Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.13
16:21
Літо з квітами жасмину,
Я до тебе серцем лину —
Літенько.
І вітаю, і цілую
Кожну квітоньку.
Он щебече соловейко —
Зупинилася,
Я до тебе серцем лину —
Літенько.
І вітаю, і цілую
Кожну квітоньку.
Он щебече соловейко —
Зупинилася,
2026.06.13
14:46
Ніч колишеться над левадою —
Полином.
Серце повниться тихо згадкою,
Наче сон.
Місяць випливе стигло-жовтий там,
За ліском.
Явір стане моїм порадником,
Полином.
Серце повниться тихо згадкою,
Наче сон.
Місяць випливе стигло-жовтий там,
За ліском.
Явір стане моїм порадником,
2026.06.13
13:24
Чи може музика звучати
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?
Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?
Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
2026.06.13
12:25
Я Тобі присвячую бузок,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.
Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.
Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
2026.06.13
09:54
Зафарбовує небо глибока пітьма,
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна місцевість – зізнайся сама,
Підійшла, щоби я милувався з тобою.
Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, хай не дуже
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна місцевість – зізнайся сама,
Підійшла, щоби я милувався з тобою.
Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, хай не дуже
2026.06.13
07:01
Попід сонцем, понад гаєм
Хмара хмарку доганяє,
Як завжди прудку Катрусю
Заклопотана бабуся,
Бо онука, наче білка,
Сновигає дуже стрімко.
13.06.26
Хмара хмарку доганяє,
Як завжди прудку Катрусю
Заклопотана бабуся,
Бо онука, наче білка,
Сновигає дуже стрімко.
13.06.26
2026.06.12
22:23
Ти прийшов невипадково
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
2026.06.12
20:11
сьогодні графоманія
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
2026.06.12
18:47
Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)
Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.
Нам пісня в праці й житті помагає,
Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.
Нам пісня в праці й житті помагає,
2026.06.12
13:39
Розпливається перед очима
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.
Розпливаються сталі поняття
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.
Розпливаються сталі поняття
2026.06.12
12:40
В перлиннім, з бірюзи, бурштиновім намисті,
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.
У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.
У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене
2026.06.12
09:23
Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої н
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої н
2026.06.12
07:05
В. Н...
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.
Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.
Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
2026.06.11
21:50
Не збагнула вона, як побачив я
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
2026.06.11
20:02
В позачассі згадаєш, як тиша вагітніла звуком,
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась - ти стезі тій пливкій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась - ти стезі тій пливкій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі
2026.06.11
17:34
Як чубляться князі поміж собою,
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва при
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва при
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Петрогліфи
Хтось
Хтось викинув величезне дзеркало (я побачив його на світанку), і воно лежало цілісінький день під залізним фарбованим парканом і відображало Небо – синє з білими неохайними хмарами і шматок задуманої вулиці – ніби відгризений тріщиною з часопростору. У цьому відображеному шматку міста людей і машин були квітучі черешні, на одну з яких щоранку сідали дві ворони (чорні серед білого цвіту) і вели довгу гортанну розмову про весну. Споглядаючи такі швидкоплинні світанки я подумав, що серед літераторів чорних літер були і є люди-дзеркала (не кажу свічада – не зрозуміють). У цих дзеркалах відображалась епоха з усіма її барвами (навіть темними як ніч) та плинними тінями. Таким дзеркалом доби проторенесансу був Франческо Петрарка. Проторенесанс – це доба світлої печалі, де, як не в його сонетах шукати