Вступна частина

Він: *
Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму для ока зваби сіть, -
і ти вже впіймана, хоча й не знаєш як.

Вона: **
Просила Рибка в Долі віщий знак,
щоб саме тут розставив сіть Мастак.
І таємниче Рибка посміхалась,
коли Мастак помітив, що впіймалась.

Він:
- Чудово, - Мастаку сказала сіть, -
Ви тільки ніжно звабу відпустіть...
Так ніжно... й не повірила Вона,
Що стільки літ тривала бистра мить.

Вона:
Похмілля болісно впливає на думки.
П’янкої зваби випивши з руки,
Чекала ще і ще… Та раптом… мить –
п’янило щастя, а тепер болить…

Він:
Болить собі, невідомо чому,
хоча і має іншого, Йому
з тим жити теж: крім Добру Новину,
виношує вона й себе саму.

Вона:
Сидить сумна, задивлена в вікно…
Якщо вже так змоталося кіно,
то годі сліз і болю. Біль минеться,
коли дитя у ній поворухнеться.

Він:
Коли дитя у ній поворухнеться
передчуття сердець сумних торкнеться,
і злине дзвінко в чисті небеса,
і на веселку Отчу обернеться...

Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму завчасно Долі сіть, -
І ти вже обрана, хоча й не знаєш як.

І
Ніч:[Голос невидимої сутності]
Він:
Намариться тобі принадлива любові
знеможена блакить подалі від юдолі -
зів’ю туманами і виточу промінням
з уяви барвної твоєї клітку волі.

Вона:
Дай крила, ноче! Звий мене туманом,
дай розчинитись в мареві омани.
Лише на мить, приспавши пильність долі,
впійматись дай в солодку клітку волі.

Він:
Бери.
І розправляй.
Тобі пасують крила.
Ось і рука моя, - тремти, бо ти злетіла.
Гляди, пітьма внизу, - внизу, а не довкола,
І так до обрію, де твердь сполум’яніла.

А ще вогні багать, і скорбна баркарола,
і ворушіння тьми, яка давно зборола
великих і малих, одважних і не дуже,
І страх, яка легка
ти, відчайдухо гола...

Вона:
Пітьма мене повільно відпускає…
А одіж – тінь, в якій себе ховаю.
До крил найбільше личить нагота –
первинна сутність, чиста і проста.

Він:
І нагота твоя чудова - втіха мужу!
Та глянь отам-он, у саду, зриває ружу
коханець вмілий – кида пелюстки під кроки,
красуню зваблює удавано байдужу.

Ну ж бо до мене пригорнись. І мить, як роки!..
Поглянь тепер на ту дівчúну карооку -
краса зів’яла, у світи майнули діти,
вона одна у ліжку, де усі й пороки.

Самотньо унизу. Їм - ніде правди діти,
з бідою сам на сам до старості жевріти.
Не побажаю і тобі, прекрасна діво,
про змогу втрачену коли не будь жаліти.

І мить над вічністю!..
Вернулись ми - грайливо
твій онде кавалер із іншою – не диво?
Вони усі такі, їх змушує природа.
Зріднишся з ним? Чи летимо удаль сміливо?

Вона:
А пам'ятаєш, як було з Ікаром?
Так і вони: самотність їхня – кара.
Вони в польоті бачать тільки цілі,
а не себе. І крила в них незрілі.
Злітають ввись, баласт не поскидавши,
і падають в пороки, надірвавшись.

А інша… Що ж, нехай їй ружі носить.
Вона земна. І крил вона не просить.

Він:[сміється]
Чи пам’ятаю я? Смішна ти, Поселянко.
Здається так тебе назвати мали, й п’янко
цвіло б ім’я твоє, а з ним ельфійська врода,
ти загубилась, я ж найшов тебе, коханко.

О спалахнула як. Зімкнула крила. Цнота!
Вже падала б, якби я не тримав – порода!
Ікар не з ваших був. А що таке пороки
відомо тій, якій невíдома свобода?

А що таке свобода жінки - пошук муки,
дослідження себе у пристрасті, розлуки
і злуки, відданість, душевна рівновага?
Гадаю ще незримі поруч Бога руки. :)

Свобода й крила, що я дав тобі. Навзаєм
я володітиму тобою - ночі раєм.
А вдень літатимеш одна, я не ревнивий.
Відтак на ложі хмарки постіль розстилаєм?

Вона:
[присідаючи на хмарку]
І ти туди ж…
Признаюся, дивуєш.
О, як же ж ти в просторах цих сумуєш…

Так, загубилась. Але я себе шукаю.
А ти шукаєш рабства й, дивно, раю;
залежності від тіла поселянки;
ковток свободи – і самотні ранки.

То хто ти, ноче? Що тебе тривожить?
Чим тобі тіло моє допоможе?

Він: Оракул
...Як танцювала ти! До іскор у волоссі,
та ніжних рук ячання хижого, мов досі
ти воювала з тим, кому уже програла,
кому віддатися приречена невдовзі.

О, танцювала як! І з листями кружляла,
І над слізьми своїх сестричок промовчала.
І шати падали твої, і ти нагою
над тим схилялася, чия прийшла навала.

- Умри ж, о полководцю й магу, смертю злою!
За поневолення! Що вкрив мій рід ганьбою,
за те, що раб наш учорашній понад нами!
За все упийся вщерть мертвотною водою!..

