«НЕПОМІТНІ»


- Суспільство, зазвичай, нас не помічає, – зауважує зі смутком мати п’ятнадцятирічної Оленки. – Оббиваємо пороги, кланяємось, просимо, шукаємо грошей, щоб заплатити за винаймання цих двох кімнат. Нас, батьків таких дітей, фактично, об’єднало спільне горе. Дякувати Богу – світ не без добрих людей. Мікроавтобус на вулиці бачили? Чоловік сам зголосився допомагати, а ми купуємо за власні кошти пальне. Нам потрібен саме такий мікроавтобус – з низько розташованими дверима ззаду, щоб легше було висаджувати дітей в інвалідних візках. Люди не надто люблять дивитися на калік. А що поробиш? Така доля. Різні обставини – травми під час пологів, патологія, інше. Але це наші діти.
-Ми, тобто батьки, кілька років тому започаткували це спілкування. Вирішили, що було б непогано якось урізноманітнити життя наших дітей, адже вони, практично, весь час проводять у помешканнях. Добре, якщо у когось є авто – бодай інколи виїздять «на природу», але ж у більшості автівок немає. Збираємось раз на тиждень, привозимо дітей, проводимо заняття, виготовляємо саморобки. Погляньте – ось ці чудові крашанки, оздоблені намистинками, кошички, звірята – виготовлені руками дітей, правда гарно?
- Ніколи б не подумав, що оті слабкі рученята здатні робити такі речі!
-Вони дуже хочуть почуватися потрібними! А наші заняття – це водночас важливі фізичні вправи для хворих пальчиків та ручок.
- Дивлячись на їхні обличчя, не скажеш, що вони «інші».
- Докладаємо для цього зусиль.
-Чого, на вашу думку, їм бракує найбільше?
-Любові, тепла, спілкування. Вони хочуть пізнавати світ, мати друзів, кохати і бути коханими. Бачите он ту дівчинку біля вікна? З вигляду – дитина, а їй вже двадцять! Місяць тому ми влаштували похід до лісу. Коли повертались додому, вона сказала: «За цих три дні я пізнала світ більше, ніж за всі попередні роки життя!». Дитина роками не залишала помешкання. Звісно, батьки теж винні, та й вона соромилася свого каліцтва. Коли чуєш подібні слова – не можеш стримати сліз.
-А он той хлопець в інвалідному візку ліворуч дуже засмучений.
-О, у нього особлива доля… Йому двадцять три, у нас недавно. Зрештою, поспілкуйтесь з ним самі – можливо, розповість.

- Не заперечуєш, якщо я сяду біля тебе?
- Та ні, будь ласка.
- Не знаю, з чого почати.
- Почніть відразу, без «вступу».
- Тобі, напевно, ніяково в товаристві молодших від тебе?
- Трохи.
- Ти серйозний чи засмучений?
- І те, і друге.
- І довго ти вже у «візку»?
- Півроку.
- Тобто ти не завжди був «такий»?
- …
- А що сталося?
- Нещасний випадок.
- Дуже шкода, вибач, що спитав.
- Та нічого, я вже звик.
- Якщо не хочеш, – не розповідай.
- Чому ж, можу розповісти, навіть хочу.
- Певно важко щоразу повертатися до цієї «історії»?
-З одного боку так, але з іншого – отримую полегшення. Знаєте, я сам в усьому винен.
-У чому?
- У тому, що сталося. Могло бути й гірше.
- Тобто міг отримати ще серйознішу травму?
- Ні, було б гірше, коли б не отримав жодної травми?
-? ? ?
- Не дивуйтесь. Але це правда. Знаєте, я вів жахливе життя. Компанії, алкоголь, наркотики. Словом, весь «джентльменський набір».
- Дивлячись на тебе, ніколи б не подумав.
- Нині і мені в це важко повірити, але так було.
- І що трапилось?
- Якось ми розважалися в недобудованій багатоповерхівці на околиці міста. Наскочила міліція. Ми навтьоки. Хто куди. То був третій поверх. Не мав куди подітись, скочив з вікна на купу землі.
-Та-ак…
- Отямився в лікарні. Ніг не відчуваю. Прийшов лікар і сказав, що в мене серйозна травма хребта і ходити вже не зможу. Лікувався кілька місяців. Потім відправили додому. Був злий на цілий світ, на себе, на інших, не міг дивитися на людей, які ходять, сміються, радіють життю. Не хотілося жити.
- Розумію.
-Якось до нас завітали кілька молодих людей з місцевої церкви. Ну, думаю, зараз ще ці почнуть втішати, заспокоювати. Попросили дозволу прийти вдруге. Зачепило їхнє ставлення. Спілкувались зі мною не як з калікою, а з таким, як вони самі.
- Це важливо.
-Так. А ще – молилися за мене, підбадьорювали. Одного дня запропонували вийти на вулицю. На той час в мене ще не було інвалідного візка. Дістали, принесли додому. У нас сходи вузькі, п’ятий поверх, ліфта немає. На руках знесли мене вниз, посадили у візок, «возили» поруч з будинком. У нас тут гарно, багато зелені влітку.
- Ви потоваришували?
-Так, але це щось більше. Я почав дивитися на життя іншими очима.
- А чому ти сказав, що було б гірше, якщо б ти не отримав жодної травми?
- Тому що, від того «колишнього» життя я би рано чи пізно вмер під парканом. Вдячний Богові, що Він зробив мене калікою і відкрив очі.
Ніколи в житті не чув таких слів: «Я вдячний, Богові, що Він зробив мене калікою!» Вони запали в душу і не давали спокою. Через кілька місяців поцікавився долею хлопця. Його перевели в будинок інвалідів, розташований в іншій області. Більше ми не бачились.