Автори /
Оксана Пухонська (1988) /
Рецензії
Я – екскурсовод. Іду Чумацьким шляхом Оксани Пухонської , од якого (од Шляху), метафізично „зосталась сумна дорога”. На Шляху – 84 репери, себто Вірші.
... А було так. Ігор Павлюк, поет-учений-мандрівник, Шлях якого: Львів – Острог – Київ – Львів..., показав мені поетичну збірку Оксани Пухонської „Крізь вени Всесвіту”, Оксани, яка студіює в НУ „Острозька Академія” „Літературну творчість”. Розкривши книгу на одній із сторінок (для того, щоб оцінити – з усією повнотою суб’єктивності, звичайно – рівень написаного, досить прочитати одного вірша), я зупинився на двох рядках:
Треба трошки вина,
А ще совісті трошки треба.
То ж, відштовхуючись від вина і совісті ліричної героїні, таки взявся пройти Чумацький Шлях молодої тернополянки. Повторюю: як екскурсовод для вас, шановні читачі. Одразу ж зазначу: спеціально не читав „Передмови” до збірки руки (пера) Ігоря Павлюка, бо що ж тоді був би з мене за екскурсовод? Тим паче, що „Передмова” ця „тягне” на рекорд „Книги рекордів України” (здається, така вже функціонує) – її обсяг одинадцять сторінок. Ця згадка – як введення в роздуми.
Лірична героїня, якій „козацько... до болю”, бо ж має свій „погляд в гірку історію” нашу, якій „небо... пахне Україною”, в якої „душа така висока, аж до неба”, справді своїми венами, матеріальними і метафізичними, обплутала Всесвіт і тримає його у своїх руках і несе його в своїх долонях, як „високосну журбу глибоку”.
Вона розуміє, що „життя – як життя – / То сумне, то смішне, то добре”, що „ми – щось більше, ніж люди”, тож „мені вже не страшно у Слові іти самій”. І нехай собі „на дротах електричних повісився світ”, вона прагне час від часу „побути самій”, „щоб очистити душу від вірусів, / Інтернетно-планетного бруду вселенських зайд”, бо варто „повірити в пісню, / Коли ні у що не віриться”. Добре, що є ще шабля – наша національна метафора:
Вином заповню вени і вину,
Від краю шаблі і до серця краю
Відчую пісню, як таїну.
Тим паче, що
А ми – хрестили світ, як Русь свою лелечу,
То слізьми, то словами, то людьми, –
В нас не було ще власного Предтечі,
А біль свій був...
І хрест свій був.
До речі, про хрести. Їх зустрічаємо чимало на Шляху ліричної героїні. Похвально, що розставлені вони не будь-як, а з розумінням, що „ми за зорі свої заплатили солодким вирієм”. Їй боляче, що
Продались журавлі у гареми останнім ханам,
Що в Європах шукають незайманих Україн.
Це – наше горе, наша біда. Українська. Але, на жаль, чомусь – не чиновницька, не державного люду.
Глибоководнішаю,
Як вмію...
За законом життя йду у світ,
Як до зір чумак, –
признається цілком щиро лірична героїня. Але що нашим владцям – по всій вертикалі – до законів українського життя, а тим паче – до зір чи до чумаків?!
Шукають свій рай між зірок молоді тополі,
Лелеки у душах приносять сумних синів...
П’є чарку із вітром
Остання сльозина Долі,
Що виросла вчора з крилатих чумацьких снів, –
прагне достукатися до високочолих державних (?) мужів лірична героїня. Але ж ті мужі не мають часу, побачити, як
У мудрих очах посивілого з болю неба
Шукають себе
Древньоруських церков хрести...
Вони, мабуть, і не здогадуються, що нам, нині сущим в Україні, належить
Шукати у винах
То істину,
То вину,
Аж поки у душах
Синів принесуть лелеки,
Що світ цей за нашу неспіваність
Прокленуть.
То ж пора нашу співаність вже й починати. Поетка показує приклад „співаності” на ліричному путівцеві чи стежині.
Ми у когось крадем себе
І даруєм собі ж, як пісню...
Рветься серце углиб небес,
Бо у грудях... у грудях тісно...
Бо ж
Нам болить полинова кров
Недопитим теплом і чаєм...
А буває таки любов,
Хай на мить, але все ж буває
У прикінцевому вірші (майже – поемі) „Полинові голоси” поетка підсумовує:
Я ж любила цей сніг до кінця, до кінця, до смерті...
І шукала у ньому свій справжній житейський сенс...
Ні, я зовсім не правильна, я просто трошки вперта,
Просто вмію мовчати, глибоко мовчать про все.
Дозволю собі не у всьому погодиться з ліричною героїнею збірки, оскільки вона, навіть якщо й мовчить, то говорить – між рядками. До речі, у збірці багато міста. Або прямо, або натяками, або протиставленням:
Я до початку тягнуся – до Слова...
Пегас мій трави вічності пасе.
І в жилах –
Полиновий голос крові
Дніпро,
Як пісню,
У собі несе.
Згадую про місто (чи й - Місто), оскільки вмотивовано пише Роман Кісь у новій своїй книзі „Осторонь Азіопи”, що Україна не стане українською, доки не завоює місто, тобто доки не одягнеться в урбаністичні шати, передусім – на Сході України. Хоча українськість, ідентичність розмивається вже і в Галичині – Львові, Івано-Франківську, Дрогобичі, Коломиї...
Поетка, бачу по її Шляху, пильно і глибоко вдивляється „душею в сьоме небо”, оскільки
Те небо мені пахне Україною
Так безголосо,
Вогко,
Мов сльоза.
А Шлях Чумацький теплою стежиною
Вертається в історію
Назад.
І яка б погода (кліматична чи політична) не „стояла” надворі, Оксана Пухонська впевнена:
Півсвіту об’їду, пройду крізь вогонь і воду,
Надивлюсь на все повне грації і краси...
Хай людство хворіє на себе комфортно і модно,
А я лікуватиму душу дощем простим.
Може вилікуємося разом з поеткою? Яку хочеться привітати з доброю поезією у доброму серці, котра переживає, що новітній Герострат
На роздоріжжі долі
Руйнує храм своїх розхитаних основ.
. . . . . . .
А я тепер стою на роздоріжжі серця,
Руйную храм душі вогнем нещадних слів.
Розхристана печаль із обрієм у серці
Велично повстає з небесних берегів.
Переконаний: з небесних берегів постає як печаль, так і завзяття ту печаль перемогти дією: і вчинком, і Словом. У тому числі – і Словом Оксани Пухонської.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)