Нічна муза

«Суботня Пошта» Вівторок, 24 листопада 2009, №131 (869)

Юлія Курташ-Карп, поетеса, про карликів та велетнів української літератури

Поезія - вічна, але водночас її так легко втратити в неправильному світосприйнятті. Можливо, саме вона стала порятунком від самотності львівської поетеси, яка любить прогулюватися вулицями міста, заглядати в чужі вікна і захоплюватися вічністю.

- Пані Юлю, що для Вас є творчість?

- Я не можу сказати, що творчість - це щось одне. Основне місце в моєму житті займає поезія. Я дуже чітко відчуваю свою приналежність до неї. Сьогодні цей жанр важко назвати прибутковим, адже лише 4% людей у світі "фанатіють" від поезії. І цьому є лише одне пояснення, адже поезія - це певний концентрат, особливий жанр людської культури, який вимагає потужного інтелекту, великої душі та праці над собою.

- Чому Ви обрали собі долю поета, адже за професією хімік?

- Я довго визначалась з майбутньою професією, але всетаки вищі сили підказали, дали таємний знак. З дитячих років я не мирилася з поняттям колективу. Бавитися ляльками і в класики мені було нецікаво і незрозуміло. Коли батьки залишали мене саму вдома - відчувала справжній рай. Та він тривав недовго. Потім на мене насувалися страхи, і я рятувалась як могла: забігала у велику кімнату і починала уявляти себе актрисою.
Маленьке п'ятирічне дівчатко не мало ні найменшого поняття, що таке туга. Але я відчувала, як вона бере мене у свої лещата і робить іншою, дорослою.
Саме під час такого емоційного збудження зрозуміла, що писатиму. І першим моїм кроком на поетичній ниві стали три слова "Історія життя людини". Ці слова довший час були глибоко сховані в моїй душі, проте з часом лягли основою збірки "Яблунева сага".

- Кого вважаєте своїми вчителями? А хто є найбільшим авторитетом?

- На поезію я реагувала не так, як інші діти. Моя мама перша відкрила мені світ поезії в деталях та навчила поетично мислити. Згадується мамине декламування "Каменярів", під час якого я відкрила для себе неймовірний світ поезії, який не покидає мене й досі. Згодом, вже в шкільні роки, мала можливість навчатися у прекрасного педагога, вчителя української мови та літератури, який став для мене наставником та прикладом для наслідування.
Найбільшими авторитетами для мене були і залишаються Леся Українка і Ліна Костенко. Я щаслива, що живу в той час, коли є на кого обіпертися. У Ліни Костенко стільки поетичного материнства, що, здається, воно невичерпне. Я ніколи не боялася авторитетів. Вони, навпаки, разом з Богом творять наді мною незбагненну ауру захищеності, в якій мені затишно та комфортно.
Сьогодні ми спостерігаємо дивну річ у літературі. За добре відпрацьованою методикою "карлики" намагаються валити "велетнів". Вони принижують людей, які зробили величезний внесок у розвиток своєї держави. Інколи нашим класикам приписують незрозумілі якості, які принижують їхню гідність. "Карлики" не розуміють, що цим вони підривають авторитет своєї країни та роблять зі себе посміховище.

- Де і коли Вам найкраще твориться?

- Процес творіння відбувається порізному. Якщо говорити про час - це здебільшого ніч, оскільки день жінці ніколи не належав. У нічну пору ти повністю віддаєшся своїй справі. Коли о п'ятій ранку двірник починає підмітати біля вікна, мені не віриться. Здавалось, я от тількино увійшла в цю ріку, а тут вже і початок нового дня.
Буває так, що муза приходить до мене у трамваї. Але це відбувається, коли перебуваю у стані творчої "вагітності", тобто вже працюю над чимось.
Для того щоб почати творити, потрібен якийсь поштовх, якась особлива емоція. Для мене такі почуття може спричинити прочитана книга, поезія або ж звичайний діалог. Найбільшим натхненням для мене є музика.

