Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Лазірко /
Рецензії
І сходить зірка...
І сходить зірка...
До першої збірки поети йдуть по-різному – хтось легко і випадково, хтось довго і важко збирає краплі болю та гіркого життєвого досвіду дорогами рідного і чужого краю, виливає їх у віршах, а час, справедливий і невблаганний, висушує зайве, випаровує випадкове, конденсує посутнє, перетворюючи слово на густу бурштинову краплину. Бо лише вона має право називатися “Краплею Всесвіту”.
Поезія Юрія Лазірка прилетіла до нас на журавлиному крилі нерозривності зв’язку душі поета з рідною землею, усвідомлення себе та ваги свого слова у Всесвіті, ствердження права на спробу перелити стук серця у віршовані рядки.
Автор веде читача тими дорогами, якими водила його доля, нічого не приховуючи і не намагаючись видатись кращим, аніж є насправді. Наша щедра мати Україна густо засіяла своїми зернятами-дітьми неозорість світу. У долі та слові Юрія Лазірка, мов у краплині всесвітнього болю, відбилися очі всіх матерів, що чекають, всіх дітей, що виглядають, всіх коханих, що навіки втратили... Його слово – скупе, концентроване, чоловіче, пронизливо-гостре бачення свого шляху. Він уміє затиснути в жменю і серце, і біль, і сум, і поетичний рядок, і перон, политий сльозою прощання.
Продзеленькала кроком кишеня,
Оббивала валіза боки.
Як перон затиснувся у жменю,
Так припало вікно до щоки.
Скільки всього у поетовій валізі! Тут і спогади про рідний Львів, що «очима сірих стін веде до брами», і непереборність усвідомлення себе українцем – «десь на споді нажитого лантуха вишиванка, що в хрестик, лягла», і замальовки з натури довколишнього Нового Світу – «Наркотик», “Безпритульний”, «Пияк» - «А дійду-не-дійду - знають лиш калабані. Як трясеться рука - віда чарка і хміль”, і скупа, але така знайома багатьом картинка знемоги після важкого трудового дня – “розлізлий черевик будовою прокиснув”.
Але фаза зупинки серця читача (особливо жінки) настає у розділі інтимної лірики: “Ми такі, що вогонь з долонь” – і запалюється уява навіть найкрижанішої з королев:
"Камасутри" експертиза
витіка по синім склі.
Глибина почуттів і вроджена повага до образу жінки не дозволяє авторові схибити, і навіть у полоні найполум’янішої пристрасті він залишається словом у високому вимірі поезії:
Ховалася від тіні
Запамороч двох тіл,
Скотившись по коліну
В розквітлий переділ.
Пошуки істини чи бодай ключа від істини ведуть шляхом заглиблення у сутність речей, і шлях то підносить його до неба, то водить підземними лабіринтами, то змушує замислитися над породженням та походженням гріха:
Коли світ у гріхах
І лиш крапля надії...
І нанизує страх
На мовчання події.
“Мені не байдуже, коли мій друг в потребі”, - заявляє автор, і йому віриш, бо саме цим бажанням обігріти світ перейнята уся філософія слова Юрія Лазірка:
“За все єство, котре вбира Вселенську Душу,
Мені не байдуже - бо я її люблю».
Роздуми над своїм місцем у світі, над шляхом душі до вічності приводять до таких рядків:
Окреслено межу... обіцяне безсмертя знає,
Де важіль перекинуто на бік від тіла та гріха.
І каторжно, не в крок, дорога в рай без крил витає –
Де босоніжжя душ вогонь очищення вдиха.
Чимдалі – тим густішим стає слово, тим різнобарвнішим образний ряд, тим багатшою палітра метафор. Обшир думки розбиває ланцюги усталених рамок. Пошуки нового слова кличуть на межу мов, і англійська, якою автор володіє бездоганно, подекуди підказує шлях до створення прикметника, прислівника чи мовного звороту, українській непритаманного, але органічного, не чужого, бо схибити не дозволяє нерозривність зв’язку із рідним словом.
Хтось може закинути авторові надмірне ускладнення образного ряду, зависоку густину метафоричності, від якої рядок перестає дихати, і в поезії «раціо» починає переважати «емоціо». Заважкі розміри, які доводиться пережовувати, ледь ковтаючи зайві склади. Іноді прагнення дослідити суть явища виводить у площину суто технічного стеження за процессом, і тоді Юрій Лазірко переміщує читача у безповітряний простір технології творення, позбавляючи його отієї легкості, невагомого лету небом поезії, насолоди образами, якою повні його ранні твори, і починаєш сумувати за отим Лазірком, який умів пронизати душу стрілою простого до геніальності:
Яка ж то чайка, що за морем не кигиче?
Яке ж то море, що не чує чайки плач?
Експерименти зі словом, до яких вдається поет, іноді заводить його на неходжені стежки, не завжди барвисті, не щоразу вдалий його маршрут, але в тім і сенс творення, у тім шлях митця до його власної істини, до його власної картини Всесвіту.
Шлях поета до всесвітнього, розуміння себе у контексті загальнолюдського пролягає через пізнання іншомовного тексту і корекцію власного рядка критерієм сучасності. Найдосконаліший із перекладів не спроможний передати глибини й особливості іншої мови, тим паче такої місткої та влучної, як англійська, лише розуміння її сутності, опанування на рівні законів словотворення дозволяє вийти на інший рівень, у вимір наповнення українським змістом всесвітнього стандарту форми. Це важка праця, це – шлях через біль і кров душі, але автор цей шлях долає. Долає, даруючи нам краплини всесвітньої любові своїх віршів.
