Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Петрогліфи
Хтось
Хтось викинув величезне дзеркало (я побачив його на світанку), і воно лежало цілісінький день під залізним фарбованим парканом і відображало Небо – синє з білими неохайними хмарами і шматок задуманої вулиці – ніби відгризений тріщиною з часопростору. У цьому відображеному шматку міста людей і машин були квітучі черешні, на одну з яких щоранку сідали дві ворони (чорні серед білого цвіту) і вели довгу гортанну розмову про весну. Споглядаючи такі швидкоплинні світанки я подумав, що серед літераторів чорних літер були і є люди-дзеркала (не кажу свічада – не зрозуміють). У цих дзеркалах відображалась епоха з усіма її барвами (навіть темними як ніч) та плинними тінями. Таким дзеркалом доби проторенесансу був Франческо Петрарка. Проторенесанс – це доба світлої печалі, де, як не в його сонетах шукати цієї журби? «Мій пан, чиєї влади незборимої, противитись не стане смертних сил…» Ні, це чисто проторенесансний фаталізм – тут немає і тіні готики – цього останнього резюме середньовіччя. Дзеркалом готики був Тома Аквінський – учень алхіміка, хоча поетом його я називати боюсь. Справжні поети ніколи не кликали до хрестових походів. Петрарка сам себе вважав Прометеєм, що добровільно заховав свій вогонь в лампаду. Джованні Боккаччо – його необачний сучасник – це зовсім не дзеркало (як думали гімназисти ХІХ століття), і навіть не сатирик. Його твори і не зла іронія, і не жорстока пародія на сучасність. Боккаччо – це випадкова реінкарнація Лукіана: агонію середньовіччя він переплутав з агонією античності. У Львові та Черкасах Данте та Боккаччо читають, а книги Петрарки, так, гортають. Хоча я знав одного дивака з Луцька, що Петрарку справді читав. Але його Петрарка цікавив виключно як сучасник Ольгерда, не більше. І він марно шукав в його сонетах згадки про Велике Князівство Литовське, намагаючись зрозуміти, чому цю фантастичну державу оминула Чорна Смерть (хоча б частково). У XVIII столітті таким дзеркалом епохи був лише Джакомо Казанова. Всі інші або випереджали свій надміру естетичний і механістичний час, або безнадійно відставали від нього. Про Григорія Сковороду я тут мовчу – він був не від світу сього, тому дзеркалом бути не міг. У класичній Японії дзеркалом своєї епохи був тільки Мацуо Басьо. І все. «Солом’яний плащ мавпи» виявився дзеркалом, а не ірраціональною конструкцією. «Без правди немає поезії» - тому. Ну, справді не вважати ж дзеркалом епохи Хоші Сайґьо, що в своїх творах мандрував в потойбічний світ, чи Мурасакі Сікібу, що зображала людей, які абсолютно не розуміли, де і коли вони живуть, і світ поза їхніми мистецькими переживаннями ніби не існував. В Японії ХХ століття таким дзеркалом епохи був тільки Сюгаро Ямомото. ХХ століття направду стало «вулицею без сезону», де люди живуть у світі власних ілюзій і торгують дірявими човнами, які ніколи не попливуть. Акутагава Рюноске вважав себе ідіотом і не помічав очевидного, намагався зрозуміти людську душу блукаючи в нетрях минулого, а Юкіо Місіма спалював неіснуючі храми, в яких ніколи не було жодного дзеркала: лезо катани – погане дзеркало, у ньому відображається або богиня Сонця Аматерасу або сама пані Смерть. Не більше. І не тому, що це лезо надто вузьке чи не досить відполіроване. Поголитися можна зазираючи саме туди. Місіма це зрозумів – і то вчасно. В Європі ХХ століття єдиним дзеркалом епохи був Джеймс Джойс. До того ж усвідомленим дзеркалом. Треба було мати неабияку самовпевненість, що сказати прямо: так, я дзеркало епохи. І борони вас Боже його розбивати. Всі інші літератори вигадували свої світи, замість того, щоб відображати сучасний їм світ. Журналістика ХХ століття перетворилася в фантазії на тему або на зображення Утопії чи Антиутопії, які не в майбутньому, а нині. Що вже казати про красне письмо. Ернест Хемінгуей був останнім лицарем епохи модерн, а лицар не може бути дзеркалом – скільки не поліруй його обладунки. Редьярд Кіплінг вигадував світ сильних чоловіків, що після інженера Семюела Кольта було анахронізмом. Анрі Барбюс, Еріх Ремарк, Скотт Фіцджеральд хотіли стати такими дзеркалами, але в ці дзеркала ніхто не зазирнув, а хто зазирнув, не повірив, вони стали замальованими дзеркалами. Література ХХІ століття рухається по інерції: всі продовжують вважати, що постмодернізм себе ще не вичерпав, хоча це не так, і що новий літературний напрямок ось-ось народиться, а воно все ніяк. І яке там дзеркало – сучасність надто божевільна. А хто захоче поставити дзеркало перед божевільним?
Я вже кілька годин думаю тільки про одне: хто ця людина, що викинула велетенське дзеркало? Те що це поет – я не сумніваюсь. Він, певно, зрозумів, що не варто в нього зазирати шукаючи відповіді на вічні питання – дзеркалом не зазирнеш собі в душу. Нехай воно відображає весну і випадкові перехожі бачать у ньому Небо – бо їм ліньки піднімати до гори очі. Я не наважився підійти до цього дзеркала вночі, коли молодий місяць був саме в сузір’ї Тільця. Я просто знаю хто зазирає в це дзеркало вночі, коли сили зла панують на цій нещасній землі нероздільно.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хтось
«...Вони були гідними дітьми природи,
але в нас є і римське право.