цієї журби? «Мій пан, чиєї влади незборимої, противитись не стане смертних сил…» Ні, це чисто проторенесансний фаталізм – тут немає і тіні готики – цього останнього резюме середньовіччя. Дзеркалом готики був Тома Аквінський – учень алхіміка, хоча поетом його я називати боюсь. Справжні поети ніколи не кликали до хрестових походів. Петрарка сам себе вважав Прометеєм, що добровільно заховав свій вогонь в лампаду. Джованні Боккаччо – його необачний сучасник – це зовсім не дзеркало (як думали гімназисти ХІХ століття), і навіть не сатирик. Його твори і не зла іронія, і не жорстока пародія на сучасність. Боккаччо – це випадкова реінкарнація Лукіана: агонію середньовіччя він переплутав з агонією античності. У Львові та Черкасах Данте та Боккаччо читають, а книги Петрарки, так, гортають. Хоча я знав одного дивака з Луцька, що Петрарку справді читав. Але його Петрарка цікавив виключно як сучасник Ольгерда, не більше. І він марно шукав в його сонетах згадки про Велике Князівство Литовське, намагаючись зрозуміти, чому цю фантастичну державу оминула Чорна Смерть (хоча б частково). У XVIII столітті таким дзеркалом епохи був лише Джакомо Казанова. Всі інші або випереджали свій надміру естетичний і механістичний час, або безнадійно відставали від нього. Про Григорія Сковороду я тут мовчу – він був не від світу сього, тому дзеркалом бути не міг. У класичній Японії дзеркалом своєї епохи був тільки Мацуо Басьо. І все. «Солом’яний плащ мавпи» виявився дзеркалом, а не ірраціональною конструкцією. «Без правди немає поезії» - тому. Ну, справді не вважати ж дзеркалом епохи Хоші Сайґьо, що в своїх творах мандрував в потойбічний світ, чи Мурасакі Сікібу, що зображала людей, які абсолютно не розуміли, де і коли вони живуть, і світ поза їхніми мистецькими переживаннями ніби не існував. В Японії ХХ століття таким дзеркалом епохи був тільки Сюгаро Ямомото. ХХ століття направду стало «вулицею без сезону», де люди живуть у світі власних ілюзій і торгують дірявими човнами, які ніколи не попливуть. Акутагава Рюноске вважав себе ідіотом і не помічав очевидного, намагався зрозуміти людську душу блукаючи в нетрях минулого, а Юкіо Місіма спалював неіснуючі храми, в яких ніколи не було жодного дзеркала: лезо катани – погане дзеркало, у ньому відображається або богиня Сонця Аматерасу або сама пані Смерть. Не більше. І не тому, що це лезо надто вузьке чи не досить відполіроване. Поголитися можна зазираючи саме туди. Місіма це зрозумів – і то вчасно. В Європі ХХ століття єдиним дзеркалом епохи був Джеймс Джойс. До того ж усвідомленим дзеркалом. Треба було мати неабияку самовпевненість, що сказати прямо: так, я дзеркало епохи. І борони вас Боже його розбивати. Всі інші літератори вигадували свої світи, замість того, щоб відображати сучасний їм світ. Журналістика ХХ століття перетворилася в фантазії на тему або на зображення Утопії чи Антиутопії, які не в майбутньому, а нині. Що вже казати про красне письмо. Ернест Хемінгуей був останнім лицарем епохи модерн, а лицар не може бути дзеркалом – скільки не поліруй його обладунки. Редьярд Кіплінг вигадував світ сильних чоловіків, що після інженера Семюела Кольта було анахронізмом. Анрі Барбюс, Еріх Ремарк, Скотт Фіцджеральд хотіли стати такими дзеркалами, але в ці дзеркала ніхто не зазирнув, а хто зазирнув, не повірив, вони стали замальованими дзеркалами. Література ХХІ століття рухається по інерції: всі продовжують вважати, що постмодернізм себе ще не вичерпав, хоча це не так, і що новий літературний напрямок ось-ось народиться, а воно все ніяк. І яке там дзеркало – сучасність надто божевільна. А хто захоче поставити дзеркало перед божевільним?
Я вже кілька годин думаю тільки про одне: хто ця людина, що викинула велетенське дзеркало? Те що це поет – я не сумніваюсь. Він, певно, зрозумів, що не варто в нього зазирати шукаючи відповіді на вічні питання – дзеркалом не зазирнеш собі в душу. Нехай воно відображає весну і випадкові перехожі бачать у ньому Небо – бо їм ліньки піднімати до гори очі. Я не наважився підійти до цього дзеркала вночі, коли молодий місяць був саме в сузір’ї Тільця. Я просто знаю хто зазирає в це дзеркало вночі, коли сили зла панують на цій нещасній землі нероздільно.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хтось
«...Вони були гідними дітьми природи,
але в нас є і римське право.
І Понтій Пілат пророк його».
