Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.01
02:53
Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.
Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.
Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
2025.11.30
22:20
У минуле не відправити листа:
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...
Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...
Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
2025.11.30
21:25
Очей незнана глибина…
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…
Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…
Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
2025.11.30
19:21
Докоряла одна жінка часто чоловіку,
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч
2025.11.30
15:15
Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
2025.11.30
12:48
Не буряним Бетховен входить до мене,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
2025.11.30
10:34
Ще купаю в любистку життя золоте,
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад
2025.11.30
06:52
Мов теплу і світлу пилюку
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
2025.11.29
23:08
Я можу піти за моря, щоб тебе
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
2025.11.29
21:59
У сон навідавсь Елвіс Преслі
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
2025.11.29
18:07
Відчув гул майдану,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.
Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.
Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
2025.11.29
17:23
Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
2025.11.29
16:33
У бабусі є велика скриня,
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию дідусю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию дідусю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.
2025.11.29
11:36
Цифри ті застрягли в серці і болять.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.
2025.11.29
10:04
Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
2025.11.29
09:09
Наче б і недавно, чепурна і ладна
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Галина Вдовиченко. ПІВ’ЯБЛУКА
ЯБЛУКО З КАЗКИ
Галина Вдовиченко. ПІВ’ЯБЛУКА: Роман. – К.: Нора-Друк, 2008. – 240 с. ПК (Популярні Книжки).
Галина Вдовиченко живе у Львові, працює заступником головного редактора у щоденній газеті ,,Високий замок”. Роман, про який ідеться, відзначений оргкомітетом Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв та п’єс ,,Коронація слова – 2008”.
Експозиція роману спокійна: у прекрасному місті Львові жили-були чотири подруги: журналіст Галина, дизайнер Ірина, коректор Магда і телеведуча Луїза – оригінальні, творчі, активні особистості. Жили – не тужили, бо на перший погляд, усе в житті кожної склалося добре, а проблеми – в кого їх тепер нема? ,,Середа – день зустрічей, дівич-вечір. Вони їх називали ,,Фіалки щосереди”. Намагалися бодай два вечори на місяць у середу залишати для спілкування вчотирьох”. Читач знайомиться з подругами, коли їм уже по… ( промовчимо), коли давно відшуміли студентські роки, а діти виросли. І раптом… (так починається казка ) подругам до рук потрапляє дерев’яне яблуко, яке давній майстер (у романі – це Пінзель) зробив із секретом: ,,Воно було розміром з натуральне, але неправильної форми. Схоже на золотий ранет, шершаве, помережане малюнком старого дерева. На верхівці була колись якась деталь – швидше за все гілочка або листочок. Зараз із маківки яблука стирчав тупий уламок зі згладженими краями”.
Письменниця любить своїх героїнь, і тому вибудовує сюжетну фабулу роману в кращих традиціях романтичного стилю – наділяє яблуко дивовижною ознакою виконувати найпотаємніші бажання кожної з подруг по черзі. Так воно й відбулося в нашому романі – як у казці: Магда народила давно очікувану дитину, Галина заснувала престижний журнал, про який мріяла, і нарешті, за покликом душі, написала роман, Ірина повернулася до коханого чоловіка, а Луїза вберегла Того Самого, Єдиного від страшної згуби. І хоч подальші події, що відбулися з подругами, не вельми правдоподібні, (не забуваймо, що ми у казці) – це не має жодного значення, бо саме в цьому приховано своєрідний і дещо призабутий шарм впливу на читача. Направду кажучи, кожна з подруг заслужила свій happy end, бо працювала, по крихті добираючи досвід, зберігаючи дружбу, вірність, кохання, але без казкового яблука це була би зовсім інша історія!
Роман ,,Пів’яблука” – виразно розважального характеру, але я вжила це означення без негативу. Авторка психологічно точно, небагатослівно, не поспішаючи, без жодного відтінку солодкавості й фальші, через призму жіночого досвіду розповідає про можливе і неможливе в нашому тверезо-практичному суспільстві.
,,Дух” міста Львова в романі впізнаваний і притягальний, адже письменниця бачить рідне місто очима художника. Ось картина з висоти пташиного польоту в дощ: ,,Львів розкинувся перед очима каскадом старовинних дахів, лискучих від вечірнього дощу. Імпресіоністська мжичка додала пейзажу переконливості: побачили б таку акварель у крамниці чи на виставці, відразу би пізнали: за завісою дощу саме Львів”. А ось місто осіннє: ,,День був чудовий, які нерідко трапляються у Львові в жовтні – сонячний, у соковитих тонах стиглої осені, з павутинням у прозорому повітрі”. Прогулянка містом, за влучним висловом письменниці – Львовотерапія: ,,У захваті завмерли перед майже зруйнованим вітражем у верхній частині старих дубових дверей на брамі… Присіли навпочіпки, аби прочитати напис на кахлях під ногами з напівстертими польськими словами – іменем майстра-виробника”.
У літературознавця Роксани Харчук я знайшла точне визначення: ,,У сучасній українській прозі окреме місце займають твори, написані жінками. Їх вирізняють не тільки увага до жінки і жіночих проблем чи виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності. Жіноча проза – це інший стиль мислення і письма, інша манера мовлення, інший тон” (Р. Б. Харчук. Сучасна українська проза. Постмодерний період. с. 180).