Та в очі глянула йому, в блакитні рани,
яким здавна явив Оракул помсту Панни,
і не змогла убити, бо себе сягнула,
і стільки невідомої колись нірвани...

Не підкорилася Богиня віщій долі,
і віддавалася ночі! Пристрасно доволі.
Так само, як і ти, красуне Поселянко,
та вже світанок, і, поглянь, женці у полі.

Вона:
Які двоякі всі людські чесноти…
І не збагнеш, де видимість, де дотик.
І не втечеш від дійсності подалі
(за біг дають дві сторони медалі).
Блакитні рани не злікуєш доти,
доки не зміниш видимість на дотик.

А я… програла? Ні, бо я не грала.
Я танцювала, ноче, танцювала.
А ти крізь рани в душу подивися
і доторкнися, наче доторкнися.

Він:
Ти все забула... І не дивно. Тільки тіло,
відбиток давнього того, що так любило
свого веселого героя, переможця -
але кохалась нині дуже навіть вміло.

Сліди цілунків на плечі твоїм і нижче,
та не соромся, небеса коханці ті ще!
І що торкався я душі тобі не снилось,
О з кожним разом будуть долі наші ближче.

Ото ж до вечора! Лети куди завгодно.
Крилата й гола, і земна - це нині модно,
та спершу хмаркою закутайся і спати,
бо сили витратила ти вночі істотно.
.................................
................................

Вечір того ж дня:[Його голос біля неї]
...Привіт! Як день? О, на коліні слід землиці.
Була внизу? І що подруженьки-дівиці
тобі казали? а колишній наречений?
Він цілував тебе, - нехай, богині ниці. :)


Вона: [поправляючи хмаринку]

О, дивина! Невже тобі цікаві
мої пусті земні дівочі справи?
Тобі самотньо, знаю. Ти сумуєш…
Що ж, розповім (а раптом приревнуєш:).
Все як завжди, у всіх свої турботи:
сходити в люди, вийти на роботу,
вбивати час (і день за днем все ближче),
ставати кимось (граючи в "хто вище?").
Так без кінця… А мій земний коханий
питав, за що солила його рани.
А я ж не винна. Я лише хотіла
розповісти, що добре долетіла…

(сідаючи на краєчок):
Так дивно, ноче… вкотре відчуваю,
що не живу, лише спостерігаю…

Він : [поволі проступаючи зі мли скорої ночі]

А як інакше. Ти не здатна пригадати
ані своє, ні наше - грубі в’язня лати
тебе тримають на знекровленій твердині,
та це мине - недолю дано оминати.
І покарання, що отримала ти - ніжне,
але, по суті, ти й вела життя не грішне.
Не те що я... Та менше з тим, прийдеш до тями,
коли вернути видасться буття колишнє.

Як до вподоби ця твоя сентиментальність!
Такі чесноти придають душі сакральність,
на жаль, найменше цим світам пасує гідність,
вони ж останні - як осуджена реальність.
Ти б не повірила, якби вернула пам’ять,
де опинилася. О, згадки тяжко ран’ять.
Та я живу із ними, маю навіть віру,
що звідси підемо, допоки все тут спалять.

Ні, не дивися так печально, я з тобою,
хоч не по імені, та клич мене порою,
ім’я у світі цім єднає групи в’язнів,
тож клич єство моє, а не імлу з марою.
А щодо вигляду мого – являй бажання,
у ніч минулу був я лицарем кохання,
для тебе все було мов сон, я розумію,
але яким же був той сон липкий, до рання!

Я ж тільки дух отут, та Дух і всім тут править,
Він милосердно дав і сили задля справи
мого єства, з тобою зв’язаного вільно,
і ночі час, до світанкової заграви.
Тож не втрачаємо ні миті, полетіли?
Я покажу тобі дива такої сили,
на самім-самім дні життя, де світ цей гасне,
де жах і радість на краю буття могили!

А тіло лишимо твоє отут, на хмарці,
о не лякайся, повернеш у нього вранці...
„Твій дух і мій пірнають глибше дна морського,
де стережуть шляхи пітьми протуберанці...”
Гляди, обабіч нас руїни, вмерлі царства,
все нижче ми, на суднім дні, це шлях митарства!
Але мовчи, нас не повинні тут відчути,
бо смерть не стерпить жодного бунтарства.

Під нами темний лід, за ним пропащі душі,
вони розтратили усе, тому і злющі,
опісля пекла тут одні лише пропащі,
їдять самі себе у самоїдській гущі.
А тут угору! Глянь, обабіч древні мури,
і скаменілості могутньої статури,
усе це сходить на поверхню – в крайнім світі,
де чаклуни найперші, а найнижче - люди.

Світ присмерку. Ми на одній із веж - над містом.
Округ ліси і мочарі боліт – намистом,
тут різна чортівня, і губляться дороги,
і кожен стрічний погляд із ворожим блиском.
І горизонти повні злої небезпеки.
Цивілізації розтанули – ні Меки,
ані Парижу, Лондону, Нью-Йорку, Делі...
Чутки і оповіді замість фільмотеки.

Тут сталося усе, чому не дати ради...
І на твоїй Землі – уміння чаклувати
зросте із ентропією, а хворий люд
собі відразу створить кращі форми страти.

А хижі чари доконають світ ще більше,
і замість Божого з’являється все інше.
Хоча, можливо, і задумано отак,
і вгору вже давно зросло найголовніше...
............................................................
............................................................

** Вона: - рядки авторства Наталі Дитиняк
* Він: - рядки авторства В.Ляшкевича