у пошуках свого власного внутрішнього кольору очей
дозволю собі трохи порефлексувати,
зрештою, зводячи усі випадкові рефлексії на тему
під однією назвою,
скажімо,

про пустоту

ось на сходах свідомості спиною до світла сидиш ти, вдивляючись у темряву. якщо придивитись уважніше, можна побачити, що і темрява має свої відтінки, виграючи тінями по той бік свідомості, на дальній її стіні. ти уважно спостерігаєш за ними: ось ця тінь – жінка, яка курить кемел, тут - пустота, ось половинки мертвих равликів (оці стиглі шістки - це ж равлики, ну, правда?), ось ще пустота, а тут - чоловіки і годинники, іще пустота, а тут - черепахи, трохи метеликів, луснувших капілярів, пустота, кава із чаєм (адже це - чай? не розберу...зливається усе.), і знову - пустота. дивишся, дивишся... і хто б тобі підказав, що ось прямо зараз за твоєю спиною якийсь невідомий блазень крутить свій проектор тіней, кидаючи на стіну перед тобою все нові і нові тіні, нові і нові фігурки, нові силуети, твою нову реальність… а ти б може і розвернувся, але ж здогадуєшся, що буде потім. а буде що завгодно, окрім вороття назад до печери. бо вийшовши із цих товстенних стін раз, ти вже не зможеш повернутись. адже так? не відповідає. лише крутить і крутить свій проектор... а ти дивишся. не тому, що не можеш не дивитись, звісно. просто дивитись тобі більше нінащо...
і ось на сходах свідомості сидиш ти. а за твоєю спиною, за спиною твого невідомого блазня, який крутить тобі свій химерний проектор, на сходах університету сидить жінка, якій ледве добігає тридцяти, і курить кемел…
але ж ти цього не бачиш.
…і нічим вона не особлива у цьому авторському світі, де нікого не дивує морська безодня під її тонкою, наче рисовий папір, шкірою, не дивує її біль, який сиплеться холодними лезами і срібними цвяхами, розрубуючи по живому щось живе і справжнє, наче равлики на внутрішніх пляжах її безмежного внутрішнього океану...
але ж ти цього не бачиш.
…і кого би здивувала ця пустота, сповнена слів і звуків, жива і тепла, наче немовля, сповнена змістів і глибини, немов Біблія... кого би здивували її спогади і мрії, тонку і зграбну веревичку кольорових асоціацій, які викликає у неї кемел, і мокра бруківка після дощу, і сходи університету, і випадкова метушлива перехожа молодь... цілий світ значень, який будується довкола неї, поки вона просто сидить і курить, кого би він здивував у цьому химерному авторському світі, який ти не бачиш? дивись, он - її черепахи, повільні, наче час у годинниках її чоловіків. пливуть, спокійні і байдужі, здіймаючи мул, забаламучуючи чисті прозорі води її пам*яті. і чого ті дурні слухають годинники, наче пульс? може, намагаються почути щось втрачене, мов би слухають давно затихле море, у мушлях? – тут вже дивуйся не дивуйся, все одно не дивуєшся, бо автор крутить свої кадри, один за одним, один за одним, без перерви на
пустоту
єдине, що ти бачиш…
але ж якби міг, я точно знаю,
ти б теж помирав разом із ним, аби відчути - що це і було життя. ти б теж входив у текст, немов у гарячу воду, вбираючи його на повні груди, аби зрозуміти з якого боку свідомості знаходишся ти, і яка твоя реальність: чи є у ній місце для випадкової краси, що її так повно довкола, краси кольору метеликів із луснувшими капілярами у маленьких очах, для густої венозної сакральності, твоєї власної релігії, твого власного бога, який перетворює твою воду на кров, а твою кров - на вино…
ти цього не бачиш, звісно,
але вибір за тобою,
бо коли ти сидиш на сходах своєї свідомості, вдивляючись у свою внутрішню темряву - внутрішню свою пустоту, тоді тобі як ніколи ясно відкриваються усі її відтінки, усі її кольорові шви…
хтось називає це своєю внутрішньою пустотою, хтось темрявою і лише ти, до болю напруживши втомлені очі, аби роздивитись хоч трохи більше у своєму безмежному внутрішньому просторі... зрештою затиснеш пульсуючи скроні холодними вогкими пальцями
і назвеш її душею, наприклад.