За всіма ознаками, роман Галини Вдовиченко – яскравий взірець сучасної феміністичної прози, адже його написала талановита жінка п р о талановитих жінок і, не маю найменшого сумніву, д л я талановитих жінок. Це одночасно романтично-поетично-казково-реалістичне бачення світу, на мою думку, знаходиться десь трохи збоку сучасної української жіночої прози. Чи є у цього жанру майбутнє, не знаю, але читачів, вірю, не забракне!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Галина Вдовиченко. ПІВ’ЯБЛУКА
ЯБЛУКО З КАЗКИ
Галина Вдовиченко. ПІВ’ЯБЛУКА: Роман. – К.: Нора-Друк, 2008. – 240 с. ПК (Популярні Книжки).
Галина Вдовиченко живе у Львові, працює заступником головного редактора у щоденній газеті ,,Високий замок”. Роман, про який ідеться, відзначений оргкомітетом Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв та п’єс ,,Коронація слова – 2008”.
Експозиція роману спокійна: у прекрасному місті Львові жили-були чотири подруги: журналіст Галина, дизайнер Ірина, коректор Магда і телеведуча Луїза – оригінальні, творчі, активні особистості. Жили – не тужили, бо на перший погляд, усе в житті кожної склалося добре, а проблеми – в кого їх тепер нема? ,,Середа – день зустрічей, дівич-вечір. Вони їх називали ,,Фіалки щосереди”. Намагалися бодай два вечори на місяць у середу залишати для спілкування вчотирьох”. Читач знайомиться з подругами, коли їм уже по… ( промовчимо), коли давно відшуміли студентські роки, а діти виросли. І раптом… (так починається казка ) подругам до рук потрапляє дерев’яне яблуко, яке давній майстер (у романі – це Пінзель) зробив із секретом: ,,Воно було розміром з натуральне, але неправильної форми. Схоже на золотий ранет, шершаве, помережане малюнком старого дерева. На верхівці була колись якась деталь – швидше за все гілочка або листочок. Зараз із маківки яблука стирчав тупий уламок зі згладженими краями”.
Письменниця любить своїх героїнь, і тому вибудовує сюжетну фабулу роману в кращих традиціях романтичного стилю – наділяє яблуко дивовижною ознакою виконувати найпотаємніші бажання кожної з подруг по черзі. Так воно й відбулося в нашому романі – як у казці: Магда народила давно очікувану дитину, Галина заснувала престижний журнал, про який мріяла, і нарешті, за покликом душі, написала роман, Ірина повернулася до коханого чоловіка, а Луїза вберегла Того Самого, Єдиного від страшної згуби. І хоч подальші події, що відбулися з подругами, не вельми правдоподібні, (не забуваймо, що ми у казці) – це не має жодного значення, бо саме в цьому приховано своєрідний і дещо призабутий шарм впливу на читача. Направду кажучи, кожна з подруг заслужила свій happy end, бо працювала, по крихті добираючи досвід, зберігаючи дружбу, вірність, кохання, але без казкового яблука це була би зовсім інша історія!
Роман ,,Пів’яблука” – виразно розважального характеру, але я вжила це означення без негативу. Авторка психологічно точно, небагатослівно, не поспішаючи, без жодного відтінку солодкавості й фальші, через призму жіночого досвіду розповідає про можливе і неможливе в нашому тверезо-практичному суспільстві.
,,Дух” міста Львова в романі впізнаваний і притягальний, адже письменниця бачить рідне місто очима художника. Ось картина з висоти пташиного польоту в дощ: ,,Львів розкинувся перед очима каскадом старовинних дахів, лискучих від вечірнього дощу. Імпресіоністська мжичка додала пейзажу переконливості: побачили б таку акварель у крамниці чи на виставці, відразу би пізнали: за завісою дощу саме Львів”. А ось місто осіннє: ,,День був чудовий, які нерідко трапляються у Львові в жовтні – сонячний, у соковитих тонах стиглої осені, з павутинням у прозорому повітрі”. Прогулянка містом, за влучним висловом письменниці – Львовотерапія: ,,У захваті завмерли перед майже зруйнованим вітражем у верхній частині старих дубових дверей на брамі… Присіли навпочіпки, аби прочитати напис на кахлях під ногами з напівстертими польськими словами – іменем майстра-виробника”.
У літературознавця Роксани Харчук я знайшла точне визначення: ,,У сучасній українській прозі окреме місце займають твори, написані жінками. Їх вирізняють не тільки увага до жінки і жіночих проблем чи виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності. Жіноча проза – це інший стиль мислення і письма, інша манера мовлення, інший тон” (Р. Б. Харчук. Сучасна українська проза. Постмодерний період. с. 180).
За всіма ознаками, роман Галини Вдовиченко – яскравий взірець сучасної феміністичної прози, адже його написала талановита жінка п р о талановитих жінок і, не маю найменшого сумніву, д л я талановитих жінок. Це одночасно романтично-поетично-казково-реалістичне бачення світу, на мою думку, знаходиться десь трохи збоку сучасної української жіночої прози. Чи є у цього жанру майбутнє, не знаю, але читачів, вірю, не забракне!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
