Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Коси землі
На жаль, деякі складники патріархальної селянської культури руйнуються і вмирають. Так стверджують етнографи. Мені важко з ними не погодитись. Ця історія двадцятирічної давності – ще одне підтвердження змін світоглядної системи народно-традиційної культури.
Якось, у літню спеку, «спрямовуюча і організуюча сила» міського масштабу вирішила послати бригаду косарів на допомогу селу. Заводські керманичі провели збір похапцем, порушивши «святе» – підбір кадрів. П’ять дівчат мали перевертати сіно, а два десятки чоловіків – косити.
Публіка зібралась «різношерста». Більше половини чоловіків або ніколи не тримали косу в руках, або пробували косити в підлітковому віці кролям. Одним словом, готових до тривалих щоденних випробувань і навантажень в бригаді косарів було обмаль. Клепати косу вміли теж одиниці. Зате, як виявилося пізніше, в нашій компанії підібралась група схильних до зловживання «вогняною водою», норма витрат її замінника (спирту) у технології виробництва заводу була явно перевищеною. Дехто передбачливо прихопив декалітр спирту, щоб відтягнутися на природі сповна.
Були і дезертири. Одного навіть спіймали і через кілька днів привезли в кузові «пиріжка» на місце трудотерапії.
Особисто для мене поїздка видавалася майже святом. Назва села, куди ми їхали – Чернечий Яр, та ще якісь історичні легенди про тамтешні печери вабили своєю таємничістю. Не кажу вже про косовицю. Це заняття я полюбив з юності. Косити навчив мене тато, світла пам’ять його душі, за що я йому безмежно вдячний. І головне, чого він навчив, щоб ця найважча праця приносила радість і задоволення. Такого не опануєш самотужки.
Голова колгоспу був небагатослівний, але зустрів нас привітно: «Раз уже вас прислали, обіцяю вам гарні харчі і ще кращі луки». І він не підвів. Нас чекало безмежжя квітучих сіножатів з густою і високою травою, де стеблинки пирію і тонконігу діставали підборіддя, океан животворного повітря, ласкаве сонце і гармонія буття.
І з кожним помахом моїх рук, сніп трави з безліччю квіточок, як дівочі кісники, вплітався в уявлені коси землі! Такі образи могли народитися лише в цьому місці.
Інколи до нас на луки прилітали дві пари лелек. Вони поважно ходили по вже скошених валках трави – там легше було найти якусь поживу. Мені здавалося, що так буде завжди. Але, на жаль, через тиждень нас чомусь відкликали. Може тому, що почалися зливи.
В останній вечір ми вирішили сходити на сільську дискотеку. Гурт музик мав занадто потужну акустичну систему і дуже старався... Ударні так бахкали, що вискакувало у потилиці. На майданчику панувала гендерна рівність. Ніяких утисків. Дівчата і хлопці запрошували до танцю почергово. Преференцію мала одна особа: висока, вродлива і струнка з самовпевненим і холодним поглядом, яку місцеві чомусь називали «Прима». Супроводжували її два «приклеєних» сек’юріті, які демонстративно гордилися відведеній ролі.
Вночі, після танців, ми повернулися до гуртожитку і виявили, що коридор хтось заплутав міцними нитками. З’ясувалось, що дівчата таким чином висловили протест нашій віртуальній зраді. Все це нагадало мені шкільні роки, коли однокласниця, щоб я не їздив на чужі вечорниці, заплутала нитками муліне всю вуличку від тину до тину. Сердешна бабуся, ранком виганяючи корову, ніяк не могла второпати, чого це корова реве і стає дибки.
Старенький заводський автобус тяжко долав пагорби Чернечого Яру. Всередині його руховика щось хрипіло і булькало. А з вершини пагорба виднівся неблискучий доробок нашого розхристаного десанту. Частина скошених луків згори мала вигляд підкови, або надкушеного шматка хліба. «Надгризли і покинули», – думав я. Що буде з нашою травою? Хто її сушитиме і складатиме? В пам’яті промайнули слова Яворницького: «...Татари випалювали траву в степу, бо вони не вміли косити і сушити сіно...» Але ж ми не татари!
Незавершеність справи отруювала приємне враження від гармонійного єднання з казковими краєвидами рідкісної краси, від чистої води річки, ще не засміченої викидами великого міста, від дивовижних, хвилястих кіс землі…
Відомий український поет писав: «…І плакав наш лелека з косою на плечі».