- Які зазвичай необхідні етапи Вашого творчого акту? Чи виникає у критичне ставлення до своїх попередніх творів? Чи любите згодом їх перечитувати?

- За природою я консерватор. Не люблю друкувати "сирих віршів". Часто свою поезію пишу до шухляди, в якій вони деякий час відлежуються, а вже згодом дістаю і починаю перечитувати, шліфувати.
Творчий акт поділяю на два етапи. Перший - це інформаційний потік. У голові виникають тисячі думок, які чергуються одна за одною, мов слайди, які не в силі зупинити. Всі вони просяться на волю, тільки й встигай їх записувати. Цей етап творчого акту дуже важкий і часто виснажує мене. А от під час другого етапу, навпаки, розслабляюсь. Я починаю бавитися словом, шліфувати його. Це мов робота над скульптурою.
Свою поезію відчуваю на слух. Для мене важливо - чи простір сприймає її, чи вона розчиняється, чи відбивається.
Зараз я практикую видавати свої вірші на аудіодисках, оскільки голос поета - це своєрідна підказка, яка дуже глибока захована в звуковому ефекті.

- З якими емоціями, переживаннями пов'язуєте свій творчий акт? Які почуття домінують під час творчості - позитивні чи негативні?

- Інколи можна почути, що поезію пишуть, коли переживають негативні емоції. Я вважаю, що вони лукавлять. Поетичне світосприйняття - це передчуття трагедії, але не власної. Навіть коли ти хочеш виглядати переконливим оптимістом, за тобою стоїть зовсім інша людина. Так мало залежить від тебе, і як багато в тобі закладено.
Творчий акт часто потребує самотності, й інколи від цього страждають мої близькі люди. Цей стан настільки тебе затягує, що ти просиш Бога, аби він дав тобі якогось просвітку.
Іншим разом наступає так звана покара. Коли книга виходить друком, я розумію, що більше не хочу писати, з мене достатньо. Але минає час, і я відчуваю, що всі двері переді мною зачинені, а навколо порожнеча. Тоді я сідаю за стіл і починаю творити. В такі моменти розумієш, що потрібно дякувати долі, а не казати досить.

- Які чинники стимулюють Ваш творчий процес, а які, навпаки, гальмують, стримують, перешкоджають йому?

- Мабуть, тут легше сказати, що саме гальмує творчий процес. Найголовнішим чинником є суцільне безгрошів'я, бо ця соціальна неспроможність - це і є творчим винищенням. Часто поетам треба оббивати пороги можновладців і просити допомогти видати книгу. Але не завжди відчуваємо їхню підтримку, дуже часто чуємо: "Кому потрібна ваша поезія? Достатньо з нас Шевченка". Такі слова я сприймаю дуже болісно, адже вони принижують мою культуру, літературу, мою приналежність до українського народу.

Тоді вже у мене гальмується сам процес написання. І це не гальмо, а глухий кут. Ще свого часу Володимир Винниченко говорив : "У даний момент в Україні немає буржуазії, що признавала б себе українською". Це спостерігаємо і сьогодні.

Про автора

Юлія Курташ-Карп - поетеса, сценарист, перекладач. Закінчила Львівський національний університет імені І.Франка й акторську студію при Академічному театрі ім. Леся Курбаса. Є членом Національної спілки письменників України. Творчий доробок складається з п'яти поетичних книжок: "Сповідь Скорпіона", "Змагання з парсеком", "Одержима дощем", "Технологія чуйності", "Яблунева сага", трьох авторських телефільмів: "Дума про Учителя", "Митець і меценат" , "Святість земна" і перекладів з польської віршів Кароля Войтили. Юлія КурташКарп є співавтором багатьох мистецьких проектів, серед яких відомі - "Галичина - Каневу", "Стрітення у Львові", "Чубинський і ми" тощо.


Розмовляла Галина Батюсь