Тихий вечір. Зорі небо всіяли, як маком.
Місяця іще немає, тож вони і сяють.
Вітер десь у очеретах сонний позіхає,
Шарудить та постіль стеле, аби було м’яко.
По балці тече потічок невеликий зовсім.
На вигині старі верби буйно розрослися,
Стоять тісно, наче віттям навіки сплелися.
Опустили у потічок свої довгі коси.
Поміж верби над берегом маленька галява.
А на ній пала багаття. Ще не прогоріло,
Але, видно, що за світла його розпалили,
Готували на багатті на вечерю страву.
Та уже усе поїли, при вогні усілись
П’ятеро. По всьому видно, до такого звичні.
У чотирьох іще й вусів нема на обличчях.
Молоді. За день, звичайно, трохи утомились.
П’ятий чоловік вже сивий та міцний доволі.
Сів обличчям в бік потічка, пильно приглядався,
Мов побачити цікаве щось там сподівався.
Молоді вели розмови між собою кволі.
Як по одягу судити – то всі вони скіфи.
Та й земля ця була скіфська з прадіда і діда.
Армії чужі в цих землях зникали без сліду.
Кожен куток цих просторів окутаний міфом.
Хлопці раптом замовчали, один став питати:
- Скажи, Скіре, ти степами мандрував чимало.
Знаєш, де які народи навкруг проживали.
Що ти можеш про незнані землі розказати?
Скір на те все усміхнувся: - Хочете почути
Про народи, що незнані землі населяють?
Різні чутки про ті землі між людей гуляють.
Мені ж лиш між андрофагів доводилось бути.
- А хто такі андрофаги і де проживають?
- Андрофаги – дикі люди або ж людоїди.
Вони наші, хоч далекі, все ж таки сусіди.
Вони судів і законів людських геть не мають.
Землі Скіфії безмежні тягнуться від Істру
До Дніпра, що його греки Борисфеном кличуть.
І далі на схід степами між неспинних річок,
Також наші – скіфські землі аж до Танаїсу.
Там вже землі савроматів лихих, войовничих.
Вони нам рідня далека, схожу мову мають.
То живуть із нами мирно, а то нападають.
Ну, та це така проблема між сусідів вічна.
Як Дніпром піднятись вгору, де лісів багато,
То там неври і будини свої землі мають.
З нами вони досить жваву торгівлю тримають,
Тож немає чого з ними нам і воювати.
А за землями отими, де живуть будини,
Коли йти від Борисфена на північ все далі,
Якраз оті андрофаги в лісах проживали.
Та, напевно, проживають вони там донині.
Свого в них нема нічого, окрім, хіба мови.
Адже мова в них не скіфська, якась дика зовсім.
А от одяг вони скіфський, як оце й ми, носять.
Полюбляють їсти м’ясо людське й пити крові.
Убивають чужоземців, хто до них лиш втрапить.
Як нема чужих нікого, збирають ватагу
Та і йдуть в сусідні землі, вхоплять бідолагу
Та і тягнуть, щоби з’їсти від голоду, мабуть?
Спершу скальп здеруть із нього та носять на грудях,
Як відзнаку героїчну. Тіло ж порубають,
Зварять в казані великім, кістки обгризають
Та й кругом порозкидають. А найбільше в людях
Череп цінять. Візьмуть його, виварять добряче.
Золотом його обіб’ють, чашу зроблять з нього
Та і п’ють, неначе з чаші, із черепа того.
Я усе колись очима то своїми бачив…
- А як то було? – вже в хлопців очі загорілись.
Скір задумавсь на хвилинку, потер собі лоба,
Про діла давноминулі пригадати щоби.
- Ми із ними якось влітку під лісом зустрілись.
Було мені тоді, мабуть, як вам оце нині.
Дядько здумав у Гелоні товару продати
Та і собі, що потрібно там понакупляти.
Навантажив все на воза, взяв старшого сина.
І я з ними напросився. Що вдома сидіти?
