Петька, розказувала бабуся, а потім і матір свою, стару Гусачиху, на холодець пустила, та невдовзі й сама здохла» [6, с. 28].
Найчастіше тема геноциду 1932 – 1933 рр. втілена через образ втраченого діда Гната, який «через війну / Не одну / пройшов / героєм, / Півпланети перекроїв, / Три судьби в дугу зігнув, / Десять армій переміг… / Та в добу голодомору / Рабську виявив покору – / Безборонно в землю / Ліг, / Безсловесно…» (поезія «Дід мій Гнат…») [11, с. 11].
Історія діда Гната – чесного селянина-трудівника, якого прислужники влади записали «в куркулі» та «забрали все дрантя» (поезія «Один мій дід – Великород…») [5, с. 12], а односельці ввели в розряд «контри», досить детально подана через спогади його дружини в оповіданні «Десь там, за соняшниками» [6] та в поетичних творах митця : «Але ще більше, ніж болить, / Болить моя душа! / Мій дід від голоду помер, / Кажу про це тепер» («І в того син, і в того син…») [4, с. 9]; «Штучний голод тридцятих років / Погубив мого діда й дядьків…» (поезія «Штучний голод тридцятих років…») [7, с. 46]; «Бог на лаві підсудних сидів / І не міг захистити / Мільйони підсудних дідів, / Тож червоний диявол – / Суддя й прокурор – / Виніс вирок: / Го-ло-до-мор!!! / „Справедливістю” дід мій посмертно / Упивсь, / І, лягаючи в землю, / Журивсь: / „Краще б я зачепивсь / За турецько-австрійсько-германський / Свинець, Ніж такий-от кінець!..» (поезія «З хроніки минулого») [9, с. 34 – 35]; «Мудрий дід / Спросоння помилився – / Не з тієї, бачте, / Встав / Ноги: / До братів червоних / Притулився... / Роздивився – / Чорні вороги! / І землі позбувся, і комори, / Й конури / В новітньому „раю”, / Викосили геть голодомором / Безголову дідову сім’ю...» («Пращур мій…») [10, с. 6]; «Діду Гнате Великороде, / <…>/ поминаю Вас нині, / засвічую свічку скорботи… / П’ять річок, пересохлих при витоку / чистоджерельнім, – / малолітніх дядьків моїх дзвінкоголоса п’ятірка, – / поминаю вас тихо, / бо ви, безіменні, зостались / в безмогильному краї, / що зоветься Голодомором… / Поминаю <…>/ і сирітство своє при бабусинім горі / в сорок сьомому році – повторенні Голодомору» («Поминки роду мого») [2, с. 50].
В оповіданні «Десь там, за соняшниками» письменник, спираючись на пам’ять про власне дитинство, розширює часові рамки голоду 40-х років та ділиться спогадами про виживання в жорстоких умовах браку їжі: «От багато хто повторює: голодовка, голодовка... І називають сорок сьомий рік. Ніби до нього й після нього не було голодовки. Була, та ще й яка! Німці, як відступали, спалили сусідні села дощенту. Нашу Комуну не спалили, бо вона була кам’яна і не хотіла горіти. Зате вигребли все, що тільки можна. Одні миші зосталися в колгоспній коморі, а в льохах – земляні жаби та великі білі печериці, і я їх, пам’ятаю, їв. Їв також бур’ян різний, горобців і ворон смажених, маторженики з полови й деревної кори. І все’дно був голодний» [6, с. 36]; «Я і сам вижив на жомові та мелясі – у цю, післявоєнну голодовку. Жом не те, що солодкий, а такий, що від нього тошнило і рвало. А патока – нічого, майже як мед, – солодка, густа і тягуча.<…> Тільки переїдати не можна, бо живіт роздує, а це погано, це може й смертю закінчитися» [6 с. 28 – 29].
Ідеологічний фанатизм, що доходить до абсурдності в контрастах ідеї та реальності, сповна розкрито в поезії І. Низового «Шкільне»: змученим голодом та холодом дітям намагаються привити любов та захоплення пануючою владою, для якої ідея стає міцним щитом її деструктивної політики, а ціль виправдовує будь-які засоби: «Слухали Ольги Тарасівни / Казку про рай на землі. / Скільки найкращої сталі! / Гори вугілля й руди! / Геній великого Сталіна / Рай неземний породив… / В тому небаченім раї, / В тім незвичайнім раю / Кожному він, / Пригортаючи, / Ласку дарує свою…» [3, с. 60 – 61]. Вияви такої «ласки» вождя яскраво відбито в образах охлялих дітей – «реброгострих нулів» [3, с. 60] та молодої, наївної вчительки, яка «щиро урок цей вела, / Наче б наснажена голодом» [3, с. 61].
Отже, тема голодомору 1932 –1933 рр. та 1946 – 1947 рр. широко розкрита в поетичному та прозовому дискурсах І. Низового. Дослідження є продовженням та доповненням попередньої розвідки «Проблема голоду в поетичній спадщині Івана Низового». Подальші наукові пошуки в цьому напрямі сприятимуть глибшому та всебічному розкриттю питання про голодомор у творчості митця.

Джерела та література

1. Власенко В. М. Голодомор 1932-1933 рр. на Сумщині (до 75-х роковин національної трагедії). Сумський історико-архівний журнал. № IV–V. 2008. С. 29–70. 2. Низовий І. Д. Біла вежа – рідний Вавілон. Луганськ: ПП Афанасьєва В. І., 2007. 116 с. 3. Низовий І. Д. Білопілля-Верхосулля. Луганськ: Укрроспроммаш, 1997. 68 с. 4. Низовий І. Д. Вівтар. Луганськ: Вид-во «Райдуга» Луганської організації СПУ, 1995. 120 с. 5. Низовий І. Д. Горобина ніч. Луганськ, 1992. 64 с. 6. Низовий І. Д. Десь там, за соняшниками. Луганськ: Луга-принт, 2004. 64 с. 7. Низовий І. Д. Зливодиво. Луганськ: Глобус, 2003. 68 с. 8. Низовий І. Д. Калини жар на полотні снігів. Луганськ: Глобус, 2007. 168 с. 9. Низовий І. Д. Передсвітень. Луганськ: ПП Котова О. В. 2003. 76 с. 10. Низовий І. Д. Тихоплесо-часоплин. Луганськ: Глобус, 2001. 56 с. 11. Низовий І. Д. Хрущі над вишнями. Луганськ: Шлях, 1999. 96 с.


Манько А. М. Тема голодомору в художньому дискурсі Івана Низового. Луганщина: краєзнавчі розвідки: матеріали Регіональної наук.-практ. конф. (Старобільськ, 19 квітня 2019 р.). Старобільськ: ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка» [та ін.]. 2019. – С. 237 – 241.