
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.09.27
10:25
Оця невідомість, як відстань від дотику до письма,
Між прозорими водами рік і блакитним небом,
Вона пролягла мов тремтлива струна, тятива,
Між тобою і сном про тебе.
Тут,
Я вислуховую музику ночі, ламаючи у рядки,
Біль, що гаптує нитками – чорним
Між прозорими водами рік і блакитним небом,
Вона пролягла мов тремтлива струна, тятива,
Між тобою і сном про тебе.
Тут,
Я вислуховую музику ночі, ламаючи у рядки,
Біль, що гаптує нитками – чорним
2023.09.27
09:57
Дівчинка руда
Дарує тобі квітку...
Наче сонця дар.
17.
Дай сили, Боже,
Битись у двері глухі!
Пустить хто, може...
Дарує тобі квітку...
Наче сонця дар.
17.
Дай сили, Боже,
Битись у двері глухі!
Пустить хто, може...
2023.09.27
06:09
На парнасі гикає коняка
(Гундарєв дописує катрен)
ще рядок й пегасик точно клякне
чи топитись піде в Борисфен.
«Краще так, чим пописульки «майстра»,
бо за ними плаче психіатр,
сил немаю більше. Хватить. Баста!
(Гундарєв дописує катрен)
ще рядок й пегасик точно клякне
чи топитись піде в Борисфен.
«Краще так, чим пописульки «майстра»,
бо за ними плаче психіатр,
сил немаю більше. Хватить. Баста!
2023.09.27
05:48
Небо хмуриться, бо сонце
Десь блукає кілька днів, -
Замість зайчика в долоньці
Крапелиночки дрібні.
Як побачили у жменьці
Ці краплинки ластівки,
То сховалися в кубельцях
Від вологої руки.
Десь блукає кілька днів, -
Замість зайчика в долоньці
Крапелиночки дрібні.
Як побачили у жменьці
Ці краплинки ластівки,
То сховалися в кубельцях
Від вологої руки.
2023.09.26
17:19
Падай-падай, Сонцю!
А любов Моя живе
на видноколі Сну Мого.
А Ти така вся… вдягнута в нове,
але Щастя ніц нема.
Океан Емоцій
у музиці, яка не є –
опісля Почуття Твого…
А любов Моя живе
на видноколі Сну Мого.
А Ти така вся… вдягнута в нове,
але Щастя ніц нема.
Океан Емоцій
у музиці, яка не є –
опісля Почуття Твого…
2023.09.26
15:40
Розчинилась у обрійній стумі
Повечір’я легка рожевінь,
Тож несуся в тужливій задумі
У обійми полям вдалечінь.
Хмаровиння розбуцає місяць,
Осрібливши зіпрілу стерню,
Щоб узрів я, дрібний віршописець,
Повечір’я легка рожевінь,
Тож несуся в тужливій задумі
У обійми полям вдалечінь.
Хмаровиння розбуцає місяць,
Осрібливши зіпрілу стерню,
Щоб узрів я, дрібний віршописець,
2023.09.26
12:16
Наче орьол із Поті
ширяє в піднебессі.
Кажуть: шляхи Господні…
Куди ж ти, блін, несешся?
Вітер зламає крила.
Я ж так за тебе боюсь!
Боже, матінко мила…
вернися в реальність, гусь.
ширяє в піднебессі.
Кажуть: шляхи Господні…
Куди ж ти, блін, несешся?
Вітер зламає крила.
Я ж так за тебе боюсь!
Боже, матінко мила…
вернися в реальність, гусь.
2023.09.26
11:15
Це просто неквапна розмова з твоїм відображенням –
В моїй пам’яті. Ти стоятимеш там, де навпроти химерне трюмо
І в кожному дзеркалі ти постанеш кришталевою вазою:
З яскравим букетом, зів’ялими квітами, і вазою з потрісканим склом.
Я залишу тобі на п
В моїй пам’яті. Ти стоятимеш там, де навпроти химерне трюмо
І в кожному дзеркалі ти постанеш кришталевою вазою:
З яскравим букетом, зів’ялими квітами, і вазою з потрісканим склом.