У Гелоні ж мені досі не прийшлось бувати.
До Гелону зоставалось зовсім не багато.
Стали ввечері під лісом ми перепочити.
Повечеряли і вклались при вогнищі спати.
Своя земля. Чого нам було тут боятись?
Не бачили, як ті злидні стали підкрадатись.
Вони ж спідтишка уміли, кляті нападати.
Накинулись аж по кілька на нас на одного.
Дядько, правда, був здоровий, розметав проклятих,
Встиг одному з них добряче, навіть в зуби дати
Так, що й увесь дух одразу вилетів із нього.
Ті ж накинулись юрбою і таки скрутили.
Міцно пов’язали руки та й кудись погнали.
Вбитого свого до палиць міцно прив’язали.
Отам прямо поховати чомусь не схотіли.
Йшли ми довго – днів із десять на північ все далі.
Уже й отой їхній вбитий добре засмердівся.
Я при сонячному світлі їх хоч роздивився.
Вдягнуті, як скіфи, наче та позаростали,
Мов не стриглися ніколи й голови не мили.
Як від вбитого, від них теж добряче смерділо.
У всіх у них людські скальпи на грудях висіли.
А, як їли, якесь пійло із черепа пили.
Нас зовсім не годували, тож, коли прибули
В їхнє стійбище, ми ледве на ногах стояли.
В стійбищі вони халупи із хмизу зладнали,
Наче то вони не люди – дикі звірі були.
Нас побачили, одразу всі повилізали.
І малі, й жінки страшенно замурзані, наче,
Ніхто з них води, хоча би, у річці не бачив.
Бігали навкруг і дико усі верещали.
Далі страшно й пригадати… Трохи вгомонились,
До нас стали придивлятись, про щось розмовляли.
Потім мене до дерева міцно прив’язали
А до дядька й мого брата одразу вчепились.
Брат жінкам дістався й дітям. Що вони робили,
Я не бачив, але крики брата добре чути.
Я ті крики й до сьогодні не можу забути.
А дядька кудись повели і там, мабуть вбили.
Я вже бачив, коли тіло дядькове рубали.
І тіло того, якого йому вдалось вбити.
Покидали у казан все та й стали варити.
А самі навкруг багаття дико танцювали.
Від того, що я побачив, зробився весь сивим.
Розумів, що мене доля теж така чекає.
І, що звідси чимскоріше вибиратись маю.
Але міг я сподіватись у тім лиш на диво.
Андрофаги вже наїлись і спати уклались,
А я стояв, намагався з мотуззя звільнитись.
Добре, що із тим не треба було, навіть, критись.
Усі п’яні андрофаги навкруги валялись.
Просив в богів допомоги. Зглянулись, напевно.
Бо мотузка ледь ослабла і витяг я руку.
Розв’язався, прихопив ще добрячого дрюка
Та й подався світ за очі, поки іще темно.
Поки іще не кинулись людожери кляті,
Встиг далеко я забратись. Хоч блукав у лісі,
Але жоден із тих злиднів мені не зустрівся,
Щоб я міг йому криваву данину віддати.
Врешті, вибрався із лісу. Там уже простіше.
По зірках, потім по сонцю визначив дорогу.
Їв, що зміг собі добути. Бувало й нічого.
Та надією, що скоро дійду, себе тішив.
Як діставсь землі гелонів, вже й не пам’ятаю.
Там від’ївся, відлежався та й знову в дорогу,
Поки, врешті, повернувся і до роду свого…
Отак прийшлось побувати у тім дикім краю,
Де живуть ті людожери, андрофаги кляті.
У лісах своїх далеких, забитих, дрімучих,
Поміж боліт непрохідних, бездонних, смердючих.
Якби ж то про те їх племְ’я нічого не знати!
Якби ж вони із боліт тих і не вилізали.
Якби ж вони у лісах тих самі себе жерли,
Від болячки від лихої усі перемерли.
Щоб без тих потвор на світі спокійніше стало.