Тільки те, що справжнє, має можливість увіковічнитись, тільки те, що по-істинному глибоке має здатність торкати найтонші струни людських душ і лунати довершеною музикою довго, переливаючись плином років з дня у день, з покоління в покоління рятуючи не лише свідомість індивідів, але й свідомість нації від самозабуття і самознищення. Лише справжнє мистецтво варте такої оцінки, а відтак, варте і гідного місця на сторінках історії людства.
Сучасна література, густо пресіяна американською супермаркетичністю та європейською помпезністю шукає себе в лабіринтах справжності, аби залишити для майбутнього взірець чистоти людського буття, що стане світочем в кінці темного тунелю існування. Наша література була і залишається тим материком українськості, який сформувався на слові Котляревського, Шевченка, Куліша, Нечуя-Левицького, Мирного, Франка, Українки, письменників «розстріляного відродження», шістедесятників, які за служіння її величності Літературі життям платили.
Сьогодні, письменники живої, незегоїзованої, чистої української літератури не увінчані лавровими вінками, ані закордонними грандами, вони навіть національними преміями не удостоєні, бо, на жаль, такий час, але вони великі тим, що вони справжні, що їхні твори дають читачу естетичну насолоду і виховують в ньому не викривлене бачення світу, який, ніби-то топиться в корумповано-сексуально-бандитському багні, тягнучи за собою всі моральні орієнтири, в чому хочуть переконати нас своїми псевдошедеврами багато сучасних письменників, а віру в те, що будувати людину насамперед варто в собі, що у вкраїнське Слово ще все-таки чогось варте, що воно вимагає не слави, а душі, таланту, наполегливості, бажання творити.
До творців такої літератури по праву можна віднести Ігоря Зиновійовича Павлюка, без імені якого сьогодні вона неповноцінна. Але не ім’я, а його поезія є свідченням того, що це добірне зерно, а не полова, яку відсіює час. Про нього сьогодні написано надзвичайно багато і щиро. Миколою Вінграновським, Іваном Дзюбою, Миколою Жулинським та багатьма іншими письменниками і літературними критиками. Так що здавалось би шукати щось нове у його творчості годі. Але цей письменник кожний раз дивує нас все новими і новими творами, що відкривають перед нами надзвичайно глибокі грані його поетичної душі. Василь Базилевський, наприклад так відгукнувся про його поезію: «Ця лірика — мовби повернення до втраченої мови молодої відкритості, вольового напору, ще не розтраченої енергії».

* * *
Кажуть, коли народжується нова людина, то на небі загоряється нова зірка. Таким чином у новорічну ніч 1967 року на волинському небосхилі засвітилася зоря, що означала про прихід у світ ще однієї долі, ще одного життя. Але тоді ще ніхто насправді не знав, що та зірка стане справжнім факелом на небосхилі української літератури, зокрема поезії, чистої, справжньої і вистражданої, до останньої букви, до останнього почуття.
Звичайно, мова йде про Ігоря Зиновійовича Павлюка, шлях сходження на вершину літератури якого починався вже від першого дитячого крику у Торчинському пологовому будинку. Пізніше, вже ставши відомим, він напише в одному із своїх віршів:
Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі...
Мабуть, долею він був обраний стати лицарем Слова, а тому судилась йому терниста дорога. Вже через кілька днів після його появи на світ в родину вриваєься біда. Під час різдв’яних свят несподівано помирає мама. А тому Ігор мало не в день свого народження стає сиротою. Хоча ці трагічні обставини якимсь чином теж вплинули на долю українського поета. В одному із своїх інтерв’ю на сторінках преси він говорить, що «...Може, і поетом не був би, якби мама – спочатку медсестра, а потім учителька молодших класів – жила. Я давно відчув, що маю бути на цьому світі за себе і за неї...»
Росту. Бо так хоче Бог.
Якщо не злякають душу,
Я мушу бути за двох –
За маму й за себе мушу...
У ще одній поезії, присвяченій пам’яті мами Ігор пише:
...Мої сніжинки, нащо ж на вогонь?
Моя ж ти зоре. Нащо так високо?..
