Передмова
В історії культури трапляються періоди, коли — з різних обставин головні літературні події та й сам літературний процес відбуваються не у так званій «оригінальній» творчості високопосадових письменників, а, здавалося б, на периферії — у невидкій роботі драгоманів-перекладачів. В російській літературі такий період можна спостерігати, наприклад, у ХVIII столітті, у Петровську добу. В українській — у п'ятдесяті-сімдесяті роки століття двадцятого, коли головним зберігачем національних цінностей, перш за все — мови, виступала саме перекладна література, поезія і проза. Майбутній історик напевне зазначить, що головною постаттю культурного розвитку на той час був самовідданий перекладач, дарма що з офіційною репутацією «другорядного», «допоміжного» літературного працівника. Українська культура висунула чималу когорту дивовижних майстрів художнього перекладу, що «на сторожі поставили слово» (за шевченковим виразом) — і самі стали на його сторожі. Такі майстри, справжні апостоли культури, як Микола Лукаш, Григорій Кочур, Євген Дроб'язко, Борис Тен дійсно врятували українське слово. По них залишилась величезна кількість перекладів світової літератури, причому перекладів найвищого — світового! — ґатунку.
За наклепницьким звинуваченням Григорій Кочур у 1945-1953 роках перебував на ув'язненні в Інтинському таборі (республіка Комі). Після звільнення він зробив спробу повернутись до Києва, але швидко з'ясувалось, що годі сподіватись на існування у великому місті за допомогою мізерного літературного заробка, і колишній в'язень змушений був оселитись поблизу нещодавнього табірного ув'язнення. Його листування з другом і колегою Євгеном Дроб'язком, власне, з родиною Дроб'язок — пречудовий документ доби, свідоцтво тієї доброї «змови», в яку вступили Кочур і Дроб'язки, за для дружби на користь рідної культури, проти її ворогів і культивованої ними ворожнечі. Наслідком цієї «змови» були численні віршовані переклади, не лише ті, що Кочур наводить у своїх листах до Дроб'язок, пропонуючи їх на дружній суд. Згодом, в інші часи, ці переклади були надруковані, але було б безглуздям вилучати їх з листів при публікації: чи не в них сенс листування двох майстрів? Вражає протиріччя поміж напівжебрацьким існуванням Григорія Кочура — і висотою його творчих поривань, поміж побутом і Буттям митця.

Мирон Петровський

---

Григорій Кочур. ЛИСТИ З ІНТИ

I
13.Х.1956

Дорогі Ліє Наумівна та Євгене Антоновичу!
Додому1 приїхали вчора і це перший лист с милого севера в сторону южную. Дотримуватимусь хронологічної послідовності: до Білецького2 я сходив. Гоцці3 в нього нема, але дізнавшись про чехів, він добув історію чеської літератури від кінця минулого століття до сьогоднішнього дня й віддав мені. Далі ми відправили книжки (30 кг) і поїхали самі. Проводжали нас 9 персон. У Москві залишили речі в знайомих, де бібліотека є ареною боротьби двох світоглядів. Мати на двох папірцях, що прасуються в шафі, пише:

Не шарь по полке жадным взглядом, —
Здесь не даются книги на дом:
Лишь безнадежный идиот
Знакомым книги раздает.

А на другому:

Просящему книгу отруби руку,
Дающему книгу отруби обе руки.
(Китайская мудрость)

А хлопці на звороті пишуть:


Мы ведь люди, а не волки:
Забирай любую с полки.
Только скряги и сквалыги
Не дают знакомым книги.

І на другому:

Просящему книгу дай две.
(Японская пословица)

Ці речі повертаються до гостей то одним боком, то другим. Понеділок був присвячений знайомим, вівторок — білетам, книгарні й від'їзду. Моя книжкова здобич у знайомих зводиться до «Немецких поэтов» Эльснера, «Второй книги стихов» Заболоцкого4, дев'ятого № Знамени з віршами Пастернака, порції недрукованого Пастернака і того тома англійської літератури, де є стаття про Кітса5. Одвідування книгарень дало тільки декількох чехів і поляків. В німецькому відділі я облизався тільки на 12-томового Т.Манна6, який проте тягне 280 карбованців. Я пожалів, що мені на від'їзд потрібно було 400, а не 680 карбованців, але вже пізно було.
Після тепла в Києві в Москві видалось холодненько. Провели нас уже не 9, а тільки 3 особи, щоправда одна з айстрами, які ми привезли аж сюди.
Ще в Москві добув «Жуков-дровосеков» і почув історію того, як Пастернаків роман друкуватиметься в Італії7.
Бачив іще збірник «День поэзии». Його мені тільки обіцяли дістати, якщо пощастить. Він надзвичайно інтересний. Тут його продавали дійсно таки в день поезії й брали так, що на другий день жодного примірника не було. Правда, очевидно була готова тільки частина тиража.
Наближаючись до наших місць, ми побачили сніг. Лежить він і тут. Сперш було сумно, а головне, холодно. А сьогодні я вже дійшов до висновку що тут чудова інтинська погода, варто тільки акліматизуватись.
Розставив книжки в потрібному порядкові й думаю, чекаючи Золя, розпочати чехів8.

А їхали ми даремно: Іру9 все одно звільнили, — оказується, що коли вона їхала, то там склалося враження, що вона їде на місяць, а тут нема два. Словом, сказали, що сталось непорозуміння. І обіцяли щось зробити. А як не зроблять, теж біда невелика. Вона вітає Вас (не біда, а Іра).

Оце і всі наші новини. У Вас їх напевно більш — чекаємо.
Передавайте привітання всім, хто ще не встиг нас забути.
Г.

