Було то в час великої чуми,
Що «чорна смерть» між люди прозивалась.
Хвороба та колись із Азії пробралась,
По Таврії пройшлась поміж людьми.
Купці в Італію хворобу завезли
І подалась вона Європою гуляти.
Міста і села стали цілі вимирати,
Мов Апока́ліпсису вершники пройшли.
Пройшовши геть усю Європу, та чума
Тепер із заходу Московії дісталась.
Чи грішник-праведник, нікого не питалась,
Адже різниці ніякої їй нема.
Тікали люди світ за очі від чуми,
Але й самі ж її розносили по світу…
Один такий забрів в село, що жило сито.
А то було усе якраз серед зими.
Зайшов в село та серед вулиці упав.
Остання сили його, врешті полишили.
Посеред вулиці лежало мертве тіло.
Зійшлися люди, ніхто тіла не чіпав.
А тут якраз під’їхав староста новий,
Який хвалився всі проблеми «порішати».
А з ним весілля, всі одягнуті ошатно.
Біля юрби тії візок спинивши свій,
Спитався староста: - Чого зібрались тут?
- Та ж чоловік помер. Не знаєм, що робити?!
А про чуму чутки вже встигли долетіти.
Та не йде в старости весілля з голови,
Бо ж на весіллі тому гість він головний.
На чільнім місці сяде. Він це полюбляє.
Чого на цю дрібницю час втрачати має?
Отож, вердикт одразу їм і видав свій:
- Зарийте в землю! – Так промерзла геть вона?!
- То закопайте в сніг…Немає в мене часу!
Сам на горілку вже облизується ласо,
Вже й так добряче захмелілий від вина.
Тож «порішав» проблему та й подавсь собі.
А люди тіло в сніг швиденько закопали
Та й розійшлися, бо ж діла удома мали.
Та вже і справа повернула під обід.
Вночі собаки тіло вирили бігом,
Нажерлись добре та й розбіглися дворами.
І рознесли чуму… Буває, хтось не тямить,
Якнайскоріше хоче досягти свого,
Аби медаль собі на шию почепить.
Такі поспішні, дурні рішення, буває
Ще довго людству потім боком вилізають.
Бо та «чума» спроможна людство, врешті вбить.