Я залишу тобі на п
2023.09.26
10:55
Кувікає у сажі порося,
А є політик, плямкає щоденно.
На виборах за нього люди "За",
Потрібен він країні? Ой, не певен.
Бо спадок у очільника ще той...
Але табу на критику та гавкіт.
Бо вилилося на війну АТО...
А є політик, плямкає щоденно.
На виборах за нього люди "За",
Потрібен він країні? Ой, не певен.
Бо спадок у очільника ще той...
Але табу на критику та гавкіт.
Бо вилилося на війну АТО...
2023.09.26
09:24
Ніколаю Погорєлову (Соболю)
«Тож закрий свій писок свинособака зросійщена!» (Цього разу я на прохання автора, який пишається тим, що грамотність - його слабке місце, не редагую авторського тексту, залишаючи його без коми і кличного відмінка).
«Лишилос
«Тож закрий свій писок свинособака зросійщена!» (Цього разу я на прохання автора, який пишається тим, що грамотність - його слабке місце, не редагую авторського тексту, залишаючи його без коми і кличного відмінка).
«Лишилос
2023.09.26
06:42
Чаєчки безголосі
Вервицями на пляжі.
Нишком підкралась осінь
В берцях і камуфляжі.
На деревце-сирітку
Сіру, тонку ряднинку -
Вдягнуто павутинку,
Мов маскувальну сітку.
Вервицями на пляжі.
Нишком підкралась осінь
В берцях і камуфляжі.
На деревце-сирітку
Сіру, тонку ряднинку -
Вдягнуто павутинку,
Мов маскувальну сітку.
2023.09.26
05:44
Щодоби не може тато
Галю вчасно вкласти спати, –
То вона до себе в ліжко
Цілий вечір кличе кішку
Й перепитує раз двісті,
Чи не хочеться тій їсти.
То за мамою голосить
Так, що пружиться волосся, –
Галю вчасно вкласти спати, –
То вона до себе в ліжко
Цілий вечір кличе кішку
Й перепитує раз двісті,
Чи не хочеться тій їсти.
То за мамою голосить
Так, що пружиться волосся, –
2023.09.26
05:19
Щастя уламком комети
зникло в лютневій метілі.
Ранок. І перші ракети
б’ють у намічені цілі.
Вбитими падають люди.
З розуму сходять тварини.
Дивний на вулиці студень,
що спопеляє людину.
зникло в лютневій метілі.
Ранок. І перші ракети
б’ють у намічені цілі.
Вбитими падають люди.
З розуму сходять тварини.
Дивний на вулиці студень,
що спопеляє людину.
2023.09.26
05:18
– Коротша думка, кращі пироги!
– Це правда, Юро?
– Мги.
26.09.23р.
– Це правда, Юро?
– Мги.
26.09.23р.
2023.09.26
02:28
Буковель на Куршавель
Нобель на Гренобль
Іршаву на Варшаву
Полтаву на Оттаву
Бурштин на Ольштин
Брацлав на Вроцлав
Умань на Ухань
Бар на Барі
Базалію на Базель
Малин на Мілан
Вінницю на Венецію
2023.09.25
22:01
Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопч
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопч
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Павло Гірник. Посвітається
Молімось, братове, до наших криниць і джерел
Павло Гірник. Посвітається (поезії). – Хмельницький: Видавництво Алли Цюпак, 2008. – 232 с.
Це не зовсім рецензія, це – спроба передати прозою враження від Поезії, котра вшанована найвищою нагородою – Національною премією України імені Тараса Шевченка 2009 року.
Поетика заголовку книги подає естетичний маніфест в його найстиглішому згорнутому вираженні: «Світає, посвітається, / Людніє слово без’язике, / Скресає, воскрешається. / Співають діти боголикі…».