1 Коми АССР, Инта, Сельхоз, ул. Заречная — за цією адресою мешкав тоді Г.П. з дружиною після звільнення з інтинського ГУЛАГу.
2 Білецький Олександр Іванович (1884-1961) — видатний український літературознавець, академік АН УРСР, віце-президент АН УССР, директор Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка.
3 Гоцці Карло (1720-1806) — італійський драматург, поклав початок новому жанру - казці для театру.
4 Стихотворения, М., 1948; Заболоцький Микола Олексійович (1903-1958) - російський поет, перекладач.
5 История зарубежной литературы ХIХ в. Т. I, М.. 1955. Джон Кітс (1795-1821) — англійський поет-романтик.
6 Gesammelte Werke. Bd 1-12, B., 1955; Томас Манн (1875-1955) — німецький прозаїк.
7 «… як Пастернаків роман друкуватиметься в Італії...» — Пастернак Борис Леонідович (1890-1960) — російський поет, прозаїк передав свій роман «Лікар Живаго» для друку в італійське видавництво, що було нечуйним порушенням «радянської моралі». Роман вийшов у 1956 р., а в 1958 р. за нього Пастернаку було присуджено Нобелівську премію, від якої він був змушений відмовитись.
8 «… розпочати чехів» — почати перекладати чеських поетів українською мовою.
9 Ірина Михайлівна — дружина Г.Кочура.


II
9.ХІІ.1956.

Друзі!
Це вже друга спроба перебороти Ваше мовчання, на цей раз більш ділова. Справа в тому, що можна вже робити якісь підсумки після повернення сюди, а підсумки не дуже втішні. Почуваю, що авантюра з романом Золя десь провалилась. Для мене Золя був тільки справою престижу, так що з погляду чисто робочого я навіть радий був би здихатися Золя, але ця невдача може бути початком усіх інших. Якщо взяти до уваги, що скоро, не зважаючи на відомі ускладнення в світі, наша справа таки дійде до кінця, то я просто боятимусь довірити свою долю видавничим примхам. От тепер я сиджу над чехами і десь у глибині душі сховане передчуття, що це все марне, що десь там у зв'язку з місячником чесько-радянської дружби нашвидку зладять чеську антологію за надісланим зразком (його ми бачили в Солонька1), нароблять спішно підрядників2, спечуть і випустять. І от мені здається, що Євген Антонович повинен би був викроїти з свого життя 10 хвилин і зробити мені стислу інформацію про ті видавничі справи — до кого ж мені вдатися, як не до Вас? Ліє Наумівна, вплиньте якось на нього, щоб він це зробив, та й самі напишіть маленьку сторіночку.
Чехи, про яких я говорю, покищо два — Петр Безруч3 і Франтішек Гелльнер4. Перший — постать своєрідна. Він досі живий, йому 89 років, а єдина класична його збірка «Сілезькі пісні» містить у собі 88 поезій. На мою думку, один вірш на рік життя — це якраз норма. Інакше поезії робляться дріб'язковими, одноманітними, і навіть значний поетичний талант не рятує від певної невправності. Так от, є в мене велика збірка Антоніна Сови5. Це один з найбільших їхніх символістів — в усякому разі його навіть у свій час ставили на друге місце (після Бжезіни6), а тепер ладні перенести на перше. Суща біда вибрати щось із нього для антології. Все однаково віртуозне й все однаково невправне. Натомість у Безруча кожен з 88 віршів — у більшості випадків становить якусь подію, і значними здаються навіть поезії на більш-менш звичайну тему. Він буде представлений у мене, очевидно, десятками двома поезій. Другий, Гелльнер, у нас невідомий зовсім, він загинув у 1914 році на фронті десь там поблизу Швейка, маючи 33 роки. Поет химерний і, як прийнято в нашій критиці говорити, глибоко протирічивий. Є в нього мотиви богемні, не без декадентського присмаку, і одночасно тема бунту — він один з учасників Нейманової групи7. В усякому разі, поет яскравий. Збірочка його видана в серії «Kvety ceske poesie» 10-12 його поезій теж варто було б дати.
Крім них, на черзі у мене Врхліцький8, Сова, Нейман, Волькер9, Гора10, Завада11, Сейферт12 і трошки Незвала13, а з словаків — Гвєздослав14. Неруди15 тільки один вірш, із тих, що не ввійшли в українську збірку. Чеха16 не знаю чи виберу що. Решти поетів не маю. Найбільше мрію про Бжезіну. Добре було б, якби були в мене Томан17, Маха18, Махар19, Главачек20, О.Фішер21, Бібл22. Може й дістану. «На съедение» шлю декілька перекладів, у тому числі один предовгий. Краще було б їх читати з оригіналами, та переписувати — то каторга. Робіть зауваження так, виходячи з уявлення, що змістові особливості передані точно, а ритмічні й усякі інші властивості по змозі збережені.
А головне — хочу знати всю правду про видавництво.
Більш нема нічого нового. Книжок тут немає. Прислали Шевченка в польських перекладах. Ір.Мих. на роботу спізнилася і не працювала. Шила зимове пальто. Одержала з міністерства диплом. Учора приходили з тієї ж самої школи, щоб 15-го поверталась на роботу. Так кінчається її незалежність.
Чи Ви «День поэзии» дістали? А Хафіза23? А ще що?
Лія Наумівна, а де мій Пастернак?
Виявилось, що в Москві зберігалось декілька моїх книжок в тому числі Сапфо24 в оригіналі. Це якраз добре, бо дасть мені змогу виправити свої старі вправи. Передавайте привітання синові, а також усім, хто мене запам'ятав, приходячи до Вас. Іра вітає.

PS Заздалегідь шлем новорічні побажання.
Г


Петр Безруч


* * *
Я жив собі, наче кінь степовий,
Шануючи тільки свободу.
Вже й скрипку — місток до людей живий —
Закинув давно я в воду.
І як ту струну до серця сюди
Уклали боги незичливі?
Напів від горілки, напів від біди
Сп'янілий, сплітав я співи —
Вінок із кропиви та будяків,
Терном і слізьми повитий:
Я ж був із Сілезії — сто чортів! —
Інакше не міг говорити.


