Він полюбив потоки світла з неба
Манливі форми відблисків фасаду храму,
Чим довше тіні різьбили каміння,
Тим довше, вражений, стояв Моне, завмерши,
І хвилювала кожна тінь, і в кожнім блиску шпиля
М'які, шалені, неймовірні переливи світла,
Коли заходить з волі Бога сонце, смеркання, морок, ніч.
Все ближчі відстані, все менша чіткість,
А потім - зворотній хід - зітерто тінь, ескіз зі світла.
Божественно шепоче сонце, за найдрібнішим рухом
Слідує Моне своїми фарбами, спиняє і вивчає
Освітлення, яке набуло форми осяйних покровів
Фасаду кафедрального собору чи танучих хмарин,
Багрянець бурі, колихання трав від вітру,
І безтурботність лілій, які впіймало скло,
Вони завжди такими будуть до того дня,
Коли душа, блукаючи в тумані, зупиниться, погляне й скаже:
Моне увіковічнив світанок, полудень, смеркання й шепіт ночі.
Моне промовив Богу: "Прошу, хай буде світло!" І стало світло.

Клод Моне "Руанський собор. Фасад (сонце)". 1892 р.
Ray Bradbury "Monet"
He liked the way light went down the sky
And slid on church fronts, beckoning their shapes,
The more the shadows shaped the stone,
The more that Monet gaped and stood amazed
At every shadowed fret, each spire that blazed
The crazed incredible soft fracturings of light
When God said, Sun now set, now dark, now dark, now night.
Each measuring of air, each loss of sight
And then–reverse–erase the shade, sketch in the bright.
God’s whisperings of sun, the merest drift
Drove Monet to his paints to catch and sift
Illuminations moulded like bright shrouds
In faceted cathedral face or dying clouds,
The blush of storms, the way wind looks in grass
Serenities of waterflower trapped in glass
And held forever till some day
Some wandering soul, fog-kept, stops, stares, to say:
Monet was camera to dawn, noon, dusk, and murmured night.
Monet told God: “Please, light!” And there was light.
https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80_(%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%B5