Перед нами складна поезія, що дає поживу і душі, й розуму. В епатажній смутній атмосфері панування постмодернізму, ми відвикли від справжньої поезії. Ці вірші неможливо поставити у рамки певної школи чи естетики, бо вони містять чи не найбільше парадоксів, чи не найважче надаються дефініціям, але мають фундаментальні національні відмінності, тримають у собі їхню логіку, додержуються їхніх правил. Принципово важливим для розуміння поезії П. Гірника має фольклор, релігія, епоха козацького бароко, езотеричні тексти. Поет свідомо вибудовує свої вірші, спираючись на знання історії, богослів’я, літератури. У віршах зустрічаються імена Г. Сковороди, Т. Шевченка, Л. Українки, В. Стефаника, Є. Плужника, Б.-І. Антонича, П. Тичини, С. Руданського, О. Довженка, В. Короткевича. Багато посилань і звертань до сучасників: М. Вінграновського, Б. Нечерди, Т. Федюка, В. Герасимчука, З. Єндербієва, М. Мазура, Л. Мазур. Поет згадує про Чураївну, останнього лірника Івана Верховця, Вересая, художницю К. Білокур; звучать імена історичних героїв ( Богун, Кривоніс, Палій, Батий) та героїв фольклору ( Перун, Лада, Антей, Стрибог, Харон). У контексті постійно звучать знайомі географічні назви: Голгофа, Чернеча гора, Троя, Львів, Трахтемирів, Медобори, Сибір, Колима.
Як особисте переживання втілюється у вірші, за рахунок чого досвід поета набуває універсальності? Для нашого автора, поезія – не hobbi, а форма буття. Поет проживає своє життя у слові, слово і є його реальність, справжні події відбуваються з ним у віршах. Вірші – це факти біографії поета, чільні знаки на його життєвому шляху. Це прорив від хвилинних настроїв і обставин до реальності: «Часом сниться мені ледь задихане скло / І холодна-холодна безлюдна дорога / Повз похилий вітряк у забуте село, / Де ще є криниці, а не чути нікого».
Художньої точності поет досягає завдяки цілеспрямованій праці над словом і, як результат, у творах нема приблизності – кожен рядок, строфа, вірш перевірені розумом і серцем. Можна заперечити, що точність у поєднанні з лірикою – поняття не зовсім визначене, але завжди відчуваєш, коли її, цієї точності, немає. Читаєш сторінки книги, і перед тобою відкривається до болю відомий світ, адже автор дає змогу відчути цей світ зором, слухом людини, яка виросла в ньому, міцно з ним пов’язана. Слово поета наділено глибокою пам’яттю: «Текли понад нами відлуння таємних дарів, / І сміх немовлят, і плачі поминальних обідів. / І ти мене тихо спитав, чи я врешті прозрів, / І я тобі тихо сказав – не прозрів, але видів».
Словесна тканина густо насичена типовими образами-символами: це – вогонь і свічка: «Вогонь. Пітьма. Свобода. Самота. / Нерозгадана єдність свічі і вогню (…) Палає пустка на самотній кручі – / Вогонь до мене руки простяга (…) Отямився врешті і кинув папір у вогонь». Похідний парний образ до вогню – попіл (попелище, зола): «струшую душу, як попіл якийсь говіркий… і попіл сіється… гріються дикі світи на попелищі… і пий вино, гіркіше полину / і струшуй попіл просто на коліна»; хліб і сіль: «Не біда –є хліб, і сіль, і Україна … Холодний хліб, як правду, ріж… і кобзарю причинна Україна / не хліб і сіль, а попіл подає…; вода (криниця, джерело), мати (бабуся, батьки), крила: «Як літати, то тільки душами, / Обійматися – то крильми»; вселенський мотив самітника: «Золота самота над пером… бо самота, яку не обирав… сувора нитка самоти».