І Понтій Пілат пророк його».
(Джеймс Джойс)
Хтось викинув величезне дзеркало (я побачив його на світанку), і воно лежало цілісінький день під залізним фарбованим парканом і відображало Небо – синє з білими неохайними хмарами і шматок задуманої вулиці – ніби відгризений тріщиною з часопростору. У цьому відображеному шматку міста людей і машин були квітучі черешні, на одну з яких щоранку сідали дві ворони (чорні серед білого цвіту) і вели довгу гортанну розмову про весну. Споглядаючи такі швидкоплинні світанки я подумав, що серед літераторів чорних літер були і є люди-дзеркала (не кажу свічада – не зрозуміють). У цих дзеркалах відображалась епоха з усіма її барвами (навіть темними як ніч) та плинними тінями. Таким дзеркалом доби проторенесансу був Франческо Петрарка. Проторенесанс – це доба світлої печалі, де, як не в його сонетах шукати цієї журби? «Мій пан, чиєї влади незборимої, противитись не стане смертних сил…» Ні, це чисто проторенесансний фаталізм – тут немає і тіні готики – цього останнього резюме середньовіччя. Дзеркалом готики був Тома Аквінський – учень алхіміка, хоча поетом його я називати боюсь. Справжні поети ніколи не кликали до хрестових походів. Петрарка сам себе вважав Прометеєм, що добровільно заховав свій вогонь в лампаду. Джованні Боккаччо – його необачний сучасник – це зовсім не дзеркало (як думали гімназисти ХІХ століття), і навіть не сатирик. Його твори і не зла іронія, і не жорстока пародія на сучасність. Боккаччо – це випадкова реінкарнація Лукіана: агонію середньовіччя він переплутав з агонією античності. У Львові та Черкасах Данте та Боккаччо читають, а книги Петрарки, так, гортають. Хоча я знав одного дивака з Луцька, що Петрарку справді читав. Але його Петрарка цікавив виключно як сучасник Ольгерда, не більше. І він марно шукав в його сонетах згадки про Велике Князівство Литовське, намагаючись зрозуміти, чому цю фантастичну державу оминула Чорна Смерть (хоча б частково). У XVIII столітті таким дзеркалом епохи був лише Джакомо Казанова. Всі інші або випереджали свій надміру естетичний і механістичний час, або безнадійно відставали від нього. Про Григорія Сковороду я тут мовчу – він був не від світу сього, тому дзеркалом бути не міг. У класичній Японії дзеркалом своєї епохи був тільки Мацуо Басьо. І все. «Солом’яний плащ мавпи» виявився дзеркалом, а не ірраціональною конструкцією. «Без правди немає поезії» - тому. Ну, справді не вважати ж дзеркалом епохи Хоші Сайґьо, що в своїх творах мандрував в потойбічний світ, чи Мурасакі Сікібу, що зображала людей, які абсолютно не розуміли, де і коли вони живуть, і світ поза їхніми мистецькими переживаннями ніби не існував. В Японії ХХ століття таким дзеркалом епохи був тільки Сюгаро Ямомото. ХХ століття направду стало «вулицею без сезону», де люди живуть у світі власних ілюзій і торгують дірявими човнами, які ніколи не попливуть. Акутагава Рюноске вважав себе ідіотом і не помічав очевидного, намагався зрозуміти людську душу блукаючи в нетрях минулого, а Юкіо Місіма спалював неіснуючі храми, в яких ніколи не було жодного дзеркала: лезо катани – погане дзеркало, у ньому відображається або богиня Сонця Аматерасу або сама пані Смерть. Не більше. І не тому, що це лезо надто вузьке чи не досить відполіроване. Поголитися можна зазираючи саме туди. Місіма це зрозумів – і то вчасно. В Європі ХХ століття єдиним дзеркалом епохи був Джеймс Джойс. До того ж усвідомленим дзеркалом. Треба було мати неабияку самовпевненість, що сказати прямо: так, я дзеркало епохи. І борони вас Боже його розбивати. Всі інші літератори вигадували свої світи, замість того, щоб відображати сучасний їм світ. Журналістика ХХ століття перетворилася в фантазії на тему або на зображення Утопії чи Антиутопії, які не в майбутньому, а нині. Що вже казати про красне письмо. Ернест Хемінгуей був останнім лицарем епохи модерн, а лицар не може бути дзеркалом – скільки не поліруй його обладунки. Редьярд Кіплінг вигадував світ сильних чоловіків, що після інженера Семюела Кольта було анахронізмом. Анрі Барбюс, Еріх Ремарк, Скотт Фіцджеральд хотіли стати такими дзеркалами, але в ці дзеркала ніхто не зазирнув, а хто зазирнув, не повірив, вони стали замальованими дзеркалами. Література ХХІ століття рухається по інерції: всі продовжують вважати, що постмодернізм себе ще не вичерпав, хоча це не так, і що новий літературний напрямок ось-ось народиться, а воно все ніяк. І яке там дзеркало – сучасність надто божевільна. А хто захоче поставити дзеркало перед божевільним? Я вже кілька годин думаю тільки про одне: хто ця людина, що викинула велетенське дзеркало? Те що це поет – я не сумніваюсь. Він, певно, зрозумів, що не варто в нього зазирати шукаючи відповіді на вічні питання – дзеркалом не зазирнеш собі в душу. Нехай воно відображає весну і випадкові перехожі бачать у ньому Небо – бо їм ліньки піднімати до гори очі. Я не наважився підійти до цього дзеркала вночі, коли молодий місяць був саме в сузір’ї Тільця. Я просто знаю хто зазирає в це дзеркало вночі, коли сили зла панують на цій нещасній землі нероздільно.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