Без мене й зі мною

Без мене, без мене весь цвіт народу,
Без мене натхнення — славить свободу,
Без мене личка дівочі вродливі,
Без мене гучних веселощів зливи.
Зі мною ж, зі мною нива нужденна,
Хліб чорний — убогих їжа щоденна,
У наймах дівча під дощем надворі,
Старий на вимінку* в кривді та горі.
Без мене цимбалів і гусел струни,
Без мене пам'ятники й трибуни,
Без мене голови мудрі , вінчані,
Без мене літописи й святкування.
Зі мною ж, зі мною весь жаль народу,
І юність, що канула наче в воду,
Сумної пісеньки слово несміле
Та ще на цвінтарі — предків могили.

* Старий на вимінку — явище, характерне для Сілезії. Старий селянин, лишившись самотній, віддавав усе господарство синові, або дочці, які натомість повинні були його забезпечувати одягом і їжею. Очевидно, це давало привід до багатьох кривд і конфліктів. Я подумував, чи не зробити цей рядок нейтральним, позбавити чеської специфіки, але вирішив так залишити.


Тільки раз

Не знаю де й коли
Мені почути довелось переказ.
Десь є в північнім краї
Закрита гoрами смутна долина;
Вона скорботна й темна,
Бо не спинялось там ніколи сонце.
Живе там люд похмурийСеред снігів, у юртах, повних диму.
Чоловіки близ вогнищ —
У них від золота дорожче слово, —
Сумні жінки за ними,
А в кожушинах дітлахи — позаду.

Вже хто зна, як то сталось,
Чи може збилася земля з дороги,
Що там засяло сонце.
І люд метнувсь одразу в чорні юрти,
Наляканий тим сяйвом.
Камінцями заваливши кожен вихід,
Упали всі на землю
І демона незнаного благали,
Щоб він життя лишив їм.
Навкруг тим часом
Проміння розтопило сніг одвічний
І під устами сонця
Неплідний грунт зростав фіалок цвіт.
Та як узрів бог сонця
Ту мертву тишу, боязкі благання —
Пройшов долину
І більш ні разу вже в той бік не глянув.

Та страх минувся
І люди зважились покинуть шатра,
І на землі вологій
Їх стріли квіти і пахощі незнані.
Побачили вони, що добрий бог
На них прихильним оком подивився.
І водночас відчули,
Що день той більш не вернеться ніколи.
І тут ще глибша туга
Смутних чоловіків схилила в'язи
І голови жінок,
І так жили — у тій подвійній тузі,
Бо знали, що проходив
Весь блиск життя по їх землі похмурій,
І зник він їх виною
І більше не поверне.


*

Повз мене тільки раз пройшла любов.
По пояс чорні коси,
Солодкий голос — він мене промовив:
«Ви, знаю, серцем добрі,
Щаслива буде з вами кожна жінка».
І погляд соромливий
Сказав ще більше, ніж слова ці любі, —
А так вони бриніли,
Як тільки в нас у Тєшині говорять,
У ріднім краї.
Та я, що вже допив
Із келиха життя гіркий оденок
І білі сторінки усі вже вирвав
Із книги життьової,
Відмовив гірко, голосом жорстким —
Говорить так в Остраві тлум шахтарський:
— Без міри буде той щасливий, панно,
Хто стане вашим мужем,
Та чи ж троянда всохлий кущ оздобить?

А я ж кохав її, і от вона за іншим,
Загасла ватра, сутінки на серці,
І над життям моїм без краю смуток,
Коли згадаю часом,
Що йшла любов повз мене ніжним кроком,
І двері зачинив я перед нею
І більш вона не вернеться ніколи!

Фр. Гелльнер
З циклу «Спартакові казання» (чи промови?)

Плечи звисли, мова стихла — так ви, друзі, сидите.
Зблідлі чола горем биті, сум щомить в очах росте.

Журитесь, що завтра в цирку, взявши згубний меч до рук,
Віддасте життя за грубий рев юрби, за сміх і гук.


З тих, що мучать їх сьогодні болісні передчуття,
Скільки на піску арени ляже завтра без життя!
От що, друзі, й ви, для котрих завтра днів скінчиться біг:
Зброя наша, руки наші — в нас надія лиш на них.

Переповнений келих

Тримаю келих я в руці
По вінця повний він і пінний.
Тримаю келих я в руці —
Чекає він лиш уст людини.
До всохлих борозен вино,
Здається, з нього переллється,
Зависне краплями воно
На мрійних квітах в іншім світі.
І під вагою крапель тих
Землі торкнуться мрійні квіти,
І сяйвом пахощів своїх
Той келих інший світ освітить.
Тримаю келих я в руці.
Чекає він лиш уст людини.
Тримаю келих я в руці —
То власне серце, повне й пінне.


Прогулянка

Бігли по небу білі хмари,
У листі чув я співи пташині,
Палило сонце у спину парко,
Як походжав в міському парку.
Лилось проміння крізь віт мережку
В візки дитячі, на жовту стежку,
А скрізь дівчатка, в ясне убрані,
Лавки обсіли — в руках романи.
Цей день весняний на мить коротку
Повив свідомість у млость солодку,
В душі замовкнув бентежний гомін —
Смутне сьогодні, про давнє спомин.
Я зводив очі до небосхилу,
Ловив у небі хмаринку білу, —
Плила хмаринка, мов білий човник,
Вдаль, вдаль по водах, блакиті повних.


* * *
Зрештою всякий смуток —
Хвилі річної плин.
Справді, якось живеться,
Якось настане й скін.
Є в тім житті короткім
Радощі й болі — все.
Отже мов гість бажаний,
Смерть нам спокій несе.
Вже мене пристрасна туга
Більше вперед не жене.
Більше життя не впоїть
Чаром своїм мене.
Навіть і чорні очі
Вже перестали мануть.
Тільки болісна пісня
Досі в душі бринить.