Кохана, мила, Голубе долонь,
Після такого – тільки вічний спокій...
Батько поета, після смерті дружини із старшою донечкою Тетяною, та нестерпним горем жив окремо, а Ігоря із села Окорськ, що на межі Луцького та Локачинського районів, забрали дід і баба в село Ужова Рожищенського району. Там і промайнуло дитинство. «Мамою я протягом усього свого дитинства називав бабу Тетяну – мамину маму... яка разом із моїм дідом, прабабою та прадідом виховували мене, а оскільки всі вже були старенькими, то біля моєї колиски часто стояла труна...» Пізніше у промові, яку виголосив на письменницьких зборах в Києві у жовтні 2006року, опублікованій в «Літературній Україні» за 26. 10. того ж року Павлюк писатиме «... Направду – колиска від труни відрізняється лише характерним настроєм – настроєм орнаменту, який – якщо не Поезія – то що? То хто?.»
У школі Ігор був хуліганом і відмінником, спортсменом. «Мій дід хотів, щоби я був священиком», - говорить Павлюк, згадуючи дитинство. Але, закінчивши школу із золотою медаллю, романтична вдача і дитяча мрія стати військовим привели його у 1984р. в Ленінградське вище військове інженерне училище. Саме там вперше відчув у собі «якийсь космічно-пронизливий нездоланний потяг-протяг до поезії». Коли до завершення училища залишився всього рік Павлюк вирішує кардинально змінити життя. Причиною всьому була її величність Поезія: «...твердо вирішив – буду лише поетом, українським.»
Тоді ж зрозумів «Закон життя»:
Наш дух дорожчає здорожений,
Але не Ви мені суддя.
Я можу бути переможений
Лише законами життя.
Повернувшись на Волинь, хотів працювати на заводі і вступати на філфак. Але передумав. Готуючись вступити до Київського університету на факультет журналістики, випадково познайомився із майбутньою дружиною, яка навчалася у Львівському університеті, тому Ігор теж туди вступає на журналістику, яку закінчив із відзнакою у 1992р. Через кілька років захистив кандидатську дисертацію щодо проблематики стосунків у контексті митець – влада – преса у Київському університеті журналістики («Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз»).

Незважаючи на свій досить таки неглибокий вік поет досягнув надзвичайно багато в літературі, та й у житті взагалі: лауреат Всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка та імені Григорія Сковороди, імені Бориса Нечерди, львівської найпрестижнішої премії імені Маркіяна Шашкевича та Міжнародної літературної премії „Тріумф”… Окремі твори Ігоря Павлюка перекладені англійською, російською, польською білоруською…
Учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей ― у Грузії, в Росії, Білорусії, Польщі, Ірландії…
Нині старший науковий працівник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, доцент Національного університету «Острозька академія» (м. Острог).
Автор п’єс, які взяті до постановки у театрах України. Окремі вірші стали піснями.
Член Національної спілки письменників України з 1997 року.
У 2007 році дві його книги віршів і драматизованих поем «Бунт свяченої води» і «Магма» були подані на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. У 2008 році Національним університетом «Острозька академія» та редакцією журналу «Дзвін» Павлюк знову був рекомендований на здобуття найвищої Державної премії України
За результатами народного інтернет-голосування 15 березня 2008 року Ігор Зиновійович був нагороджений Залізним Мамаєм за перемогу у здобутті народної премії ім. Т. Г. Шевченка.
За словами О. Вертіля, сьогодні без його імені неможливо уявити вітчизняну літературу. Він увійшов у неї якось по-особливому шляхетно, вишукано, з почуттям власної гідності. Читач зразу відчув, що його письмо істинне, щире, сповідальне і мужнє. Воно саме таке, якого так бракує сьогоднішній поезії, за яким знудьгувалися читачі, що ще не втратили здатності думати, мислити, співставляти співпереживати, боліти...

До творчого доробку автора входить понад 10 поетичних збірок.
Літературознавчий аналіз Павлюкових текстів дає чітку картину його внутрішнього світу, переконливо українського. Його по праву називають майстром метафори, про що свідчать такі рядки: «...Місяць нахиливсь,/ Створивши душ припливи і відпливи...», «Танцює нечисть з нами й журавлі...», «Змочили сонце руді дощі./ А мій собака не хоче жити./ Марніє церква в своїй свічі»...
