![](images/additions.gif)
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
і подорож почнеться. Буде шлях:
тернистим й гладким – різним, дуже різним
і парашутик, наче крихта-птах
летітиме й шукатиме місцину,
де схоче зупинитись й прорости,
новим стібком вплестися в скатертину
безкрайньо
Ернесто Че Гевара
з Гавани відбував;
нічого, крім сигари,
він майже там не мав.
«Прощай же, рідна Кубо,
Як всі мої знайомі, –
Немов хмариночка, легка
Й гаряча, ніби пломінь.
Не показна, не голосна
В гурті жінок чи скраю, –
Неначе зіронька ясна
В імлі струмливій сяєш.
Не був я кращим. Та не був і гіршим!
Зі стелі дивиться старенька лампа.
Насолодившись п'ятистопним ямбом,
Тепер пишу я власним семивіршем.
Я схеми підбирав - та все не ті.
Але тепер, здається, все в порядку!
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Не втихають залпи канонади
і немає вихідного дня,
щоб над головешкою громади
небо не озвучила русня.
Виє чахлий вилупок геєни,
в унісон – лакеї сатани,
- Мені також.
- Здається, це у нас хронічне.
- Як буде криза, то заходь.
- І ти, пильнуй аналогічно.
- Наш світ напевно на межі.
- Напевно, є межа у світу."
Мереживом дрібних стежин
тримала пензля у руках,
не мала ні до кого діла,
літала птахом у думках.
І оживали на папері
якісь сюжети, почуття…
Вона усім закрила двері,
ховаючи своє життя
Зітри нікчемну переписку.
Ці почуття... Їм не рости.
В продовженні немає зиску.
Коли розвіється той дим,
І попіл рознесе по світу,
Лиши у мареві рудім
Лишоньки на папері…
Ми з серіала модних
Ми у своїй манері
Терпим, бо ми - терпіли
Цьомушню сленгу шана
Нами до нас вертіли
З древніх часів османа
Йому було 37 років…
До війни він співпрацював із відомими українськими артистами, зокрема Іриною Білик. Після війни мріяв навчати дітей…
Антон втрати
На подив, сміх та осуд,
Але спинити часу біг
Донині не вдалося.
Не уповільнив ні на мить
На циферблаті стрілки,
Бо віднедавна час летить,
А я молюся тільки.
Доповнити червневі голоси.
В легких обіймах спогадів крилатих
Прийняти чари давньої краси.
Що буде далі - більше не питати
Та під кущем сховатись від грози.
Крізь колір жовто-білої сонати
І баланс, і фасон - все вірно.
А доокола часу крихти,
Одиноко між ними, зимно.
Без корабликів-мрій причали,
Тиша - кісткою, болем в горлі.
Радість світла - в зубах печалі
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетно втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
![](images/additions.gif)
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
![Тлумачний словник Словопедія](http://img.slovopedia.org.ua/button88x31.gif)
ТЕМА ГОЛОДОМОРУ В ХУДОЖНЬОМУ ДИСКУРСІ ІВАНА НИЗОВОГО
У художній спадщині І. Низового тема голодомору розкривається у двох ключах: голодомор-спогад – опис національно нищівних акцій відносно українського народу, про які автор дізнається з вуст бабусі Уляни, та голодомор-досвід – пережиті власне автором голодні повоєнні 40-ві рр.
У своїх поетичних та прозових дискурсах митець неодноразово звертається до цієї близької та болючої йому теми. Тема штучного голодомору 30-х рр. у поета асоціюється з трагедією власного роду та горем інших численних родів та родин, підступно винищених радянською кривавою системою: «Від голодоморів пощезали / Корінні родини і роди, / Бур’яном колгоспним заростали / Всі сліди червоної біди» (поезія «З історії мого села») [3, с. 35]; «В пустир перетворився давній цвинтар / (голодоморів, кажуть, не було), / поділись десь могили працьовитих / дідів моїх і прадідів… / Змело / вітрами, / що гули несамовито / з усіх усюд… / Як боляче мені / спостерігати цей блюзнірський виторг / комуно-ярмаркової брехні!» (поезія «У витоках Сули») [8, с. 112].
