Я людина, я страждав, я був там...

Волт Вітмен Пісня про себе. 33

Мені було 22 роки, коли в мої руки потрапила книга "Листя трави" давно померлого американського поета Волта Вітмена. Я відкрила книгу навмання і не прочитала - почула:
З-за завіси, яка мене ховає, я появився виключно для тебе.
Камраде! Це не книга;
Хто торкається її, торкається людини;
(Це ніч? Хіба ми тут одні?)
Я той, хто тримає тебе і кого тримаєш ти;
Я кинувся зі сторінок в руки твої – смерть кличе мене назад.
О, як твої пальці навівають на мене сон!
Твоє дихання випадає росою круг мене – твій пульс заколисує мій слух;
Я занурююся в тебе від маківки до п’ят...
("Бувай")
Я здригнулася - виникло відчуття його фізичної присутності. Жадібно гортала сторінку за сторінкою. Він називав себе другом кожному, хто його шукає. Дружба з безтілесною тінню, фантомом? Чи він, живий, не став би шукати дружби когось іншого - розумнішого, праведнішого, успішнішого? Звідки це відчуття, що його рядки звернені саме до мене, що йому потрібна саме моя дружба, а мені - його? Можливо в своєму часі він сам не почув цих потрібних йому слів, тому шукав тих, кому вони потрібні так само сильно, як колись йому?
То була темна смуга життя, коли зруйнувався наївний добрий світ ілюзій, якими щедро наділили школа й інститут. Життя виявилося несподівано жорстоким. Воно вимагало усвідомлення ворожості реального світу. І несподівано в чужому місті серед байдужих людей перший доброзичливий голос:
Зараз повний життя, відчутний, видимий,
Я сорокарічний, на вісімдесят третьому році цих Штатів,
Через століття чи через будь-яку кількість століть
Шукаю тебе, ще не народженого.
Коли ти будеш читати, я, хто був колись видимим, стану невидимим,
Зараз вже ти, відчутний, видимий, розуміючий мої вірші, шукаєш мене.
Ти уявляєш, яким би був щасливим, якби я міг бути з тобою, міг стати твоїм товаришем,
Хай буде так, ніби я тут з тобою. (І не будь надто впевнений, що мене з тобою немає).
("Зараз повний життя")
Як сухий випалений спекою степовий чорнозем вбирає в себе краплі несподіваного дощу, я вбирала звернені до мене послання:
...я думав лиш про тебе, коли сидів самотній, або вночі
без тебе прокидався,
Я сподівався, я не сумнівався, я знав, що я тебе зустріну,
Я радий, що тебе не втратив.
("До незнайомця")
О так, мені вже знайоме відчуття невзаємності почуттів, неспівпадіння бажань, несиметричності стосунків. З раннього дитинства нас вчили однаковості, бути в гурті, в масі, такими як інші, не виділятися, не відриватися. А як бути з усвідомленням нерівності? З розумінням своєї окремості? Як правильно сприймати не тільки устрій світу, а й себе? Старший, досвідчений і щирий товариш провів по закапелках своєї душі: ось так я дивлюся, ось так відчуваю, ось так сприймаю, ось світ, в якому я живу. Зі мною ніхто так не говорив. Його цілковита відкритість відгукнулася моєю повною довірою:
Коли обіймаючий і кохаючий мене друг спить біля мене всю ніч,
і безшумно йде від мене з першими променями дня,
Залишаючи мені наповнені кошики, накриті білим рушником, дім з достатком,
Чи повинен я заперечувати, і розуміють і свідчать мої очі,
Коли вони проводжають поглядом і повертаються з дороги,
І тут же вираховують і показують мені до цента,
точну вартість одного і точне значення вартості двох, і що попереду?
("Пісня про себе. 3")
Далі було відкриття його світу без красивостей і ілюзій, описаний до найнезначніших деталей. Хіба деталі можуть бути незначними? Цей світ став моїм. Відтоді йду по життю, тримаючись за незмінно дружню руку. Чи тільки мене вразила і полонила дружба, запропонована через Час і Простір? О так, тільки мене! Я сховала цю знайдену дружбу в своїй душі і оглянулася навколо, чи ніхто не помітив. Ніхто.
Ось вони, звернені до мене слова на моєму письмовому столі. Варто відкрити книгу, і з неї проллється тепло, яке незмінно зігріває мою душу. Чи тільки мою? Життя - це пошук споріднених душ і радість упізнання. Вітмен став критерієм поділу на своїх і чужих.
Упізнаваним шляхом прийшов до Вітмена Корній Чуковський: "Увечері після роботи я пішов на хвилеріз до маяка і побачив, що це книга віршів, написана якимсь Волтом Вітменом, про якого я нічого не чув. Я розкрив навмання і прочитав безумні вірші:
Мої зв'язки й обов'язки зникають, мої лікті впираються в морські западини,
я йду по краю гірських хребтів, своїми долонями я розділяю континенти,
Під Ніагарою, де водоспад немов вуаллю закриває моє обличчя..
Гуляю на древніх пагорбах Іудеї поряд з прекрасним милосердним Богом,
Мчу крізь простір, мчу в небі серед зірок...
Я навідуюся в сади планети і дивлюся на плоди,
Я дивлюся на квінтільйони стиглих і дивлюся на квінтільйони зелених.