Поезії автора притаманне часте вживання досить-таки своєрідних епітетів («Безпритульне золото осіннє/ І блаженне срібло весняне...», «юне сіно», «обірваний шлях», «Місяць домашній», «даль непочата», «дерева залізні», «душевний вірш»), порівнянь («Любила – як пісню струна...», «А листя – як тарелі золоті...», «Осінній день, немов горілка з медом», «Наш Бог живе у церкві, як в тюрмі»), оксюморонів («Тільки той, кого любиш, може зігріти снігами», «Бомж, допитий друзями і сумом, / Що спалив зорю свою, як лід» ).
Поезії Ігоря Павлюка також густо пересипані афоризмами, влучними висловами, мудрими спостереженнями, що значно підвищує художню цінність творів. Як правило, вдумливий читач запам’ятовує саме такі розсипи, бо й справді: «Коли щастить, то десь є нещасливі», «...чим ближче до Творця, Тим менш його ми бачим, бо великий», «Лиш тим не сумно, в кого ще нема Вітчизни і неправди за собою».
Образність Павлюкової поезії надзвичайно цікава і багатогранна. Це свідчення не лише сили його таланту, а вміння бачити, відчувати красиво, творчо, по-справжньому. У його віршах досить часто прослідковується образ свічки, про що свідчать наступні рядки: «...При свічі – неначе при собі.», «Так вічна свічка тягнеться до зір», «Гнотик свічки веною стає»... Досить часто зустрічаємо образи шаблі: «Плакала шабля. Співала. Сміялась», «Шабля і Ти зостались», «зверху- поржавіла шабля Місяця», «Хтось втратив шаблю, шапку і коня»...
струни: «Тріснула... / Нащо тятивіти без упину», «Любила – як пісню струна», «Дощ мені просто на серце йшо / І наростав на струни»...
крил: «...грішний сон озер / Ламав об лід свої рожеві крила», «Вже крила й чоботи стерті», «Вже світ чужий, а ти іще моя, / Хоча й крилата»...
Образи космого нічних символів. Досить часто зустрічаємо образи
місяця: «А захід Сонця наганяє сум, / А повний Місяць – зоряну хворобу», «Зверху – поржавіла шабля Місяця», «Велике небо. Місяця підкова»...
зорі: «Осінні зорі в неба чорний купол», «Поет – то наймит, що посадить квіти / На пальцях журавлиної звізди», «Вся Земля... Десь для когось пада, як зоря»...
води: «Люблю повільно – як пісок вода. / Розводжу, як багаття над водою», «Хмаровиння платтячко весільне / Вітер ніс до білої води»...
земля: «Своїй землі вклоняюсь, як колосся», «В крові – земля. І у крові Земля», «Вся Земля німа – немов руїна», «Бо і сам я – грудочка»...
Кожний вірш поета – цілий світ. Здається, що серце його б'ється аж із мезозою , переживаючи Перуна і доростаючи до Христа. Автор шукає себе на берегах Лети і в глибинах рідного Дніпра, а душу загоює Волинню, де народився і виріс: «Вдома. Літній бузковий вечір./ Ллється вітер із рукава...», «Немудро бути вдома і сумним...». А загоювати є що, бо біографія автора написана нелегкою рукою долі. Із дитинства Павлюк пізнав ціну втрат та розчарувань, але за його ж словами «справжню людину біль наближає до себе». Можливо, саме це і дає поштовх до написання віршів таких нетутешньо крилатих і бездонних. Тому образ болю зустрічається у його поезії теж досить часто: «Співаю і спиваю біль сопілкою...», «Заживе. Молитвою й постом./ Серце моє скучило за болем...», «І печаль, і жага, і любов,/ Що, як зашпори, з болем відходять…», «Сніг. Боліла печаль./ Безсловесно молюся до всього». Це ще раз переконує, що без болю немає справжньої поезії, навіть радісної.