В оповіданні, чи то «маленькій повісті», як зазначає в підзаголовку жанрову належність сам автор, «Десь там, за соняшниками» І. Низовий ділиться спогадами про голод 30-х рр. на Сумщині, який знищив його діда та дядьків, а згодом змучив й рештки вцілілої родини: «Було, розказує бабуся, восьмеро дітей у неї – семірко хлопчиків і дівчинка. У неї та в мого діда Гната Великорода. Вони всі були Великороди, а ми з сестричкою, виходить, не Великороди, а Круподери, бо наш батько здалеку потрапив у наші краї та й оженився на нашій мамі Насті, старшій і єдиній бабусиній дочці. Отже, ми Круподери, та, мабуть, трохи й Великороди – по мамі. Тепер нас, Круподерів, двійко, а з Великородів лишилася одна моя бабуся. Усі інші повмирали, бо сім’ю, повторює бабуся, розкуркулили, а тих, кого нe прибрала голодовка, війна прибрала» [6, с. 27].
Жахливі подробиці про безбожність, божевілля людей, канібалізм в умовах штучного голоду знаходимо в тому-таки оповіданні автора: «Лідка <…> просила бабусю Уляну, щоб та віддала їй мертвого Петька. „Я вам за нього сметани привезу й хліба, щоб ваші старшенькі не померли з голоду”. <…> Бабуся кричала в темряву: „Лідко, тебе Господь покарає!” А Лідка, така безсоромна, відгукувалась із-за тину, що, мовляв, Бога вона не боїться, бо атеїстка, а жити треба, а коли їсти нічого, то можна й мертвих їсти, тільки поки вони ще свіжі, та й варити їх треба довго, а ви, бабо Уляно, передохнете з голоду всі…<...> Петька ви все одно закопаєте, верещала дурна Лідка, а я його вирию та котлет із нього нароблю і в Суханівці на базарі сметани й хліба виміняю. І таки вирила Петька, розказувала бабуся, а потім і матір свою, стару Гусачиху, на холодець пустила, та невдовзі й сама здохла» [6, с. 28].
Найчастіше тема геноциду 1932 – 1933 рр. втілена через образ втраченого діда Гната, який «через війну / Не одну / пройшов / героєм, / Півпланети перекроїв, / Три судьби в дугу зігнув, / Десять армій переміг… / Та в добу голодомору / Рабську виявив покору – / Безборонно в землю / Ліг, / Безсловесно…» (поезія «Дід мій Гнат…») [11, с. 11].
Історія діда Гната – чесного селянина-трудівника, якого прислужники влади записали «в куркулі» та «забрали все дрантя» (поезія «Один мій дід – Великород…») [5, с. 12], а односельці ввели в розряд «контри», досить детально подана через спогади його дружини в оповіданні «Десь там, за соняшниками» [6] та в поетичних творах митця : «Але ще більше, ніж болить, / Болить моя душа! / Мій дід від голоду помер, / Кажу про це тепер» («І в того син, і в того син…») [4, с. 9]; «Штучний голод тридцятих років / Погубив мого діда й дядьків…» (поезія «Штучний голод тридцятих років…») [7, с. 46]; «Бог на лаві підсудних сидів / І не міг захистити / Мільйони підсудних дідів, / Тож червоний диявол – / Суддя й прокурор – / Виніс вирок: / Го-ло-до-мор!!! / „Справедливістю” дід мій посмертно / Упивсь, / І, лягаючи в землю, / Журивсь: / „Краще б я зачепивсь / За турецько-австрійсько-германський / Свинець, Ніж такий-от кінець!..» (поезія «З хроніки минулого») [9, с. 34 – 35]; «Мудрий дід / Спросоння помилився – / Не з тієї, бачте, / Встав / Ноги: / До братів червоних / Притулився... / Роздивився – / Чорні вороги! / І землі позбувся, і комори, / Й конури / В новітньому „раю”, / Викосили геть голодомором / Безголову дідову сім’ю...» («Пращур мій…») [10, с. 6]; «Діду Гнате Великороде, / <…>/ поминаю Вас нині, / засвічую свічку скорботи… / П’ять річок, пересохлих при витоку / чистоджерельнім, – / малолітніх дядьків моїх дзвінкоголоса п’ятірка, – / поминаю вас тихо, / бо ви, безіменні, зостались / в безмогильному краї, / що зоветься Голодомором… / Поминаю <…>/ і сирітство своє при бабусинім горі / в сорок сьомому році – повторенні Голодомору» («Поминки роду мого») [2, с. 50].