Зараз мені складно зрозуміти, чому ці вірші так вразили мене. Певно, мистецтво поета відсторонюватися від своїх особистих, індивідуальних особливостей і бачити себе, своє "я" в кожній іншій людині повністю відповідало тоді моїм душевним потребам, неясним для мене самого.
Мені здалося, що ці вірші адресовані мені...
На той час, коли настала зима, я встиг зріднитися з Волтом Вітменом. В моєму юнацькому серці знайшли самий співчутливий відгук і його заклики до екстатичної дружби, і його світлі гімни рівності, праці, демократії, і його радісне сп'яніння від свого буття і його дерзновенна мова на славу емансипації плоті. У дуже юних читачів є золота здатність жити під диктовку прочитаної книги, формуючої уклад їх життя. Те ж сталося зі мною. Я почав дивитися на світ очима Волта Вітмена і навіть ніби перетворився на нього. І все, що я бачив навколо - всі люди, вся природа, всі речі, - постали переді мною на фоні незчисленних тисяч віків, осяяних мільйонами сонць".
(Корній Чуковський "Волту Вітмену - вдячність і слава!")

А ось мій біль, Федеріко Гарсіа Лорка, стає на захист спорідненої душі Волта Вітмена:
Ні на мить, прекрасний старче Волте Вітмен,
не промайнула борода твоя з метеликів,
ні одяг зношений із місяцем у тебе на плечі,
ні твої стегна непорочні Аполлона,
ні голос твій, як стовп із попелу;
старійшина, прекрасний, як туман,
який подібно птаху плакав,
який пронизував інтимністю,
сатирів ворог,
ворог виноградних лоз,
закоханий в тіла під грубою тканиною.
(Федеріко Гарсіа Лорка "Ода Волту Вітмену")

Почув дружні звернення до самотнього товариша складний і не менш впертий Езра Паунд:
Я укладаю з тобою угоду, Волте Вітмене –
Хоча доволі довго тебе зневажав.
Я прийшов до тебе як дорослий син
До упертого, як віслюк, батька;
Я вже застарий заводити друзів.
Ти заготовив деревину,
Зараз час її різьбити.
У нас одна кров і одне коріння –
Хай буде таким зв'язок між нами.
(Езра Паунд "Угода")

Ще одне ім'я зі всесвітнього братства імені Волта Вітмена:
Куди ми йдемо, Волте Вітмене? двері зачиняться через годину.
Куди твоя борода поведе сьогодні увечері?
(Я торкаю твою книгу і відчуваю абсурдність мрії про нашу одіссею в супермаркеті)
То що, будемо ходити всю ніч порожніми вулицями?
Тіні дерев густішають, в будинках гасне світло, коли ми залишаємося вдвох.
Що ж, будемо гуляти, мріючи про втрачену Америку любові до давніх синіх автомобілів,
по дорозі до нашого тихого котеджу?
О, дорогий батьку, сивобородий, самотній старий учителю мужності,
якою була твоя Америка, коли Харон перевіз тебе на своєму човні
і залишив на задимленому березі, і стояв ти, вдивляючись,
як човен зникає за чорними хвилями Лети?
(Алан Гінзбург "Супермаркет в Каліфорнії")

А це вже мій сучасник Рон Паджетт відправився на прогулянку зі своїм другом:
Це дивно, що Америка не вибухнула,
коли Вітмен опублікував "Листя трави",
не вибухнула подивом і гордістю, але
Америка займалася не тим,
про що він думав, а я зростав,
скеровуваний ним тоді й звичайно зараз,
ось так
хоча насправді саме в цю мить
дерева здаються саме такими, як тоді,
коли гуляв він серед них
одним із волоцюг, як твердив він,
хоча наскільки він був грубий, не знаю, я думаю,
він просто був захоплений,
як всі ми, якщо нам пощастить
настільки, щоб посміти просто гуляти,
дещо піднісшись над землею,
точніше, на ній.
(Рон Паджетт "Прогулянка з Волтом")

Вже майже два століття славетні і безвісні люди, шукаючи друга, знаходять Волта Вітмена.