У статті Бориса Олійника «Озон його поезії», що побачила світ на сторінках «Літературної України» за 10. 01. 2008 року, автор оцінює постать Павлюка наступним чином: «Ігор Павлюк – не декоративно декларативний патріот... Поет з таким напруженим життєписом і досвідом не міг опуститися до рівня кон’юнктурників, позаяк у нього тривка пам’ять на добро. Не ностальгуючи за вчорашнім, Павлюк однак не гарцює потоптом по минулому... Він патріот не про людське око, а в своїй органіці, в ділах і помислах своїх:
Стареньке Сонце гляне з-під руки,
Душа складе своєму тілу крила.
Я сотні раз проходжу крізь віки –
І сотні раз мені земля ця мила».
Слово цього поета, стійке у просторі і часі, формує свій космічно-земний світ української поезії, що не розчинився у бурхливому морі постмодерну. Воно дає відчуття свого, рідного, чого нам так бракує сьогодні для самоусвідомлення, самоствердження. Сила його таланту не залишає сумнівів, що він, талант, справді від Всевишнього. Своє життєве і творче кредо І. Павлюк завжди формулює чітко і недвозначно: поет, якщо його патріотизм не банальна декларація, якщо йому справді болить доля Батьківщини, не має права опускатися до рівня буденних чвар, він – як івеликий наш мислитель Григорій Сковорода – не повинен дозволити світові спіймати себе в суєтні тенета:
Я більший за світ,
Що ловить мене,
Чи дивиться тихо у вічі...


Поети завжди були і залишаються голосом народу, глибоким, неповторним. Відчуття ними світу, його ран і болів засвідчують оту справжність. Життя, їхнє, яко мить, вкрадена у вічності – це незгасне горіння у полум’ї Слова, служінню якому вони присвячують себе цілком і повністю. І Слава, дається аж ніяк не легко, бо працювати на неї душею треба...
Про поезію Ігоря Павлюка сказано і написано багато, але навряд чи коли-небудь дослідникам його творчості вдасться до кінця зрозуміти оту лише йому притаманну органічність лірично–гармонійних словес, в яких досвід поета, відчуття втрат і здобутків і така своєрідна українськість, над якою не замислитись важко:
Видно, на роду мені назначена
Та печаль, що схожа на любов.
Мезозой... весняна Русь... козаччина...
Звідки вийшов і куди прийшов...
«У нього є все: і данина нашій традиції, і досвід модерну, могутній запас чуттєвості і прискіпливий погляд реаліста...», - пише про нього Роман Лубківський у передмові до «Магми».
Не помпезність, не напівзіпсута супермаркетичність і безмістовний пафос, а щира природність і музична гармонійність поезії – те чого прагне сьогодні українська натура, щоб зберегти свою самобутність. Такі якості притаманні творчості Ігоря Зиновійовича. Ось, наприклад: «Дорога. Поле. Вітер і слова –/ Такі земні, що хоч ліпи людину», або «Опалий лист лягає горілиць», чи У хаті селянській свячена вода й самогонка/. Вродила калина – червоно на білій стіні...».
Борис Олійник вважає, що «за нинішнього постнульового падіння суспільної моралі такі особистості, як Ігор павлюк, є обнадійливим взірцем передовсім для молоді. Оскільки вінсвоєю життєвою і творчою практикою доводить, що є константи – Україна, мати, отець, рідна земля, - які не надаються на торги. Бо – вічні.
І в цьому – крайня необхідність поезії Ігоря Павлюка нині і прісно.»
Його творами можна зачитуватись і зачитуватись, відкриваючи світ не лише, Ігоря, а й світ істинної літератури, що здатна залишити сліди в людських серцях, увіковічнитися. Його поетичні образи яскраві і неповторні, космічно-земні і глибокі своєю сутністю, прозові сюжети цікаві і непередбачувані, а теми – завжди актуальні.
Бути непотрібним як поет – для Павлюка значить бути зайвим як людина. Найгірше для митця, - як він вважає, - це байдужість суспільства. Попри все автор впевнений, що в «епоху не для поетів» він все-таки стане «поетом для епох». І чогось в цьому немає сумнівів.