Леся Романчук
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
І сходить зірка...
І сходить зірка...До першої збірки поети йдуть по-різному – хтось легко і випадково, хтось довго і важко збирає краплі болю та гіркого життєвого досвіду дорогами рідного і чужого краю, виливає їх у віршах, а час, справедливий і невблаганний, висушує зайве, випаровує випадкове, конденсує посутнє, перетворюючи слово на густу бурштинову краплину. Бо лише вона має право називатися “Краплею Всесвіту”.
Поезія Юрія Лазірка прилетіла до нас на журавлиному крилі нерозривності зв’язку душі поета з рідною землею, усвідомлення себе та ваги свого слова у Всесвіті, ствердження права на спробу перелити стук серця у віршовані рядки.
Автор веде читача тими дорогами, якими водила його доля, нічого не приховуючи і не намагаючись видатись кращим, аніж є насправді. Наша щедра мати Україна густо засіяла своїми зернятами-дітьми неозорість світу. У долі та слові Юрія Лазірка, мов у краплині всесвітнього болю, відбилися очі всіх матерів, що чекають, всіх дітей, що виглядають, всіх коханих, що навіки втратили... Його слово – скупе, концентроване, чоловіче, пронизливо-гостре бачення свого шляху. Він уміє затиснути в жменю і серце, і біль, і сум, і поетичний рядок, і перон, политий сльозою прощання.
Продзеленькала кроком кишеня,
Оббивала валіза боки.
Як перон затиснувся у жменю,
Так припало вікно до щоки.
Скільки всього у поетовій валізі! Тут і спогади про рідний Львів, що «очима сірих стін веде до брами», і непереборність усвідомлення себе українцем – «десь на споді нажитого лантуха вишиванка, що в хрестик, лягла», і замальовки з натури довколишнього Нового Світу – «Наркотик», “Безпритульний”, «Пияк» - «А дійду-не-дійду - знають лиш калабані. Як трясеться рука - віда чарка і хміль”, і скупа, але така знайома багатьом картинка знемоги після важкого трудового дня – “розлізлий черевик будовою прокиснув”.
Але фаза зупинки серця читача (особливо жінки) настає у розділі інтимної лірики: “Ми такі, що вогонь з долонь” – і запалюється уява навіть найкрижанішої з королев:
"Камасутри" експертиза
витіка по синім склі.
Глибина почуттів і вроджена повага до образу жінки не дозволяє авторові схибити, і навіть у полоні найполум’янішої пристрасті він залишається словом у високому вимірі поезії:
Ховалася від тіні
Запамороч двох тіл,
Скотившись по коліну
В розквітлий переділ.
Пошуки істини чи бодай ключа від істини ведуть шляхом заглиблення у сутність речей, і шлях то підносить його до неба, то водить підземними лабіринтами, то змушує замислитися над породженням та походженням гріха:
Коли світ у гріхах
І лиш крапля надії...
І нанизує страх
На мовчання події.
“Мені не байдуже, коли мій друг в потребі”, - заявляє автор, і йому віриш, бо саме цим бажанням обігріти світ перейнята уся філософія слова Юрія Лазірка:
“За все єство, котре вбира Вселенську Душу,
Мені не байдуже - бо я її люблю».
Роздуми над своїм місцем у світі, над шляхом душі до вічності приводять до таких рядків:
Окреслено межу... обіцяне безсмертя знає,
Де важіль перекинуто на бік від тіла та гріха.
І каторжно, не в крок, дорога в рай без крил витає –
Де босоніжжя душ вогонь очищення вдиха.
Чимдалі – тим густішим стає слово, тим різнобарвнішим образний ряд, тим багатшою палітра метафор. Обшир думки розбиває ланцюги усталених рамок. Пошуки нового слова кличуть на межу мов, і англійська, якою автор володіє бездоганно, подекуди підказує шлях до створення прикметника, прислівника чи мовного звороту, українській непритаманного, але органічного, не чужого, бо схибити не дозволяє нерозривність зв’язку із рідним словом.
Хтось може закинути авторові надмірне ускладнення образного ряду, зависоку густину метафоричності, від якої рядок перестає дихати, і в поезії «раціо» починає переважати «емоціо». Заважкі розміри, які доводиться пережовувати, ледь ковтаючи зайві склади. Іноді прагнення дослідити суть явища виводить у площину суто технічного стеження за процессом, і тоді Юрій Лазірко переміщує читача у безповітряний простір технології творення, позбавляючи його отієї легкості, невагомого лету небом поезії, насолоди образами, якою повні його ранні твори, і починаєш сумувати за отим Лазірком, який умів пронизати душу стрілою простого до геніальності:
Яка ж то чайка, що за морем не кигиче?
Яке ж то море, що не чує чайки плач?
Експерименти зі словом, до яких вдається поет, іноді заводить його на неходжені стежки, не завжди барвисті, не щоразу вдалий його маршрут, але в тім і сенс творення, у тім шлях митця до його власної істини, до його власної картини Всесвіту.
Шлях поета до всесвітнього, розуміння себе у контексті загальнолюдського пролягає через пізнання іншомовного тексту і корекцію власного рядка критерієм сучасності. Найдосконаліший із перекладів не спроможний передати глибини й особливості іншої мови, тим паче такої місткої та влучної, як англійська, лише розуміння її сутності, опанування на рівні законів словотворення дозволяє вийти на інший рівень, у вимір наповнення українським змістом всесвітнього стандарту форми. Це важка праця, це – шлях через біль і кров душі, але автор цей шлях долає. Долає, даруючи нам краплини всесвітньої любові своїх віршів.
Леся Романчук
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
