Ткачук Віталій. Упіймаю весну на слові. Поезії. – Луцьк: Вісник, 2003. – 68 с.

Молоде (і не дуже) покоління віртуалізованих і девіртуалізованих поетів знають, або щось чули про «Лесин кадуб». Віталій, один із тих, хто творив його тілесний і поетичний вміст у 2001–2004 рр. Поезія членів і член кинь «Лесиного кадуба» завжди викликала зацікавлення у читацької аудиторії. Книга нашого автора є прикладом доброї юнацької поезії. Є такі автори, що одразу тебе зачіпають і ти їх читаєш та чекаєш на їх вірші.
Здебільшого Віталій тяжіє до силабо-тоніки, але у його збірочці можна натрапити на білі й напівбілі поезії. Окремо слід відмітити авторський смак до рим: «прах/вустах», «люстри/струсить», «диван/сам-на сам», «граніту/неоліту», «теорему/даремно», «вольфраму/напам’ять», «вуаль/асфальт», «комплімент/алімент», «блюз/медуз», «жриці/ключиці», «червнів/тернів», «волхви/хвиль», «ртуті/суті», «віск/гедонізм», «крадені/ладані» та ін.
Для поезії взагалі, а особливо молодої характерна сповідальність. Віталій також не уник цього явища. А іноді він, буквально дивує відвертістю своєї сповіді:
«За макіяжем майстерності
Важко впізнати
Навіть себе…»
Отже, художні засоби, якими послуговується автор лише макіяж? Де ж він справжній, цей поет? Його справжність концентрується у таких от «зізнаннях», в хаотично-органічному баченні свого явного і доступного іншим світу, красивого і ламкого як герань, чутливого до зовнішніх подразнень:
«Кущі-шлагбауми. До світла
Неогуманних п’ять шпарин.
Суспільні грати. Доля підла:
Відвертий кармонікотин»,
або: «Пранова сутність
Діриться в кишенях
Сміється муза
З копійчаних крил...»
На наш погляд поезія Віталія Ткачука калейдоскопічна, оскільки в ній переплітаються різні стилі. Це й формує його сукупний неповторний стиль, своєрідний кубік-рубк. До прикладу, у «Метаморфозах локального зледеніння» звучать етногротескові мотиви, а у «на крилах», навпаки надрив поуттів та образів про звичайні здається речі. У своєму поетичному ерарії він наміксував неокласицизм, неореалізм, модернізм, неомодернізм + (ще щось...) і свою талановитість. В його поезії ми не знайдемо ні перформансу, ні епатажу, лише яскраву образність, яка здатна вразити вибагливих і примхливих поціновувачів красного слова. Він більше забавляється із змістом, семантикою, аніж з формою, намагається глибоко копнути в лексичний рельєф мови. До його поетичного набутку слід віднести не тльки персональну особливсть образного світу, але й численні неологізми, які також потішать читацьке і поетичне око:
«макрозначущо», «староново», «егозахисний», «кармонікотин», «спідлобний», «опівп’ята», «осльозили», «псевдомісяць», «голкопотиск», «запоклонених», «близькодалий», «ахіллески», «ревнометр», «сірниково-шкідливі», «орловито», «ногомобіль», «черештополі» та ін.
Часом у поезії Віталія проскакують мотиви інших класиків жанру. Втрапила мені на очі поезія, де дуже відчутні мотиви С. Єсєніна («Я не вписавсь у ваші рамки»). Це ніякий не закид автору, а радше акцент на поліфонічності його творчої палітри. Тембр його голосу також різний. Буває, що його слово звучить з великою силою, руйнуючи спокій читача, думки немов підвисають десь напівдорозі:
«Південь спеки в кризі льодовитій.
Стигне кров у жилах упиря».

Специфіка рецензійного жанру вимагає критичних міркувань. Такі також присутні. Вміст збірки та її оформлення виразно дисонують. Назва збірки. Тут теж не все так як хотілося б читачеві (тобто мені!). Весна якось спорадично тут присутня, але винесена у назву і є ключовим топосом. Автору видніше, але вдячні критики і не менш вдячні читачі мають право на свої візії. Це є суб’єктивна думка, яка не перекреслює і не нівелює осягнень автора, його поетичних пустощів. Смію припустити, що при певних умовах ця збірка могла б мати інше оформлення, інший наклад, бо вона того вартує.

P. S. Хотів написати сувору рецензію, а вийшов панегірик. Дивина.