(Джеймс Джойс)
Хтось викинув величезне дзеркало (я побачив його на світанку), і воно лежало цілісінький день під залізним фарбованим парканом і відображало Небо – синє з білими неохайними хмарами і шматок задуманої вулиці – ніби відгризений тріщиною з часопростору. У цьому відображеному шматку міста людей і машин були квітучі черешні, на одну з яких щоранку сідали дві ворони (чорні серед білого цвіту) і вели довгу гортанну розмову про весну. Споглядаючи такі швидкоплинні світанки я подумав, що серед літераторів чорних літер були і є люди-дзеркала (не кажу свічада – не зрозуміють). У цих дзеркалах відображалась епоха з усіма її барвами (навіть темними як ніч) та плинними тінями. Таким дзеркалом доби проторенесансу був Франческо Петрарка. Проторенесанс – це доба світлої печалі, де, як не в його сонетах шукати цієї журби? «Мій пан, чиєї влади незборимої, противитись не стане смертних сил…» Ні, це чисто проторенесансний фаталізм – тут немає і тіні готики – цього останнього резюме середньовіччя. Дзеркалом готики був Тома Аквінський – учень алхіміка, хоча поетом його я називати боюсь. Справжні поети ніколи не кликали до хрестових походів. Петрарка сам себе вважав Прометеєм, що добровільно заховав свій вогонь в лампаду. Джованні Боккаччо – його необачний сучасник – це зовсім не дзеркало (як думали гімназисти ХІХ століття), і навіть не сатирик. Його твори і не зла іронія, і не жорстока пародія на сучасність. Боккаччо – це випадкова реінкарнація Лукіана: агонію середньовіччя він переплутав з агонією античності. У Львові та Черкасах Данте та Боккаччо читають, а книги Петрарки, так, гортають. Хоча я знав одного дивака з Луцька, що Петрарку справді читав. Але його Петрарка цікавив виключно як сучасник Ольгерда, не більше. І він марно шукав в його сонетах згадки про Велике Князівство Литовське, намагаючись зрозуміти, чому цю фантастичну державу оминула Чорна Смерть (хоча б частково). У XVIII столітті таким дзеркалом епохи був лише Джакомо Казанова. Всі інші або випереджали свій надміру естетичний і механістичний час, або безнадійно відставали від нього. Про Григорія Сковороду я тут мовчу – він був не від світу сього, тому дзеркалом бути не міг. У класичній Японії дзеркалом своєї епохи був тільки Мацуо Басьо. І все. «Солом’яний плащ мавпи» виявився дзеркалом, а не ірраціональною конструкцією. «Без правди немає поезії» - тому. Ну, справді не вважати ж дзеркалом епохи Хоші Сайґьо, що в своїх творах мандрував в потойбічний світ, чи Мурасакі Сікібу, що зображала людей, які абсолютно не розуміли, де і коли вони живуть, і світ поза їхніми мистецькими переживаннями ніби не існував. В Японії ХХ століття таким дзеркалом епохи був тільки Сюгаро Ямомото. ХХ століття направду стало «вулицею без сезону», де люди живуть у світі власних ілюзій і торгують дірявими човнами, які ніколи не попливуть. Акутагава Рюноске вважав себе ідіотом і не помічав очевидного, намагався зрозуміти людську душу блукаючи в нетрях минулого, а Юкіо Місіма спалював неіснуючі храми, в яких ніколи не було жодного дзеркала: лезо катани – погане дзеркало, у ньому відображається або богиня Сонця Аматерасу або сама пані Смерть. Не більше. І не тому, що це лезо надто вузьке чи не досить відполіроване. Поголитися можна зазираючи саме туди. Місіма це зрозумів – і то вчасно. В Європі ХХ століття єдиним дзеркалом епохи був Джеймс Джойс. До того ж усвідомленим дзеркалом. Треба було мати неабияку самовпевненість, що сказати прямо: так, я дзеркало епохи. І борони вас Боже його розбивати. Всі інші літератори вигадували свої світи, замість того, щоб відображати сучасний їм світ. Журналістика ХХ століття перетворилася в фантазії на тему або на зображення Утопії чи Антиутопії, які не в майбутньому, а нині. Що вже казати про красне письмо. Ернест Хемінгуей був останнім лицарем епохи модерн, а лицар не може бути дзеркалом – скільки не поліруй його обладунки. Редьярд Кіплінг вигадував світ сильних чоловіків, що після інженера Семюела Кольта було анахронізмом. Анрі Барбюс, Еріх Ремарк, Скотт Фіцджеральд хотіли стати такими дзеркалами, але в ці дзеркала ніхто не зазирнув, а хто зазирнув, не повірив, вони стали замальованими дзеркалами. Література ХХІ століття рухається по інерції: всі продовжують вважати, що постмодернізм себе ще не вичерпав, хоча це не так, і що новий літературний напрямок ось-ось народиться, а воно все ніяк. І яке там дзеркало – сучасність надто божевільна. А хто захоче поставити дзеркало перед божевільним? Я вже кілька годин думаю тільки про одне: хто ця людина, що викинула велетенське дзеркало? Те що це поет – я не сумніваюсь. Він, певно, зрозумів, що не варто в нього зазирати шукаючи відповіді на вічні питання – дзеркалом не зазирнеш собі в душу. Нехай воно відображає весну і випадкові перехожі бачать у ньому Небо – бо їм ліньки піднімати до гори очі. Я не наважився підійти до цього дзеркала вночі, коли молодий місяць був саме в сузір’ї Тільця. Я просто знаю хто зазирає в це дзеркало вночі, коли сили зла панують на цій нещасній землі нероздільно.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
