До 115-річчя від дня народження.

Творчість Миколи Хвильового – талановитого письменника-новатора, теоретика й засновника нового стилю вітаїзму – активного романтизму – довгий час була викреслена з історії української літератури, а коли й згадувалася, то виключно у негативному ключі. Але зримо чи незримо вплив його могутньої постаті позначився на літературному процесові від 20-их років ХХ століття і до нашого часу.
Літературну діяльність Микола Хвильовий розпочав як поет: 1921 року вийшла перша збірка поезій «Молодість», а вже наступного 1922 року – друга збірка його поезій «Досвітні симфонії», котрі переконливо засвідчили, що в літературу прийшов новий, з власним способом поетичного бачення, поет-романтик. Новим було все: і пафос революції, і захоплення романтикою нової доби великих суспільних потрясінь, пантеїзм, залюбленість у природу, інтимність тону і планетарність світовідчуття, але найістотніше – в літературу прийшов, точніше, увірвався – поет українського світу, української духовності: «Син чоловічий іде! // За кроком крок – Іде! // І сниться йому море, // І сниться йому шторм. // А він такий похмурий… // Але він все поборе! // Але він все поборе!». Принциповий новатор, він один із перших ввів у поетичну практику верлібр, ускладнені алітерації («Бабухкайте, бийте в балухатий бубон»), оновив поетичний словник, застосувавши натуралістичні форми вислову («пелюшковий сморід», «черево революції»), використавши маловживані, але показові слова – верцадло, кайора, чайма, ріжа тощо. А з другого боку – тонкий лірик, вишуканий імажиніст (франц. іmage – образ): «Крізь повінь хмар, в глибіні вод // замислилося сонце. // … Розтаборилась тінь… // … Яка глибінь! Яка глибінь! // коли замислюється сонце!»
Микола Хвильовий напружено шукав нових засобів самовираження. 1923 року вийшла перша збірка новел «Сині етюди» і відразу стала подією в українській пореволюційній прозі. Українська проза того часу була дещо на спаді. В. Винниченко, О. Кобилянська, В. Стефаник творили поза межами Батьківщини, твори інших проходили непоміченими. На долю М. Хвильового випала доля стати виразником нової доби. Авторитетний тогочасний критик О. Білецький назвав прозаїка «основоположником справжньої нової української прози», вказавши на вплив його «Синіх етюдів» на ціле покоління молодих пореволюційних прозаїків (О. Білецький. Про прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року», Харків, 1926), а Є. Маланюк стверджував: «Хвильовий «Синіх етюдів» і «Арабесок» є в мірилі загальноєвропейськім (отже – світовім) – явище либонь без прецеденту» (Є. Маланюк. «Книга спостережень», Торонто, 1962).
Зупиню свою увагу на одному з найдосконаліших творів письменника – «Арабески». Вперше опубліковані в – М. Хвильовий. Твори в трьох томах, т. 1 (Етюди), Харків, 1927. З одного боку – це початок прозової творчості, бо попереду ще і «Повість про санаторійну зону», і «Вальдшнепи», і «Мисливські оповідання», а з другого – певний підсумок періоду мистецьких експериментів і шукань. Цей період містить у собі безсюжетні, або зі своєрідно захованим, «поламаним» сюжетом героїчно-романтичні, ліричні, побутово-сатиричні оповідання, за автором – етюди (етюд – франц. еtude – вивчення, вправа для вдосконалення майстерності).
«Арабески» – це грайливий калейдоскоп спогадів, переживань, вражень, це потужний ліричний струм, котрий зовсім інший, ніж традиційний ліризм дореволюційних попередників прозаїка, у Хвильового – це композиційно-організуючий фактор. Додам до цього вельми важливий засіб посилення емоційного впливу – рефрен, що являє собою певну групу слів ( у нашому випадку – це короткі речення), котрі періодично повторюються. Цей засіб М. Хвильовий використовує майже в усіх подальших творах. Рефрени – «Город. Я безумно люблю город», «Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль» – надають «Арабескам» схвильованості, динамічності, особливого стилю оповіді – орнаментальності. Навіть назва твору підкреслює мистецький естетизм прозаїка, тому що арабеска – орнаментальний мотив переплетених між собою стилізованих пагонів і листя дерев, винайдений еллінами. Але новаторство М. Хвильового цим не вичерпується. Він першим зруйнував традиційну сюжетну форму, почав уводити в розповідну канву елементи історичних та філософських медитацій, ліричні відступи, пряме звертання до читача, і багато чого іншого. Цікаво, чи відають про ці літературознавчі факти новітні творці нових романів?
А як мистецьки сильно М. Хвильовий любить слово! Він не просто оповідає, а інструментує текст, надає йому ознак музичної партитури та імпресіоністичного колориту – неперевершений чудодій пейзажу: «Степова оселя й дальні виноградники – все потопало в мовчазному концерті цвіркунів. Стояли похмурі хмари, і десь традиційно глухо билось і грало з берегами сіре туманне море. Природа, цей незрівняний художник, шукала цієї ночі химерного жанру. В кожнім шелесті й тремтінні приморської сиротливої фльори я відчував напружену боротьбу за майбутнього прекрасного Рафаеля… По таємних лябиринтах мистецтва мчав вітер із незнаного краю».
Микола Хвильовий усвідомлював свою першість – роль своєрідного містка між дореволюційною прозою й новітньою літературою нової епохи, не заперечував свого новаторського й нетрадиційного письма. В тих же «Арабесках» він пише: «Моїм арабескам – finis. Навколо тиша… Люди йдуть і зникають, мов безшумні шуми моїх строкатих аналогій і асоціацій… І герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть, і вже ніколи-ніколи не прийдуть… І вже ніколи не промчаться феєрверки гіперболізму крізь темряву буденщини… Моїм арабескам – finis. Але я не тоскую. Я ще раз пізнав силу безсмертного слова, і воно перетворилось у мені. І з океану варіацій я випливаю, м’ятежний і радісний, до нових невідомих берегів».
Думаю, що вдячні нащадки теж пізнали через творчість Миколи Хвильового силу безсмертного слова, і цей процес тепер, у незалежній Україні, нікому не зупинити. Ім’я Миколи Хвильового перейшло в легенду!