:)

Жіночі мандри всередині себе - це завжди класно, там є що досліджувати, бо жінка, досліджуючи себе, досліджує непізнаний чоловічим, а отже і земним світом, космос майбутнього, в т.ч. і загального.
Це дав Господь таку чудову можливість.
Чоловічі можливості теж прекрасні, і їх теж дав Господь.

Що ж дає нам автор? - присутності якого в українській літературі я радий, але наразі ще не вважаю його значним Явищем, принаймні в царині поезії, але це суто мої, як то кажуть відчуття...
Нехай, щодо цієї ж композиції, суто формально будемо вважати, що не було там різних Кобо Абе і інших, інших, інших, які саме цим методом користувалися вербально набагато більш образно. Що не існує кінематографу, який саме це, (про) що пише автор, зробив і яскравіше і багатоплановіше, і більш вражаюче. Не будемо чіплятися до того, що насправді в озерах не має громіздких черепах, а хрестоносців сарацини не розрубували навпіл, бо справа до ближніх боїв в основному не доходила, в основному стріли, стріли і хвороби... - це не так вже й важливо, правда? Хоч трохи інфантильно, чи ні?

Проблема для мене і в тому, що тут зовсім не має живої душі - ні авторської, ні ліргероїні, - є гра свідомості, і все.
Проте, заглядаючи в очі, чи там гладячи прозору жіночу шкіру, завше відчуваєш, бачиш, осягаєш жіночу душу, повну живого, то чи зробив це автор? - бо тут лише хворобливе вмирання - кров, смерть, холодні леза, срібні цвяхи, лускаючі капіляри...

Очевидно, що композицію "розраховано" на певний рівень сприймання, написано швидко і не надто акуратно, - той самий звукопис таки на рівні посереднього, що як для серйозного автора, особливо у його нібито поетичних трудах, не припустимо.
Чому так, відповідь проста - бо це не поезія, яка навіть від посереднього автора виходить більш поетичною. Це художня проза.

А хіба не така подача більш природна для прози?
Ось на сходах університету сидить жінка, якій ледве добігає до тридцяти, і курить кемел. Після дощу, витираючи шкіру, яка в неї прозора настільки, що під нею видно водорості і пісок, вона думає - ось знову з неба сипляться холодні леза, срібні цвяхи, і ранять смертельно равликів, котрі падають, розрубані навпіл, мов хрестоносці в пісках Палестини.
Потрібно довго говорити, вишептуючи і проговорюючи різні слова і назви різних речей, щоби не таким порожнім виглядало повітря навколо неї. Після пробудження всі її чоловіки прикладають голови до годинників, наче до мушель, і слухають як в далеких озерах здіймають мул громіздкі черепахи.
І навіть не зателефонуєш їй при нагоді; тому що іноді варто померти, аби зрозуміти, що це й було життя, і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити з якого боку сновидіння ти знаходишся; і після зміни погоди знову підійметься тиск від якого лускаються капіляри в очах випадкових метеликів й стає теплішою її шкіра, від якого вода в її кранах і посуді перетворюється на кров і вона знову цілий день не може ані приготувати собі чаю, ані зварити кави.

Поезія і ця композиція Сергія Жадана, знову ж таки, як на мій скромний розсуд, таки різні речі.
Ще раз нагадаю, що навіть верлібри, з тих, які належать до Поезії, - мають свій композиційний гармонійний ритм, свій живий пульс, - тут цього не має.

Поезія відрізняється від прози обмеженим свавіллям автора щодо всього, чого він торкається - а вже якщо хочеш обминути строгі божественні пропорції живого, вибираєш прозу, що і зробив тут, як на мене, автор.

І таких уривків можна навирізати із Великих наших прозаїків мільйон, якщо не мільярд, і зробити Великими Поетами і Загребельного, і Панаса Мирного, і Іваничука, та майже всіх, великих прозаїків зробити великими поетами - але навіщо обманюватись?

Я, звісно, навіть не намагаюсь наполягати на якій не будь істинності своїх слів, кожний нехай вважає, як він хоче вважати, але краще дивитися на світ відкритими очима, і зважати на досвід тих, хто справді чогось досяг, і справді є Кимось.

А всі критерії від Бога. І якщо хтось вважає інакше, то нехай і в диспут вступає з тим, хто мислить таким саме чином, бо нема сенсу диспутувати, коли жодної спільної цятки розуміння...

- Скажите, вы любите кошек?
- Нет.
- Значит, вы просто не умеет их готовить.