Типовими є композиційні формули-мотиви, типовим є словник: козацький (гайдамаки, чуби, канчук, булава, клейноди, хоругви тощо), пантеїстичний (мальва, полин, ковила, спориш, верба, калина, груша, черешня, яблуня, ялинка, сосна, тополя, ожина, клен, пирій, мак, звіробій, кропива, сонях, м’ята, барвінок, квасоля, гарбуз, бараболя, буряк, кукурудза, вовки, змії, собаки, левеня тощо), релігійно-фольклорно-музичний ( дзвін, хрест, баня, вишиванка, сопілка, скрипка, литаври, бубон, бандура, кобза, трембіта, сурма, ліра тощо), традиційно-сільський (коні, гуси, чайка, журавлі, горлиця, зозуля, голуби, круки, собаки, сова, сич, курка, котеня тощо ). Але в тому то й суть непересічного таланту П. Гірника – все типове перероблено його духовністю так, що сприймається як одкровення і знахідки.
Форма віршів поета досконала, силабо-тоніка традиційна, римування класичне. І все ж, назвати стилістику поета суціль традиційною не можна. Прислухаємося, як звучать його деякі рими: смерть-смерд, ковток-потовк, простір-постріл, ясен-ясел, сіли-силу, голосі-сволоці, тужімо-ожина, потім-попіл, бубон-будень, гуси-загусли, сльота-виміта. Погодьмося, що деякі з них знаходяться на межі – чи то майстерні асонанси, чи то не зовсім точні рими?
Деякі вірші нагадують офорти Ф. Гойї про «сон розуму» – «ти переміг – і тому / сам собі ворог… буде хліб всміхатися до ножа… до неба – крок, до безуму – ковток».
Присутній прямий перегук із Т. Шевченком: «А над вишнями дощ, а під вишнями стіл і сусіди, / і родина твоя, і бджола над холодним вином».
Поет торкається до вічності через сни. Сни поета – таке собі тимчасове забуття, коли дух витає вільно, виокремлюючи феномен свободи переселення душі. Все схоже на майбутнє, тому що нема неминучого «тепер»: «Може це снилось-не снилось якомусь мені, / Тому, що статися має, стуливши повіки? / Раптом розвиднівся лик на церковній стіні / І, посміхнувшись вогню, одвернувся навіки». Хто знає, чи оновлюється майбутнє, чи існує наперед, як дане назавжди. У мові снів всі дієслова, на відміну від дійсності, не мають часу. Сон володіє величезними швидкостями. Як пересувається звук? Його чули пророки. Як пересуваються ангели? Найточніша геометрія їхнього руху – коло. Людина в її метафізичній круговерті належить до історії, ззовні якої перетворюється в ніщо, в пустоту. Поет вибудовує хронотоп поезії на принципі традиційного історизму, на відчутті належності до історії: «і тільки шкода, що нема скрипаля на Вкраїні». Творчість П. Гірника надлишкова, нелогічна, вона зневажає закони ratio. Це як лихоманка – поет реалізує своє право на сповідь: «Се – народ мій. / Се я, причинний. / Се остання сліпа течія. / Посміхається Батьківщина. / Нічия».
Існують місця, де зустрічаються світло й тінь, височінь та глибина, простір і час. Роздоріжжя наших снів. Десь там наші мрії збігаються з реальністю. Це цілковито новий вимір, де перетинаються шляхи пошуку та порозуміння, розлук і зустрічей, шляхи раціонального мислення та емоцій, сподівань і несподіванок. Це – перехрестя навколо нас. Навіть всередині нас. Вони багато можуть розповісти. Просто зупиніться і прислухайтесь. Причастіться…
Зірка впаде, і востаннє багаття війне.
Мова посмертна уже мовчазніша від тиші –
Тої, що всіх поховає, якщо не мине,
Тої, з якої народяться душі і вірші.
Тетяна Дігай
м. Тернопіль
Надруковано : "Культура і життя" №21-2009
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Павло Гірник. Посвітається
Павло Гірник. Посвітається (поезії). – Хмельницький: Видавництво Алли Цюпак, 2008. – 232 с.
Це не зовсім рецензія, це – спроба передати прозою враження від Поезії, котра вшанована найвищою нагородою – Національною премією України імені Тараса Шевченка 2009 року.