1Солонько Леонід Тихонович (1924-1975), на той час — редактор Держлітвидаву УРСР.
2 «…нароблять спішно підрядників…» — При розподілі творів між перекладачами перевага надавалась поетам-лауреатам різноманітних премій. Багато з цих поетів, що з'являлись у 20-30 роках минулого століття, були талановиті «від Бога» але не мали певної освіти і не володіли іноземними мовами. Тому і робились підрядники для «іменитих», а залишки розподілялись між перекладачами-професіоналами.
3 Петр Безруч (справжнє ім'я та прізвище Владимир Вашек, 1867-1958) — народний митець кол. ЧССР, автор усесвітньо відомих «Сілезьких пісень».
4 Франтішек Гелльнер (1881-1914). Чеською мовою прізвище Gellner, надалі Кочур писав Гелнер (див. «Чеська поезія. Антологія» за ред. Г.Кочура та М.Рильського. К., Держлітвидав УССР, 1964).
5 Антонін Сова (1864-1928) — чеський поет, видатний майстер вірша.
6 Бжезіна (Brezina) — Отокар Бржезіна (літ. псевд. Влацлава Єбавого, 1868-1929) представник символістського напрямку в чеській поезії (написання псевдоніму і прізвища прийнято за згаданою раніше антологією чеської поезії).
7 «Найманова група». Молоді поети групувалися навкола журналів «Новий Культ» і «Червен». Засновником журналів був Станіслав Костка Нейман (1875-1947) — чеський поет, прозаїк, публіцист. Один з засновників чеської реалістичної літератури.


8 Ярослав Врхліцький (справжнє ім'я та прізвище Еміль Фріда, 1853-1912). Поет лірик, епік, перекладач, автор багатьох драматичних і прозових творів. Дійсний член Чеської Академії наук та мистецтв і багатьох зарубіжних наукових установ.
9 Їржі Волькер (1900-1924) — представник молодого покоління чеської революційної поезії початку 20-х років.
10 Йозеф Гора (1891-1945) — поет, прозаїк, перекладач.
11 Вілем Завада (1905-?) — поет-лірик
12 Ярослав Сайферт (1901-1986) — поет, перекладач. Лауреат Нобелевської премії.
13 Вітєзслав Незвал (1900-1958) — поет, прозаїк, драматург. Лауреат Державних премій, народний митець кол. ЧССР.
14 Гвєдослав (Павол Орсач, 1849-1921) — поет, перекладач. Збірка: Словацька поезія. Антологія. Вийшла в 1964 за редакцією Григорія Кочура, Леоніда Первомайського, Максима Рильського.
15 Ян Неруда (1834-1891) — поет, прозаїк. Голова реалістичного напрямку в чеській літературі.
16 Сватоплук Чех (1846-1908) — поет-епік, прозаїк.
17 Карел Томан (Антонін Бернашек, 1877-1946) — чеській поет, представник так званої генерації дев'яностих років.
18 Карел Гінек Маха (1810-1836) — основоположник і видатний представник чеського революційного романтизму.
19 Йозеф Сватоплук Махар (1864-1942) — чеський поет, видатний представник покоління дев'яностих років.
20 Карел Главачек (1874-1898) — чеський поет-символіст.
21 Отокар Фішер (1883-1938) — чеський поет, драматург, перекладач, літературний і театральний критик.
22 Константин Бібл (1898-1951) — чеський поет.
23 Хафіз (Шамсидін Мухамад, початок ХІV ст.). Г.К. мав на увазі збірку Хафіза: Лирика. Перевод с фарси, М., 1958.
24 Сапфо — старогрецька поетеса 1-ї пол. VI ст. до н.е.

III
8.1.1957

Дорогая Лия Наумовна!
Мы получили остатки Вашей совести. Надеемся, что это не последние, что и себе Вы оставили какие-то самые остаточные остатки, следовательно, будете писать еще.

За поздравления спасибо. Нам уж неприлично отвечать тем же, разве что к новому году по Старому Стилю.
Отвечаю на все пункты Вашего послания.
1. Особенной паники у меня не было, а тут еще Вы подбодрили, и я совсем ожил. Я всегда был такого мнения, что Вы из всех Дробязок самая добрая. Но некое недоверие к издательству все же остается, это, должно быть, в крови.
2. За Голсуорси1 спасибо — будем ждать с нетерпением. Что Пастернака не принесли — жаль. У нас из стоящих книг не было решительно ничего. Вы перечисляете свои приобретения и спрашиваете предусмотрительно, что меня очень интересует. Я проглотил слюнки и аскетично отвечаю: в первую очередь Манн, во вторую — Пратолини2. Больше, ей-богу ничего, нельзя же быть бессовестным.
3. А почему все-таки Вы не пишете о Гафизе? Достали? Это, должно быть, маленькая книжонка вроде О.Хайяма. А «День поэзии»? А книга Вентуры3 об импрессионистах?
4. Полтава молчит4, но поскольку ее регламент еще не исчерпан (я приблизительно представляю обычные сроки прохождения этих дел по инстанциям), то мы еще и не начинаем волноваться.
5. Спрашиваете, где обещанные стихи. Которые можно было бы послать — их еще нет. Сейчас меня всего ведь поглотили чехи. Даже к Рождеству я переводил рождественские чешские стихи. Одно из них перепишу. Автор — Йозеф Гора. Он был когда-то в числе зачинателей пролетарской поэзии. Его стих, написанный весьма суровым верлибром, относится к тем баснословным годам. Когда-то для нас с Евгением Антоновичем это была «сучасна поезія», а теперь это уже история. Вот какие мы, оказывается, старые. Это Рождество называется

Робітнича Мадонна

Коли б ти був там, стіни вохкі знайшов би,
Льоху сірість брудну,
Ліжко й у ньому жінку,
Що народила від людини.
Де ж фіміам? Самий тільки чад від печі,
Убогої страви нужденній запах,
Купки дітей, що тобі заспівали б колядки ………
Побачив би ти на соломинку.
Мадонно! Яка ти згрубіла! Яка відквітла!
На руці посинілих жил сплетіння,
Висохлі губи, затяте зречення на чолі,
А слова кохання давно вже
Поглинула гортань убозтва.
А три волхви! Відстіпились від цього дому,
Не вистачило в них дарів для тебе, мати з немовлям,


І зірка божа дозволила їм заблудити.
Розсипали злото своє, своє миро, ласкавий свій усміх
По теплих покоях, по м'яких почивальнях —
Самі багачі, пішли між свої.
А Віфлеєм
Повен бідних, обідраних, босих,
Сліпих, немічних, заблуканих —
Ти важко дихаєш тут, врода з тебе опала,
Хлопець-привид п'є гірке молоко твоїх жил.
Але вір:
Як дійде він тридцятьох років —
У місто в'їде з євангелієм повстання на устах,
На площі виголосить прихід справедливості,
Юрби озброїть, метал і мрію вкладе їм у руки,
І дасть себе на розп'яття.
Бо його молитвою буде дія.

Вот какими вещами мы занимаемся. Вторым рождественским стихом было о елочке Библа того самого, которого несколько стихотворений Мартынов и Слуцкий перевели в 11 номере Иностранной литературы. (Кстати — у вас там известно, что помышляют об украинском журнале типа Иностранной литературы?) Но о елочке пришлю тогда, когда выругаете за это. (Между прочим, порцию ругательств Вы таки мне должны, а наипаче Евгений Антонович, за предыдущих чехов.) А настоящие стихи будут уже после елочки.
Г
PS Лия Наумовна, будьте еще лучше, чем вы на самом деле — пишите.

1 Джон Голсуорсі (1867-1933) — англійський письменник. Лауреат Нобелівської премії. Мається на увазі його книга: Драмы и комедии. М., 1956.
2 Васко Пратолини. Повесть о бедных влюбленных, М., 1956.
3 Вентури Д.: От Мане до Лотрека, М., 1958.
4 «Полтава молчит…» Справа про реабілітацію Г.П. розглядалась у Полтаві, тобто там, де його було засуджено.


IV
30.V.1958

Дорогі Лія Наумівна і Євгене Антоновичу.
Я хотів Вам писати після того як одержу резонанс на Тувімівську бомбу1.
А тим часом прийшов лист Лії Наумівни і мені захотілось похвалитись який я пунктуальний — відповісти й на цього листа. Отже, щоб відповідь не була порожня, я вибрав двох найбожевільніших Тувімів, переписав їх і надсилаю. Краще однаково, мабуть, не перекладу, хоча «Циганська біблія» є ще в анапестичному варіанті.
Справді, не стільки кривди буде. А то там у Вас і Ван Кліберн2, і Орманді3, і (сподіваюсь) Стоковський4, нехай же в мене буде хоч Тувім (А я в попа обідала…)
В.Кліберна ми по радіо чули декілька разів, а от Орманді вчора передавали концерт по другій програмі, і я не зумів піймати. Влітку в нас взагалі радіо працює погано, не те, що взимку. Одержав посланіє від Солонька. Пише, що в першу чергу піде Франс5 а в другу Ондрейов6 (у лютому було навпаки). Отже, таким чином відповідаю на ваше питання: Що я тут роблю?!! Переглядатиму Франса, дожидатиму, коли пришлють договір (пише, що цими днями), дожидатиму, поки Максим Тадейович дасть у видавництво проспект чеської антології і вони зволять вислати мені, а я може тим часом у метушні урву собі ще пару приємних чеських віршів для перекладу. Ну, і тим часом морочитимусь із тими перекладами з Тувіма, що вже є чи напів-є, а може й які нові ще зробимо.
Коли доведеться їхати — не знаю.
Іра Лію Наумівну цілує, а відносно Євгена Антоновича — утримується, каже, що досить з нього привітання буде.
Г

Ю.Тувім
Меланхолія тих, що стоять коло муру
Місто має й смуток, і думки похмурі:
Є там дивні люди, що стоять при мурі.
Голови схилили, тихі, нерухомі,
Може снять про чудо, може з перевтоми.
Сірі, наче сірість простору міського,
Так, немов не бачать навкруги нікого,
Втуплені безтямно погляди їх склисті.
Ви їх не замайте: це святі у місті,

Так, святі з очима, повними відчаю.
Їм це невідомо, тільки я це знаю.
Збірка «Чекання на бога»


Лист
Сніг сипле… Сипле беззвучно…
Глянь сніг…
На душу твою дівочу,
Як саван, ліг…

Біленько. Тихо. Щасливо.
Сніг — бач?..
Беззвучно в душі озветься
Сердечний плач…

А потім заграєш смутно
«Valse triste»…
Сніг сипле… Сипле… Кінчаю
Чудний свій лист.
Збірка «Сьома осінь»


Слава

Мов цегла, цементом поєднана в будову,
Застигли в віршеві укладені слова, —
Але не радість, ні, — журба, мій друже, знову
В журбі початий твір як тінь оповива.

Бо чого ж бо тоді гірка й несправедлива
Вся ця хвала гучна, вся слава ця пуста!
Крикливий розголос людських захоплень злива
Гнівіть лиш погляд мій і кам'януть уста.

Інакшої собі щодня благаю слави:
Хай порятують світ ці віршики малі,
Хай від тернів горить на скронях слід кривавий,
Хай мучеництвом лавр мій стане на чолі!
Збірка «Циганська біблія»

Між іншим, коли вже стати на позиції чистого раціоналізму, то чи не раціональніше було б Лукашеві поговорити з Макс<имом>. Тад<ейовичем>. — що він саме переклав, або що збирається перекласти з Тувіма. Тоді, якщо в мене ці речі ще не перекладені, але входять у мій культурно-просвітний план, — я не став би й запалу тратити на них - однаково ж я краще не перекладу. Правда, це такі мої провінціальні міркування.
Вірш «Циганська біблія» — один з найулюбленіших моїх віршів в усій Тувімовій спадщині, отже прикро особливо, що перекласти його добре не пощастило, — деякі деталі з перекладу безнадійно вислизнули. Ритм поезії місцями легко навертається на хореїчну схему, місцями ще легше - на анапест, часом з домішкою паузника. В трьох місцях рядки довші (третій рядок четвертої й п'ятої строфи, а також останній рядок). Мені в хореїчному варіанті якось не випадало здовжувати, хотілось тільки останній рядок зробити довший, щоб природніше звучав. Між іншим, він двозначний:

Щось як ніби: мучеництво поетове…
… що щось врятувати має…
і книга розпливається.

І оце трохи незграбне «щось», повторене в двох рядках, і ця двозначність, очевидно, входили в намір поета.
Можна розуміти так: мучеництво поета, що [який] має щось рятувати. А можна розуміти «щось», як таємниче «воно», що має врятувати поета самого.
Ніщо не заперечує й такому тлумаченню. Отже, останні рядки, мабуть, повинні все-таки звучати:

Так немов: поет приймає муки…
… щось рятує… й розплилася книга.

або

… щось врятовує… і розплилася книга.


Слова «поміш» в розумінні «мішанина» не існує, мабуть. Але може його варто ввести на цей раз. У Тувіма в цій поезії є несміливі спроби словотворчості, ніяк не відбиті в моєму перекладі: (там купальський місяць випав): Naњwiеtliіa luna swiкtojaсska.
А рима буде трохи точніша. Тувім, великий прихильник екстравагантностей у римуванні, тут якраз обходиться без них.
У примітці треба, очевидно, пояснити грімницю — свячену свічку, яку запалюють під час грози, чи коли хто помер, а часом навіть намагаються вмирущому встромити в руку. Погляньте, доречі, як виглядає це слово в 1 томі Укр. рос. словника. Сказано: редк., а прикладу жодного. В останній строфі миготять і вібрують не рядки, а версети, оті самі позна

чені цифрами речення біблії. Я не насмілився написати «стихи», думаю, що тут вистачить і нейтральних «рядків».
Слово «чарує» треба, ясно, сприймати не в сучасному «очаровательном смысле», а в розумінні таки прямому, — чари, як «колдовские манипуляции». Але думаю, що хто схоче доглупатись, той зможе.
А баби тут цілком уже кондиційні — «старухи». А можна й їх принести в жертву Купалі.
Між іншим, ці обидва вірші можна надрукувати тільки разом з іншими, які приступні радянському — не читачеві, звичайно, а критикові. У російських перекладах їх нема (шість попередніх — є), хоча перший вірш підійшов би Кірсанову, а другий — Мартинову. Перший я в двадцять сьомому році читав у варшавському виданні російських перекладів Хороманського, другого не бачив ніде.
Отже в нас прийнято робити так: говорять, що путь поета Х чи там Y, чи Z до справжньої поезії, до осяйного 2х2=4, був дуже складний і поплутаний, що на ньому відбилося багато паршивих впливів. Уся поезія заперечується, навіть вірш «До простої людини» — там не досить класово свідомий Тувім радить кинути на брук рушницю, і в голову йому не стукне, що робітникові рушниця придасться для боротьби з експлуататорами. І нарешті виходить, що поки поет дійшов плутаним шляхом до осяйних вершин, то кількість його безперечних віршів = 0, зате на руїнах його поезії монументом височить критик, тримаючи високо табличку з отим самим осяйним 2х2=4.
Отже, згодом таки конче потрібна буде стаття, де показана була б особлива увага Тувіма до слова, до «дрімучого» фольклору, до джерел народної поезії. Тут би знайшла пояснення й виправдання і словесна еквілібристика і «ворожбитські» мотиви. Отакі мої міркування, глибоко, як бачите, провінціальні. А як там міркують по столицях — Вам видніше. Може там думають, що читачеві потрібен не творчий шлях, а тільки прикінцева зупинка.

1 «… резонанс на Тувімівську бомбу…» - за радянських часів видатний польський поет Юліан Тувім (1894-1953) подавався як трибун, що оспівував нове життя, дружбу з СРСР. Підбірка перекладів Г.К.Маха «підірвала» стереотипне уявлення про творчість Тувіма. Переклади Г.Кочура з Тувіма див.: Ю. Тувім. Вибрані поезії. К., 1963.
2 Ван Кліберн (Харві Лаван Клайберн, 1934) — американський піаніст. В 1958 одержав 1-у премію на міжнародному конкурсі піаністів і скрипалів ім. Чайковського в Москві.
3 Юджин Орманді (1899-?) — американський диригент.
4 Леопольд Стоковський (1882-1977) — американський диригент, у 1958 р. гастролював у Киеві.
5 Анатоль Франс (Жак-Анатоль Тібо, 1844-1924) — французький письменник, лауреат Нобелівської премії (1921).
6 Людо Ондрейов (1901-1962) — словацький прозаїк.


V
27.VIII.1958
Дорогая Лия Наумовна!
В отличие от Вас отвечаю немедленно. Как и Ваше, мое письмо будет сугубо деловое, — буду с Вами обсуждать, что и как я должен делать. Я и сам не думал, что мое пребывание тут так затянется, но ведь первоначально все выглядело в гораздо более розовом свете. Я возлагал очень большие надежды на словацкую и чешскую антологии. Ведь еще прошлым летом Максим Фаддеевич сказал, что в октябре он уже займется чехами, а теперь уже октябрь следующего года, а нет даже проспекта еще, потому что неудачный мольнаровский1 отвергнут, а тот который на днях должен был появиться в марте (по словам Солонька), не появился еще до сих пор (очевидно). И вот я продолжаю понемногу переводить впрок и наугад. И даже словацкая антология, «майже готова», не двигается, потому что «именитые» не удосужились перевести той части, которая им досталась «по распреду». Итак, антологии стоят, словацкая проза, которую Солонько предполагал издавать раньше Франса, отодвинут на 60-й год, сам Франс ходит по мытарствам, и у меня до сих пор ни лаврового листочка, ни копейки. А ведь я не думал, что придется «гратись в такої довгої лози». Я думал, что все это пойдет быстрее, что у меня будет какая-то отправная точка, по крайней мере финансовая, будет возможность от чего-то отталкиваться для дальнейшего движения. Не тут-то было! Петровскому2 хорошо, — в Ирпене он жил в писательском убежище и арестован он был в Киеве, так что на комнату в Киеве он мог претендовать. А я? Приезжаю как типичный «никто». Прописаться? — Иди, умоляй Лию Наумовну, пусть просит Максима Фаддеевича оказать содействие. Нанять? Это значит, что надо платить самое меньшее 200 р. в месяц. Откуда? Иди, умоляй Максима Фаддеевича, чтоб «вне очереди» просмотрел и принял переводы для чешской антологии. Так на каждом шагу придется морочить добрым людям голову, успешно создавать себе репутацию нахала и литературного попрошайки. А ведь если придется просить, напр., не Рыльского, а Первомайского, чтоб он пустил что-либо вне очереди, то тут можно и «сорома набратись», и ничего не достигнуть, как вышло тогда, когда Солонько хотел обязательно заплатить мне за словацкие переводы и всячески понуждал меня просить Первомайского, чтоб тот просмотрел и принял их, а он ответил, что «тим часом нам розмовляти нема про що». Итак, необходимо унижаться для того, чтобы поселиться в тесноте, тратить на одну только квартиру 2400 рублей в год, в то время, когда тут квартира обходится в 60 р. в год + картошка (правда, мороз ее уже прихватил - ночью вдруг вернулась зима). Да кроме того, надо куда-то везти свои книги, а их уже достаточно много, это груз, хотелось бы почему то, чтобы они сохранились, да и хочется один раз уже их куда-то поместить, а не таскать много раз, складывая так, что и пользоваться ими нельзя. Конечно, зря Вы думаете, что я с таким восторгом занимаюсь интинским хозяйством, я понимаю все неудобства пребывания здесь: на расстоянии трудно поддерживать связь, я действительно, как Вы заметили, имею скучный вид, потому что ничего не знаю, — пишу статью о Тувиме, преодолевая острые приступы бездарности, дней через пять уже собираюсь высылать, а может поздно? Полтора года отдаю чешские переводы в издательство, а может, когда будет проспект и начнут «раскидывать» по писательской братии, то мои переводы эти затеряются и не попадут к Максиму Фаддеевичу. И прочее, и прочее. Неудобств масса. Но иного выхода пока не вижу. Если бы я, вместо того, чтобы сидеть здесь, мгновенно очутился в Киеве, что бы изменилось? Проник бы к Александру Ивановичу3, отвел бы душу, отнял бы у него час времени (а так ограничился только запоздалыми поздравлениями), может форсировал бы преграду в виде Мамиконяна4, попал бы к Максиму Фаддеевичу, поговорил бы, получил бы много удовольствия. бывал бы у Вас. Не имел бы условий, чтоб работать. Так, как теперь Ира, так бы я два месяца ожидал, пока заключат договор на Франса и заплатят по 600 р., як початківцю. И хотя в прошлый приезд мы условились с Солоньком, что я буду переводить один из Чапковских романов (оригинал «Войны с саламандрами» у меня есть), я, как теперь Ира, услышал бы в ответ на это неопределенное мычание. Ну, что ж? Может быть, вспомнил бы позапрошлогоднюю беседу с Максимом Фаддеевичем, который предложил мне держать с ним связь через Дробязка, — в случае чего тот пусть ему сообщает, а он будет поддерживать меня всей тяжестью своего авторитета. А вернее всего, не захотел бы путать во все эти дрязги еще и Максима Фаддеевича, подумал бы себе: а ну вас! — одолжил бы денег на дорогу (возможно, у Вас же, который раз!) и уехал бы в Инту. А для солидного, не легкомысленного переезда «насовсем» пока нет ни денег, ни оснований. Пора бы, но нельзя. Когда будет можно, не знаю. Я все оставляю laisser passer5, а что нужно сделать, чтобы произошли какие-то сдвиги, ума не приложу. Сам я карабкаюсь очень медленно, а кто и как захочет и сможет помочь — не могу представить. Вы полагаете, что мне надо быть здесь, на глазах. Ну, вертелся бы, урвал бы какие-нибудь кусочки, насколько удавалось бы. А мне хотелось бы, наоборот, сидеть и работать спокойно. Вот, хотел бы покончить с чешскими поэтами. Но ведь надоедает возиться впотьмах. Сижу над Тувимом. Десятка два есть (не все удовлетворительно пока сделаны). Столько же собираюсь сделать. Но для спокойствия душевного нужно одно из двух: или уверенность, что это все не будет напечатано, либо противоположное. Самому мне никак не издать. Вот я и мечтаю: хорошо было бы, если бы хоть некоторые переводы М.Ф. согласился присоединить к тому, что он собирается издавать, — есть же такие стихи, которых он не будет сам переводить. Хорошо, если бы он протянул руку и вытащил меня. Но сам я об этом писать не отважусь, а условленный контакт через Дробязка — дело затяжное: Евг. Ант. только собирается показать переводы, да еще может и не успеет. Что касается прозы, очень заманчив Чапек, но мычание в ответ, конечно, расхолаживает. Поэтому у меня и вид скучный. Ну, хватит исповеди. Первый раз такая длинная и скучная, — кое что даже самому себе яснее стало после того, как Вам изложил.
Начинается веселый разговор — о холере в Одессе. Евг. Ант. много работает. А что? Я слыхал о Бенёвском6. Это хороший люди. Я как раз перечитывал не особенно давно, после того, как мне прислали полного Словацкого. Почему о новых книгах не пишете ничего? Р.Дарио7 достали? А критические статьи М.Щеглова8?
Что касается Вашего замечания о Лукаше9, мне кажется, что он быстро «прибран к рукам официальным вкусом» (Маяковский о Тувиме), — сам он празднует и По10 и Верлена11. Жаль, если чиновничья стихия захлестнет его. Передайте Евгению Антоновичу, что единственный том Лорки12, которого у меня еще нет, это восьмой, в котором «Дом Бернарды Альбы».
Итак, — вывод: в Киев все таки хоть умирать, а перееду. Пока меня утешает только одно, — что есть люди, которые этим озабочены, — в первую очередь, конечно, Вы.
Привет Евг. Ант. и Лёве. Ну и ругающему меня Петровскому. Не смейте болеть — хватит. Лучше напишите мне хоть немножко.
Г

PS Написал письмо, и только после этого сообразил, что ведь пока оно дойдет, так юбилей Евгения Антоновича не то что настанет, а окончится13.
Поэтому наспех прибавляю пожелание юбиляру: еще шестьдесят! А если ему мало, не возражаю, чтобы и больше. Мысленно таскаю его за уши. Пускай он спросит у М.Ф., как тот отнесся к симферопольскому предложению14 — написать вступительную статью к однотомнику Волошина? Ну, раз уже есть свободное место, переписываю еще одного Тувима. Опять некондиционный.
Г
PPS.
Лия Наумовна, спасибо вам за всесвітню протекцію15. Я вообще склонен думать, что если чего-нибудь достигну «в смысле организационном», то в первую очередь благодаря Вашему содействию.
Г


Ю. ТУВІМ
Просто так

Просто так: ліс, хвилина рання, —
Літ дванадцять тому було це.
З-за кущів схилялось світання
Наді мною, тодішнім хлопцем.

Свіжо як! Після кави, як завше,
В ліс мерщій, що тремтів сльозами,
І — в траву, геометрію взявши,
Бо на завтра мав бути екзамен.

Скільки щастя було, скільки суму!
Птах виводив тихенькі рулади.
«Школа… ліс… птах… вона…» — так я думав
Не засмучений і не радий.

І здавалось, замисливсь на хвильку,
Просто так, — про що довелося.
Стільки літ, та й усього стільки, —
Я ж якoсь не домислив і досі.


1 «…неудачный мольнаровский…» — невдалий проект книги перекладів Ференца Молнара (1878-1952) — угорського драматурга.
2 Петровський Віктор Леонтійович (1904-1979) — перекладач, редактор видавництв (Харків, Київ), був двічі незаконно репресований у 1938 р. і у 1950 р. Після повернення із заслання Петровський тимчасово жив у Будинку творчості письменників.
3 О.І. Білецький
4 Мамікоян (правильно: Мамікоянц) Ваган Олександрович — секретар М.Т.Рильського по Верховній Раді, практично «права рука» М.Т. по всім громадським і побутовим справам.
5 … laisser passer… (франц.) хай буде як буде.
6 Поема «Беньовський» польського поета Юліуша Словацького (1809-1849) увійшла до двотомника перекладів українською мовою вибраних творів письменника («Держвидав», К., 1959). За переклади Микола Бажан і Євген Дроб'язко отримали польські винагороди — пам'ятні медалі Юліуша Словацькго.
7 Рубен Даріо (спр. ім'я і прізв. — Фелікс Рубен Гарсіа Сарм'єнто, 1867-1916) — нікарагуанський поет. Під час проживання у Європі був журналістом, дипломатом. В російському перекладі вірші Даріо вийшли у 1958 р.
8 Щеглов Марк Александрович (1925-1956) — російський критик, літературознавець. В 1953 р. закінчив МДУ і його дипломна робота в тому ж році частково була опублікована в журналі «Новый мир». В листі йдеться про проблемно-теоретичні статті «Верность деталей» (1957) та «Очерк и его особенности» (1958).
9 Лукаш Микола Олексійович (1919-1988) — один з найкращих перекладачів світової літератури. «Жаль, если чиновничья стихия захлестнет его»: у 1958-60 рр. М.Лукаш займав посаду зав. відділом поезії в журналі «Всесвіт ».
10 Едгар-Аллан По (1809-1849) — американський прозаїк і поет, один із зачинателів детективної літератури.
11 Поль Верлен (1844-1896) — французький поет. Один з основоположників символізму.
12 Фредеріко Гарсія Лорка (1898-1936) — іспанський поет, драматург, есеїст, фольклорист.
13 Шістдесятиріччя Є.А.Дроб'язка — 1.ІХ.1958.
14 М.Т.Рильский
15 Мається на увазі «протекція» в журналі «Всесвіт», який поновив вихід у 1958 р.


Балада повороту1

Ночами виміряв: омиті
Дощем тополі. Вітровій
Шугне по стежці хитро витій
І змовкне боязко в траві.
Минаю ниви неозорі:
В душі не зиму і не дві
Виношував я ці простори —

Єдине. чим думки живі.

Вся спрага літ злілась в цій миті:
Оселя в тиші ранковій,
Там вікна вітами прикриті,
Мов очі лагідні з-під вій,
Там друг у ніжності суворій
На мене зводить погляд свій
Прихильний в щасті, вірний в горі —

Єдине, чим думки живі.

Там, ніби витканий з блакиті,
Прославсь прозорих днів сувій,
Там болі тануть пережиті,


Неначе тіні хвильові…
Я стерплю все в німій покорі,
Лиш вийти б в радості новій
На тихі води, ясні зорі —
Єдине, чим думки живі.

Мій друже, є ти де на світі,
Чи сам створив я привид твій?
Тобі ці сни, жалем повиті —

Єдине, чим думки живі.
30.IХ.1951

1 Автор — Григорій Кочур; додаток до листа 1951 року. Сам лист, як можливий компромат, було знищено, оскільки, на той час, Г.Кочур сидів в інтинському таборі, Є.Дроб'язко був «сыном врага народа», а дружина Дроб'язко — сестрою політв'язня.

Публікація та примітки Лева Дроб'язка