Я пам"ятаю, Володю, Ваше ставлення до верлібрів. У даному випадку воно проявилося дуже яскраво.

Що стосується останнього Вашого ...еммм... затикання рота, погоджуюсь, що все від Нього. Але це автоматично не означає, що і сприйняття читача таке ж саме. І якщо читач не розуміє і не сприймає текст, це проблема скоріше не автора, а читача. Але тут знову постає питання критерію. Вам особисто може не подобатися, Ви особисто можете не розгледіти душу - можливо, Ви не на тій хвилі, можливо, ранішня кава виявилася недостатньо міцною... Але не визнавати, що цей текст хоча б цікавий, що в ньому є настрій, що в ньому є образи, багатоплановість (ні-ні, вони Вам вкрай не подобаються, вони - не з Вашого гардеробу, більше того, вони зовсім чужі тим багатомільйонним "селянам, дояркам і робітникам", за яких так переживає наш народний поет О. Христенко) - так от, не визнавати об"єктивно все це чи не означає зраджувати всім тим критеріям?

Любо, знову ж таки, не має душі у ваших словах "про кошку", та й цинічна це якась заувага. До чого вона тут?

Потім, щодо верлібрів у поезії - ви, як на мене, явно серйозно плутаєтесь, Любо.

Можу ще раз вас ознайомити і з моїми поглядами, аби вони не перекручувалися незрозумілими натяками.

Зрештою, словники до ваших послуг.
ВЕРЛІБР, -у, ч. Те саме, що Вільний вірш(див. вільний).
Вірш - Невеликий поетичний твір, написаний ритмізованою мовою, найчастіше з римуванням рядків. // заст. Вітальний віршований твір на Різдво чи Великдень, перев. з біблійним сюжетом. 2. Одиниця ритмізованої, поетичної мови, що складається з певної кількості стоп, з чергуванням наголошених і ненаголошених складів; рядок.

Отже, Любо, "Внутрішній колір очей" - не вірш, і не поетичний верлібр (немає тут, як на мене, ритмізованої мови) - та якщо ви не згідні із даними академічним словником визначеннями, то вважайте, що це я плутаюсь, а не ви.

Щодо читача, то нехай сприймає як хоче, я ж усюди делікатно вказую, що це тільки моя думка.
А ще моя думка, що ви Любо могли би в поезії звертати більше уваги на душевне, хоча би на присутність такого - бо саме до душі, як і до неба, в першу чергу апелює Поезія.
Бо де ви тут, у цій композиції, розгледіли душу - вкажіть, будь-ласка, ключові рядки, чи відповідні слова...

Тому ви праві у тому, що текст цей мені не до вподоби - не помітно мені душевності, зате дуже багато крові, і мертвотності... :(

Я би і не оцінював цей текст ніяк, якби ви не поставили і справді незрозуміле мені "6" ("Прекрасно"), та це ваше право, - отже маємо прояв різноманітності поглядів.

Мені дуже шкода, що моя думка тут мало що важить, бо все шо я вмію це читати, але я вмію ж читати! і навіть не поскладам.
і виразно вмію читати, і дикція в мене хороша. (блін шо ж це ше для читання тре може брендова білизна чи дорогі туфлі?)
Ой, та не вже я ше маю пАнімати то шо читаю, то ж не мавпа вроді, значить
всеж таки я вмію читати. тепер коли з цим розібралися йдемо далі
Оцей вірш Жадана я прочитала, і з першого разу (вдруге читати не хочу і не просіть) пропустила його через через себе і зрозуміла без допомоги розлогих коментів...
І що я відчула?
Теж саме, що і завжди
Я відчула що

Я Н Е Л Ю Б Л Ю Ж А Д А Н А

Все решту сказали Майстерень Редакція і я погоджуюсь з ним, так начеб я сама це казала.
Для мене Жадан це комерційний панк в літературі. Ніяких принципів лише - спровокувати і продати. Йому це вдається зробити грамотно ото і все. А сам по собі Жадан, ну коли не пише, то канешно дуже інтілигентий і інтелектуал, думаю він би сам себе ніколиб не купляв би і не читав.
Знаєте всі журналісти пишуть одне, а читають зовсім друге, ой а Жадан теж із них?
Ну то і всьо ясно. Уважаю пацана каждий заробляє на хліб як може. Тільки не кажіть мені шо він ВЕЛИКИЙ поет
Р.S
Прошу вибачення за великі літери та виділені фрагменти, хотілось похвалимтися знанням комбінацій клавіш