Журба передмістя—покинута вілла
На підняті плечі доричних колон.
Триматись. Любитись. Не впасти у сон.
Триматись. Цікаво, чи ми б так зуміли.

Креманки твоїх білосніжних долонь
Спокусливо пахли корінням ванілі...

Покої погрузли в німе руйнування,
Та ще пам”ятають панянок і пань,
Прийоми і нитки скупих завірянь,
Що ця ніч ніколи не буде остання.

А ти ще вмовляла уникнути ран,
Що може завдати незріле кохання...

Ти чуєш, як вітер картавить сьогодні?
Дай руку, легенько ступай по стіні,
Застелену в доісторичні вогні.
Це наш горизонт і кордон у безодню.

А ти ще просила знайти у вині,
Того, що відкриє нам брами Господні.

Несіяне поле, розбита дорога,
Ніхто не знайде нас, кохана, тепер.
І віялом -трави на східний манер,
Вітряк на узбіччі як пересторога...

А ти не ждала на легку перемогу,
А ти не годилася на адюльтер,

Аби зрозуміти, стосунки—це міти
Для двох, що пускають вінки по воді,
І разом тікають із виру подій
До себе, розламаним навпіл магнітом.
Здається, що тільки живи і радій,
Виховуй дітей і пиши заповіти.

Занепад уперто продовжує наступ,
Заплутує пам”ять зеленим плющем,
Аби не розбилися стіни ущент,
Аби ми не стали для себе баластом.
А серце лоскоче задавнений щем:
Триматись. Любитись. І просто не впасти.