… Велетенський трактор з колесами вище зросту людини тягне розквашеним полем комбайн «Джон Дір», залишаючи за собою страшну глибочезну колію – вирвані рани землі, які хтозна коли загояться. А я – про коси…
2008 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Коси землі
На жаль, деякі складники патріархальної селянської культури руйнуються і вмирають. Так стверджують етнографи. Мені важко з ними не погодитись. Ця історія двадцятирічної давності – ще одне підтвердження змін світоглядної системи народно-традиційної культури.Якось, у літню спеку, «спрямовуюча і організуюча сила» міського масштабу вирішила послати бригаду косарів на допомогу селу. Заводські керманичі провели збір похапцем, порушивши «святе» – підбір кадрів. П’ять дівчат мали перевертати сіно, а два десятки чоловіків – косити.
Публіка зібралась «різношерста». Більше половини чоловіків або ніколи не тримали косу в руках, або пробували косити в підлітковому віці кролям. Одним словом, готових до тривалих щоденних випробувань і навантажень в бригаді косарів було обмаль. Клепати косу вміли теж одиниці. Зате, як виявилося пізніше, в нашій компанії підібралась група схильних до зловживання «вогняною водою», норма витрат її замінника (спирту) у технології виробництва заводу була явно перевищеною. Дехто передбачливо прихопив декалітр спирту, щоб відтягнутися на природі сповна.
Були і дезертири. Одного навіть спіймали і через кілька днів привезли в кузові «пиріжка» на місце трудотерапії.
Особисто для мене поїздка видавалася майже святом. Назва села, куди ми їхали – Чернечий Яр, та ще якісь історичні легенди про тамтешні печери вабили своєю таємничістю. Не кажу вже про косовицю. Це заняття я полюбив з юності. Косити навчив мене тато, світла пам’ять його душі, за що я йому безмежно вдячний. І головне, чого він навчив, щоб ця найважча праця приносила радість і задоволення. Такого не опануєш самотужки.
Голова колгоспу був небагатослівний, але зустрів нас привітно: «Раз уже вас прислали, обіцяю вам гарні харчі і ще кращі луки». І він не підвів. Нас чекало безмежжя квітучих сіножатів з густою і високою травою, де стеблинки пирію і тонконігу діставали підборіддя, океан животворного повітря, ласкаве сонце і гармонія буття.
І з кожним помахом моїх рук, сніп трави з безліччю квіточок, як дівочі кісники, вплітався в уявлені коси землі! Такі образи могли народитися лише в цьому місці.
Інколи до нас на луки прилітали дві пари лелек. Вони поважно ходили по вже скошених валках трави – там легше було найти якусь поживу. Мені здавалося, що так буде завжди. Але, на жаль, через тиждень нас чомусь відкликали. Може тому, що почалися зливи.
В останній вечір ми вирішили сходити на сільську дискотеку. Гурт музик мав занадто потужну акустичну систему і дуже старався... Ударні так бахкали, що вискакувало у потилиці. На майданчику панувала гендерна рівність. Ніяких утисків. Дівчата і хлопці запрошували до танцю почергово. Преференцію мала одна особа: висока, вродлива і струнка з самовпевненим і холодним поглядом, яку місцеві чомусь називали «Прима». Супроводжували її два «приклеєних» сек’юріті, які демонстративно гордилися відведеній ролі.
Вночі, після танців, ми повернулися до гуртожитку і виявили, що коридор хтось заплутав міцними нитками. З’ясувалось, що дівчата таким чином висловили протест нашій віртуальній зраді. Все це нагадало мені шкільні роки, коли однокласниця, щоб я не їздив на чужі вечорниці, заплутала нитками муліне всю вуличку від тину до тину. Сердешна бабуся, ранком виганяючи корову, ніяк не могла второпати, чого це корова реве і стає дибки.
Старенький заводський автобус тяжко долав пагорби Чернечого Яру. Всередині його руховика щось хрипіло і булькало. А з вершини пагорба виднівся неблискучий доробок нашого розхристаного десанту. Частина скошених луків згори мала вигляд підкови, або надкушеного шматка хліба. «Надгризли і покинули», – думав я. Що буде з нашою травою? Хто її сушитиме і складатиме? В пам’яті промайнули слова Яворницького: «...Татари випалювали траву в степу, бо вони не вміли косити і сушити сіно...» Але ж ми не татари!
Незавершеність справи отруювала приємне враження від гармонійного єднання з казковими краєвидами рідкісної краси, від чистої води річки, ще не засміченої викидами великого міста, від дивовижних, хвилястих кіс землі…
Відомий український поет писав: «…І плакав наш лелека з косою на плечі».
… Велетенський трактор з колесами вище зросту людини тягне розквашеним полем комбайн «Джон Дір», залишаючи за собою страшну глибочезну колію – вирвані рани землі, які хтозна коли загояться. А я – про коси…
2008 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