Поетика заголовку книги подає естетичний маніфест в його найстиглішому згорнутому вираженні: «Світає, посвітається, / Людніє слово без’язике, / Скресає, воскрешається. / Співають діти боголикі…».
Перед нами складна поезія, що дає поживу і душі, й розуму. В епатажній смутній атмосфері панування постмодернізму, ми відвикли від справжньої поезії. Ці вірші неможливо поставити у рамки певної школи чи естетики, бо вони містять чи не найбільше парадоксів, чи не найважче надаються дефініціям, але мають фундаментальні національні відмінності, тримають у собі їхню логіку, додержуються їхніх правил. Принципово важливим для розуміння поезії П. Гірника має фольклор, релігія, епоха козацького бароко, езотеричні тексти. Поет свідомо вибудовує свої вірші, спираючись на знання історії, богослів’я, літератури. У віршах зустрічаються імена Г. Сковороди, Т. Шевченка, Л. Українки, В. Стефаника, Є. Плужника, Б.-І. Антонича, П. Тичини, С. Руданського, О. Довженка, В. Короткевича. Багато посилань і звертань до сучасників: М. Вінграновського, Б. Нечерди, Т. Федюка, В. Герасимчука, З. Єндербієва, М. Мазура, Л. Мазур. Поет згадує про Чураївну, останнього лірника Івана Верховця, Вересая, художницю К. Білокур; звучать імена історичних героїв ( Богун, Кривоніс, Палій, Батий) та героїв фольклору ( Перун, Лада, Антей, Стрибог, Харон). У контексті постійно звучать знайомі географічні назви: Голгофа, Чернеча гора, Троя, Львів, Трахтемирів, Медобори, Сибір, Колима.
Як особисте переживання втілюється у вірші, за рахунок чого досвід поета набуває універсальності? Для нашого автора, поезія – не hobbi, а форма буття. Поет проживає своє життя у слові, слово і є його реальність, справжні події відбуваються з ним у віршах. Вірші – це факти біографії поета, чільні знаки на його життєвому шляху. Це прорив від хвилинних настроїв і обставин до реальності: «Часом сниться мені ледь задихане скло / І холодна-холодна безлюдна дорога / Повз похилий вітряк у забуте село, / Де ще є криниці, а не чути нікого».
Художньої точності поет досягає завдяки цілеспрямованій праці над словом і, як результат, у творах нема приблизності – кожен рядок, строфа, вірш перевірені розумом і серцем. Можна заперечити, що точність у поєднанні з лірикою – поняття не зовсім визначене, але завжди відчуваєш, коли її, цієї точності, немає. Читаєш сторінки книги, і перед тобою відкривається до болю відомий світ, адже автор дає змогу відчути цей світ зором, слухом людини, яка виросла в ньому, міцно з ним пов’язана. Слово поета наділено глибокою пам’яттю: «Текли понад нами відлуння таємних дарів, / І сміх немовлят, і плачі поминальних обідів. / І ти мене тихо спитав, чи я врешті прозрів, / І я тобі тихо сказав – не прозрів, але видів».
Словесна тканина густо насичена типовими образами-символами: це – вогонь і свічка: «Вогонь. Пітьма. Свобода. Самота. / Нерозгадана єдність свічі і вогню (…) Палає пустка на самотній кручі – / Вогонь до мене руки простяга (…) Отямився врешті і кинув папір у вогонь». Похідний парний образ до вогню – попіл (попелище, зола): «струшую душу, як попіл якийсь говіркий… і попіл сіється… гріються дикі світи на попелищі… і пий вино, гіркіше полину / і струшуй попіл просто на коліна»; хліб і сіль: «Не біда –є хліб, і сіль, і Україна … Холодний хліб, як правду, ріж… і кобзарю причинна Україна / не хліб і сіль, а попіл подає…; вода (криниця, джерело), мати (бабуся, батьки), крила: «Як літати, то тільки душами, / Обійматися – то крильми»; вселенський мотив самітника: «Золота самота над пером… бо самота, яку не обирав… сувора нитка самоти».
