
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Коси землі
На жаль, деякі складники патріархальної селянської культури руйнуються і вмирають. Так стверджують етнографи. Мені важко з ними не погодитись. Ця історія двадцятирічної давності – ще одне підтвердження змін світоглядної системи народно-традиційної культури.
Якось, у літню спеку, «спрямовуюча і організуюча сила» міського масштабу вирішила послати бригаду косарів на допомогу селу. Заводські керманичі провели збір похапцем, порушивши «святе» – підбір кадрів. П’ять дівчат мали перевертати сіно, а два десятки чоловіків – косити.
Публіка зібралась «різношерста». Більше половини чоловіків або ніколи не тримали косу в руках, або пробували косити в підлітковому віці кролям. Одним словом, готових до тривалих щоденних випробувань і навантажень в бригаді косарів було обмаль. Клепати косу вміли теж одиниці. Зате, як виявилося пізніше, в нашій компанії підібралась група схильних до зловживання «вогняною водою», норма витрат її замінника (спирту) у технології виробництва заводу була явно перевищеною. Дехто передбачливо прихопив декалітр спирту, щоб відтягнутися на природі сповна.
Були і дезертири. Одного навіть спіймали і через кілька днів привезли в кузові «пиріжка» на місце трудотерапії.
Особисто для мене поїздка видавалася майже святом. Назва села, куди ми їхали – Чернечий Яр, та ще якісь історичні легенди про тамтешні печери вабили своєю таємничістю. Не кажу вже про косовицю. Це заняття я полюбив з юності. Косити навчив мене тато, світла пам’ять його душі, за що я йому безмежно вдячний. І головне, чого він навчив, щоб ця найважча праця приносила радість і задоволення. Такого не опануєш самотужки.
Голова колгоспу був небагатослівний, але зустрів нас привітно: «Раз уже вас прислали, обіцяю вам гарні харчі і ще кращі луки». І він не підвів. Нас чекало безмежжя квітучих сіножатів з густою і високою травою, де стеблинки пирію і тонконігу діставали підборіддя, океан животворного повітря, ласкаве сонце і гармонія буття.
І з кожним помахом моїх рук, сніп трави з безліччю квіточок, як дівочі кісники, вплітався в уявлені коси землі! Такі образи могли народитися лише в цьому місці.
Інколи до нас на луки прилітали дві пари лелек. Вони поважно ходили по вже скошених валках трави – там легше було найти якусь поживу. Мені здавалося, що так буде завжди. Але, на жаль, через тиждень нас чомусь відкликали. Може тому, що почалися зливи.
В останній вечір ми вирішили сходити на сільську дискотеку. Гурт музик мав занадто потужну акустичну систему і дуже старався... Ударні так бахкали, що вискакувало у потилиці. На майданчику панувала гендерна рівність. Ніяких утисків. Дівчата і хлопці запрошували до танцю почергово. Преференцію мала одна особа: висока, вродлива і струнка з самовпевненим і холодним поглядом, яку місцеві чомусь називали «Прима». Супроводжували її два «приклеєних» сек’юріті, які демонстративно гордилися відведеній ролі.
Вночі, після танців, ми повернулися до гуртожитку і виявили, що коридор хтось заплутав міцними нитками. З’ясувалось, що дівчата таким чином висловили протест нашій віртуальній зраді. Все це нагадало мені шкільні роки, коли однокласниця, щоб я не їздив на чужі вечорниці, заплутала нитками муліне всю вуличку від тину до тину. Сердешна бабуся, ранком виганяючи корову, ніяк не могла второпати, чого це корова реве і стає дибки.
Старенький заводський автобус тяжко долав пагорби Чернечого Яру. Всередині його руховика щось хрипіло і булькало. А з вершини пагорба виднівся неблискучий доробок нашого розхристаного десанту. Частина скошених луків згори мала вигляд підкови, або надкушеного шматка хліба. «Надгризли і покинули», – думав я. Що буде з нашою травою? Хто її сушитиме і складатиме? В пам’яті промайнули слова Яворницького: «...Татари випалювали траву в степу, бо вони не вміли косити і сушити сіно...» Але ж ми не татари!
Незавершеність справи отруювала приємне враження від гармонійного єднання з казковими краєвидами рідкісної краси, від чистої води річки, ще не засміченої викидами великого міста, від дивовижних, хвилястих кіс землі…
Відомий український поет писав: «…І плакав наш лелека з косою на плечі».
… Велетенський трактор з колесами вище зросту людини тягне розквашеним полем комбайн «Джон Дір», залишаючи за собою страшну глибочезну колію – вирвані рани землі, які хтозна коли загояться. А я – про коси…
2008 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Коси землі

Якось, у літню спеку, «спрямовуюча і організуюча сила» міського масштабу вирішила послати бригаду косарів на допомогу селу. Заводські керманичі провели збір похапцем, порушивши «святе» – підбір кадрів. П’ять дівчат мали перевертати сіно, а два десятки чоловіків – косити.
Публіка зібралась «різношерста». Більше половини чоловіків або ніколи не тримали косу в руках, або пробували косити в підлітковому віці кролям. Одним словом, готових до тривалих щоденних випробувань і навантажень в бригаді косарів було обмаль. Клепати косу вміли теж одиниці. Зате, як виявилося пізніше, в нашій компанії підібралась група схильних до зловживання «вогняною водою», норма витрат її замінника (спирту) у технології виробництва заводу була явно перевищеною. Дехто передбачливо прихопив декалітр спирту, щоб відтягнутися на природі сповна.
Були і дезертири. Одного навіть спіймали і через кілька днів привезли в кузові «пиріжка» на місце трудотерапії.
Особисто для мене поїздка видавалася майже святом. Назва села, куди ми їхали – Чернечий Яр, та ще якісь історичні легенди про тамтешні печери вабили своєю таємничістю. Не кажу вже про косовицю. Це заняття я полюбив з юності. Косити навчив мене тато, світла пам’ять його душі, за що я йому безмежно вдячний. І головне, чого він навчив, щоб ця найважча праця приносила радість і задоволення. Такого не опануєш самотужки.
Голова колгоспу був небагатослівний, але зустрів нас привітно: «Раз уже вас прислали, обіцяю вам гарні харчі і ще кращі луки». І він не підвів. Нас чекало безмежжя квітучих сіножатів з густою і високою травою, де стеблинки пирію і тонконігу діставали підборіддя, океан животворного повітря, ласкаве сонце і гармонія буття.
І з кожним помахом моїх рук, сніп трави з безліччю квіточок, як дівочі кісники, вплітався в уявлені коси землі! Такі образи могли народитися лише в цьому місці.
Інколи до нас на луки прилітали дві пари лелек. Вони поважно ходили по вже скошених валках трави – там легше було найти якусь поживу. Мені здавалося, що так буде завжди. Але, на жаль, через тиждень нас чомусь відкликали. Може тому, що почалися зливи.
В останній вечір ми вирішили сходити на сільську дискотеку. Гурт музик мав занадто потужну акустичну систему і дуже старався... Ударні так бахкали, що вискакувало у потилиці. На майданчику панувала гендерна рівність. Ніяких утисків. Дівчата і хлопці запрошували до танцю почергово. Преференцію мала одна особа: висока, вродлива і струнка з самовпевненим і холодним поглядом, яку місцеві чомусь називали «Прима». Супроводжували її два «приклеєних» сек’юріті, які демонстративно гордилися відведеній ролі.
Вночі, після танців, ми повернулися до гуртожитку і виявили, що коридор хтось заплутав міцними нитками. З’ясувалось, що дівчата таким чином висловили протест нашій віртуальній зраді. Все це нагадало мені шкільні роки, коли однокласниця, щоб я не їздив на чужі вечорниці, заплутала нитками муліне всю вуличку від тину до тину. Сердешна бабуся, ранком виганяючи корову, ніяк не могла второпати, чого це корова реве і стає дибки.
Старенький заводський автобус тяжко долав пагорби Чернечого Яру. Всередині його руховика щось хрипіло і булькало. А з вершини пагорба виднівся неблискучий доробок нашого розхристаного десанту. Частина скошених луків згори мала вигляд підкови, або надкушеного шматка хліба. «Надгризли і покинули», – думав я. Що буде з нашою травою? Хто її сушитиме і складатиме? В пам’яті промайнули слова Яворницького: «...Татари випалювали траву в степу, бо вони не вміли косити і сушити сіно...» Але ж ми не татари!
Незавершеність справи отруювала приємне враження від гармонійного єднання з казковими краєвидами рідкісної краси, від чистої води річки, ще не засміченої викидами великого міста, від дивовижних, хвилястих кіс землі…
Відомий український поет писав: «…І плакав наш лелека з косою на плечі».
… Велетенський трактор з колесами вище зросту людини тягне розквашеним полем комбайн «Джон Дір», залишаючи за собою страшну глибочезну колію – вирвані рани землі, які хтозна коли загояться. А я – про коси…
2008 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію