Я шукала україномовний сайт. І знайшла цей. Найймовірніше що це випадковість. Але я проіснувала тут уже деякий час. Я не є визначною особистістю, тож і моя творчість не може бути визначною. Скоріш за все це гра, за допомогою якої я розширюю горизонти свого існування. І я намагаюсь пам’ятати про це кожної секунди свого перебування на цих сторінках, бо те, що для мене гра, для когось є дуже серйозною справою. І читаючи вірші, крізь змальовані у них образи, я намагаюсь розгледіти образи, що стоять ЗА ними. Мені байдуже до біографій, особистого життя і навіть думок. Мене цікавить колір, глибина і густина, а можливо, навіть запах і смак душі людини. Хтось скаже, що я намагаюсь препарувати душі. То покажіть мені життєписи письменників та поетів ( і не тільки їх), де б ці бідні душі не препарували, вганяючи, по ходу діла, у шаблон свого бачення. Кожен, хто бодай хоч щось напише, повинен очікувати, що цієї вівісекції йому не оминути. Та у мене є для себе інше, більш затерте, але симпатичніше порівняння: пролітаючи поглядом між більших і менших, яскравіших і тьмяніших, гарячих і холодних зірок я милуюсь їхнім сяйвом і мрію не зустрічати чорних дір. Мені до вподоби ця порівняно невелика і, можливо, не вічна галактика у неозорому всесвіті творчості людства. Такий ось приємний для мого невибагливого сприйняття штамп. Я думаю, що хтось уже написав дисертацію про штампи у мові і сприйнятті світу та їх суспільне значення. А я хочу написати про моє особисте сприйняття сайту, вірніше, того світу, з яким мені цей сайт дає можливість познайомитись. Тільки-но отримавши у подарунок Інтернет я ще не уявляла собі міри нахабності, яку я можу собі тут дозволити. Отримавши під своїм віршем коментар пана Гнєушева я відчула себе маленькою дівчинкою, яку слід поставити у куток. Ні, не з-за того, що написав Володимир Гнєушев мені.. Просто одразу ж потрапила на його сторінку і була вражена цілісністю, конкретністю і вагомістю його образу, не схильного до трансформацій і деформацій, серйозного навіть у гуморі.. Але конкретика виключає гру, а я не вмію бути серйозною довго. Тож поринула далі, вишукуючи сама не знаю чого. Другий образ, на який я натрапила - Леся Романчук. Цей образ викликає у мене якісь подвійні і неконкретні відчуття. Я повертаюсь до її поезії знов і знов, вчитуюсь у вірші і мені здається, ніби вірші і прозу пише пані Леся Романтично-Чуттєва, а на коментарі під ними відповідає Леся Практично-Сьогоденна. І вони у моїй уяві ніяк не хочуть поєднуватись у цілісний образ. І я собі думаю: а чи треба їх поєднувати? Виберу час, перечитаю вірші і закрию сторінку. Ті вірші, які знайдуть відгук у моїй душі, самі складуться у образ. Він буде неповний, але точно мені сподобається. Далі… а далі з’явився мені у моніторі образ Зеньо. Грубувато-простовато-кумедно-мудрий образ, який, попри все, викликає симпатію і цікавість. Він робить життя цього сайту більш справжнім, бо справжнє життя ходить по землі, а не пурхає між зорями.(Можливо тому більшість людей закінчивши школу і забуває про існування Поезії, що сучасне життя просто не залишає їм часу на мандри Чужими світами – вони і власний не завжди встигають осягнути, щоб знайти саме Свій шлях?) Так чи інакше, але образ Зеньо корисний цьому сайту і велика подяка тому, хто створив і продовжує створювати цей образ. Зеньо, Їжаки, Критус, АНТИПО – як би хто до них не ставився, та вони додають сайту родзинок, вирізняючи його між іншими, подібними інтернетівськими ресурсами. І ще одна риса сайту – тут, не тільки друкуються, тут тусуються, і ця тусовка має ознаки колективу, бо будь-який колектив має щось, що його об’єднує (надрукуватись і отримати відгуки), тенденцію до поділу на менші групи по інтересам і ієрархію відносин. Але…сайт розростається, а коли колектив стає занадто великий, він перетворюється на натовп і губить свою індивідуальність. Хоча, можливо, автори як хвилі – то приплинуть, то відхлинуть (1999р.?) А далі знову - образ за образом, що цікаві мені не стільки рівнем поезії, скільки фактурою того, що за нею криється. Але деталізувати ці образи – робота точно безкінечна, мене на це не вистачить. Єдине виключення зроблю для Оксанки Шафоростової – цей образ ще непевний, мерехтливий і чистий. Якби я була ангелом, я б просила у Бога для цієї дитини такої долі, щоб її талант розквіт соняшником найяскравішої зірки на поетичному небосхилі. От і все моє перше враження про перебування на цьому ресурсі. Тільки буде не зовсім чесно, якщо я не додам, що поки я писала, ангел доброзичливості старанно ганяв бісиків скептицизму, що стрибали навколо, намагаючись потрапити мені на плече…