Типовими є композиційні формули-мотиви, типовим є словник: козацький (гайдамаки, чуби, канчук, булава, клейноди, хоругви тощо), пантеїстичний (мальва, полин, ковила, спориш, верба, калина, груша, черешня, яблуня, ялинка, сосна, тополя, ожина, клен, пирій, мак, звіробій, кропива, сонях, м’ята, барвінок, квасоля, гарбуз, бараболя, буряк, кукурудза, вовки, змії, собаки, левеня тощо), релігійно-фольклорно-музичний ( дзвін, хрест, баня, вишиванка, сопілка, скрипка, литаври, бубон, бандура, кобза, трембіта, сурма, ліра тощо), традиційно-сільський (коні, гуси, чайка, журавлі, горлиця, зозуля, голуби, круки, собаки, сова, сич, курка, котеня тощо ). Але в тому то й суть непересічного таланту П. Гірника – все типове перероблено його духовністю так, що сприймається як одкровення і знахідки.
Форма віршів поета досконала, силабо-тоніка традиційна, римування класичне. І все ж, назвати стилістику поета суціль традиційною не можна. Прислухаємося, як звучать його деякі рими: смерть-смерд, ковток-потовк, простір-постріл, ясен-ясел, сіли-силу, голосі-сволоці, тужімо-ожина, потім-попіл, бубон-будень, гуси-загусли, сльота-виміта. Погодьмося, що деякі з них знаходяться на межі – чи то майстерні асонанси, чи то не зовсім точні рими?
Деякі вірші нагадують офорти Ф. Гойї про «сон розуму» – «ти переміг – і тому / сам собі ворог… буде хліб всміхатися до ножа… до неба – крок, до безуму – ковток».
Присутній прямий перегук із Т. Шевченком: «А над вишнями дощ, а під вишнями стіл і сусіди, / і родина твоя, і бджола над холодним вином».
Поет торкається до вічності через сни. Сни поета – таке собі тимчасове забуття, коли дух витає вільно, виокремлюючи феномен свободи переселення душі. Все схоже на майбутнє, тому що нема неминучого «тепер»: «Може це снилось-не снилось якомусь мені, / Тому, що статися має, стуливши повіки? / Раптом розвиднівся лик на церковній стіні / І, посміхнувшись вогню, одвернувся навіки». Хто знає, чи оновлюється майбутнє, чи існує наперед, як дане назавжди. У мові снів всі дієслова, на відміну від дійсності, не мають часу. Сон володіє величезними швидкостями. Як пересувається звук? Його чули пророки. Як пересуваються ангели? Найточніша геометрія їхнього руху – коло. Людина в її метафізичній круговерті належить до історії, ззовні якої перетворюється в ніщо, в пустоту. Поет вибудовує хронотоп поезії на принципі традиційного історизму, на відчутті належності до історії: «і тільки шкода, що нема скрипаля на Вкраїні». Творчість П. Гірника надлишкова, нелогічна, вона зневажає закони ratio. Це як лихоманка – поет реалізує своє право на сповідь: «Се – народ мій. / Се я, причинний. / Се остання сліпа течія. / Посміхається Батьківщина. / Нічия».
Існують місця, де зустрічаються світло й тінь, височінь та глибина, простір і час. Роздоріжжя наших снів. Десь там наші мрії збігаються з реальністю. Це цілковито новий вимір, де перетинаються шляхи пошуку та порозуміння, розлук і зустрічей, шляхи раціонального мислення та емоцій, сподівань і несподіванок. Це – перехрестя навколо нас. Навіть всередині нас. Вони багато можуть розповісти. Просто зупиніться і прислухайтесь. Причастіться…
Зірка впаде, і востаннє багаття війне.
Мова посмертна уже мовчазніша від тиші –
Тої, що всіх поховає, якщо не мине,
Тої, з якої народяться душі і вірші.
Тетяна Дігай
м. Тернопіль
Надруковано : "Культура і життя" №21-2009
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію