Божевільне сонце світило. І, немовби жартуючи, а, може, знущаючись над нашим щасливим почуттям, сипало промінням у саму душу і запалювало її. Ще з далекого синього дитинства мені було відомо, що смерть приходить тому, що людське серце перетворюється на попіл і вже не може битися в грудях і тому зупиняється навіки. Але чому? Я знаю також, що в кожного це буває по-різному: в когось воно тліє, тліє все життя, немов нікчемна папіроска... В іншого ж спалахує яскравим фейєрверком і згорає за одну -єдину мить. Найжахливіше, коли серце завжди було холодне, як льод, а раптом перетворюється на попіл і вже все – жить нема коли, нема коли запалити своє багаття, навіть жалкувати про це нема коли.
Я мріяла не бути холодною, не тліти, а горіти, палати яскравим полум’ям якомога довше, так, щоб всі люди на планеті бачили той вогонь і прагнули хоча б наблизитися до нього, доторкнутися, щоб запалити і свої душі.
О, яке невблаганне божевільне сонце! Як боляче, як солодко!.. Моє бажання здійснилося – я знаю напевне, що чекає мене не тління, бо в душі у мене яскравий вогонь. Я знаю, що і в тебе також, бо в той божевільний день не тільки сонце збожеволіло. Все навкруги було незвичайним. Водило якісь нерозумні хороводи, співало солодкі й прекрасні пісні, від яких запаморочилося в голові і ми також збожеволіли. Я побачила тебе вперше. Ні, я хочу сказати, що ДИВИЛАСЯ на тебе мабуть сто тисяч разів, але у той день ПОБАЧИЛА вперше! Можливо, ти мене також. Твої губи шептали: «Кохаю... Я так тебе кохаю. Я дивлюся в твої очі і розумію яке це диво, що вони дивляться на мене з любов’ю і ніжністю. Розумію, який я багач, бо то не просто очі. То найдорогоцінніші чорні перлини, народжені у таємничих глибинах всесвітнього океану.»
Я танула від твоїх слів, як сніжинка; вмирала од солодкої муки і воскресала у ту ж мить... Тільки бачила твої губи, що наближалися до моїх, тільки відчувала ніжний їх дотик, і солодкість, і вологу....
Втрачаючи відчуття часу і простору, ми злітали у недосяжну для інших вись, ставали спочатку птахами, потім хмарами, потім зірками, переживаючи всі можливі і неможливі метаморфози.
А, повертаючись на землю, ми через силу відривали одне від одного вуста і знов шептали: «Я тебе кохаю...» - «І я...»
О, якби тут була пустеля! Або безлюдний острів, або безкрає море чи океан і наш, тільки наш на двох човен гойдається на хвилях, і сонце, і небо, і навкруги – жодної живої душі за сотні кілометрів.... Тоді ми б збожеволіли остаточно і довели б наше божевілля до крайньої межі, й , не зупиняючись, переступили б і через неї... Це найбільше, чого ми хотіли в ту мить. Але ми були не самі і не було жодного шансу залишитися тет-а-тет.
А божевільне сонце світило і зводило з розуму нас. Нехай би його промінь розрізав гострим лезом наші душі й вийняв їх, та й тоді їх вогню вистачило б на віки. Бо хто хоч раз відчував таку жагу, той зрозуміє, що означає «божевільне сонце».