В оповіданні «Десь там, за соняшниками» письменник, спираючись на пам’ять про власне дитинство, розширює часові рамки голоду 40-х років та ділиться спогадами про виживання в жорстоких умовах браку їжі: «От багато хто повторює: голодовка, голодовка... І називають сорок сьомий рік. Ніби до нього й після нього не було голодовки. Була, та ще й яка! Німці, як відступали, спалили сусідні села дощенту. Нашу Комуну не спалили, бо вона була кам’яна і не хотіла горіти. Зате вигребли все, що тільки можна. Одні миші зосталися в колгоспній коморі, а в льохах – земляні жаби та великі білі печериці, і я їх, пам’ятаю, їв. Їв також бур’ян різний, горобців і ворон смажених, маторженики з полови й деревної кори. І все’дно був голодний» [6, с. 36]; «Я і сам вижив на жомові та мелясі – у цю, післявоєнну голодовку. Жом не те, що солодкий, а такий, що від нього тошнило і рвало. А патока – нічого, майже як мед, – солодка, густа і тягуча.<…> Тільки переїдати не можна, бо живіт роздує, а це погано, це може й смертю закінчитися» [6 с. 28 – 29].
Ідеологічний фанатизм, що доходить до абсурдності в контрастах ідеї та реальності, сповна розкрито в поезії І. Низового «Шкільне»: змученим голодом та холодом дітям намагаються привити любов та захоплення пануючою владою, для якої ідея стає міцним щитом її деструктивної політики, а ціль виправдовує будь-які засоби: «Слухали Ольги Тарасівни / Казку про рай на землі. / Скільки найкращої сталі! / Гори вугілля й руди! / Геній великого Сталіна / Рай неземний породив… / В тому небаченім раї, / В тім незвичайнім раю / Кожному він, / Пригортаючи, / Ласку дарує свою…» [3, с. 60 – 61]. Вияви такої «ласки» вождя яскраво відбито в образах охлялих дітей – «реброгострих нулів» [3, с. 60] та молодої, наївної вчительки, яка «щиро урок цей вела, / Наче б наснажена голодом» [3, с. 61].
Отже, тема голодомору 1932 –1933 рр. та 1946 – 1947 рр. широко розкрита в поетичному та прозовому дискурсах І. Низового. Дослідження є продовженням та доповненням попередньої розвідки «Проблема голоду в поетичній спадщині Івана Низового». Подальші наукові пошуки в цьому напрямі сприятимуть глибшому та всебічному розкриттю питання про голодомор у творчості митця.
Джерела та література
1. Власенко В. М. Голодомор 1932-1933 рр. на Сумщині (до 75-х роковин національної трагедії). Сумський історико-архівний журнал. № IV–V. 2008. С. 29–70. 2. Низовий І. Д. Біла вежа – рідний Вавілон. Луганськ: ПП Афанасьєва В. І., 2007. 116 с. 3. Низовий І. Д. Білопілля-Верхосулля. Луганськ: Укрроспроммаш, 1997. 68 с. 4. Низовий І. Д. Вівтар. Луганськ: Вид-во «Райдуга» Луганської організації СПУ, 1995. 120 с. 5. Низовий І. Д. Горобина ніч. Луганськ, 1992. 64 с. 6. Низовий І. Д. Десь там, за соняшниками. Луганськ: Луга-принт, 2004. 64 с. 7. Низовий І. Д. Зливодиво. Луганськ: Глобус, 2003. 68 с. 8. Низовий І. Д. Калини жар на полотні снігів. Луганськ: Глобус, 2007. 168 с. 9. Низовий І. Д. Передсвітень. Луганськ: ПП Котова О. В. 2003. 76 с. 10. Низовий І. Д. Тихоплесо-часоплин. Луганськ: Глобус, 2001. 56 с. 11. Низовий І. Д. Хрущі над вишнями. Луганськ: Шлях, 1999. 96 с.
Манько А. М. Тема голодомору в художньому дискурсі Івана Низового. Луганщина: краєзнавчі розвідки: матеріали Регіональної наук.-практ. конф. (Старобільськ, 19 квітня 2019 р.). Старобільськ: ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка» [та ін.]. 2019. – С. 237 – 241.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"СТАТТЯ «ЛОЗУНГИ ТА ГАСЛА» ІВАНА НИЗОВОГО ЯК ЯСКРАВИЙ ПРИКЛАД ПСЕВДОПОПУЛІЗМУ"