Скільки б не говорили ми високих та широких слів про поета за його життя чи після його фізичної смерті, перша оцінка серця все одно зводиться до інтуїтивного: ВІРЮ-НЕ ВІРЮ.

Автору «знахідки століття» – Золотої Пекторалі – Борисові Мозолевському, який жив у степу, – ВІРЮ.

У нас багато поетів-політиків, поетів-художників, поетів... Поетів.
А от поет-археолог, чи археолог-поет наразі Один.
Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром, кураєм і полином.
Його доля унікальна.
Його вертикаль глибока, як небо України.

Про нього вже почали складати легенди не лише археологи, але й літературознавці...

...«Це виявилося зовсім незачеплене поховання молодої скіфської цариці, усе поховальне убранство якої було оздоблене великими й малими золотими бляшками. На її шиї лежала важка золота гривня. В маленькому саркофагу біля тіла цариці лежала її дитина, яка вмерла пізніше. Це був перший науковий тріумф Мозолевського. Головна ж знахідка чекала на нього за кілька метрів. Мозолевський повів розкопки по «грабіжницькому» ходу, який тягнувся до поховальної камери самого царя. У його склепі скрізь було видно сліди грабіжників — купа керамічних уламків, розкиданих кісток вождя, рештки поховальних предметів. Серед глини і багнюки він знайшов Її...
З легкої руки археолога Євгена Черненка за цим казково красивим знаком необмеженої царської влади закріпилася її нинішня назва — «пектораль». Це не просто 1150-грамовий шматок чистого золота, а вишукана прикраса філігранної грецької роботи. В її чаклунській принадності схований світ, відгороджений від нас завісою понад двох тисячоліть. А для самого Бориса Мозолевського це був порятунок від тюрми. Певне, якби не пектораль — «загримів» би він туди, куди потрапили Василь Стус і багато його соратників, «неофіційних» інтелектуалів. Лише після пекторалі його взяли на роботу в Інститут археології. Він сам казав: «Якби навіть там нічого не було, за мої муки, за те, що хотів знайти, з цієї глини могла зробитися пектораль...»
Легендою археологічного світу стали його драматичні пригоди, коли він, не розраховуючи, кому б він міг передати свою знахідку, віз її у Київ під засмальцьованою тілогрійкою, надягнувши на шию, як і годиться чинити зі знаком вищої царської гідності. Можна тільки дивуватися — дві третини скіфського золота, яке зберігається зараз у Музеї історичних коштовностей України, — це його знахідки. Не випадково Бориса Мозолевського називають «українським Шліманом», якого мрія привела до Трої, до скарбів Пріама. Однак у середовищі археологів таке порівняння вважають недоречним — адже Шліман нічого спільного не мав із наукою. Він шукав золото заради самого золота. А Борис Мозолевський жив скіфами. Вони були його сучасниками, його однодумцями...», – читаємо у статті Андрія Шестакова «Чуття пекторалі» («Як археолога Бориса Мозолевського «знайшов» найбільший скіфський скарб»)(http://www.umoloda.kiev.ua/number/448/169/16184/).

Очевидно, окремі матеріали про Поета-Археолога, Археолога-Поета ще з’являтимуться на сайті http://maysterni.com/, а наразі ми вирішили почати з публікації Його статті «Від автора» до публікації власної «Поеми у витворах скіфського золотарства» «Ирій».
Закликаємо читачів до активної участі у пошуках матеріалів, пов’язаних із життям і творчістю Бориса Мозолевського.

Ігор ПАВЛЮК, 2008 рік.


Борис МОЗОЛЕВСЬКИЙ

ВІД АВТОРА
З часом, за скіфськими переказами, з’явилась у них народжена землею діва… Зевс, злігшись із нею, призвів сина на ймення Скіф, який, перевершивши славою своїх попередників, назвав народ за своїм іменем скіфами. Серед нащадків цього царя були два брати, що відзначалися доблестю. Одного із них звали Пал, а другого Нап. Коли вони здійснили славні подвиги і розділили між собою царство, за іменем кожного з них назвались народи: один — палами, а другий — напами.
Діодор Сіцілійський
Там напеї, як свідчать, були знищені палеями…
Пліній Старший
Могили, могили, могили — глибинний світ далекої і неповторної Скіфії… Місячної ночі і погідної днини, у зливи і заметілі стоять вони гордими пам’ятниками тим, що спорудили їх, а потім і самі поснули під ними. За матеріалами дослідження скіфських старожитностей, вченими відтворено соціально-економічні відносини, ідеологічні уявлення, політичну історію Скіфії. Але ж усі ті, кого ми розкопуємо, були колись не просто одиницями суспільства, а ще й живими людьми, що орали цю землю, пасли худобу, воювали, щось любили і когось ненавиділи.
Про що мріяли вони? Що вело їх крізь нетрі століть? І якщо всі вони пішли в землю, залишивши по собі тільки ці мовчазні могили, в чому ж тоді полягає сенс людського буття?
Коли при свічечці у глибокому підземеллі ножем і щіточкою воскрешаєш до нового життя — життя вже у науці — те, що зовсім недавно ще, з історичного огляду, було чиєюсь живою долею, не можеш не пройматися такими питаннями і не шукати відповіді на них. І тоді починаєш бачити, що, крім історичної інформації, всі ті рештки несуть ще якесь незбагненне світло людського духу, яке і тебе спонукає бути трішечки чистішим і добрішим, трішечки уважніше придивлятися до всього, що діється навкруг. І як мені, людині, що останньою вже бачить це світло, залишитися байдужим і не зробили спроби перекласти його на людську мову? Так під час розкопок і народилася ця поема. Сюжет її умовно пов’язаний із боротьбою легендарних царів Пала і Напа, але оскільки вона складалася із розрізне них витворів золотарства, що належали різним людям, ба навіть різним епохам, імена героїв рідко називають ся в тексті — адже на місці кожного з них могла опини тися зовсім інша конкретна людина. Міг би опинитися і сам автор, коли 6 народився на дві з половиною тисячі літ раніше. Ось чому в поемі і так багато ліричних відступів. Вони — як живе відлуння у серці сучасника того, що діялося в сиву давнину, і вічне нагадування людині про її людський обов’язок на землі.
Звичайно, моє розуміння того далекого світу може видатися надто суб’єктивним. Але чи може бути по-іншому? Адже я — така сама людина, як і всі ті, що йшли на смерть із священною вірою у потойбічне життя, отже, так само, як і вони, можу помилятися. Але не помиляється тільки той, хто не шукає. Власне, вся історія людства — то тільки образна ілюстрація до діалектичного закону заперечення заперечення. Проте саме завдяки цьому закону і проявляється сутність людського буття...